Козацтво зародилось в північному приазов’ї

Козацтво зародилось в північному приазов'ї

Велика кількість, якщо не абсолютна більшість авторів робіт з історії українського козацтва вважає його унікальним явищем історії і, само собою зрозуміло, шукає його витоки. В ході цих пошуків народилася і стала домінуючою точка зору, що українське козацтво стало наслідком втечі на простори Дикого поля селян-кріпаків, в зв'язку посиленням феодального гноблення, викликаного розвитком товарно-грошових відносин в Литовсько-Польській державі, до складу якої входили споконвічно українські землі, а також із створенням груп вільних озброєних людей, що йшли на промисли в Дикий степ.

Обґрунтовуючи ці дві точки зору, вони посилаються на «Описание Украины» Гійома Боплана (1531-1614 рр.), який вважав батьківщиною козаків Київщину і писав, що «саме звідси пішли ті благородні люди, які нині називаються козаками. Впродовж багатьох років вони заселяють різні місця по Борисфену і в окрузі». Авторитетним вони вважали і ствердження М.Грушевського, який підкреслював, що «справжні кадри козацтва були убогим прикордонним українським людом, який відважно промишляв і все більше перетворював цей промисел на своє постійне ремесло». Посилалися вони і на Д.Яворницького, який вважав першопричиною зародження козацтва ходіння озброєних людей на полювання та риболовлю на Дикому полі, і що українське козацтво сформувалося на межі землеробської і кочової цивілізацій.

На користь аргументів прихильників такої теорії формування українського козацтва можна було б приводити свідоцтва ще багатьох і багатьох авторів.

Проте логічний аналіз цих аргументів дозволяє якщо повністю не спростувати їх, то зробити далеко не первинними. Насправді, в XIV-XV століттях кріпацький стан на українських землях не був настільки важким, тим паче, що селянин мав право переходу до того феодала, який пригноблював не так сильно. Навіть у Росії право переходу від одного боярина або поміщика до іншого («Юр'їв день») було скасоване в 1580 році, коли Запорізька Січь вже існувала. Само собою зрозуміло, що маючи право такого переходу, жоден селянин не наважувався бігти в Дикий степ, не знаючи куди, але знаючи, що легко може стати татарським полоненим і бути проданим в рабство на невільничому ринку. Бігти кріпосний селянин міг зважитися тільки туди, де за відомостями, що доходили до нього, були по-справжньому вільні люди.

Не може служити доказом виникнення козацтва і так звана теорія «уходництва». При такій великій кількості звіра в степах і риби в річках Дикого поля озброєні люди повинні були повертатися назад, щоб збути багату (а вона була справді багатою) здобич. Отже, два-три таких походи робили їх вже заможними і у них пропадало бажання ризикувати своїм життям.

Є заперечення проти обох теорій і серйозніші. Ні селяни-утікачі, ні так звані уходники не могли в перебігу декількох десятиліть створити таку багатоетнічну організацію, як Запорізька Січ з її неписаними суворими звичаєвими законами виборності старшини, рішенням питань війни і миру на загальній раді, із спільністю майна як рядових козаків, так і старшини і т.д. (звичаї народжуються на протязі не десятків років, а століть). Не змогли ще і тому, що ці вічові порядки Київської Руси на території українських земель, що входили до складу Литовсько-Польської держави були давним-давно забуті.

Ще вагомішим контраргументом є наявність в лексиконі запорізького козацтва багатьох слів тюркського, татарського походження таких, як «козак», «кош», «отаман», «курінь», «осавул», «бунчук, «майдан», «тулумбаси» і ін. Мова сама по собі консервативна у відборі слів для лексикону. І для того, щоб нові іншомовні слова прижилися в українській мові декількох десятиліть було недостатньо. При цьому слід пам'ятати, що такі слова можуть приживатися в разі прямих контактів з турками або татарами. Особливо яскраво це виявилося в еволюції слова «козак». Спочатку воно на кримському варіанті татарської мови означало людину вольну, незалежну, вершника, а також здобувача, бродягу, але для козаків спочатку звучало як прізвисько. Потім вони звикли до нього, і слово «козак» перетворилося для них вже в самоназву, якою вони стали пишатися. На таку еволюцію слова «козак» пішло більш ніж півтора сторіччя. І ще одне тюркське слово - «бунчук», що означає прапор кінного війська у вигляді кінського хвоста на держаку - було запозичено запорожцями у турок і татар в ході мирних контактів, яких не було на межі землеробської, тобто слов'янської і кочової, тюркської цивілізацій. Під час подібних контактів, зокрема, було запозичено козаками і куріння тютюну (до Росії завіз його тільки Петро I), гоління бороди, носіння шароварів і т.д.

Прагнення українських, також як і російських істориків, знайти національні витоки козацтва як запорізького, так і донського, не дозволило їм розширити область пошуків, як це зробили Б.Греков, А.Якубовський, А.Попов, Н.Волинкін, які заявили, що і запорізьке і донське козацтво має загальне коріння.

Справді, достатньо навіть поверхневого порівняння, щоб переконатися, що вони схожі, як рідні брати. Народження їх відбулося в одних часових межах. І у тих і у інших існували залишки вічових порядків стародавніх слов'ян. І у тих і у інших в їх лексику ввійшли одні і ті ж тюркські слова: «козак», «отаман», «курінь», «майдан», та інші. І ті і інші вважали загальною військову здобич і ділили її порівну і т.д., і в тих і в других були схожі човни, на яких вони ходили в морські походи.

На підставі цих даних, вказані вище учені висловили думку про те, що попередниками і запорізьких і донських козаків були бродники, про яких у Великій Радянській енциклопедії мовиться, що «це залишки древньослов'янського населення південних степів», «войовниче населення берегів Азовського моря і Нижнього Дону (XII-XIII ст.)». Це була не тільки на їх думку, але і на думку інших учених військово-промислова і торгова вольниця, що надовго зберегла слов'янські вічові порядки. Про неї добре знали і в князівствах Київської Русі і в Західній Європі. Зокрема, до допомоги бродників удався в 1147 році чернігівський князь Святослав в боротьбі за великокнязівський престол з київським князем Ізяславом. А на початку XII століття Ватикан мав намір послати своїх місіонерів в «країну Бруднію», яка «знаходилася в безпосередній близькості від Азовського моря». Про це, ґрунтуючись на угорських документах писав П.Голубовський в своїй роботі «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар».

Про те, що Броднія значною мірою уціліла після монголо-татарського нашестя свідчить лист угорського короля Бели IV папі Римському Інокентію в 1254 році, в якому він повідомляє, що монголо-татари «примусили платити дань Русь, Куманію, Бродників, Булгарію», тобто ті країни, по яких вони пройшли в першому своєму розвідувальному поході: Київську Русь, половців, бродників і волзьких булгар. Бродники, зокрема, уціліли тому, що по-перше, здавшись на волю переможця, виступили з ними проти дружин російських князів, погодилися платити дань і до того ж сиділи на бродах-переправах і послуги яких були потрібні завойовникам.

Судячи по тому, що жоден з авторів робіт з історії Маріуполя не заперечує існування «стародавнього міста Адомахи», а також думки маріупольського історика, старшого наукового співробітника міського краєзнавчого музею Р.Саєнко, що «місто» Адомаха існувало задовго до появи в гирлі Кальміуса запорозьких козаків, Адомаху могли побудувати і побудували саме бродники. При цьому не можна виключити, що Адомаха була якщо не стольним містом Броднії, то, в усякому разі, найбільшим її опорним пунктом.

Нам невідомо, що трапилося з самою Адомахою і з «країною Броднією», Проте, як свідчить Ю.Тушин в роботі «Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях (XVII век)»), «на Дикому полі… продовжувало жити, хоч і поріділе російське населення. Це були мисливці, риболови, скотарі, так звані бродники». Саме там і відбувалися контакти між їх загонами і татарами. Якраз від татар вони і запозичили слово «козак», яке незабаром перетворили на свою самоназву. Про те, що такі контакти були можливими, свідчить існуючий на Нижньому Доні переказ про те, що один із загонів бродників очолював татарин Ахмет. Поступово лексикон бродників поповнив і іншими татарськими словами.

На користь того, що колишні жителі «країни Броднії» стали з часом іменувати себе козаками говорить і вивід Ю.Котляра, який, проаналізувавши безліч різних джерел, в роботі «Кто такие бродники» (к проблеме возникновения казачества)», заявив, що назва «козак» з'являється якраз тоді, коли зникають вісті про бродників.

Як відомо, перші згадки про козаків відносяться лише до кінця XV століття. Ґрунтуючись на них, переважна більшість авторів і стали вважати що саме в цей час і зародилося козацтво. Проте такий видний історик, як В.Голобуцький переконує, що хоча документальні відомості про козаків відносяться лише до кінця XV століття, виникнення козацтва слід віднести до більш ранішого періоду».

Цим періодом могли бути друга половина XIV - початок XV століття, коли вісті про існування на Дикому полі груп вільних людей, не тільки досягли селищ, що граничили на півночі з ним, але і до території Польсько-Литовської держави. Ось тоді селяни-кріпаки і почали тікати від своїх феодалів, не світ за очі, а щоб влитися в ряди вільних людей - бродників, які вже іменували себе козаками. Тому можна погодитися з А.Чорногором, який в статті «До історіі заснування м.Жданова» в квітневому номері «Українського історичного журналу» за 1971 рік писав, що в 1500 році в гирлі Кальміуса був побудований зимівник Домаха. Швидше за все його могли побудувати нащадки тих, хто жив в ще не забутому місті Адомаха. Про те, що в XVI столітті в гирлі Кальміуса існувало козаче поселення Домаха, писав і автор книги «Конец Дикого поля» А.Лисянський.

Багато хто з істориків і краєзнавців заперечує ці твердження, виходячи з уже сталої думки яка затвердилася, що Дике поле знаходилося в неподільному пануванні спочатку Золотої Орди, а потім, після її розпаду - Кримського ханства. Проте навіть самі татари довгий час не вважали його своїм. Про це писав в своїй книзі про історію України польський історик Подгородецький, цитуючи лист кримського хана польсько-литовському королю, в якому він писав «Дике поле, - земля не польська і не татарська, хто міцніший, той і тримає».

Правда, починаючи з останньої чверті XV століття, Османська Туреччина і скорений нею Крим, все частіше починають чинити набіги на українські землі, розоряючи феодальні володіння і беручи в полон для продажу на невільничих ринках десятки тисяч молодих чоловіків, жінок, а то і дітей. Тому в долю козацтва починають втручатися приграничні влади. Так, Черкаський і Канівський староста князь Дмитро Вишневецький в 1552 році побудував на острові Хортиця замок для козаків з метою об'єднання зусиль всіх загонів в боротьбі з турками і татарами. Цей рік і вважається роком створення Запорізької Січі. Плани Вишневецького увінчалися успіхом, і вже в 1558 році відбувся похід очолюваних ним запорізьких козаків разом з російським військом на Кримське ханство. І хоча взяти фортеці Аслам-Кермен і Очаків тоді не вдалося, перший завданий по кримчаках удар був досить відчутним: багато турків і татар були вбиті, ще більше їх захопили в полон. І турецький султан і кримський хан тоді відчули, що народилася сила, здатна їм протистояти.

Запорізька Січ, ця козача вольниця, багато в чому як би повторила вже в нових умовах свою попередницю вольницю бродників. Так на формування останньої за наявними мізерними відомостями пішли принаймні два століття (IX-XI ст.). Стільки ж приблизно часу (XIV-XV ст.) пройшло з часу зародження козацтва до повного його становлення. Як вже мовилося вище, і там і там діяли вічові порядки, що збереглися до деякої міри. І бродники і запорізькі козаки займалися рибним і мисливським промислами, торгували здобутою і обробленою рибою, м'ясом дичини, хутряними шкірками. І одні і другі стягували обов'язкову плату за переправи на бродах. І це буде цілком зрозумілим, якщо виходити з того, що бродники були попередниками козаків.

Нарешті, є і речові докази того, що козацтво як донське, так і запорізьке, народилося в Подоннні і в Північному Приазов'ї. Це «запорізькі чайки» і донські човни. Дослідник торгового і військового мореплавання по Азовському морю з VI століття до нашої ери і до 1945 року В.Павлій в книзі «Азовське море» писав, що і донські і запорізькі козаки будували і річкові і морські судна (підкреслено мною - М.Р.). Для виходу в море, - свідчить автор, - козаки будували спеціальні з своїх конструктивних особливостей човни, що витримують штормове плавання в морі (підкреслено мною - М.Р.). Човни будувалися, в основному, перед морським походом. Довжина такого човна була від 12 до 20 метрів, шириною від 2,5 до 4 метрів. На човні встановлювалася одна щогла, яка озброювалася одним прямим вітрилом Вітрило козаки використовували тільки у відкритому морі і при попутному вітрі» (підкреслено мною - М.Р.). «Такої або майже такої конструкції, але тільки меншого розміру і більш легкі будували для морських походів і донські козаки» (підкреслено мною - М.Р.). Для захисту від стрілянини і з метою забезпечення непотоплюваності і донці і запорожці обв'язували борти своїх судів жмутами очерету.

Само собою зрозуміло, що такі довершені судна для морського плавання створювалися віками не на Дніпрі. Адже на створення їх конструкцій, випробування таких суден в умовах штормового моря і подальшого їх вдосконалення були потрібні не десятиліття, а сторіччя. А це могли робити лише попередники козаків - бродники. Тим паче, що В.Павлій в ході своїх досліджень підкреслює, що «схожість конструкцій запорізьких чайок і донських човнів нагадує загального предка - київської лодьї». А пам'ять про лодьї на яких не тільки Олег, але і Ігор здійснювали походи на Константинополь, могли зберегти тільки нащадки тих слов'ян, які колись пішли на береги Азовського моря і створили там «країну Броднію».

Отже, із всього сказаного вище витікає єдиний висновок: українське козацтво як таке спочатку зародилося в Північному Приазов'ї, а Донське - на Нижньому Доні. І передували їм слав'яни-бродники. До речі ця точка зору співпадає з теорією пасионарності Л.Гумільова. Не суперечить їй і той факт, що ще через два століття українське козацтво в уже незалежній Україні почало відроджуватися в новій якості - носія національної ідеї. І на цій стадії багато козачих організацій, які виникли, чекають свого об'єднувача.

Хто ж заснував наше місто?

Серед маріупольських краєзнавців немає єдності в питаннях коли і хто заснував їх місто. По-перше, вони поділилися на тих, хто рахує вік Маріуполя з того часу, коли він отримав статус міста і на тих, хто сповідує його еволюційний розвиток з дрібних селітебних одиниць - зимівника, фортеці, слободи і т.д., а, зокрема, з фортеці Кальміус. І, по-друге, якщо в таборі еволюціоністів всі без виключення визнають, що місто засноване запорозькими козаками, як мінімум, в 1734 році, то в протилежному таборі ні про яку єдність мови йти не може. Так, старший науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею Р.Саєнко доводить, що місто засноване в 1778 році губернатором Азовської губернії Чертковим і носив ім'я Павловська. Аргументи свої вона виклала в роботі «Из истории основания г.Мариуполя». Завідувач відділом наукових досліджень і видавництва ради Маріупольського товариства греків, художник-монументаліст Л.М.Кузьмінков в історико-критичному нарисі «Переселение крымских греков в Северное Приазовье в 1778-1780 гг.» доводить, що Маріуполь заснований греками в 1779 році. Позицію Л.Кузьмінкова останніми роками підтримував і нині покійний філолог Л.Д.Яруцький, зокрема, в статті «Так сколько же лет Мариуполю?» («Приазовский рабочий», 23.03.2002) і в розділі «Сколько лет Мариуполю» в другому томі «Маріупольськой мозайки» стор.287 - 291), хоча раніше в «Мариупольськой старине» називав містами і Кальміус, і Павловськ (стор.62). І, нарешті, доктор фізико-математичних наук С.Калоєров категорично наполягає на тому, що місто Маріуполь засноване греками в 1780 році і навіть дав заголовок статті на цю тему: «Известна точная дата основания Мариуполя - 1780, и не о чем спорить!» («Приазовский рабочий», 26.01.2002 року).

Отже, існує чотири дати заснування нашого міста: 1734, 1778, 1779 і 1780 роки. Про те, наскільки переконлива кожна з них, і піде мова в пропонованій роботі. Але перш ніж вести розмову про науково обґрунтований вік нашого міста, слід розглянути декілька загальних аспектів містоутворювання в далекому і близькому минулому на території дореволюційної Росії і Радянського Союзу, зокрема Донбасу і Приазов'я.

АСПЕКТ ПЕРШИЙ

Він торкається генези, тобто процесу зародження і розвитку міст. Використовуючи дані енциклопедичних видань, можна встановити, що час заснування цілої низки міст іде в глибину сторіч першого тисячоліття, а час заснування іншої низки міст навіть у другому тисячолітті нам невідомий. Тому їхній вік обчислюють з часу першої згадки в літописах та в інших історичних документах. Тому про них пишуть: відоме з такого року і місто з такого року. У рідкісному винятку вік міста визначають на основі археологічних даних, як наприклад, 1500-річний вік Києва.

В окрему групу слід виділити міста, які засновувалися на території Росії відразу як адміністративні, торгівельні, промислові і культурні центри з часів Петра I. Час заснування кожного з них відомий і зазначається в усіх джерелах. Прикладом може бути Санкт-Петербург.

Переважне ж число міст виросло еволюційно з невеликих населених пунктів, тому про них в енциклопедичних виданнях пишуть: місто з такого року.

АСПЕКТ ДРУГИЙ

У ньому слід розглянути наукове трактування як узагальнюючого терміну «населений пункт», так і назв усіх існуючих забудовних одиниць.

Отже, НАСЕЛЕНИМ ПУНКТОМ вважається «місце, заселене людьми; первинна одиниця розселення людей у межах однієї забудованої ділянки. Обов'язковою його ознакою є постійність використання його як місця проживання з року в рік (хоча б сезонно)» (тут і надалі «Советский Энциклопедический словарь»).

ЗАЇМКА - “земельна власність, придбана правом першого зайняття вільної землі”. У Сибіру так називали однодвірні поселення віддалік од освоєних територій.

Починок (від слів «почин», «починати» - невелике нове селище.

ПОГОСТ - “у Київській Русі спочатку сільська громада та її центр, згодом - адміністративно-територіальна одиниця. Поділ на погости існував у північно-західних районах російської держави до 1775. У ХV - ХІХ ст. погост - невелике селище з церквою і кладовищем”, в останні часи кладовище.

ВИСЕЛОК - «сільське поселення, куди всі жителя якого переселились з іншої місцевості або іншого населеного пункту».

ЗИМІВНИК - “господарство, хутір у запорозьких, чорноморських і частини донських козаків, місце, де вони перебували, коли не було воєнних дій (особливо взимку)”. Виникли у 1-й половині ХVІ ст.; за В.Голобуцьким - значно раніше на час ліквідації Запорозької Січі (1775) було 763 запорозьких зимівника, де мешкало 8,7 тис. козаків.

ХУТІР - “1. Відокремлене селянське господарство разом з садибою власника. (В Україні Х. існували до 1940 р.). 2. Невелике селище, яке виникло внаслідок переселення людей з сіл, козачих станиць тощо. Хуторами були і зимівники запорозьких козаків”.

ОСТРОГ - “дерев'яне укріплення в прикордонній смузі. Відоме з ХVІІ ст.”.

ФОРТЕЦЯ - “укріплений пункт з постійним гарнізоном, озброєнням та різними запасами, призначений для тривалої кругової оборони”.

Деревня - «невелике сільське поселення». Переважно в Росії.

СЕЛО - “населений пункт (звичайно великий) не міського типу, жителі якого займаються переважно обробкою землі”. У росіян ще - невелике поселення без церкви.

СЕЛИЩЕ - “1. Населений пункт у сільській місцевості. 2. Населений пункт міського типу, розташований поблизу міста або фабрики, заводу тощо”.

МІСТО - “великий населений пункт; адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр”. У різних країнах до міст зараховували поселення з різною кількістю жителів. Їх поділяють на 3 категорії: республіканського (понад 500 тис. ж.), обласного (понад 50 тис. ж.) і районного (не менш 10 тис. ж.) підпорядкування. Зарахування того чи іншого населеного пункту до категорії міст регулювало законодавство союзних республік.

АСПЕКТ ТРЕТІЙ

Тут необхідно визначити різницю в трактуванні терміна «місто» з погляду сучасності із історичної точки зору.

МІСТО В НИНІШНЬОМУ ПОНЯТТІ - це великий населений пункт, адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр.

МІСТО В ІСТОРИЧНОМУ ЗНАЧЕННІ - це населене місце, обгороджене і укріплене стіною; фортеця («Словарь русского языка»).

Про це друге значення слід пям'ятати, визначаючи вік будь-якого міста. Адже за середньовіччя (V cт. - кінець ХVII ст.) і в Європі, і на території староруських земель і князівств усі виникаючі міста оточувалися укріпленнями для захисту від навали кочівників і нападу ворогуючої сторони. Саме в межах цих тимчасових рамок могло виникнути й виникло “стародавнє місто Адомаха”. У Московській же державі міста-фортеці виникали для захисту від татар. З ХVІІ ст. такі міста-фортеці з'являються і в Північному Приазов'ї. Так, у 1676 році з'являється фортеця Тор (нині Слов'янськ), у 1696 році - фортеця Троїцька на Таганьому Розі (нині Таганрог), у 1697 році - Бахмутська (нині Артемівськ), у 1761 році - фортеця святого Дмитра Ростовського (нині Ростов-на-Дону).

Про фортецю в гирлі Кальміусу слід поговорити більш детально. Річ у тому, що ще в 1826 році повітовий землемір, маріуполець Яків Калоферов у “Камеральном описании городу Мариуполю” писав, що тут “колись була вибудована фортеця на ім'я невідома (підкреслено мною - М.Р.), бастіони якої і рови понині в натурі ще видні”. Відзначимо: якби це було укріплення, побудоване запорозькими козаками в 1734 році, колезький реєстратор Я. Калоферов не забув би написати про це. Адже з часу ліквідації Запорозької Січі тоді минуло тільки півсторіччя і ще були живі багато першопоселенців. І якщо дотримуватися історичної логіки, то ці «бастіони і рови» належали найдавнішому місту-фортеці Адомасі, на місці якого виникло наше місто.

АСПЕКТ ЧЕТВЕРТИЙ

Необхідне також чітке визначення терміна «паланка». Він має два значення. Перше: паланка - слово татарське, і в буквальному перекладі означає «невелика фортеця», а друге - це назва територіальної військово-адміністративної одиниці Запорозької Січі. Ці два значення треба точно розрізняти. І тоді буде ясно: коли Д.Яворницький писав про Кальміуську паланку, що вона залишається на великій відстані, то це значить, що йдеться про фортецю Кальміус. І коли Феодосій Макар'ївський у праці “Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы 18-го столетия” вів мову про знамениту, найдавнішу, старожитню запорозьку Кальміуську паланку, то говорив він про фортецю Кальміус (стор.461).

АСПЕКТ П'ЯТИЙ

З історії містоутворення відомо, що переважна більшість міст (за винятком тих, які будувалися відразу як міста, при цьому на порожньому, необжитому місці, як, наприклад, Санкт-Петербург) еволюційно виростали з дрібних селітебних одиниць. Тому в довідковій літературі в обов'язковому порядку вказується, коли заснований, а якщо немає точної дати, то з якого року відомий і коли став містом. Це, зокрема, ілюструють таблиці, що додаються.

ВІДОМОСТІ ПРО МІСТА КОЛИШНЬОГО СРСР

№ Назва містаВідоме з Стало Примітки

п\п якого містом

часу або засновано

1Арзамас15781779

2Бійськ17091782

3Богуслав11951938

4Бориспіль15901956

5Борислав13871940

6Вінниця13631793Виросла із

фортеці

7Вишгород946 1968

9Глухів11521782

10Єйськ 17701840 Виріс із

військових укріплень

11Загорськ13401930

12Ізяслав11271795

13Камінь-Каширський XII ст.1791

14Канськ16261822Виріс із острогу

15КоломнаXII ст.1781

16Коростишев14991938

17Красноярськ16281822Виріс із острогу

18Лохвиця13201781

19Лубни9881783

20Омськ17161804Виріс із острогу

21Орськ17351865Виріс із фортеці

22Остер10981967Виріс із фортеці

23Шлісельбург13231702

24Пирятин11551781

25Пропойськ 11501945

26Таганрог16981775Виріс із фортеці

27Томськ16041804Виріс із острогу

28Фастів13901938

29Хабаровськ18581880Виріс із військового поста

30Хорол10831781

31Черкаси13941795

32ЧигиринXVI ст.1795

Джерело: УРЕ. т.1-16. К.,УРЕ, 1987.

ВІДОМОСТІ ПРО МІСТА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

№№ Назва містаЗасновано Рік Одержано

п\пяк:заснуваннястатус міста

1.Авдіївкасело18841956

2.Амвросіївкапристанційне 18691938

селище

3.Артемівськкозача 15711783

сторожа

4.Волновахапристанційне 18811938

селище

5.Горлівкашахтарське 18671932

селище

6.Дебальцевепристанційне 18781938

селище

7.Дзержинськхутір18101938

8.Добропілляхутір18591953

9.Донецькселище18691917

10.Дружківкапристанційне 18781938

селище

11.Єнакієвезаводське 18831925

селище

12.Костянтинівкапристанційне 18701932

селище

13.Краматорськпристанційне 18681932

селище

14.Красноармійськпристанційне 18801938

селище

15.Красний Лиманфортеця16671938

слобода

16.Макіївкакозача 17771925

17.Мар'їнкасело18441977

18.Микитівка (нині козачий Поч.з 1938

у складі Горлівки)зимівникXVII ст.у складі Горлівки

19.Новоазовськкозача станиця18401960

20.Селидовесело17821956

21.Слов'янськфортеця16761794

22.Сніжнезаїжджий двір17841938

23.Старобешевесело1780?

24.Тельмановенімецька 18351932

колонія

25.Торезсело17831932

26.Харцизькслобода17831938

27.Шахтарськзлиття трьох 19531953

селищ

28.Ясинуватапристанційне 18721938

селище

Джерела: Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. К., УРЕ, 1970.

УРЕ. т.1-17. К.,УРЕ, 1987.

Тепер, коли уточнена необхідна термінологія, що стосується заснування міста і приведена загальновизнана методика визначення віку міст взагалі і отримання ними статусу міста зокрема, можна повести мову про те, коли в історичній літературі і архівних документах згадувалося поселення в гирлі Кальміуса.

ХРОНОЛОГІЯ ПЕРЕДІСТОРІЇ TA ПОЧАТКОВОГО ПЕРІОДУ

ІСТОРІЇ НАШОГО МІСТА

IX-X сторіччя.

- Салтово-маяцьке поселення Адомах у гирлі Кальміусу, знайдено археологами під час будівництва заводу “Азовсталь”.

Матеріали маріупольського краєзнавчого музею;

“Список памятников археологии Украины”. Донецька обл. - м. Київ, 1988.

Руденко М. Сквозь тьму тысячелетий. - Маріуполь, 2000. с. 44-47.

XII-XIII сторіччя.

- „... Руські порти в гирлі Кальміусу”.

Мавродін В. Руське судноплавство по південних морях з найдавніших часів і до XVI сторіччя включно. - Сімферополь, 1959.

„... Ці порти на стародавніх генуезьких картах були гаванями “стародавнього міста Адомах”.

Руденко М. Сквозь тьму тысячелетий. - Маріуполь, 2000, с. 48.

1500 рік.

Козаки (нащадки колишніх бродників - ще до об'єднання в Запорозьку Січ побудували в гирлі Кальміусу зимівник Домаха.

Чорногор А. До історії заснування м.Жданова.//Український історичний журнал. -1971. -№4.

Лаврів П. Історія Південно-Східної України. - Київ, 1996.

Руденко М. Сквозь тьму тысячелетий. - Мариуполь, 2000.

XVI сторіччя. Перша третина.

„Біля самого гирла Кальміусу ... в XVI сторіччі виникло запорозьке городище Домаха.

Лисянський А. Конец Дикого Поля. - Донецьк, 1973.

1584 рік.

Донські козаки ходили на татар під Кальміус (підкреслено мною - М.Р.). Примітка: Запорозька Січь не мала ніяких справ тоді з Московією.

Лисянський А. Конец Дикого Поля. - Донецьк, 1973.

Архіви часів царя Федора Іоанновича.

1593 рік.

Татари мали в гирлі Кальміусу місто Кальміус (підкреслено мною - М.Р.).

Фоменко В. К топонимике Приазовья. //«Донбас». - 1964. - № 6. (Цитує документ царя Федора Іоанновича).

XVII сторіччя. Початок.

На правому березі гирла річки Кальміус у запорожців була фортеця Кальміус (підкреслено мною - М.Р.).

Грушевський Д. Жданов. - Донецьк, 1971.

1660 рік.

«У гирлі тієї річки Кальміусу був бій великий між татарами і стрілецьким загоном Ізосими Маслова».

Акти Московської державної імператорської академії під редакцією Д. Я. Самоквасова. т.3. Розрядний приказ, московський стіл 1660-64. - Санкт-Петербург, 1901.

1694 рік.

Кошовий отаман Іван Шарпило на початку осені ходив під місто Паланку (підкреслено мною - М.Р.) разом із загоном малоруських козаків».

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - Санкт-Петербург, 1892.

Примітка: єдиною паланкою (фортецею) в Північному Приазов'ї була старожитня Кальміуська (підкреслено мною - М.Р.).

1734 рік.

Запорозькі козаки будують у гирлі Кальміусу нове укріплення. Поряд виникає поселення.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - Київ, 1957.

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. - Київ, 1992.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т.3. - Санкт-Петербург, 1892.

Саєнко Р. З історії заснування міста Маріуполя. - Маріуполь, 2002.

Виходячи з наведеної хронологічної таблиці, ми могли б почати обчислення віку міста:

а) аналогічно історикам Києва на підставі даних археологічних розкопок 1928 - 1931 рр. з IX сторіччя, оскільки поселення салтово-маяцької культури в гирлі Кальміусу було населеним пунктом в точному розумінні цього терміна (див. аспект другий);

б) з часів існування стародавнього міста Адомахи (до 1223 року, тобто до нашестя монголо-татар);

в) з часу побудови козачого зимівника в 1500 р. (зимівник - теж населений пункт);

г) з часу виникнення запорозького городища в першій третині XVI сторіччя;

д) з часу першої згадки в історичних документах, тобто з 1584 або 1593 рр. (див. аспект перший);

е) або з 1611 року, як припускав маріупольський історик Д. М. Грушевський.

Проте вважати початком біографії міста яку-небудь із зазначених вище дат, окрім 1734 року, було б дуже сміливим і навряд чи коректним, оскільки не знайдені достатні документальні дані, які б довели, що немає великих часових інтервалів у населеності гирла Кальміусу, хоча, виходячи з літературних даних, можна вважати, що в гирлі Кальміуса по черзі жили то татари, то козаки. А наслідувати приклад артемівських краєзнавців, істориків і батьків міста, які необґрунтовано збільшили справжній вік Артемівська більш ніж на 100 років (// «Донбас». -1991. - № 6. - з. 189-191) було б, принаймні, непорядним.

Визначення дати заснування нашого міста не можна визначати без урахування історіографії містоутворювання на землях вільностей запорозьких, тобто на території колишньої Запорозької Січі. Тому не слід обходити увагою ще і наступний аспект.

АСПЕКТ ШОСТИЙ

Заселяючи землі запорозьких паланок, Катерина II проводила в життя антикозачу, антиукраїнську політику. Багато міст вона засновувала на місці козачих поселень. Приклад тому перейменування козачого Кальміуса в Павловськ (Павлоград). Ще одним прикладом може послужити нинішнє місто Нікополь. Згідно історіографії містоутворювання, що йде з часів Катерини II, він заснований в 1782 році. Але заснувала його Катерина II, на місці села Микитино, тобто на тому місці, де з 1638 по 1652 рік існувала Микитинська Січ. Історіографія містоутворювання, початок якій поклала Катерина II продовжувала залишатися незмінною і при радянській владі. І лише зовсім недавно учені відновили істину, і Нікополь став старшим на добрих дві сотні років.

Для переконливості приведемо ще один приклад. На місці нинішнього Донецька, як пише в своїй роботі «Найдавніші міста Донеччини» доктор історичних наук В.Пірко, ще з 1690 року існували козачі зимівники. Вони Катериною II після розгону Запорозької Січі були передані поручику Є.Шидловскому. Він і заснував села Александрівку і Євдоксієвку, які є складовою частиною центральних районів Донецька. Проте, слідуючи тій же історіографії, історики порахували за селище Юзівку, засноване на території козачих земель, хоча сам він, приїхавши з-за кордону в 1869 році, жив в тій же Александрівці. Отже, до останніх днів вважалося, що Донецьк був заснований в 1869 році, а статус міста отримав в 1917 році (дивися таблицю аспекту п'ятого). Правда, міськрада Донецька відновила справедливість, ухваливши рішення про те, що місто бере свій початок з сіл Александрівки і Євдоксіївки.

Тепер, коли розставлені всі крапки над «i», слід критично розглянути версії, які заперечують козацьке коріння нашого міста і запитати:

А чи було місто Павловськ?

При уважному читанні роботи старшого наукового співробітника Маріупольського краєзнавчого музею Р.Саєнко «Из истории основания г.Мариуполя» у читача виникає цілий ряд питань, що залишаються без відповіді. По-перше, чому Кальміуській повіт Азовської губернії був перейменований в Павлівський (Павлоградський) за два роки (?!) до закладення Чертковим Марії-Магдалинінської церкви, що повинне було означати заснування міста Павловська на честь Цесаревича Павла? По-друге, чому Чертков вирішив «устроить в новой своей губернии город Павловск», зовсім поряд з козачою фортецею і Кальміуською слободою. По-третє, чому Чертков дав команду скласти «карту, представляющую Азовскую и Новороссийскую губернии, с показанием смежных ко оным земель» і нанести на ній Павловськ «в географической точке современного Мариуполя» в той час, коли будівництво його навіть не починалося? По-четверте, звідки до кінця 1778-го року в гирлі Кальміусу прибули купці, міщани і цехові, щоб поселитися в «городовой Павлоградской округе»? По-п'яте, скільки сімей утворювали жителі «городовой Павлоградской округи» на 1 січня і на 1 квітня 1779 року? Адже в переважній більшості випадків будинки будували сімейні люди. По-шосте, навіщо 75 чоловікам, що рахувалися за станом на 1 квітня в «городовой Павлоградской округе» (навіть якщо вони могли створити максимальну кількість сімей - 37) будувати в 1778 - 1779 роках не 37, а 55 будинків (стор.13). Сьоме, чи можливо це було зробити за 7-8 погожих місяців?

Ці питання навряд чи ставила собі Р.Саєнко. А якщо і ставила, то відповіді на них замовчувала, оскільки вони не укладалися з її концепцією заснування міста Павловська азовським губернатором В.Чертковим. Через це довелося шукати відповіді на них, розглядаючи події тих років з урахуванням антикозачої політики Катерини II, яка отримала гранично ясний вираз в наступній фразі відомого її «Маніфесту»: «Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и названия запорожских казаков» (підкреслено мною - М.Р.).

Як відомо, відразу ж після ліквідації Запорозької Січі були скасовані її адміністративно-територіальні одиниці - паланки, а замість них утворені повіти. Власне на території Кальміуської паланки спочатку був створений повіт, що отримав ім'я козачої фортеці Кальміус. Проте, буквально через декілька місяців його перейменували в Павлівський. Це відбулося в 1776 році, коли В.Чертков тільки «озабочен был мыслью устроить в новой губернии город Павловск, в честь и в память наследника престола Павла Петровича» (Єпископ Феодосій «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии». Вип.1 стор. 461. (Підкреслено мною - М.Р.). А заклав його лише два роки потому.

Як свідчить єпископ Феодосій, Чертков, «изыскивая лучшее и удобнейшее для этого место, остановился первоначально мыслию на старинной запорожской Паланке-на-Кальмиусе» і «В ЭТОЙ ПАЛАНКЕ при впадении реки Кальмиуса в Азовское море решился устроить новый город Павловск» (там же стор. 461. Підкреслено мною - М.Р.). Треба відмітити, що Р.Саєнко навмисне не конкретизувала за допомогою єпископа Феодосія місце, де начебто засновано Павловськ, оскільки це йшло в розріз з її концепцією і використовувала іншу, нейтральну цитату: «Наилучшее место для города Чертков избрал на Кальмиусе» (стор. 7). Не конкретизувала тому, що закладка Марії-Магдалинінської церкви поряд з колишнім центром Кальміуської паланки означала не що інше, як фактичне перейменування Кальміуса в місто Павловськ (підкреслено мною - М.Р.).

Сама церемонія закладки Марії-Магдалинінської церкви відбулася в день святої Марії-Магдалини, тобто 21 липня (по старому стилю) 1778-го року. І цю дату Р.Саєнко вважає датою заснування міста Павловська. У тому ж році 8 вересня, тобто через 49 днів після закладки церкви, з'явилася складена по вказівці губернатора «Карта, представляющая Азовскую и Новороссийскую губернии, с показанием смежных ко оным земель», на якій, як пише у вказаній роботі Р.Саєнко, «впервые нанесен г.Павловск в географической точке современного Мариуполя» (стор. 8). Про що цей факт може говорити? Тільки про те, що місто це не починало будуватися і що назву центру колишньої Кальміусськой паланки, що нагадувала про козаче минуле, вирішено замінити назвою задуманого, але так і не побудованого Чертковим міста, тобто міста-фантома.

На користь того, що на складену у вересні 1778-го року губернською канцелярією карту було нанесено ім'я міста-фантома, по-перше, говорить той факт, що на ній він не названий містом Павлівськом, як інші (підкреслено мною - М.Р.). А по-друге, не називає його містом і «Ведомость, какое число по уездам всей Азовской губернии как в прежних, так и вновь заведенных государственных, воинских и помещичьих слободах состоит мужеска и женска полу душ прошлого 1778 года», в якій на 1 січня 1779 року було «поселено купцов - 4 муж. и 1 жен., мещан - 11 муж. и 5 жен., цеховых (ремесленников) - 22 муж. и 8 жен., дворовых людей (слуг) - 3 муж. и 1 жен.».

Характерна і наступна цитата з «Материалов…» єпископа Феодосія: «В Кальмиус к Свято-Николаевской церкви назначен был постоянным священником Иоанн Филиппов, а по смерти его, 3-го декабря 1779 определен туда к той же Николаевской уже соборной Павловской церкви протоиерей Роман Кошевский из Александровской крепости» (там же, стор. 461. Підкреслено мною - М.Р.). З того, що церковні можновладці назвали Свято-Миколаївську церкву, розташовану в колишній фортеці Кальміус, соборною Павловською, тобто головним храмом міста, можна зробити тільки один висновок: колишній Кальміус був перейменований в Павловськ. Напевно, тому вже згадувана вище «Ведомость», і назвала задуманий Чертковим і лише «полагаемый» до будівництва Павловськ не містом, а «городовой Павлоградской округой» (підкреслено мною - М.Р.).

Відстоюючи свою версію заснування Маріуполя, але вочевидь, не маючи в своєму розпорядженні достатніх знань в області мовознавства, Р.Саєнко сприйняла ключове слово «округа», як поняття про територію, відведену під будівництво «майбутнього міста». Фактично ж слово «округа» розшифровується академічним «Словарем русского языка» як «околиця». Околиця швидше за все перейменованого в Павловськ Кальміуса.

Як вже було сказано Р.Саєнко вище, жителями «городовой Павлоградской округи» стали купці, міщани, ремісники. Проте, вона не повідомляє, звідки вони з'явилися. Правда, через рік в статті «Имя нашего города», опублікованій 12 вересня 2003 року в газеті «Приазовский рабочий» вона, без посилання на документи, написала, що «первыми жителями Павловска стали переселенцы из Правобережной Украины и запорожские казаки». Але не вказала, скільки ж купців, міщан і ремісників з Правобережної України переселилися в гирло Кальміуса в тільки «полагаемый к строительству город». До того ж, як свідчить історія, в перші роки після розгрому Запорозької Січі, а саме з 1775 по 1782 рік, Катерина II роздавала паланкові землі тільки поміщикам і військовим чинам без всяких привілеїв, і ті переселялися в Приазов'є зі своїми кріпаками за свій рахунок. Єдиними переселенцями за рахунок держави були пізніше греки - вихідці з Криму. Тому переселятися своєкоштно поодинці або групою в декілька чоловік у той час ні купці, ні міщани, ні цехові не ризикнули б. Отже, ніяких переселенців з Правобережної України не було (підкреслено мною - М.Р.), а були запорозькі козаки, що записалися, як тоді практикувалося, у вказані вище стани. Купцями тоді могли записатися «базарні шинкарі», про яких згадував, зокрема, в своєму донесенні полковник Сидір Чалий з Кальміуса в Кіш в 1768 році (ф. КЗС, д.226, л.52).

І в аналізованій роботі, і в статті «Три этапа рождения» (газета «Ильичевец» №64 за 09.06.2005 р.) автор стверджує, що «первые жители… за два лета (1778 і 1779 рр. - М.Р.). успели построить 55 жилых домов, 14 казенных деревянных строений и 6 торговых лавок». Тут слід поправити автора, яка переплутала грішне з праведним. «Перші жителі» насправді могли будувати тільки житлові будинки. А громадські будівлі і торгові лавки будували не купці, міщани і ремісники і не в 1778 - 1779 роках, а греки-переселенці вже в 80-х роках XVIII сторіччя, про що пише сама Р.Саєнко у вказаній роботі (див. стор.12).

Отже, давайте розбиратися, скільки «за два літа» погожого для будівництва житлових будинків часу було у жителів «городовой Павловськой округи». Як відомо престольним днем будь-якого храму вважається день його закладки. Чертков заклав Марії-Магдалинінську церкву в день святої Марії-Магдалини, який випадав на 21 липня 1778 року. Отже, будівельні роботи того року можна було вести, як мінімум, півтора і, як максимум, два з половиною місяці, якщо жовтень був тоді погожим. Очевидно, зрозумівши, що 57 жителям «городової Павлоградської округи» було не під силу звести житлові будинки до негоди, Р.Саєнко в статті «Имя нашего города» пише вже, що окрім них «здесь же находились 383 работника, которые использовались на строительных работах, но не являлись жителями города». Автор не повідомляє, звідки узялися і де жили ці 383 працівники. Проте, навіть з їх допомогою 57 жителів «городовой Павлоградской округи» за півтора-два з половиною місяці в 1778-му і навіть 75 за шість-сім погожих місяців в 1779 році навряд чи могли побудувати 55 будинків. Підтвердженням цьому є той факт, що майже три тисячі греків-переселенців протягом тривалішого часу (з 26 липня 1780-го по 1782 рік включно) встигли побудувати лише 53 кам'яних будинки і 20 мазанок. Ці відомості, зокрема, теж належать Р.Саєнко (див. «Весь Мариуполь» стор. 30). При цьому греки були у вигідніших умовах. Їм, по велінню Катерини II і Потьомкіна, дозволялося отримувати будівельний ліс з казенних угідь, тоді як їх попередники повинні були здобувати такі дозволи персонально кожен, а потім рубати дерева і доставляти ліс здалеку в гирло Кальміуса.

Нарешті, щоб розставити тут всі крапки „і”, повернемося до тих 383 працівників, які «використовувалися на будівельних роботах, але не були жителями міста». По-перше, Р.Саєнко не указує, звідки вони узялися. Але якщо узяти за аксіому факт, що в 1778 - 1779 рр. ніяких сотень переселенців в гирлі Кальміуса не було, то ці 383 людини були тою безліччю православного народу, яку, за словами того ж єпископа Феодосія, зустрів на Кальміусі азовський губернатор Чертков, коли в перші місяці існування Азовської губернії об'їжджав її територію (стор. 322). До речі, цитуючи Феодосія, Р.Саєнко прямо указувала, що «это запорожские казаки, занятые на рыбних промыслах» (стор. 11, підкреслено мною - М.Р.). По-друге, Р.Саєнко не вказує, на яких умовах використовувалися ці 383 працівники. Якщо як робоча сила, то чи не дуже невигідно обходилася вона жителям «городовой Павлоградской округи», особливо міщанам і ремісникам. І, по-третє, Р.Саєнко не уточнює, де ж жили ці 383 людини. Проте, враховуючи підказку автора, що вони знаходилися «тут же», можна зробити висновок, що жили вони у фортеці Кальміус, тобто там, де жили і до ліквідації Запорозької Січі.

Отже, підсумовуючи все вище сказане, слід віддати перевагу думці С.Калоєрова, який в статті «Известна точная дата основания Мариуполя - 1780, и не о чем спорить», опублікованій в «Приазовском рабочем» в 2002 році 26 січня, писав, що 55 будиночків належали жителям Кальміуської слободи. А це означає, що задумане Чертковим місто «В честь і в пам'ять спадкоємця престолу» так і не починалося будівництвом. Навіть закладений їм Марії-Магдалінінській храм був добудований і освячений лише 13 років опісля - 4 липня 1791 року.

При уважному читанні роботи «К истории основания г.Маріуполя» впадає в очі характерна особливість главки «Уездный город Павловск (Павлоград)». Не рахуючи заголовка, в ній 20 разів повторюється слово «місто», хоча Павловськ як був, так і залишився до приходу греків «городовою Павлоградською округою». До того ж в згадуваній статті «Три этапа рождения» автор дає суб'єктивне, відмінне від офіційного трактування поняття «місто», яке можна приміряти навіть до «городової Павлоградської округи». Вона в данному випадку вигадує: «Еще в древности город был поселением, население которого занималось ремеслами, торговлей, а в последующие эпохи было занято в промышленности, торговле и сфере обслуживания. Город выполняет и ряд других функций: административную, культурную. Начинается город с установления его городской черты - границы города, как административной единицы, и городских земель. Жители города составляют особую городскую общину».

Для порівняння і певних висновків приводимо декілька офіційних трактувань. Абстрактне, узагальнене поняття «місто» трактується як «населений пункт, що досяг певної людності і що виконує переважно промислові, транспортні, торгові, культурні і адміністративні функції» («Советский энциклопедический словарь»). У свою чергу академічний «Словарь русского языка» дає конкретні тлумачення поняття «місто» з урахуванням часового чинника. У ньому сучасне місто - це «крупний населений пункт, адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр». А в історичному плані він трактує місто як «населене місце, обгороджене і укріплене стіною, фортецю»! (підкреслено мною - М.Р.). І як би ми не приміряли до цієї трактовки Р.Саєнко Павловськ, яке вона презентувала, ні по людності, ні по функціях, ні з історичної точки зору не був містом. А ось Кальміус, перейменований в Павловськ містом був.

У захист своєї версії Р.Саєнко може заявити: «А як же бути з документами Російського держархіву стародавніх актів, в яких йдеться про те, що в Павловську в 1779 році проходив хлібний ярмарок і що по розробленому для Новоросійської і Азовської губерній плану в м.Павловську, що будувався в гирлі річки Кальміуса, передбачалося розміщення одного батальйону військ? (стор.12). Цей аргумент спростовується дуже легко. Річ у тому, що подібні торги проходили і в козачі часи, коли за рибою і за сіллю в Кальміус приїжджали чумаки і привозили для продажу хліб. А оскільки згідно перепису 1779 року окрім 57 жителів так званої «міської Павлоградської округи», 72 жителів Кальміусської слободи, в заброді (тобто на рибній ловлі) числилося 328 чоловік, то така кількість людей займалася звичною справою - ловом риби і торгівлею нею, та закупівлею хліба з метою забезпечення засобів для існування, як це було в 1774 році, так і в 1779 - му. Що ж до розміщення батальйону військ, то в Кальміусі - Павловську (безпосередньо у фортеці) було приміщення для особового складу.

1779-й або 1780-й?

Відомий далеко за межами Маріуполя художник-монументаліст Л.М.Кузьмінков в 1997 році відкрився для багатьох непогано знаючих його людей з несподіваного боку: як автор солідного історико-критичного нарису «Переселение крымских греков в северное Приазовье в 1778 - 1780 гг. (Причины и следствия)». Цінність цієї роботи Кузьмінкова, на думку редактора нарису П.І.Мазура «полягає в тому, що «він вирішив відновити реальну картину героїчних і трагічних подій кінця XVIII століття». І при цьому підкреслив, що дослідження Кузьмінкова отримало визнання в наукових кругах і привів думку доцента Львівського університету В.Терезова, «що найточніше причини і наслідки переселення виразив Л.М.Кузьмінков». А професор кафедри історії України Одеського університету Д.Шелест в своїй передмові до роботи Л.Кузьмінкова вказав прямо, що вона носить глибоко науковий характер.

Це примусило уважно прочитати нарис від початку до кінця. І з'ясувалося, що власне темі переселення присвячена рівно половина нарису, а друга є ні чим іншим, як полемікою з місцевими краєзнавцями про час і «етнічний пріоритет» заснування міста (підкреслено мною - М.Р.). При цьому автор робить упор на те, що місцеві краєзнавці зменшують, а то і замовчують заслуги греків в освоєнні Приазов'я, і це замовчання є ні чим іншим, на його думку, як відгомоном історико-культурного геноциду. Щоб переконатися, чи має рацію автор, слід проаналізувати його звинувачення в адресу місцевих краєзнавців. І ради цього слід зробити відступ від теми «часу і етнічного пріоритету» заснування міста.

Отже, Л.Кузьмінков огульно звинувачує місцевих істориків в прагненні «знівелірувати внесок греків в історичний процес в Північному Приазов'ї як в античний час, так і у зв'язку з переселенням сюди кримських греків» (стор.11), і мало не в геноциді по відношенню до греків (стор.47). Більш того, він звинувачує їх в тому, що вони «виключають античних греків з історичного процесу в Північному Приазов'ї (стор.64). Наскільки має рацію Л.Кузьмінков, говорить той факт, що ніхто з серйозних учених-фахівців з античного періоду історії Причорномор'я:ні С.Жебельов, ні А.Ієссен, ні Д.Калістов, ні М.Ростовцев, ні Д.Шелов не згадують ніякого іншого античного міста на північному березі Азовського моря, окрім Танаїса. Могли б йти в рахунок згадувані Геродотом Кремни, якби вони були містом, а не торжищем, тобто місцем, де варвари і греки в певний час обмінювалися товарами. Так про який внесок античних греків в історичний процес в Північному Приазов'ї можна було вести мову, якщо навіть Танаїс за свідченням Д.Шелова «був найбільшим, після Пантікапея, столиці Боспорського царства, центром, де відбувалися торгівля між варварами-кочівниками і греками»? («Танаис, потерянный и найденный город» стор.88 підкреслено мною - М.Р.). І лише!..

До цих пір не отримали визнання в ученому світі і гіпотеза члена Географічного товариства СРСР В.Фоменко про грецьке походження міста Палеста, яке нібито знаходилось в затоці на Білосарайській Косі, і збіг координат Птолемея з нинішніми координатами Білосарайської Коси, на які і в першому, і в другому випадку посилається Л.Кузьмінков. Більш того, він вважає слідами перебування еллінів на території міста амфори, знайдені в с.Сартані. Правда, при цьому забуває вказати, що частину їх могли завезти сюди з Криму торгівці з поселення салтово-маяцької культури, що мешкали в гирлі Кальміусу, а іншу знайшли археологи Привалови при розкопці кургану Двогорба Могила, під яким знаходилося поховання знатного скіфа. Далі - більше. Л.Кузьмінков виділяє шрифтом нічим не обставлену і більш ніж сумнівну тезу одного з авторів книги «Мариуполь и его окрестности», Г.Тимошевського про те, що «відносини кримських греків з кальміуською країною ніколи не уривалися, тут вони торгували, або пасли стада». Тут у ті часи могли пасти стада тільки кочівники: скіфи і сармати.