Данило Апостол як культурний діяч

32

ДАНИЛО АПОСТОЛ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ

ПЛАН

ВСТУП

Розділ І. Життєвий шлях Данила Апостола

РОЗДІЛ ІІ. основні напрямки політики гетьмана ДАНИЛА АПОСТОЛА

2.1 Україно-російські відносини за гетьмана Данило Апостола

2.2 Внутрішня політика Данила Апостола

РОЗДІЛ ІІІ. РОЛЬ Данила Апостола В культурнОМУ життІ України в першій половині XVIII

ВИСНОВКИ

Список використаних джерел та літератури

ДОДАТКИ

ВСТУП

Утвердження України як суверенної держави активізували інтерес вітчизняної історичної науки до попередніх періодів, осягнення розмаїття спадщини минулого, тобто тих чинників, які є невід'ємною складовою сучасного національного державотворення, без якого не можливий суспільний поступ взагалі. Однією з найскладніших проблем історії будь-якого народу є втрата своєї державності, коли він із суб'єкта міжнародного права перетворюється в об'єкт впливу інших держав. У цьому зв'язку однією з важливих і актуальних проблем історичної науки є дослідження окремих історичних особистостей.

Данило Апостол належить до тих постатей в українській історії, котрі своєю діяльністю і вчинками найвиразніше виявляли найвищу мету українського народу - прагнення до волі й державності. Ще за життя він викликав підвищену увагу до себе з боку політиків, митців, увагу, що не зникала й по його смерті.

У намаганнях Д. Апостола зберегти в основі національні органи влади, територію, фінансову систему, збройні сили, піднести міжнародний авторитет країни, її культурний рівень, безперечно, вбачається історичний зв'язок епох, бо саме зараз мусимо вирішувати схожі проблеми.

відомий український історик, правознавець, археограф, етнограф і белетрист, академік О. Левицький (1866--1922) заявив: «В історії всіх країн і народів навряд чи можна відшукати правителів, власна доля яких була б такою зрадливою та мінливою, насиченою всілякими нещастями й катастрофами, як доля малоросійських гетьманів».

Аналізуючи стан висвітлення досліджуваної теми в історичній науці, виділимо наступне.

В ХІХ - початок ХХ ст. розпочався процес накопичення фактичного матеріалу, у якому брали участь М.Костомаров, М.Максимович, Д.Бантиш-Каменського, С.Соловйов, М.Білозерський, О.Лазаревський, В.Модзалевський, В.Липинський, Г.Милорадович, Д.Багалій, В.Барвінський, М.Грушевський, М.Астряб, В.Герасимчук, І.Каманін, Д.Коренець. Дослідження характеризуються, з одному боку, відсутністю методологічної досконалості, а з іншого - наявністю системності й аргументованості досліджень.

Однією з найбільш інформативних праць того часу є монографія історика й археографа Д. Бантиш-Каменського “История Малой России”. Автор дає детальну характеристику подіям, що відбувалися в Гетьманській Україні, але наголошує на вирішальному впливі постійних “зрад”, зловживань козацької верхівки, які нібито створили підґрунтя для падіння давніх народних прав.

У радянській історіографії персоналіям останніх приділялось невиправдано мало уваги. Її “офіційні” представники з різних причин не випустили в світ жодної монографії, спеціально присвяченої комусь з володарів булави України, окрім хіба що Б. Хмельницькому, авторитет і заслуги якого тоді були вже загальновизнаними. За умов панування марксистсько-ленінської методології, з її гаслом про провідну роль народних мас в історії, в працях суспільствознавців простежувалася певна недооцінка діяльності багатьох непересічних осіб, особливо коли вони належали до середньовічної соціальної еліти, тобто були гнобителями простих трударів. Видатних діячів давнього минулого зображували, як правило, лише у великих справах, у неординарних моментах їх життя. Образно кажучи, з них робили монументи. Тоді як об'єктивність та історична справедливість вимагали іншого для них -- правдивої біографії з характерними рисами й індивідуальними моральними якостями.

Здобуття Україною незалежності стало поштовхом для критичного переосмислення низки положень і стереотипів радянської історіографії. Найбільш помітними монографічними дослідженнями цього періоду зазначеної теми є праці С. Зеркаля, О. Кресіна, Т. Чухліба, у яких зроблено важливі наукові висновки стосовно політичної ситуації в 17-18 ст. та надані об'єктивні оцінки діяльності гетьманів України.

Відмітимо, що постать Д. Апостала донині залишалася у вітчизняній та зарубіжній історіографії маловиразною й майже не дослідженою. В наукових і науково-популярних студіях привалювали здебільшого уривчасті характеристики та загальні оцінки його державницької й військової діяльності.

При написанні курсової роботи ми спиралися на праці наступних авторів. Антонович В., Яворницький Д. досліджують козацькі часи на Україні. Гайдай Л., Котляр М. та Смолій В. присвячують свої праці видатним персоналіям України. Цікавою в плані досліджуваної теми є стаття Ястребова О, який розглядає гетьмування Д. Апостола. Багіг С., Гостюк О., Матейко Р., Матисякевич З., Субтельний О. розглядаючи ключові аспекти історії україни, висвітлюють діяльність гетьманів України. Марченко М. розгляджає українську історіографію з давніх часів до середини 19 ст. Цікавою є праця Полонської-Василенко Н., яка розглядає Д. Апостола не тільки як державного діяча, а висвітлює різнобічні грані цієї непересічної особистості.

Джерельну базу дослідження складають архівні документи, опубліковані збірники документів, мемуарна література, епістолярна спадщина. Ці документи знайдені та оброблені вищеперерахованими авторами.

Першорядне значення мали документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. З опублікованих документів варто відзначити збірник документів “Політична історія Гетьманщини ХVІІІ ст. у документах і матеріалах”.

При дослідженні даної теми принципове значення мала епістолярна спадщина. Велика частина листів зібрана в збірнику “Матеріали до історії Козаччини з 1709-1722 рр.”. Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти ХУІІІ ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших часів, видатним є написаний французькою мовою “Дневник” Петра Апостола (1725-1727 рр.), сина гетьмана Данила Апостола. Величезний “Дневник” (1735-1740 рр.) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович. Він докладно, день за днем, записував усе, що діялося біля нього. Дуже важливим джерелом історії України є “Дневник” генерального хорунжого М. Ханенка.

Отже, наявні праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, різноманітні та різнопланові джерела дозволили глибше вивчити й висвітлити тему, яка стосується діяльності Данила Апостола.

Предметом роботи є: політична, соціально-економічна діяльність Данила Апостола.

Об'єктом є історія України першої половини 18 ст.

мета роботи: на джерелознавчій базі, та з використанням певної історичної монографічної та навчальної літератури, розглянути діяльність гетьмана України Данила Апостола.

Автор в курсовій роботі поставив певні завдання: розглянути життєвий шлях Д. Апостола, висвітлити зовнішні та внутрішні напрямки його гетьмування, висвітлити вплив, який мала його діяльність на культурний розвиток України.

Хронологічні рамки роботи: перша половина 18 ст. Саме на цей період припадає життєвий на політичний шлях Д. Апостола.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму, системності, об'єктивності, всебічності, наступності, діалектичного розуміння історичного процесу як єдності його складових.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків. Перший розділ присвячено життєвому шляху Д. Апостола, в другому розглянуто напрямки зовнішньої та внутрішньої політики гетьмана Апостола. Третій розділ присвячено розгляду того впливу, який мала діяльність Апостола на культурний розвиток України. В висновках підведені підсумки викладеного в роботі матеріалу.

Практичне значення роботи: матеріали курсової роботи можуть бути використані при написанні дипломної та магістерської робіт, а також при викладанні відповідної теми на уроках історії України.

Розділ І. Життєвий шлях Данила Апостола

Данило Апостол (Додаток 1) народився в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Походив з відомого козацько-старшинського роду Апостолів, які майже 80 років з 1659 по 1736 роки тримали в своїх руках полковницький уряд у Миргородському полку (Павло, Данило, Павло Апостоли) і мав молдавське боярське походження.

У 1682 році обраний миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом Іваном Мазепою як прибічник Івана Самойловича. 1689 року він брав участь у поході московської армії Голіцина з 40-тисячним козацьким військом гетьмана Мазепи проти кримських татар на Перекоп. У 1693 році знову обраний на полковий уряд до 1727 року. Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з гадяцьким полковником Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Здобував фортеці Кизикермен і Очаків. Відзначився полковник Данило Апостол і 1697 року у війні Росії проти турків, а з 1700 по 1706 роки брав безпосередню участь у війні зі шведами на боці Росії. На початку шведської кампанії козацький корпус під командуванням Д. Апостола розбив армію шведського генерала Шліппенбаха під Ерестфаром у 1701 році. Козацькі війська Д. Апостола та І. Мировича 1704 року розпочали похід на допомогу союзнику Росії -- польському королю Августу II на територію Познанського воєводства, вони звільнили від шведів Варшаву.

У Північній війні Росії 1700-21 визначився в боях під Ерестофером в Лівонії в 1701 році та в битві під Варшавою в 1705 році.

Данило Апостол був прихильником незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи та одним з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу.

З 1706 року Данило Апостол, як і багато козацьких старшин, почав схилятися до думки про необхідність створення українсько-шведського союзу і звертався до Мазепи з пропозицією звільнити Україну від московської залежності. Пересвідчившись у неможливості такого союзу, Д. Апостол відвернувся від Мазепи і почав лояльно співпрацювати з російською владою.

25 жовтня 1708 року разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра I. За Апостолом було залишено уряд миргородського полковника та всі його маєтки.

В 1711 році брав участь у Прутському поході в якості наказного гетьмана українського війська.

У 1722 році Данило Апостол на чолі козацьких частин (10 тисяч чоловік) брав участь у складі російської армії у поході проти Персії.

Ставши одним з найближчих співробітників наказного гетьмана Павла Полуботка, разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723 року. Опозиційна діяльність української старшини щодо російської політики в Україні привела до арешту наприкінці 1723 року Павла Полуботка, Якова Лизогуба, В. Журавського, Д. Володковського та цілого ряду інших старшин за наказом Петра І і ув'язнення їх в Петропавловській фортеці.

Політика Петра І щодо України починає змінюватися при його онукові, який дозволив обрати нового гетьмана.

Після смерті Петра I у 1725 році уряд Катерини I вирішив «сделать некоторые удовольства и приласкания» Україні. Але раптова смерть цариці в 1727 році змінила ситуацію. Петро II, який вступив на імператорський трон, був онуком Петра I і сином страченого сина Петра I царевича Олексія. За малоліттям Петра II (йому було 12 років) керування державою спочатку перейшло до рук Олександра Меншикова, а потім, після його усунення -- Верховної Таємної Ради, що складалася з вибраних російських вельмож.

Петро II, син нещасного царевича Олексія, ненавидів діда за вбивство свого батька і почав здійснювати політику, у всьому протилежну лінії Петра І.

Поряд з цим царизм вирішив помґякшити політику щодо України у звґязку із значним погіршенням відносин Російської імперії з Туреччиною. Насувалася російсько-турецька війна, у якій українські козаки були дуже потрібні як традиційно умілі воїни в боях з турками. [13, 234]

Уряд Петра II, знаючи про невдоволення в Україні порядками, встановленими ще Петром I і, особливо, непривабливою роллю його дітища -- «Малоросійської Колегії», а також не бажаючи загострювати внутрішнє становище в Україні в момент можливої війни з Туреччиною, вирішив ліквідувати «Малоросійську Колегію» і дозволив обрати гетьмана на Лівобережній Україні. З цією метою до Глухова у червні 1727 року відправили таємного радника Росії Наумова з дорученням провести вибори гетьмана та полкових старшин в Україні. На проведеній конференції козацьких старшин і представників духовенства назвали кандидатуру гетьмана -- миргородського полковника Данила Павловича Апостола. Його й обрали на Великій Раді 1 жовтня 1727 року гетьманом обирається 73-річний полковник Данило Апостол.

У 1728-му він приїхав до Москви на коронацію молодого імператора Петра II і там подав петицію про повернення Україні прав згідно з угодою Богдана Хмельницького з московським урядом. Уряд на його звернення дав відповідь, в якій було 28 пунктів, що стали основним законом існування Гетьманщини до її останніх днів. Документ відомий в історії під назвою «Решительные пункты». Вони радикально відрізнялися від попередніх українсько-московських «Статей», де Україна і Московська держава виступали як дві рівноправні сторони. Тепер вони були одноособовим указом царя, а не договором між Росією і Гетьманщиною. Обрання гетьмана дозволялося, але лише з «волі і згоди» царя. Обрання старшин і їх усунення з посад здійснювалося за згодою царя і його затвердженням. Гетьман не мав права вести дипломатичні відносини. Лише з сусідніми державами -- Польщею і Кримом він міг розвґязувати прикордонні питання. Вищою апеляційною інстанцією мав бути Генеральний суд, що складався з шести осіб: трьох українців і трьох росіян. Очолював його гетьман. При гетьмані мав постійно перебувати царський радник, міністр-резидент, без якого не можна було розвґязувати жодної справи.

Данило Апостол, замість того, щоб виконувати московські приписи, розсилає в полки Лівобережної України численні (воістину саме так!) універсали, де буквально до дрібниць регламентує організацію української державності. Ось типові назви безкомпромісних документів: «Про знищення Малоросійської колегії та багатьох повинностей і податей, нею визначених», «Про заборону великоросіянам володіти в Малоросії хуторами та іншими угіддями», «Про висилку із Малої Росії всіх великоросіян, які не мають паспортів»…

Старий очільник засновує казначейство, котре склало перший в історії Гетьманщини річний бюджет із сумою витрат 144000 рублів, здійснює кодифікацію законів (знамениті «Права, за якими судиться малоросійський народ»), підтверджує Магдебурзьке право багатьом містам, домагається повернення Києва під свою юрисдикцію, налагоджує тісні стосунки із Запорозькою Січчю…

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь цей час провадив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. На жаль, роки брали своє. Гетьман дедалі частіше, втікаючи від царських резидентів, усамітнюється в Сорочинцях, де мав маєток і будував Спасо-Преображенську церкву, уже більше клопочеться не про державу, а про свою родину: синів-полковників Петра та Павла.

Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і -- навпаки -- збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема -- повернення запорожців у 1734 році вже після смерті Данила Апостола.

Своїми талантами, зокрема дипломатичним хистом, Данило Апостол не міг дорівнювати Мазепі. Але спокійний, розважний, він був глибоко переконаний український патріот, який останні роки свого бурхливого життя присвятив Українській державі, збереженню та охороні її незалежности, того, що мовою XVIII ст. називали «автономією». Про щось більше не мріяли українські патріоти.

Данила Апостола поховано в Сорочинцях 17(28) січня 1734 р.

Коротко, але влучно сказав про роль гетьмана України Данила Павловича Апостола в історії України Дмитро Дорошенко: «Його шестирічне гетьманство було коротким ясним променем на темному тлі українського життя після занепаду Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана всупереч російській і місцевій українській владі» [9, 145]. «Останнім козаком на гетьманському столі» назвав Д. Апостола історик М. Уманець, а М. С. Грушевський висловився про гетьмана як про особистість, «яка не забруднила своїх рук народною брехнею».

Підсумовуючи вище сказане, зауважемо наступне. Апостол Данило Павлович (4(14.12.1654 - 17(28). 1.1734 рр.) - визначний український військовий і державний діяч кінця ХVII - першої половини ХVIII століть, гетьман Лівобережної України (1727-1734 рр.). Гетьманування Апостола було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

РОЗДІЛ ІІ. основні напрямки політики гетьмана ДАНИЛА АПОСТОЛА

2.1 Україно-російські відносини за гетьмана Данило Апостола

Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не бувши близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра 1. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерті Петра 1. Син Данила Апостола, Петро, залишився закладником в Петербурзі. Так само, як згадано вище, затримано синів інших старшин, випущених після звільнення на Україну.

На початку 1728 року Данило Апостол в супроводі визначних старшин поїхав до Москви на коронацію Петра II. Там українців дуже добре приймали, запрошували на урочисті прийняття царя та сановників. Головною метою їх подорожі до Москви було бажання здобути «гетьманські статті», які завжди під час обрання нового гетьмана затверджував цар. Вийнятком було гетьманування Скоропадського, коли зовсім не укладалось «договірних пунктів».

22 серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державності, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. Щодо цього уряд Петра П пішов далі, ніж уряд Петра 1.

В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіяльну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління -- «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прероґативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Одночасно з утратою гетьманом влади та престижу втрачали їх і Військова Генеральна Канцелярія, керманичем якої був гетьман. Петро 1 намагався відокремити її від гетьмана як окрему установу. Року 1724 стали призначати окремих «правителів» Генеральної Канцелярії, а генеральний писар мав завідувати тільки В технічною канцелярією.

Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генеральної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому разом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину.

Досі залишається неясним: хто і коли обрав цю старшину -- та сама Генеральна Рада, яка обрала гетьмана, чи самі полковники з гетьманом? У всякому разі старшину не обрано, тільки намічено кандидатів, переважно по два на кожну посаду, а Верховна Таємна Рада призначила з цих кандидатів генеральну старшину: генерального обозного -- Якова Лизогуба; генеральних суддів -- М. Забілу і А. Кандибу; писаря -- М. Турковського; 2-ох осаулів -- І. Мануйловича та Ф. Лисенка; хорунжого -- К. Гречаного та бунчужного -- І. Бороздну. Крім того, генеральний підскарбій, А. Маркевич, призначений був проти волі гетьмана.

Гірше стояла справа з полковниками. Стан з полковою адміністрацією був катастрофічний. В 1725 році було так:

У 10 полках 4 полковники були чужинці, а решта старшини не була в комплекті. Року 1727 становище змінилося: чужинці командували 5-ма полками: Богданов -- Чернігівським, Пашков -- Стародубським (замість Кокошина); І. Хрущов -- Ніженським (замість Толстого); Г. Милорадович -- Гадяцьким (замість свого брата -- Михайла Милорадовича); В. Танський, волох -- Переяславським. Тільки до Полтавського полку призначено полковником українця В. Кочубея. Призначені поза гетьманом полковники, як чужинці, так і українці, поводилися незалежно, не слухали його наказів, а визнавали тільки російське начальство, ширячи анархію і підриваючи престиж гетьмана. Дуже багато клопоту завдавала родина Марковичів: кол. гетьманова Настасія Скоропадська та ії брат, Лубенський полковник Андрій Маркевич. На обох надходило багато скарг за здирства, захоплення земель тощо, але вони мали сильну протекцію у російських начальників, головно у Вел^ямінова. Не кращі були волох Василь Танський, полковник Переяславський, та серб Гаврило Милорадович, полковник Гадяцький. Вони, за виразом Б. Крупницького, поводилися в своїх полках, як у завойованій країні.

Гетьман не мав сил для боротьби з цими явищами. Він пішов іншим шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників.

Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. За старим звичаєм, кожній ранзі належала певна маєтність, з обов'язковою працею посполитих. Цією маєтністю володів старшина, поки посідав певну посаду. Якщо він залишив її, ця земля, яка звалася «рангою», переходила до його наступника, а він з новою посадою діставав іншу рантову землю. Таким чином рангові землі були платнею, нагородою за виконування певних обов'язків і не могли залишатися в посіданні тимчасового володільця, якщо він не мав посади, і в жадному разі не могли бути передані як спадщина.

З бігом часу розгорілась боротьба за перетворення рангових земель на власні. Почалася вона ще за Мазепи і продовжувалась у наступних часах -- за Скоропадського та Малоросійської Колегії. Наслідком цього фонди рантових земель вичерпались і люди, мало забезпечені, уникали посад, за які вже не могли діставати компенсації. На цьому ґрунті, було багато зловживань. Вдова гетьмана Скоропадського, Настасія Маркевич, користаючи з протекції російських начальників, затримала за собою володіння величезними маєтками, що їх гетьман мав на рангу. Полковник Гадяцький, Г. Граб'янко, призначений у 1730 р., так і не дістав рангової землі. Сам гетьман Д. Апостол не міг довгий час дістати всіх земель, які раніше діставали гетьмани «на булаву». Багато заколоту вносили російські достойники, які також діставали рантові, але ставилися до них, як до власних. Наумов, наприклад, продав два великих села. Ці землі росіяни залюднювали кріпаками, внаслідок чого поставили ще більші непорядки.

Виникли пекучі питання про працю посполитих, про терміни зобов'язань і т. п.

Це питання порушив російський уряд ще в «Решительных пунктах». На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об"іхали полки й зібрали від старожитців відомості -- коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусіла систематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о месностях», закінчені 1731 року, стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища. Цілі -- допомогти поворотові незаконно захоплених рангових земель -- вони не досягли, але виявили дуже цікаві явища: зменшення числа вільних посполитих, переважно в північних полках, і перетворення їх на людей залежних від землевласників (на півночі -- в Чернігівському полку було вільних щонайменше -- 7% усіх посполитих дворів, а в Полтавському -- щонайбільше -- 81%). Але ця залежність посполитих ще не була кріпацтвом: посполитий завжди міг відійти, чого не могли зробити кріпаки. Тому приклад російських кріпаків, що їх переводили на свої землі «поміщики», був дуже шкідливим для України: вносилася нова правна норма.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти правні книги російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але осяти його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 року взято в «казну»; великі полотняні підприємства -- Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях промисловості -- тютюновій, шовківництві тощо -- виявлялася меркантильна політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією політикою Росії гетьман не мав сили. Великі мануфактури ставали підприємствами російського уряду чи окремих росіян, в руках української старшини, яка не мала капіталів та відповідних умов, залишатись дрібні промислові заклади. Розбудові великих закладів перешкоджала загальна економічна політика Петра та його наступників; господарчі заходи гетьмана були тут безсила. Таке було становище і в залізообробній, салітряній, скляній, паперовій промисловостях, ґуральництві тощо. Перешкоджали високі експортові мита, обов'язкові маршрути для купецьких транспортів, які збільшували кошти транспорту.

Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з украінським купецтвом у внутрішній торгівлі, ве платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду.

Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України, подавав меморандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу торгівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кордон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони е цікавого пам'яткого про те, як розумів Данило Апостол економіку України, як дбав за торговельні справи. [10, 146]

Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьманові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.

Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 році почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000 посполитих: 1732 року -- на зміну їм -- знову вислано 30.000 чоловіка, а 1733 року -- додатково 10.000. Року 1732 до Польщі відряджено український корпус з 11.000 козаків, під проводом генерального обозного Якова Лизогуба, на підтримку сина Августа П, кандидата на польський королівський престол, ворожого Станіславові Лещинському.

1712 року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримського хана в Олешках. їхнє перебування було там дуже тяжке Відірвані від своєї економічної бази, позбавленні можливості провадити торгівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 році почали добиватися у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано і запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 роки, мусіли повернутися під татарську протекцію.

1733 року обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престіл на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Цим разом вони, мавши підтримку збоку київського генерал-губернатора графа Вейебаха, в квітні 1734 року перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра. Цим завдали вони тяжкий удар плянам Пилипа Орлика, який через своїх емісарів підтримував серед запорожців рішення боротися з Росією. Цей перехід стався вже після смерти Данила Апостола, який помер 17 січня 1734 року.

2.2 Внутрішня політика Данила Апостола

Новий гетьман Данило Апостол (1654-1734 pp.) був яскравою фігурою. Михайло Грушевський підкреслював, що «Апостол належав до числа старшин, які не забруднили своїх рук кривдою народною». Він належав до гуртка близьких до Івана Мазепи діячів, але швидко зневірився в успіху шведських задумів і повернувся під протекцію Москви, намагаючись, як і Скоропадський, врятувати те, що ще можна було врятувати.

Він відразу енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини, які за попередні два десятиріччя були серйозно підірвані. Перш за все Апостол замінив майже всю старшину, призначивши на посади тих, хто поділяв його погляди і проводив його політику.

Важливим завданням гетьманського уряду було піднесення економіки краю, зруйнованої війнами, а також боротьба з хаосом, безладдям, що підтримувались царським урядом. Для цього перш за все потрібно було розвґязати проблеми землеволодіння. З цією метою була проведена перевірка документів власників маєтностей та прав на володіння ними. Це спрямовувалося проти тих старшин, які мали рангові маєтності у тимчасовому володінні і, зловживаючи своїм службовим становищем, перетворили їх у власні. У всіх полках було проведено так зване «Генеральне слідство про маєтності». За відсутності документів землі поверталися в державне володіння (до рангу).

Гетьман постійно піклувався про налагодження нормального державного порядку, розвиток господарства та торгівлі. Особисто Апостол був добрий господар, постійно зміцнював і розширював своє приватне господарство, інтенсифікував сільськогосподарське виробництво. Поряд з цим він активно діяв як купець-експортер, вивозячи за кордон волів, зерно, масло і мав великий досвід у цій справі. Свої великі господарські здібності і досвід він переніс у сферу державного господарства.

Змінюється і його соціальна орієнтація у державній політиці. Якщо Мазепа намагався зробити опорою автономної України старшин -- великих земельних власників, то Апостол підтримував старшину і купецтво, орієнтуючись на перетворення цих двох соціальних груп в опору вкраїнської державності. Він також навів порядок у фінансовій політиці, визначивши видатки та джерела прибутків Гетьманської держави, що оздоровило економічну ситуацію і сприяло торгівлі. Апостол постійно турбується про те, щоб нейтралізувати заходи царизму по обмеженню і підриву української торгівлі.

Ще в 1728 р. гетьман скликав своєрідну нараду купців Києва, Ніжина, Чернігова та Полтави, на якій було розглянуто стан справ української торгівлі. Тут було висловлене прохання про розширення груп товарів, на які в українських купців було право експорту: воску, шкіри, прядива та ін. Апостол домігся розвґязання цих проблем і поряд з цим потурбувався про інтереси дрібної торгівлі, яку вели чумаки, козаки, селяни, котрі вивозили з Криму сіль. сушену рибу та ін. Він завжди захищав українських торговців від недобросовісної конкуренції іноземних і російських купців, агентів московських поміщиків. Гетьман також видає суворі накази про їх охорону від зловживань місцевої і прикордонної адміністрації. І хоча не всі проекти і пропозиції були прийняті Москвою, зокрема залишилася в силі заборона українцям вивозити багато груп товарів за кордон, все ж його діяльність піднесла рівень української зовнішньої та внутрішньої торгівлі, сприяла розширенню товарно-ринкових відносин.

Апостол також значно удосконалив судочинство в Гетьманській державі, визначивши чітку структуру судових установ, склад і компетенцію полкових, сотенних і сільських судів. Поряд з цим гетьман турбувався і про покращення становища козацтва та селянства, хоча й тут царизм досить часто ігнорував його намагання, пропозиції і права. Продовжувалися фортифікаційні роботи на півдні, куди російськими урядовцями мобілізовувалось населення України. У 1731 р. на будівництво «української лінії» укріплень між Дінцем і Дніпром, що тяглася на 285 км, було вислано 20 тис. козаків і 10 тис. селян, у 1732-му їм на зміну -- 30 тис. і т.д. За його клопотанням туди посилалися в основному козаки, а не селяни. Апостол також домігся виведення з України значної частини російського війська. У 1733-1734 pp. він сприяв переговорам між Запорозькою (Олешківською) Січчю і російським урядом, які завершилися примиренням і дозволом Петербурга, що готувався до війни з Кримом та Туреччиною, повернутися запорожцям на старі місця. У 1734 р. запорожці заснували над річкою Підпільною Нову Січ і стали знову підданими російського царя, отримуючи від нього щорічну плату -- 20 тис. крб., маючи при цьому ряд своїх вольностей і свою територію. Швидко почала відроджуватися їх торгова посередницька діяльність на півдні, що сприяло пожвавленню і розширенню українських торгових оборотів. Гетьман Апостол помер 12 січня 1734 р. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу і авторитет гетьмана. Хоча не всі його заходи, спрямовані на зміцнення економіки краю і добробуту населення, були доведені до кінця, проте Гетьманщина відпочила після страшного терору Петра І, а український народ матеріально і морально відроджувався.

Таким чином, гетьманування Данила Апостола було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим йому вдалося тимчасово стримати процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

зважаючи на реальні обставини, Апостол взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини.

1. У 1729-1731 роках було проведено так зване Генеральне слідство про маєтності.

2. Було проведено реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які складали 144 тисячі карбованців.

3. Продовжував здійснювати судову реформу в 1730 році видав «Інструкцію українським судам», де встановлювався порядок апеляції у судових справах.

4. Вистоювались інтереси української торгівлі у руслі вимаганнь від російського уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром I.

5. Незважаючи на опір московського уряду, було відновлено право гетьмана призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників.

6. Значно було зменшено кількість росіян у гетьманській адміністрації. Їм було заборонено купувати землі в Україні.

7. Київ з-під влади генерал-губернатора було переведено під юрисдикцію гетьмана. Під гетьманську владу були повернути запорожці, які з 1708 року були змушені жити на території Кримського ханства. Вони отримали також право на заснування в 1734 році Нової Січі на річці Підпільній.

РОЗДІЛ ІІІ. РОЛЬ Данила Апостола В культурнОМУ життІ України в першій половині XVIII ст.

Початок і середина ХVІІІ ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях - економічному, соціальному, культурному. ХУІІІ ст. було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й культури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створилися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була до російських імперських взірців.

Порівняно з Росією освіта в Україні досягла високого рівня. В розвитку освіти України зіграв видатну роль Данило Апостол. З обранням гетьманом Данила Апостола, Київська академія почала поступово відроджуватися.

Осередок вищої освіти в другій половині ХУІІ ст. перенісся зі Львова до Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Петром Могилою на зразок єзуїтських колегій, забезпечена ним і матеріально і юридично. Петро Могила запросив до неї видатних професорів, яких відправляв для підготовки за кордон. Після смерті Петра Могили Братська школа стала називатися Києво-Могилянською Колегією. Лише у 1701 році колегія була перейменована на академію, їй дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих. Велику роль відіграв у відродженні академії гетьман І.Мазепа, якого митрополит Варлаам Ясінський називав “промислінником і благодітелем”. За зв'язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну: протягом майже тридцяти років вона не могла цілком отрястися від репресій Петра І. В лютому 1709 року замість 2.000 учнів було тільки 161. Оправлятися від удару академія почала під час гетьмувавання Данила Апостола.

за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського академія почала знову поволі підноситися зі стану занепаду.

Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Тобто він намагався зберегти за академією те, що їй належало раніше. Так універсалом від 14 січня 1729 р. він підтвердив за Братським монастирем і академією маєтки, якими вони володіли на той час: шість невеликих сіл з людністю, безлюдне містечко з орною землею, ряд поселень, хуторів, млинів та дворові місця в Києві на Подолі.

Данило Апостол заохочував добродійні внески на відродження і відбудову академії. В "Журналі", що вівся в Генеральній військовій канцелярії зазначено, що в січні 1733 р. від київського архієпископа Рафаїла Заборовського до гетьмана з привітанням із святом Різдва прибули ігумен Киево-Кирилівського монастиря Феодосій Глинський і священник Іосаф Горленко, онук гетьмана, викладач київських шкіл. Вони від імені архієпископа просили гетьмана, щоб він під час зібрання старшини на святкування Різдва заохочував їх на добродійні внески на реставрацію Київської академії. Гетьман не тільки обіцяв виконати їх прохання, але винувши із своєї скриньки значну на той час суму грошей -100 рублів, просив передати їх архієпископу.

У Колегії, а пізніше в Академії, навчалися син Б. Хмельницького Юрій, племінники Мазепи та діти видатної старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського. Крім дітей української еліти, вчилися тут і чужинці: син воєводи П. Шереметева, Б. П. Шереметев, син Патрика Гордона. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західньої та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Румунії, навіть із Греції.

Колегія, а потім Академія, були тісно зв'язані з Церквою. Ректорів Академії, що були завжди архимандритами Братського манасти-ря, обирали професори і затверджували митрополит і гетьман. З другої половини XVIII ст. входить у життя інший порядок: ректора стали призначати самі митрополити. Професори були переважно духовного звання.

Колегія й Академія жили спільним життям з Києвом, з Україною. Тут з участю професорів і старших учнів відбувались диспути, які притягали багато людей з міста. Деякі з диспутів були великими подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 року, на тему про ісходження Святого Духа, коли проти єзуїта Циховського виступав ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 року, коли ректор Йоаникій Голятовський виступав проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади в Церкві.

Багато людей брало участь в урочистих церковних процесіях, в яких виступали ректор, професори та всі учні. Такі процесії бували в день Богоявления, Воздвижения Хреста, Трьох Святителів, Благовіщення. Особливо урочистим було «шествіє з вербою» -- з церкви св. Юрія, біля св. Софії, на Поділ, до Братського манастиря.

Масу відвідувачів приваблювали театральні вистави, особливо на Різдво, коли студенти Академії виставляли п'єси на біблійні, історичні та моралістичні теми, з інтермедіями побутового характеру. Авторами їх були переважно професори Академії, серед них Йоаникій Голятовський, Теофан Прокопович та інші.

Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній коло 25.000 українців. З цієї кількости вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Академії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов», як назвав їх М. Грушевський, що «подготовляет национальное украинское возрождение XIX ст.», себто та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі, а головне -- українські патріоти-автономісти, як характеризує їх О. Оглоблин.

Про високий культурний рівень української еліти - старшини, вищого духовенства та міщанства - свідчить велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших монастирів, а також бібліотеки Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку. Мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський та інші. Видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часописи, що виходили різними мовами. Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки.

Данило Апостол підтримав також клопотання Рафаїла Заборовського до Синоду від грудня 1731 р. щодо передачі з Ніжинського Благовіщенського монастиря до Київської академії бібліотеки українського вченого і просвітителя Стефани Яворського.

В додатку 2 наведено документ, що свідчить про подальше піклування гетьмана в справах матеріального забезпечення Київській академії.

Але освітній процес в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі і Росії. Мовна політика становить частину національної політики, спрямованої на розвиток певної мови або на обмеження її прав та можливостей вільного функціонування. У 1721 році з'явився царський указ, яким заборонялося Києво-Печерській і Чернігівській друкарням видавати всі інші книжки, крім церковних, але і їх пристосовували до російських норм. Аналогічні укази видано у 1727 і 1728 роках, а з 1735 року наказано вилучити з церков усі українські друки й замінити їх на московські. У 1720 році заборонено книгодрукування українською мовою у Києво- Могилянській Академії. З другої полвини ХУІІІ ст. академія і всі інші школи в Україні поступово перейшли на російську мову.

Данила Апостола, який за гетьмана Івана Мазепи був миргородським полковником і прославився не лише військовою доблестю, а й як поціновувач української культури. У Миргороді він посприяв утворенню золотарського цеху, у якому працювали талановиті майстри.

Золотарі виготовляли оправи до книжок, друкованих у типографії Києво-Печерської лаври, які Данило Апостол дарував гетьманам і монастирям. Одна з його книжок зараз зберігається в музейній експозиції Києво - Печерської лаври. На гравірованому окладі зображено шляхетський герб Данила Апостола та його небесного покровителя -- апостола Даниїла з написом: «Радуйся Даниїле, пророки себо проповідного ваші, Даниїл возлюбивший Україну своїм народом».

Останній Гетьман мав значні статки. Данило докупив ще землі, збудував маєток, Спасо-Преображенську церкву. Захоплювався колекціонуванням речей з золота і срібла. Особливо любив масивний посуд з дорогоцінних металів. Навіть до наших часів дійшли унікальні речі з його колекції, які можна побачити в музеях Полтави.

Ми вже знаємо точно, що Апостол залишив велетенський скарб. Кілька тонн золота, срібла, художніх виробів, коштовної зброї... Справа в тому, що у Великих Сорочинцях існує сіть загадкових тунелей, катакомб, дивних підземних ходів... До деяких з них є парадні входи. Інші старанно заховані.

Особливе місце серед пам'яток українського живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви у села Великі Сорочинці. Іконостас і церква були зведені на кошти гетьмана Лівобережжя Данила Апостола. Комплекс іконостаса об'єднує понад сто ікон на різні сюжети. У їх зображенні помітно відчутний вплив рококо.

Данило Апостол прославився внеском в культурний розвиток України. Він сприяв діяльності Києво-Могилянської академії, підтримував розвиток бібліотек. Переймався питаннями українського мистецтва.

ВИСНОВКИ

Апостол Данило Павлович (4(14.12.1654 - 17(28). 1.1734 рр.) - визначний український військовий і державний діяч кінця ХVII - першої половини ХVIII століть, гетьман Лівобережної України (1727 -1734 рр.).

Походив із козацько-старшинського роду Апостолів. Народився в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Будучи полковником миргородським (1683 - 1727 рр.) брав участь у походах проти турків і татар, здобував фортеці Кизи-Кермен і Очаків. Під час Північної війни 1700 - 1721 рр. Відзначився в боях під Ерестофером в Лівонії 1701 р. та в битві під Варшавою 1705 р.. Прихильник незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи, один з активних учасників вироблення положень україно-шведського союзу. 25 жовтня 1708 р. разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ на Україні, перейшов на бік Петра І. В 1722 р. Данило Апостол на чолі козацьких частин (10 тис. чол.) брав участь у складі російської армії у поході проти Персії. Ставши одним з найближчих співробітників наказного Гетьмана Павла Полуботка, разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723 р..

Опозиційна діяльність української старшини щодо російської політики в Україні призвела до арешту 1723 року П. Полуботка, Д. Апостола, Я. Лизогуба, В. Журавського, Д. Володковського та цілого ряду інших старшин за наказом Петра І та ув'язнення їх в Петропавловській фортеці.

Влітку 1727 року уряд Петра П, зважаючи на зростаючу напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни, та прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував Першу Малоросійську колегію і дозволив обирати нового гетьмана. 1 жовтня 1727 р. на генеральній раді у місті Глухові Данила Апостола було обрано гетьманом. В 1728 р. новообраний гетьман їздив на коронацію Петра ІІ, де подав петицію про відновлення державних прав на Україні на основі Березневих статей 1654 р.. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав так звані "Рішительні пункти" 1728 р., які ставши своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Зважаючи на реальні обставини, Данило Апостол взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ. які значно упорядкували державне життя Гетьманщини.

Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забезпечила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729--1731 рр. серйозно вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну ревізію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівноправного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладені російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог. Відвоювавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив під свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р. під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських татар. Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734

За свого гетьманування у 1729 -1731 роки Данило Апостол:

1. Провів так зване Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові.

2. Провів реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які складали 144 тисячі карбованців.

3. Продовжував здійснювати судову реформу: в 1730 році видав «Інструкцію українським судам», де встановлювався порядок апеляції у судових справах.

4. Відстоював інтереси української торгівлі, вимагаючи від російського уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром І. На початку 1728 року Апостол зібрав у Глухові представників купецтва і перед російським урядом гостро поставив питання про скасування заборони на експорт традиційних українських товарів - зерна, воску, шкіри, прядива та ін.

5. Незважаючи на опір московського уряду, відновив право призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників.

6. Значно зменшив кількість росіян у своїй адміністрації: заборонив росіянам купувати землі в Украші, видавши українським адміністративним органам наказ про матеріальне сприяння тим з них, хто бажав виїхати з України.

7. Обмежив до шести кількість російських полків на Україні.

8. Перевів Київ з під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана.

9. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 року були змушені жити на території Кримського ханства (на території Олешківської Січі), а також дозволу на заснування 1734 року Нової Січі на річці Підпільній.

Данило Апостол прославився не тільки внеском в соціально-еконічне життя України, а й вкладом в культурний розвиток України. Він сприяв діяльності Києво-Могилянської академії, підтримував розвиток архітектури, мистецтва.