Пошуки Михайлом Павликом суспільного ідеалу і його розуміння громадянського суспільства

Пошуки Михайлом Павликом суспільного ідеалу і громадянське суспільство

У статті зроблено спробу дослідження суспільних процесів суспільства кінця ХІХ - початку ХХ ст. Проаналізовано пошуки М. Павликом суспільного ідеалу і його розуміння громадянського суспільства.

У наші дні на межі тисячоліть тема пошуку суспільного ідеалу своєю актуальністю не поступається багатьом іншим філософським, суспільствознавчим, політологічним, культурологічним проблемам. Від оптимальності вибору альтернатив суспільного розвитку у значній мірі залежить і стан економіки, соціального самопочуття громадян. Не лише бажання відновити справедливість, а скоріше потреба осягнення великої творчої спадщини національної політичної еліти останньої чверті ХІХ - початку ХХ століття рухає науковців, істориків, правників, політологів до очищення призабутих джерел.

Суспільно-політичні погляди Михайла Івановича Павлика, одного із засновників і лідерів радикальної партії, досить важливі і з тієї точки зору, що третя стадія українського відродження, яка згідно з М. Грушевським, почалася з 80_х років ХІХ століття, не є якоюсь абстракцією, а відбиває конкретні форми боротьби та праці, страждань і здобутків передових діячів суспільства” [14: 13], і залишається гордістю нації, “тривким набутком віків”.

Для нас у даному випадку навіть не так важливо, що М. Грушевський на початку 20-х років визначає місце М. Павлика, ставлячи його за І. Франком та М. Драгомановим [4: 36], як те, що й Франко, й Драгоманов, і Павлик, і сам Грушевський вказували у своїх працях на необхідність будівництва такого суспільства, яке сьогодні дістало назву громадянського.

У юридичній енциклопедії читаємо: “Проблеми громадянського суспільства були предметом інтересу і дореволюційної політико-правової думки в Росії та Україні. В Росії ці питання порушували О. Радищев, О. Герцен, М. Чернишевський, М. Ковалевський, М. Коркунов та інші, а в Україні - Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський, М. Драгоманов, О. Кістяківський та ін. Розвиваючи основоположні ідеї західної школи, вони, в той же час, внесли національний елемент у розуміння громадянського суспільства [16: 647].

У підручнику з основ правознавства, який є сьогодні основним у середній школі, вміщено портрети політиків і правників, які в своїх працях тим чи іншим чином торкалися проблем громадянського суспільства. Серед них М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, Б. Кістяківський, С. Дністрянський. Життєві і політичні шляхи цих відомих історичних постатей переплелися з політичною і громадською діяльністю М. Павлика.

Син Олександра Федоровича Кістяківського Богдан Олександрович одразу ж по вступі до Київського університету включився в активну діяльність студентського гуртка (1886-1889), що схилявся до драгоманівського напрямку. В його склад входили також П. І. Арабашин, А. С. Синявський, А. С. Маршинський, Н. Л. Лаппо-Данилевський та ін. Цей осередок підтримував зв'язки з М. В. Ковалевським, М. П. Драгомановим, І. Я. Франком та М. І. Павликом. Влітку 1889 року члени цього гуртка Б. Кістяківський, А. Маршинський, Сергій, Наталія і Марія Дегени прибули на Галичину. (В одних дослідженнях метою поїздки називається встановлення зв'язку з І. Франком та М. Павликом і по змозі зустріч з М. Драгомановим [3: 12]. В інших зазначалося, що зв'язки ці було встановлено раніше, а в 1889 році названі члени гуртка виїхали в Галичину з метою організації перевезення забороненої літератури з Галичини). У серпні 1889 року разом із прибулими киянами було арештовано М. Павлика, І. Франка та ще кількох чоловік.

Спробуємо здійснити пошук національного елементу та прямі і непрямі вказівки на умови належного функціонування громадянського суспільства, зокрема розподіл влади у державі, рівність усіх форм власності, свобода підприємництва, забезпечення прав громадян, ідеологічний плюралізм, вільний доступ до інформації, розвинуте самоуправління у творчості Михайла Павлика. Ведучи мову про головні речі, без яких ніяким способом не можна поправити людського життя, в кінці “Друкованого листа до всіх русинів в Галичині”, Михайло Павлик на перше місце ставить народовладдя, “позаяк уряд мусить бути для краю, а не край задля уряду, котрий стоїть тілько на праці і на ласці робітних людей, то край, то є весь народ, має право сам упорядкувати всі свої справи” [10: 334],

М. Павлик поділяв погляди Драгоманова про те, що без задоволення національних прав людини не може бути мови про свободу та розвиток людської особистості. “Кожна людина, кожної віри, народу й стану має право робити на ґрунті або фабриці в тій громаді, в котрій захоче і яка її прийме”, - писав М. Павлик.

Окрім цього, дослідник зазначав, що “дійсні прихильники Шевченка з добродієм Драгомановим напереді, як основи політики, відповідаючої українським інтересам, поклали федералізм у справах народно-політичних, демократизм у справах суспільних і раціоналізм у справах культурних [9: 336]. М. Павлик порівнював погляди на федералізм Т. Шевченка і М. Драгоманова: “Знаючи про прагнення народу до волі і намагаючись передбачити подальший розвиток України, Т. Шевченко ставив більш актуальне на той час питання: “Чи діждемось ми Вашінгтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись”. У цьому випадку деякі концепції Т. Шевченка і М. Драгоманова збігаються, бо, як відомо, учений бачив не царя біля керма влади, а голову держави, сподіваючись, що Росію можна трансформувати “у вільну федерацію на кшталт Спілки Сполучених держав Північної Америки, хоть і з царем (замість президента)” [8: 6]. (М. Павлик підкреслив, що раціоналізм охоплює широке коло культурних справ, зокрема, й релігійних - В.К.). Вже те одно, що українці держаться якнайріжніших основ у релігійних справах, силує їх до повної нейтральності в справах конфесійних (у справах віросповідання, пояснює М. Павлик), до усунення їх з політики, словом, до ляїцизації (усунення церковного впливу) української політики. Попівство мусить працювати так, як усі, а церков удержується тілько тим, що хто добровільно дасть: ніяких громадських податків ані громадської праці на віру бути не повинно” [3: 337]. Знаходимо ми у М. Павлика і такі слова: “Народ ухвалює, що вся земля мужикам, всі фабрики й міста робітникам, так як того вже хочуть львівські робітники” [3: 336].

Не лише на самоврядування, а й на механізми безпосередньої та представницької демократії, елементи активного та пасивного виборчого права вказують наступні слова М. Павлика: “Кожна хліборобська або ремісницька громада (то є всі чоловіки, парубки, жінки і дівчата) має право по-своєму впорядкувати всі свої справи, сама вибирати і скидати своїх попів, професорів і урядників. Цілий край повинен складатися з самих таких вільних громад, що тілько добровільно приступають одна з одною до спілки в своїх справах” [3: 335].

В цій же праці знаходимо слова про імперативний мандат і право відклику обранців народом: “Вибрані від громад посланці або урядники для того, щоб зговоритися та впорядкувати всі справи крайові, не мають ніякого права, а мусять робити тілько то, що їм скажуть їх громади, котрі можуть їх скинути кожної хвилі” [3: 335].

М. Павлик вказує на принцип рівноправності: “Загалом кожна людина мусить мати рівне право в родині, громаді і краю…”, “…кожна людина в громаді може бути вибрана послом або урядником”. Людина “має право говорити, писати й друкувати, що тілько їй подобається” [3: 335], - тут пряма вказівка на свободу слова та друку.

Випущені на волю арештанти теж не можуть бути обмежені в правах. М. Павлик висловлює думку, що “люде не будуть красти ані грабувати, коли кожен буде мати на чому чесно працювати на себе, а особливо тоді, коли через науку в школах і в громаді люде стануть світліші і добріші одно до одного, - і що так не треба вже буде ніяких арештів, ніякої неволі”. В цих словах - пряма асоціація з В. Гюго, який сказав: “Хто відкриває школи, закриває в'язниці”.

“Кожний це видить і знає, що без науки, без шкіл не було би на світі й того добра, яке де ще є. Так само й без книжок і газет, без письменства або літератури, - писав М. Павлик. - А наука в школах наших не повинна залежати ані від віденського міністерства, ані від львівської крайової ради шкільної, а тілько від сумління й розуму самих професорів, котрі повинні в'язатися в цілім краю у вільні спілки (федерації), що мали би збиратися для наради над тим, аби укласти ліпші книжки, придумувати ліпший спосіб до науки та радити тілько, а не розказувати вчити в школах сяк або так, як це робиться, наприклад, в Англії”, - пише він далі. [10: 329].

Право вільного вибору професійної діяльності М. Павлик відстоював такими словами: “Кожна людина в громаді може братися до такого ремесла, якого схоче, переміняти єго, коли сама захоче” [10: 328].

Таким чином, в політичних поглядах М. Павлика знаходимо багато того, що сьогодні називаємо громадянським суспільством, до побудови якого прагне Україна. Дослідник творчості Л. Мартовича науковець з Івано-Франківська Г. Марчук пише: “Приваба ідеалів, сприйнятих Л. Мартовичем від Івана Франка, М. Павлика, була така велика, краса їх така людяна, перспектива, що відкривалася ними гнобленому народові, така світла, що вже це одне навіювало глибоку віру в їх силу” [5: 129].

Доктор Кирило Трильовський, найближчий співробітник М. Павлика в українській радикальній партії, засновник січового стрілецтва, ще за життя М. Павлика писав: “Коли чесні панове народовці і справді такі “поступові”, то най же скажуть, чи багато почесті віддають вони тому Павликові, що є між нами тут живим представником ідей Драгоманова, його найвірнішим учеником? Чи не кидають вони йому, де лиш можуть, колоди під ноги? А в листопаді цього, 1904 року, має відбутись ювілей 30-літної праці Павлика. Ано! Побачим, як то чесні народовці шарпнуться, щоби вшанувати цього справжнього мученика нашого, сей зразок характерності і вірності своїм ідеям” [15: 14].

А що зможемо ми сказати про правдивого М. Павлика у 2003 році, у рік його 150-річчя від дня народження. Чи зможемо ми сказати впевнено про те, що розуміння держави за М. Павликом подібне теорії етичної держави Канта - “стався до людства, до себе та до інших не як до засобу, а як до цілі”. І чи не є наявність у схемах ідеального суспільного устрою за М. Павликом і за “Утопією” Томаса Мора спільних положень (зокрема праця всіх на землі, виборність, заняття усіх фізичною працею, відсутність регулярних армій) підтвердженням слів з листа французького гуманіста Гійома Бюде своєму другові Т. Лапсету: “Наше століття і майбутні будуть мати в цій історії дорогоцінне джерело практично придатного законодавства для всіх, хто хотів би скористатися ним і застосувати його у своїх державах” [2: 166].

Ці слова, що висловив М. Павлик понад сто років тому, можуть служити своєрідним тестом для оцінки стану громадянського суспільства у сучасній Україні, коли напередодні 5-ої річниці Конституції народні депутати навіть засумнівалися в тому, чи є наша держава правовою: “Теперішнє людське товариство, при теперішнім порядку, де кожний дбає тілько за себе, не подумає зробити так, аби не могло бути злодіїв, розбійників, ані ніяких злочинців, і не то, що не дає ніякої помочі особі, не застановиться навіть над тим, що, наприклад, злодійство і грабунок виходить із того, що люди не мають з чого жити, не мають на чому чесно робити на себе, але, навпаки, само підтинає особі, як тому курчаті, крила й ноги, а потім ще й цілим гуртом збиткується над нею, озброєне всією своєю силою: поліцією, жандармерією, прокураторством, судами, арештами, шибеницями, гарматами й войськом” [6: 338].

Михайло Павлик писав не лише для свого часу, а й для сьогодення. Чи не є актуальними слова, написані ним у 1909 році, де він згадує повість “Пропащий чоловік” та її головного героя: “Героїв, як попович Кольцьо, тепер серед нашої молодіжи - сотні, лише з тою різницею, що вони менш совістливі та й такі, котрих мають не за пропащих, а за найнадійніших дітей Неньки України, чи “Святої Руси”. Критикованих же Кольцем патріотів 70-х років минулого століття (для нас уже позаминулого - В.К.) тепер у нас тисячі, лише з тою різницею, що коли тамті визискували наших селян ярко-беззаконно тай лаяли їх, маючи себе за щось зовсім інше, то теперішні наші патріоти (всіх відтінків) луплять наших селян “по закону”, коли не державному, то в усякім разі “національному” та в далеко більших розмірах, під найрізнішими формами й фірмами (щось подібне до “Наукової” під керівництвом соратника Павла Івановича п. Агафонова), - але за те хвалять їх під небеса, мають за своїх братів, майже за одно з собою, хоч і пруть лавою на теплі становища “просвітників - проводирів народу” та й уважають за свою першу патріотичну задачу добиватися таких посад якнайбільше, - тілько, аби стало для всеї нашої “інтелігенції” (теперішньої тай грядущої) бодай українського напряму” [7: 335].

У чому ж полягав радикалізм М. Павлика? Можливо, радикальними вважалися оці слова: “Патріот, що тягне з громади на усяке, чого йому треба, що їсть собі премудро на обід і на вечерю, коли хлоп аж чорніє з голоду і кріпить свою душу тілько чиром (значить, пучкою муки заколоченої на воді), конечно, не пійме, що їсть мужицьку кров” [12: 317]. Можливо в тому, що він принципово дотримувався ідейного принципу партії, проголошеного її першим з'їздом у самій назві “радикальна”, що “хоче, щоб той корінь народу, робітні люди-мужики, був забезпечений від усякої шкоди… визискування та кривди”. І скрізь на першому місці у Павлика не бунт, не заговор, а просвіта народу. Найважливіший аспект ненасильницької революції (а скоріше поступу - еволюції) полягав у тому, що масовому політичному протесту мав передувати внутрішній моральний переворот у свідомості кожної людини. Це Сінклер Льюїс назвав революцією однієї людини. Все, що могло б тим чи іншим чином порушити абсолютну недоторканість прав індивіда, зразу відкидалось. У Михайла Павлика підтверджень такої позиції знаходимо багато. Порівняйте: “Не буде істинно вільної і освіченої держави до того часу, поки держава не прийде до визнання особистості як вищої і незалежної сили, із якої витікає вся сила і влада, доки вона не буде ставитись до особистості у відповідності з цим принципом”. Переконання М. Драгоманова наступні: “Будучи соціалістом за своїми ідеалами, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе лише при певній послідовності і при високому розвитку мас, а тому й може бути досягнуто більш засобами розумної пропаганди, ніж кривавим повстанням” [1: 332]. А ось як перекликається наведена фраза з словами жінки-соціалістки із повісті М. Павлика “Пропащий чоловік”: “Адже… соціалісти не силують люд робочий завести лад соціалістичний, а тілько радять, показуючи його користі! Згодиться люд - заведе соціалістичний лад, а не згодиться - хай заводить і інший, може, він видумає коли що-небудь ліпшого? Аби тілько було краще задля нього” [13: 153].

Якщо б відносились сьогодні до особи з таких позицій, в українському суспільстві було б значно менше політичної напруги, в економіці більше порядку, а народні депутати не ставили б під сумнів питання, на якому ж етапі побудови правової держави знаходиться Україна. Адже правова держава і громадянське суспільство за поняттями близькі, але не тотожні. Коли мова йде про громадянське суспільство, то маємо лише невеличкі перші кроки. Тому творча спадщина українських політиків і діячів особливо необхідна в справі їх збереження і росту.

Список використаних джерел