Україна-Норвегія: спроба компаративного аналізу національно-культурного відродження

Україна-НОРВЕГІЯ: СПРОБА КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Олена Назарян

аспірантка кафедри нової та новітньої історії

Донецького державного університету

Сучасний етап національно-культурного відродження в Україні, що розпочався у 90-х р., потребує використання не тільки українського, а й загальноєвропейського історичного досвіду. Тенденції національного відродження є загальними для багатьох країн Європи. Але умови складання націогенезу значно відрізнялися. Україна та Норвегія належать до певного кола країн, котрі внаслідок несприятливих історичних обставин затримались у своєму державному і культурному розвитку. Досвід Норвегії у подоланні цієї затримки був досить успішним. Саме тому компаративний аналіз норвежських і українських реалій національно-культурного розвою може бути корисним для поглиблення розуміння подальших тенденцій націогенезу в Україні.

Чеський історик та політолог М. Грох виділяє три моделі націогенезу у Європі XIX ст.: 1) у "правлячих народів", тобто тих, які мають розвинену культуру, чия державницька традиція має багатовікову неперервну тяглість; це нібито просто трансформація феодальної держави у новітню. Наприклад, Англія, Франція. 2) у тих, що не мали, або втратили власне політичне утворення, сильну й неперервну професійно-культурну традицію в рідній мові, повну соціально-класову структуру, тобто власний правлячий клас. Наприклад, чехи, словаки. 3) "Третім шляхом" називає М. Грох рух за національну державність у тих народів, яким до остаточної самостійності бракувало лише одного компонента--єдиної політичної держави,--як наприклад, німці, італійці, або поляки [1].

Щодо "неправлячих" народів Європи, до яких належать українці XVIII-XIX ст. і норвежці, то М. Грох виділяє у них три етапи розвитку націогенезу: академічний, культурний та політичний [2].

На першому етапі певна етнічна спільнота виокремлюється етнографами, мовознавцями, фольклористами, тощо як об'єкт суто наукового ("в дусі Просвітництва") інтересу. Все це здійснює купка інтелектуалів, натхненних ідеєю національного відродження власного народу, але частіше мовою іншого, панівного народу, формами його культури та системи мислення.

Другий етап--свого роду просвітницьки-патріотичний. На цьому етапі національна свідомість як свідомість своєї окремішності вноситься прошарком інтелігенції в глиб етнічного масиву. Народна мова підіймається до рівня літературної мови, мови політики, економіки, права, науки тощо. Створюються національні література, мистецтво, філософія, система освіти, засоби масової комунікації.

Третій етап--політичний. Коли розгортається масовий рух за політичне самовизначення. Він може бути досить тривалим в часі, так як наявність високого рівня національної культури в умовах політичної стабільності може бути й у рамках політичної автономії. Тільки коли рівновага порушиться якимись бурхливими подіями: війною або розпадом імперії, етнос може одержати незалежність.

Цілком зрозуміло, що у кожного народу процес формування націй на етнічній основі має свою специфіку. Але усі три стадії можна прослідкувати. Буде цікавим використати цю модель для компаративного аналізу націогенезу в Україні та Норвегії (автор має на увазі новітню стадію націогенезу, бо як українці, так і норвежці є давніми державними народами, з сильними культурними традиціями, які мали свої незалежні держави, але внаслідок історичних обставин втратили їх, і змушені "пройти шлях знову"--на новому витку націогенезу--прим.ред).

Українське національне відродження, як і норвезьке, розгорталося за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею й словесна творчість, письменництво стають головними етнодиференціюючими ознаками. Романтизм--особлива форма світогляду, котра виникає наприкінці XVIII ст. внаслідок розчарування в ідеалах Просвітництва, у результатах Великої Французької революції, у принципах практицизму, жертвою яких стає людська індивідуальність. Романтики вдалися до пошуків першоджерел національної культури та народного духу. Найбільш яскраво це відобразилось у німецькому романтизмі. Це був час становлення німецької національної ідеї. Якщо загальноєвропейська класична культура витоками своїми мала античну міфологію та історію, історію християнства та античне мистецтво, то культура німецького романтизму рішуче переорієнтовується до етнічної германської міфології та германо-скандинавського епосу, затверджує свій національний статус на вартостях, зовсім не властивих новочасній класичній культурній творчості: ірраціоналізмі, волюнтаризмі, містиці. Германська національна ідея виступає еталоном для побудови національних програм майже всіх політично необлаштованих в історії народів [3].

Політичний та економічний занепад Норвегії у XIV ст. привів її до втрати самостійності. Внаслідок чуми майже дві третини населення загинуло [4]. Соціальна структура суспільства значно спростилася. Більша частина норвезької еліти померла від чуми. У 1319 році країна входить в унію зі Швецією, а у 1380--з Данією. Ці політичні події мали важкі наслідки для норвезької культури та мови. З XV ст. датська мова поступово стає мовою адміністрації, після реформації у 1537 році--мовою церкви, ще пізніше--судочинства. З XVI ст. уся література, що друкувалася в Норвегії, виходила датською мовою. Норвезька письмова традиція припинила своє існування [5]. У сільській місцевості норвезька мова розпадається на діалекти, а у містах поступово утворились змішані говірки, у яких лексика та морфологія були датськими, а синтаксис та фонетика--норвезькими. Уся норвезька інтелігенція отримувала освіту у Копенгагені та писала датською мовою.

Тільки у другій половині XVIII ст. росте прагнення норвежців до автономії у духовному житті. Починається академічний етап націогенезу. У 1760 році у Тронхеймі було створено норвезьке Королівське наукове товариство. А у 1772 році студенти-норвежці Копенгагенського університету утворюють у датській столиці "Норвезьке товариство"--клуб патріотів антидатського напрямку, що відчули вплив французького Просвітництва (6). Та коли у 1786 році відомий норвезький культурний діяч Ханс Аренц висуває ідею, що для норвежців батьківщиною є тільки Норвегія, а не об'єднане королівство Данія-Норвегія, то це викликає тільки непорозуміння [7]. Але нова генерація, що мала досвід наполеонівських війн, приходить до таких самих висновків. У Норвегії зростають антидатські настрої. Апогеєм національної хвилі було створення у 1809 році "Товариства благоденствія Норвегії" [8]. За ініціативою цього товариства у пресі було розпочато дискусію щодо університетського питання. Граф Ведель та ще два найбагатших підприємці Естланда П. Анкер та Ю. Тране пожертвували по 1000 ріксдалерів на премію для того, хто напише найкращу працю про необхідність утворення норвезького університету. Премію було надано у 1810 р. дисертації чиновника з Кристианса Миколая Вергелана "Мнемозіна", де мова йшла не тільки про проблему університету, але й ствержувалася ідея незалежної норвезької держави [9]. Фактично "Мнемозіна" стала одним з найяскравіших програмних документів норвезького національного руху. Організацію університету взяло у свої руки "Товариство благоденствія Норвегії". З великим ентузіазмом по всій країні протягом двох років проходив збір коштів на університет. Король Данії-Норвегії Фредерик VI, поінформований про розмах цього руху, підписав указ 2 вересня 1811 р. про створення норвезького університету, який був названий його ім'ям--Королівський університет імені Фредеріка. Це був поворотний момент для норвезької культури. Якщо раніше освіту переважно одержували у Копенгагені або в інших європейських столицях, то тепер Норвегія мала змогу готувати власні інтелектуальні кадри.

16 лютого 1814 р. у Ейдсволлі відбулися так звані "збори нотаблів", які оголосили Норвегію незалежною та сформували перший за триста років норвезький уряд. Потім пройшли вибори у Державні збори та була вироблена норвезька конституція. Але, як висловився П. Мунк: "Норвегія не дозріла до волі, коли та прийшла" [10].

Щойно одержавши незалежність, Норвегія увійшла до складу нової унії, на цей раз зі Швецією. Треба відзначити той факт, що спочатку монархи союзних країн та Швеції бачили у норвезьких подіях лише інтриги датського короля. Але комісія, що складалася з представників великих держав, дуже швидко переконалась, що події у Норвегії викликані зовсім не датськими підступами і що уряд Данії, переляканий норвезьким національним рухом, здатний на все, аби врегулювати конфлікт.

Як наслідок цих подій, у Норвегії виникає так звана література "національного прориву". Письменники цього етапу створюють норвезький романтизм. Але багатовікове іноземне панування ще довго позначалось на розвитку норвезької нації--Ейдсвольська конституція була написана датською мовою, яку ще довго використовували за відсутністю власної літературної мови майже усі норвезькі письменники та вчені. Найвизначнішими фігурами "першої хвилі" романтизму були Х. Вергелан та Ю. Вельхавен, які стали засновниками норвезької національної літератури. Вони представляли дві течії у норвезькому романтизмі, які умовно називали "норвезькою", тобто орієнтованою на селянську культуру, та "датською"--міську, буржуазно-чиновницьку. Відомий поет та публіцист Хенрік Вергелан, лідер "норвегіоністів", рішуче відмовляється від датської спадщини і висуває ідею, що носієм національних традицій є селянство. Юхан Вельхавен виступає від імені бюргерів та офіційних кіл, чиї культурні корені тяглися ззовні, переважно з Данії. Він орієнтувався на датські та німецькі традиції у культурному житті. Вельхавен вважав, що національно-культурна розбудова держави повинна не відокремити її від Європи, а, навпаки, з'єднати з спільноєвропейським рухом.

"Друга хвиля" норвезького романтизму виникла після 1848 року під впливом революції у Європі. Романтизм "другої хвилі" відрізняється цивільним пафосом, увагою до сучасності, бажанням розповісти про минуле заради майбутнього. До цього періоду відноситься збирання фольклору. У 1833 році Андреанс Файє, парафіяльний пастор та голова вчительської семінарії, під впливом праці братів Грим зібрав та видав "Норвезькі перекази", куди увійшли давні перекази та саги [11].

Два інших норвезьких фольклористи--П. Асб'єрнсон та Йорген Му-у 1841-1844 роках видають норвезькі казки та перекази, у яких вони зуміли передати особливості народного мислення та мови [12]. З цих збірок пізніше Г. Ібсен запозичив історію Пер Гюнта.

Таким чином, академічний етап становлення новітньої норвезької нації охоплює період з останньої чверті XVIII сторіччя до середини XIX сторіччя.

Хронологічні рамки аналогічного етапу націогенезу в Україні (становлення новітньої української нації) майже збігаються з норвезькими. Втрата Україною політичної самостійності у XVII ст. призводить до серйозної загрози культурній самобутності народу.

Після успіхів Петра 1 на Балтиці роль України як культурного посередника з Заходом поступово втрачає свій сенс. А імперські кордони різко обмежили міжнародні контакти України. Ізольована, схильна до традиціоналізму Україна все більше нагадує провінцію.

Для боротьби з московським наступом стара українська еліта та новопостале російське дворянство українського походження звертаються за допомогою і натхненням до сивої давнини. У далекому і недалекому минулому вони шукають аргументи для оборони як своїх "вольностей", так і "вольностей" власного народу. На відміну від сірої буденщини сьогодення, давні часи зачаровували високою героїкою, спонукали до збирання літописів, документів, архівних матеріалів, а потім й фольклористичного матеріалу.

Одним із перших дворян-українців, які намагалися переосмислити історію, сьогодення народу, знайти там рецепти на майбутнє був Олександр Безбородько, учень Київської Академії, київський полковник, пізніше міністр і канцлер Катерини II. З ним співпрацював Василь Рубан, також вихованець Академії, секретар Потьомкіна, що перший випустив друком огляд історії України ("Краткая літопись Малия Росії" 1777) [13]. Тій самій праці віддавалися Туманський, Шафонський, Чепа, Маркович, Григорій і Василь Полетики, Матрос та інші--рідко хто з освічених людей того часу не пробував своїх сил у досліджуванні минулого. Ці досліди вони вважали своїм патріотичним обов'язком. Найвизначнішим твором того часу стала "Історія Русів", автор якої належав до того ж гурту патріотів, дослідників минулого.

Наприкінці XVIII ст. на зміну дворянству прийшла нова суспільна група--демократична інтелігенція. Вона походила здебільшого з міщанства, але входили до неї й освічені одиниці з інших класів--з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цілість інтелігенцію з'єднувала вища освіта. Це був час, коли на українських землях почали діяти перші університети--у Львові (1784), у Харкові, заснований заходами місцевого дворянства під проводом в. Каразіна (1805), у Києві (1834) (14).

Головна ідея, з якою виступало нове покоління,--було звертання до народної культури та мови. Інтелігенція спиралася на народ, шукаючи в ньому джерел свідомості та національної сили. Тим більше, що такі саме погляди набували панівного значення на Заході, де романтизм також поставив народну масу у центр своїх зацікавлень.

Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народним життям через мандрівки та екскурсії. Народні пісні, перекази, легенди, приказки вони вважали за безцінну скарбницю, в якій зберігаються традиції давнього минулого, елементи національного світогляду, які можуть послужити за матеріал для будування нового життя. З незвичайним запалом визбирували вони зразки народної творчості. Так з'явились цінні збірки народних пісень та дум Цертелєва, Максимовича, Срезневського, Лукашевича, Куліша та ін. [15]. Для тогочасного покоління це було відкриття нового світу. Настала, так би мовити, мода на українську пісню і український побут. Це підтвердив і молодий Гоголь в 20-х роках у Петербурзі, де всі цікавились етнографічними та історичними матеріалами з України, а серед польського панства виникли гурти так званих "балагурів", що намагалися свою обстановку влаштувати на мужицький спосіб і захоплювалися народною піснею.

Не було вже мови про меншовартість українського народу--його творчість забезпечувала йому визначне місце серед інших народів. Але відкривалося нове завдання: цінності минулого використати для нової культури. На першому місці стояла справа мови. На допомогу прихильникам народної мови прийшли вчені філологи, насамперед Максимович і Срезневський, що довели самостійність української мови і виступили проти об'єдницьких теорій Погодина. Але найважливішим аргументом за народну мову був розвиток письменства. Котляревський, Артемовський, Квітка-Основ'яненко поклали основу під нову українську літературу, що свідомо ставила собі завдання служити національній культурі. На цьому завершується академічний етап українського відродження, коли остаточно перетравлена загальноімперськими соціальними інститутами, перетворена на провінцію Україна, орієнтуючись на народну масу та етнокультуру, почала виробляти нову професійну культуру. Саме тоді, попри виразно провінційний характер цих перших, спричинених потужнім впливом романтизму наростків нової культури, почала формуватись новітня національна літературна мова.

Другий етап--найважливіший, коли паралельно вирішуються дві проблеми: створення механізму повноцінного функціонування національної культури і створення шедеврів у літературі та мистецтві.

Саме на межі століть яскраво засяяла зірка норвезької культури. У цей час творять найбільші генії норвезької нації: Г. Ібсен, Е. Гріг, Е. Мунк. З 1860-х років починається культурний етап норвезького націогенезу. Ідея нації як духовної спільності стала визначальною у норвезькій ментальності. Невеликий маніфест, що з'явився у 1859 році, закликав норвежців ясно зрозуміти, що вони були окремою нацією, яка мала свої власні традиції, свою власну мову та особливий національний характер [16]. Памфлет пролунав як заклик до дії. Це був час, коли ліквідувалися усі іноземні елементи з суспільного життя. Автори цього маніфесту виходили з тих кіл, які у 1860 році заснували "Норвезьке товариство", яке підтримувало націоналізм у літературі та мистецтві, протидіяло дюсельдорським традиціям у живопису та датському впливу на сцені [17]. Ініціатива організації цього товариства належала всесвітньовідомим у майбутньому драматургам Б. Б'єрсону та Г. Ібсену. Перший став президентом цього товариства, другий--віце-президентом.

Це був час, коли діячі мистецтва стали володарями думок. Норвезька література та музика виходять на світову арену. Європа вперше з драм Г. Ібсена дізнається про існування Норвегії. П'єси Г. Ібсена грали на сценах театрів усього світу: у "Вільному театрі" Антуана у Франції, у "Вільному театрі" Отто Брама в Германії, "Незалежному театрі" Джона Грейна в Англії, у МХАТі Станіславського та Немировича-Данченка в Росії (18). У 1903 році Б. Б'єрнсону було присуджено Нобелівську премію з літератури [19]. Це було визнання норвезької літератури взагалі, що не тільки досягає найвищого зльоту у цей період, але й починає впливати на долю європейської літератури, перед усім драми. У творах Б. Б'єрнсона остаточно була сформована норвезька національна ідея та викладена програма дій інтелігенції. Література стала містити в собі широке коло суспільно-політичних проблем з легкого читання у вільний час перетворилась на зброю у політичній боротьбі.

На межі століть норвезька культура набуває повної структури: не тільки художньо-естетична, а й наукова, релігійна, політична "підсистеми" норвезького духовного життя складаються та розвиваються органічно, відповідно до потреб суспільства.

В Україні культурний період націогенезу починається з утворенням у 1848 р. Кирило-Мефодіївського товариства, до якого входили молоді вчені та письменники під проводом Миколи Гулака і Миколи Костомарова, пізніше увійшов до нього й Шевченко. Геній Шевченка засяяв яскравою зіркою в українській культурі, його вірші по світовому резонансу аналогічні драмам Г. Ібсена. У 1861 році під редакцією Білозерського почала виходити "Основа", місячник, присвячений громадським та літературним справам. Саме тоді було вперше поставлено питання про виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами. Ці ж самі ідеї відстоювала у своїй діяльності Київська Громада.

Жива діяльність київського центру, з яким співдіяли і провінційні Громади, викликала жорстоку реакцію уряду. У 1876 році Олександр II підписав указ, яким було заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кордону українських видань. Громада вирішує перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. У 70-х роках XIX ст. відбулася перша українська політична еміграція (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський).

Нове покоління української інтелігенції кінця 80-х років XIX ст. спиралося на досвід та ідеї двох попередніх поколінь. Центр культурного життя переміщується до Львова. Починається так званий львівський (франківський) період, або період "Молодої України" в українській культурі. Він охоплює громадську діяльність одного покоління інтелігенції. ЇЇ лідер І. Франко висуває ідею нації як духовної спільноти, що пізнає і стверджує себе не в актах невіддільної від насильництва політичної сили, а в актах матеріальної та духовної культури. Цей період мав вирішальне, переломне значення для усвідомлення нації, сходження її до себе в культурі й через культуру.

Наступне покоління, покоління революційної доби вже було здатне на аутотентично українському культурному грунті ставити питання про перехід до національного самовладдя. Але після так званого процесу СВУ, коли новостворювана тоталітарна держава винесла смертний вирок вихованій національною ідеєю українській інтелігенції, це покоління стає "Розстріляним Відродженням". Традиція переривається. Настає тоталітарний період української історії.

Норвегія у 80-ті роки XIX ст. органічно переходить на третій етап свого етногенезу. На виборах у стортінг (парламент) одержала перемогу ліберально-демократична партія "Вернстре"--83 місця, а за консерваторами та помірними залишилось 31 місце [20]. У 1884 році король доручає формування кабінету міністрів лідеру "Вернстре" Ю.Свердрупу. Перший уряд партії "Вернстре" провів цілу низку важливих реформ: поширив виборче право (1884), реорганізував на більш демократичних засадах армію (1885 та 1887), управління початковими школами було передано з рук пасторів до рук виборчих шкільних рад (1889), у 1885 році після бурхливої дискусії у пресі штучно утворена "сільська мова" (ландсмол) була урівняна у правах з мовою жителів міста--датсько-норвезькою державною мовою (риксмолом).

Зростання самосвідомості призводить до політичної активізації майже усіх прошарків населення, внаслідок цього у 1905 році Норвегія шляхом референдуму відокремлюється від Швеції та стає незалежною державою.

Становлення новітніх націй в Україні і Норвегії починається майже одночасно--в останній чверті XVIII сторіччя. В середині наступного сторіччя обидва народи активно переходять до витворення високої національної культури, що мусить бути адекватна загальноєвропейському рівню. Але надалі шляхи і долі двох народів розійшлися. Норвежці, довівши собі і світові, що вони є свідомим народом європейського співтовариства, утворили власну державу ще наприкінці XIX сторіччя. Відтак вони самі творять свою історію.

Україна, відносно Норвегії, трохи затрималась у своєму новітньому націогенезі десь на межі XIX-XX сторічь. Процес розвитку української культури був загальмований і майже припинений соціально-політичними катаклізмами XX сторіччя. Україна отримала політичну незалежність так і не встигши завершити процес становлення повноструктурної високої національної культури. Ця проблема залишається вельми актуальною і сьогодні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe: A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groops among the smaller European Nations.- Cambridge: Uvin. prees, 1982.- P.22-23.

2. Ibid. - P.68.

3. Пасько Ігор. Національна ідея: варіанти на тлі європейської культури. "Схід". No4, 1996.-с.8.

4. История Норвегии. "Академия наук СССР". Институт Всеобщей Истории. Отв. редактор Кан А.С. - М.: Наука, 1980.-С.178.

5. Указ. Соч.-С.576.

6. Derry Thomas. A History of Modern Norway 1814-1972.-Oxford: Clavendon press, 1973-P.68

7. Falnes Oscar. National Romanticism in Norway. - New York: AMS press, 1968.-P.23.

8. Ibid. - P.27.

9. История Норвегии. - С. 247.

10. Falnes Oscar. Op. cit. - P.32.

11. Григорьева Л.Г. Творчество Хенрика Вергеланна и его место в норвежском романтизме. // Неизученные страницы европейского романтизма. - М.: Наука, 1975.-С.148.

12. Брауде Л.Ю. Сказочники Скандинавии. - Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1974.-С.32.

13. Крип'якевич І. Історія України. - Київ.: "Либідь", 1992. -С.530.

14. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Київ.: "Либідь", 1993.-Т.1. -С.352.

15. Крип'якевич І. Історія України.-С.580.

16. Klinge Matti. The North, Nature, and Poverti: Some Background on the Nordic Identity// Dreams of a Summe Night.-London: Arts Councilof Great Britian, 1986.-P.52.

17. Falnes Jscar. Op.cit. - P.47.

18. Шайкевич Б.А. Драматургия Ибсена в России. Ибсен и МХАТ. -К: Изд-во Киевского университета, 1968.-С.5.

19. Broberg Gunnar/ Scandinavia at the Turn of the Century// Dreams of a Summer Night.-London: Arts Councilof Great Britian, 1986.-P.61.

20. История Норвегии-С.310.