Українська національна ідея та її інтелектуальне забезпечення

Українська національна ідея та її інтелектуальне забезпечення

Степан Вовканич, д.е.н., академік Папської Академії соціальних наук (Ватикан), провідний науковець Інституту регіональних досліджень НАНУ, Львів

Українська національна ідея: сучасний вимір

Брак та викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості і не сформованість активної патріотичної позиції посттоталітарного українства породжують неясне мислення щодо української національної ідеї (УНІ), множачи різне розуміння її місця та ролі в сучасних державотворчих процесах. Освітнє, інформаційне та духовне усунення постколоніальних ідеологічних завалів і залишкових уламків різних, часто взаємовиключних ідеологем, найперш комуністичних і викривлених радянською пропагандою націоналістичних -- відволікає значні національно свідомі сили на відповідні історичні екскурси з метою пояснення суспільному загалу генези УНІ, її захисту в Україні від українофобів замість того, щоб використати консолідуючий її потенціал для розбудови власної держави та чіткого окреслення системи сучасних напрямків її раціонального розвитку. Тому важко не погодитись з думкою, що зараз в науковому обігу вкрай мало фундаментальних праць, які цілком і повністю були б присвячені глибокому розгляду проблем формування та розвитку сучасної структури української національної ідеї, її суспільних функцій та нових геополітичних вимірів [1]. Особливо гостро відчувається дефіцит соціальних індикаторів, які служили б емпіричними референтами реалізації УНІ та її інтелектуального забезпечення протягом не лише семи років незалежності України, а й віддзеркалювали б засади стратегії її розвитку на віки, основоположні напрямні зовнішньої і внутрішньої політики.

Проте виходить так, що замість продуктивної праці на ниві УНІ, удосконалення шляхів її трансформації та пошуку нових форм державного утвердження в історичній перспективі, ми або дріб'язково сперечаємося щодо її працездатності (чи ще гірше, її наявності та суспільної потреби в ній), або наївно тішимося (чи нищівно картаємо себе аж до виховання комплексу меншовартості) з приводу романтичної закоханості в її історичне коріння та духовно-культурні витоки. Часто саме штучно-умовний поділ УНІ на, скажімо, романтичну та прагматичну її компоненти (періоди, складові, емпіричні показники тощо) поглинає значні інтелектуальні сили та матеріальні ресурси спільноти, заважає консолідації нації і розбудові Української державності [2].

Нема нагальної потреби докоряти УНІ за те, що вона виникла і зарясніла на культурно-філософському грунті романтизму Кирило-Мефодіївського братства лише в ХІХ столітті, ні за те, що вона нині -- без належної нашої праці на неї, без проекції романтичного ідеалу її подвижників на сучасну соціальну та політичну площини України, її геополітичне положення, на перехідний стан економіки та совкову свідомість -- мовляв, не спрацьовує і на переломі ХХ та ХХІ століть. Час нарешті самокритично визнати, що її реальна потужність, тобто здатність запрацювати в сучасних обставинах в Україні, зумовлюється насамперед інтелектуальними і духовними можливостями нації. Ці чинники впливають на всі сторони суспільного життя, бо діють через людину як національно свідому особистість, через її знання, цінності і активну трудову, громадсько-політичну поведінку, через, врешті-решт, патріотизм і формування психології творця нового громадянського суспільства. УНІ -- це своєрідний комплекс вірувань, національного світобачення і розуміння, це духовно-інтелектуальний потенціал нації, людей державотворців і співгромадян, які спираючись на минуле і пишаючись ним, а не докоряючи йому, мобілізують творчі сили на здобутки сучасні і майбутні, на творення українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти, як цілісної одиниці світового співтовариства.

Пора в контексті реалізації цих завдань УНІ чітко, ясно і відверто поставити далеко не риторичне питання: Чи можна створити одну демократичну державу або спільне громадянське суспільство двох націй: корінної і тієї, що її гнобила і далі хоче це робити? Чи є в світі аналогічні приклади творення такого народу? Можна навести низку вартих наслідування прикладів щодо будівництва нових суспільств -- громадянських, соціальних, демократичних і певною мірою гуманних. Проте в світі немає випадків, щоб метрополія так довго нищила корінний "братній" і близький за мовою народ, і не знищила. І це робила не лише вона одна. Їй допомагали й інші сусіди цього народу, правда, не всі вони були такими "братніми" щодо його мови, культури чи релігії. Виходить так, що у нашій незнищенності наші проблеми розвитку. Бо якби нас знищили, то чи були б сьогодні проблеми у Верховній Раді щодо української мови під час ухвалення в "Закону про середню загальну освіту"?! Декому і тепер симпатизує гасло Берія: "Є людина -- є проблеми, нема людини -- нема проблем", де свідомий, талановитий і активний українець -- проблема, а не потенціал розвитку.

Проте, якщо не вдалося "розв'язати" проблему українства шляхом фізичного знищення всіх українців, то все ж соціальній системі "людина -- суспільство -- держава", її комунікації, освіті, культурі та духовності було завдано величезної шкоди, особливо -- розвиткові інтелектуального потенціалу народу, його національній еліті, зокрема подвижникам української національної ідеї. Проте за ці злочини ніхто не вибачився перед українським народом. Це негативно позначилося передовсім на нарощуванні тих соціальних клітин, які об'єднують українську націю і формують її свідомість як цілісної одиниці світового співтовариства; це дозволило і дозволяє діяти антиукраїнським факторам через внутрішні причини, які творять коридор для антидержавницької діяльності в Україні. Врешті-решт, вони заважають українству усвідомити не лише сенс єдності коренів слів "народ" і "родина", а і те, що останнє слово в широкому державотворчому, патріотичному і духовно-культурному його розумінні силою духа перевершує навіть поняття "нація", оскільки розглядає її як велику родину з пам'яттю спільного минулого та вірою в досягнення спільними зусиллями кращого майбутнього, формує почуття її окремішності в світовому розмаїтті культур, мов, традицій.

Отже слід визнати, що в такому випадку відсутній духовно-культурний обруч, точніше нам заважають його сформувати, а залишають політичний Збруч як релігійний, мовно-культурний, соціально-психологічний вододіл, глибоко виритий нашими сусідами, якому не дають пересохнути в нашій свідомості. Становлення українства супроводжує різне ставлення до УНР, до другої світової війни і визвольних післявоєних змагань. Це значить, що ми мали і далі матимемо дуже розмиту національну свідомість. (Доречно звернути увагу на духовно-інформаційну природу кореня цього слова -- відомість). А без свідомості немає усвідомлення УНІ, немає національної гордості, почуття єдності і окремішності, врешті-решт, нашої унікальності як самобутнього народу, єдиного і неповторного в світовому розмаїтті культур, мов, традицій тощо. А якщо цього всього, на жаль, немає, то немає загальноукраїнського поняття "єдиної родини", національного обов'язку і відповідальності перед майбутніми поколіннями за збереження природної "українськості" для України і світу. Багатовікова русифікація уможливлює сьогоднішню спекуляцію такими категоріями, як: "український народ" і "народ України", "русскоязычное население", спричинює неприродну та дискримінаційну демографічну формулу "українці-укрінци-росіяни-інші національні меншини", спекуляцію правами людини, водночас нехтуючи правами нації, особливо титульної, що вмирає разом з своєю мовою на рідній землі. На жаль, світ ці спекуляції не розуміє як шовіністичні, тому "вимірює" їх правами цивілізованої, а не зорієнтованої на світову революцію пролетаріата людини, яка і сьогодні не відмовилася від імперської ідеї "союза славянских народов", що врешті повинен злити всі слов'янські ріки в єдине російське море і "обустроить Россию" для "броска" на інші континенти та моря. Тому реанімує більшовицькі ідеологеми "старшого брата", "інтернаціональної дружби народів" для русифікації, а не для відродження титульної нації та справжньої багатокультурності на її території. В Україні деделі сильніше дається взнаки таке соціальне явище, як імперський антиукраїнізм, який поглиблює економічну кризу, далі інгібує українську мову, культуру, традиції, прикриваючись гаслом інтернаціоналізму радянського зразка. Проте ми це явище спостерігаємо мовчки, натомість голосно мас-медіа актуалізує проблему антисемітизму. Складається враження, що він турбує громадську думку більше, аніж загрозливі прояви цинічного шельмування УНІ з високих трибун чи відверте ігнорування владною елітою української мови як державної, що має для нас значення життя або смерті. То який "анти" і кому загрожує: український антисемітизм -- Ізраїлю чи "інтернаціональний" антиукраїнізм -- Україні?

Отже, логічно доходимо висновку, що не лише не розвиваємо і не популяризуємо УНІ, не формується відповідна громадська думка, а й великою мірою відсутня у нас громадська совість (знову звернімо увагу на духовно-інформаційну спорідненість корення цього слова -- вість -- зі словом "свідомість"). Для свідомості українців особливо вагомою є правдива вість -- "пізнайте правду і правда визволить вас" (Єв. Івана, 8.32). Тобто не УНІ "не спрацювала", а ми не працюємо на неї як належить державному народові, духовна інтелектуальна еліта якого традиційно і без перекручень доводить ідеї до суспільного загалу, роблячи їх близькими для сприйняття усім народом, перетворює їх у пам'ять про спільне минуле, історію; а це формує свідомість, дух нації, стає рушійною силою майбутніх суспільних зрушень та її консолідації.

Таким чином, коли йдеться про дієвість чи інтегральну силу будь-якої національної ідеї, в т.ч. і української, зокрема про її "працездатність" в перехідний період розвитку економіки, то слід не піддавати сумніву найперше суспільну цінність національної ідеї, бо ніхто у світі не відкидає її як визнаний духовно-ідеологічний феномен розвитку державності, а адекватно оцінювати рівень усвідомлення реалізації даної ідеї даним соціумом чи окремою людиною, їх рівень знань та ідеалів, мотивацій і потреб, духовності і патріотизму, тобто соціальні орієнтації. УНІ як соціально-психологічний і духовно-культурний феномен не стала наскрізною в ланці "сім'я -- людина -- суспільство -- держава", в свідомості людей, яка нерідко залишається совковою і не "працює" на сучасну суспільну трансформацію.

З огляду на це, сьогодні основним завданням науковців, політиків, громадських діячів є органічне і розумне поєднання УНІ зі складними соціальними проблемами удосконалення людського фактора та з актуальними економічними завданнями розбудови Української державності. Необхідне опрацювання -- за умов твердого і послідовного дотримання українських інтересів та вимог національної (економічної, військової, інформаційної, екологічної, демографічної та іншої) безпеки -- наукових концепцій, які б визначили соціальну, політичну стратегію та тактику розвитку України на близьку і далеку перспективу, торували шлях її вільної та рівнопартнерської інтеграції у світове співтовариство. У цьому контексті перед науковцями стоїть комплексне завдання, яке охоплює складні соціально-економічні, національно-культурні, морально-ідеологічні та інші аспекти розвитку УНІ, серед яких проблема інтелектуального її забезпечення, удосконалення людського фактора в плані усвідомлення Ідеалу нації повинна бути домінантною.

Сьогодні українству, враховуючи об'єктивні реалії, слід твердо виходити з тієї громадської позиції, що держава Україна вже є і вона визнана світом. Навіть Росія відносить її до категорії "сопредельных государств". Можна погодитися, що "поки що вона виглядає недолугою й не вельми українською через те, що саме таким є її "будівельний матеріал" [3, с.1]. Проте нині за УНІ не треба вже вмирати, а задля неї слід відповідально, продуктивно і творчо працювати, дотримуючись десяти Заповідей Божих. Розбудувати Українську державу важко, хоча здобути її було не легше. На зміну освяченому в кривавій боротьбі патріотичному гаслу "Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або загинеш у боротьбі за неї!" повинно свідомо прийти мирне і творче, але не менш патріотичне -- "Розбудуємо Українську Державу або втратимо можливість будь-коли це зробити!". Для цього є один шлях: мусимо знайти способи розбудови такої держави за допомогою власних ресурсів і трудового творчого потенціалу, духовної інтелектуальної національної еліти, найпродуктивніших верств суспільства, неперервно удосконалюючи людський чинник та дедалі більше залучаючи та нарощуючи людський капітал в усіх сферах виробництва, насамперед у наукомістких і високотехнологічних його галузях, піднявши конкурентоздатність товарів на світовому ринку.

Українська національна ідея і партії

Для освоєння цього шляху українству вкрай необхідно, по-перше, позбутися внутрішніх політичних протистоянь, особливо полярних щодо УНІ, які існують, приміром, між комуністами і націоналістами, спекатися фатального за наслідками національного самоїдства. По-друге, усвідомити, що суспільний інтелект загалом та його реалізація в системі інтелектуального забезпечення УНІ зокрема є тією чи не єдиною стратегічною компонентою, яка здатна об'єднати всі патріотичні сили на базі державотворчої Ідеї та конструктиву Розуму і вивести Україну на передові світові науково-технічні, соціально-економічні та інші важливі для неї позиції. Наполегливе втілення цих заходів означало б, що ми, українці, на ділі, а не на словах позбуваємося протистоянь як найбільшого нашого історичного і сучасного негативу, водночас задіюємо інтелектуальний потенціал суспільства як найбільший позитив, що є, як свідчить досвід всіх розвинених країн світу, найпотужнішим локомотивом сучасного прогресу.

В цьому зв'язку, на нашу думку, українським комуністам (якщо вони є такими) пора перестати бути бойовим загоном компартії Росії і боротися з УНІ, а треба сприйняти її нарешті як національну, не ототожнюючи її з післявоєнним дисиденським націоналізмом, а націоналістам вже не можна однолінійно пов'язувати УНІ виключно з націоналістичним рухом, монополізуючи у такій спосіб почуття патріотизму всього народу і залишаючи за собою партійне право очолити його на реалізацію УНІ в довоєнному її розумінні.

Комуністичним ідеологам вдалося, на жаль, привчити всіх українців, в т.ч. і націоналістів, до думки, яка ще й сьогодні шкодить процесам державотворення і націотворення в Україні: в основі УНІ обов'язковао лежить націоналізм. В той же час в підгрунті УНІ міститься набагато глибше, ширше і багатомірніше явище, яке небезпідставно деякі автори пов'язують навіть з міфологією українського народу, з його стародавніми усними переказами та історичними подіями [ 4]. На передній план розбудови держави сьогодні виходить духовна інтелектуальна еліта, яка хоча не володіє владою, але акумулює силу інтелекту нації (і не лише її), необхідну для розвитку суспільства.

У цьому контексті націоналістична ідеологія не є ні універсальною, ні всеохопною. Більше того: націоналізм, накреслюючи одну із доктрин державотворення, мусить визнати, що для сучасного суспільного поступу характерна багатовекторність соціальних процесів і явищ, які одночасно заторкують демократичність розвитку спільноти, її науково-технічний прогрес, зайнятість і соціально-економічний добробут людей, ефективність господарського механізму і гуманізм суспільних відносин, консолідацію нації та розширення її комунікації, побудову громадського суспільства тощо. Разом з тим до націоналізму в умовах повзучої русифікації і зовнішнього тиску північного сусіда слід насамперед ставитися з позицій його ролі в консолідації української нації на основі утвердження УНІ як такої, що охоплює всі суттєві строни "українськості", прогнозує розвиток країни на далеку перспективу в світовому вимірі як самостійної одиниці.

Націоналізм великою мірою акумулював зміст УНІ в умовах боротьби української нації за свою державність, відображаючи вищий рівень її національного, соціального та політичного усвідомлення, але не вичерпував поняття "національна єдність" [5]. Сьогодні він не вичерпує такі поняття, як: "національний інтелект", "патріотизм" чи такі якісні індивідуальні характеристики особистості, необхідні для розбудови держави, як фаховість, чесність, працелюбність і т.ін. Для повнішого та якіснішого врахування цих достоїнств людського фактора є більш придатною теорія "ядра" нації, в основі якої -- феномен духовно-інтелектуальної еліти як серцевини (ядра) розвитку кожної нації, основного носія й продуцента її творчого потенціалу. При цьому сама нація розглядаєтья не ізольовано, а як клітина світового співтовариства, національні кордони якої лише служать тими "соціальними мембранами" (природними фільтрами), які пропускають все потрібне для її розвитку та збереження етнічної ідентичності. Водночас такі кордони не можуть бути прозорими, бо вони мають служити інтиму творчості, що збагачує людство тим національним оригінальним набутком, який може мати світову цінність, тобто стати міжнаціональним, загальнолюдським надбанням [6].

Можна дискутувати щодо скорої розбудови в Україні повнокровної національної держави, в якій "відпаде потреба в організаційно оформленому націоналістичному русі", але дедалі очевиднішою стає теза, що "національно здорове суспільство не є національно стурбованим" [3]. Бо, як правильно стверджує далі автор[3], в такому суспільстві рідна мова однаково природно звучить у вустах президента країни, його дружини і простого робітника, вченого і офіцера, банкіра і домогосподині. В такому суспільстві національна культура просто і непомітно панує в школі, університеті, книгарні, радіо- й телеефірі, театрі. Державна мова є обов'язковою у спілкуванні політиків, депутатів і урядовців всіх рівнів і регіонів, бо вони в національній державі національні інтереси захищають і про них дбають представники всіх партій та ідеологій, в т.ч. і комуністичної чи соціалістичної.

Інтелектуальна самостійність України та її еліта

Сьогодні і комуністам, і соціалістам, і націоналістам пора усвідомити, що побудувати в ринковому світі Самостійну Українську Державу -- це значить насамперед забезпечити її інтелектуальну самостійність, яка не дасть їй перетворитися в ринок малокваліфікованої робочої сили, дешевого постачальника напівфабрикатів чорної металургії, мінеральної сировини чи стати смітником промислових відходів європейської індустрії. В умовах великої конкуренції та шаленого економічного тиску інтелектуальна самостійність України -- це одна чи не з найважливіших складових УНІ, які в стані об'єднати націю [7]. Розуміємо самостійність не тільки як синонім суверенності, а і як інтелектуальну спроможність (самовистачальність) України, інтелектуальний потенціал її народу, що уможливлюють творення власної конкурентоздатної науково-технічної, технологічної та іншої інформації українською мовою. Тобто тих цеглин знань і досвіду, які Шевченко назвав "своя мудрість", і завдяки яким можемо справді самостійно розвиватися та увійти як рівний партнер у світове співтовариство.

Інтелектуальна самостійність України -- особливо важлива компонента УНІ, яка головно залежить від рівня розвитку національної освіти, науки і культури, патріотизму і високої активності до здобуття і творення нових знань. Кволість суспільної еліти, особливо політичної, історично була вузьким місцем у нашому державотворенні. Тому авангардну роль повинні відігравати національна духовна еліта, розуміння інтелектуального потенціалу як складової державницької самостійності України, творення нових ідей, проектів як передумови виходу із кризи. Це передусім стосується еліти наукової, технічної, освітянської, мистецької. До неї слід віднести насамперед інтелектуалів за їх внеском якісно нового у процес розвитку України, за створення нових інформаційних продуктів (творів), за приріст нових знань, ідей, проектів тощо. А у нас тут не густо. Смислового інтелектуального українського простору не створено. Більше того, перший з'їзд освітян України, виступи у Верховній Раді під час прийняття "Закону про середню освіту" засвідчують, що русифікатори України не покаялись і гуманізму щодо вимираючої на зденаціоналізованих ними теренах мови не виявляють. Вимагаючи офіційного визнання двох державних мов, вони добре розуміють, що двомовність, де вона тільки не була, завжди закінчувалася одномовністю на користь панівної мови. Отже вони фактично виступають за Україну, але без українського інтелектуального потенціалу, як несамостійну державу, донора низькокваліфікованої робочої сили і чужої системи творчості, за її подальшу колонізацію, зросійщення та духовне приниження української мови, а відтак припинення її функціонування та остаточне знищення. В такому випадку йдеться про інтелектуальний антиукраїнізм, який засмічує національний інформаційний простір патогенним ворожим текстом, ігнорує не лише українську мову як державну, а й виступає проти самої державності України, проти УНІ як такої, на яку заслужив український народ і криваво заплатив представниками багатьох поколінь своїх кращих співвітчизників.

З огляду на це державним пріоритетом повинен стати, по-перше, розвиток усіх складових цілісної структури потенціалу нації, які зумовлюють сучасний спектр та якісний рівень інтелектуальної власності України (ноу-хау, проекти, моделі, твори тощо), аби бути спроможною "о власній силі", (як у Франка) вперед йти. Тобто бути здатною на рівнопартнерських засадах, переборюючи жорстку конкуренцію, інтегруватися в світовий науковий, освітній, інформаційний, культурний, економічний та інший простір. У цьому ринковому просторі ми повинні зберігати свою національну ідентичність, спадкоємність розвитку і не втратити цей найцінніший набуток наших предків для прийдешніх поколінь. Тому давно пора на державному рівні опрацювати комплексні програми стратегії розвитку інтелектуального потенціалу як засадничих елементів національної безпеки України, як основоположної складової і наскрізного чинника розвитку УНІ в сучасних умовах нової Європи і динамічного світу. Українська національна ідея повинна бути на самих початках національної революції грунтовно розроблена в економічній, науково-технічній, освітній, військовій, інформаційно-мовній, демографічній, екологічній, ідеологічній та в інших життєнеобхідних системах державного будівництва, виходячи з нової геополітичної ситуації та необхідності проведення адекватної внутрішньої та зовнішньої політики. За таких обставин не довелося б марно згаяти багато дорогоцінного часу, і, головне, ми б не почули заяв державних осіб на кшталт: "Покажіть мені, що будувати, і я вам збудую!".

По-друге, є нагальна потреба опрацювання державної програми елітаризації українського суспільства, широкої соціалізації УНІ на рівні людського фактора та інтелектуальної його орієнтації на такі непроминущі вартості, як Знання і Розум, Духовність і Патріотизм, Свобода і Творчість.

Кожному краще покласти бодай маленьку цеглину у моноліт Українського державотворення та націотворення, засвітити маленьку свічку свободи і незалежності, ніж плакати і проклинати темноту імперії зла. Власне, всі ці базові тези, переведені в практичні соціальні індикатори, можна було б покласти в основу системи ідеологічного забезпечення нашого державо- і націотворення, унітарності і децентралізації (регіоналізації) державного управління в Україні, місцевої ініціативності та самоуправління, зрештою, системи державної і регіональної статистики (рис. 1).

Регіональний фактор. Аксіоми націо- та державотворення

Лише базуючись на заданих позиціях української національної ідеї, можна раціонально і чітко диференціювати критерії безпеки України, її національні інтереси, ознаки нації (мова, свідомість тощо) на регіональні та глобальні. Саме з цих позицій регіоналізм викристалізовується як важливий напрям кращого врахування регіональної специфіки (регіоналістики, географічних зон) областей чи їх груп, раціонального використання потенціалів (наукових, трудових, рекреаційних тощо) регіонів для розвитку Соборної Української Держави. Саме соборність диктує необхідність ригористичного заборонення тих псевдорегіональних, в т.ч. і передвиборних заходів, які нівелюють глобальні ознаки (мову, освіту, традиції, звичаї, інші визначальні риси) титульної нації, які ще недавно зловмисно і цілеспрямовано усувалися імперією із свідомості українців, а тому є дуже деформованими. Саме в цьому аспекті регіоналізм не може розглядатися лише як підхід до "розв'язання економічних, соціальних, політичних та інших проблем під кутом зору інтересів споживачів того чи іншого регіону" [8, с. 280]. Регіоналізм слід також розглядати в духовному аспекті, зокрема з позиції продуцентів інтелектуального потенціалу країни, тобто творчих суб'єктів, які продуктивно працюють на ідею соборності, а значить на реалізацію УНІ. У зв'язку з цим Україна зовсім не повинна пускати на самоплив процеси, які консолідують націю. Тим більше прикро слухати, як з вуст депутата Верховної Ради звучать заклики до Луганського сепаратизму: "Хватит играться! " -- істерично кричить депутат. Погралися, мовляв, у гру "українська мова як державна" і "хватит!".

Як вихідні пункти всеукраїнської духовної злагоди пропонуємо декілька, на наше переконання, глобальних для України Аксіом Націотворення і Державотворення, стосовно яких будь-які регіональні суперечки нині абсолютно безпідставні. Ці Аксіоми є своєрідними тестами і соціальними показниками вияву Свідомості Українського Громадянина. Наведемо деякі із національних Аксіом, які можуть стати тестами для процесу апробації творення єдиної української політичної нації в Україні:

-- Ми народилися в неспокійну, але щасливу годину. Час вибрав нас і за нашою участю здійснилась грандіозна історична революція планетарного виміру -- розпад останньої гігантської імперії зла, яку "інтернаціоналісти" насильно розширювали і, вводячи в оману світ, пропагували як "добровільний" Союз радянських соціалістичних республік.

-- Час вибрав нас для духовного і національного відродження України, утвердження її Державності і Незалежності як споконвічної ідеї, за яку було віддано багато крові і праці кращих її подвижників.

-- Історичні етапи утвердження України, відродження державних Атрибутів (Гімну, Герба, Прапора, що стали сокровенними і непохитними святинями нації) та прийняття нової Конституції -- це епохальні Події в житті Українського народу.

-- Сьогодні бути подвижником Української Ідеї -- це, найперш, усвідомлювати, що патріотизм -- то не лише велика Любов до України, але й великий Обов'язок, володіння найпередовішими знаннями та самовіддана Праця задля Добробуту народу та рівнопартнерського його входження у Світове Співтовариство. Сьогодні ця Ідея -- в нових робочих місцях, в ефективній економіці, у вітчизняному комп'ютері, в українському сільськогосподарському комбайні і національній системі освіти, науки, виховання тощо.

-- Високий патріотичний обов'язок можна виховати, сумлінну і чесну працю -- здійснити, а для здобуття освіти, фахових передових знань, підвищення інтелектуального потенціалу України до рівня розвинених країн треба систематично вчитися, реагувати на мобільність інформації. Інтелектуальний потенціал нації, групи, людини або в іншому вимірі -- держави, регіону, будь-якої організаційної структури -- це спроможність нагромаджувати, творити і використовувати нові знання, проекти, ідеї, моделі та іншу семантичну інформацію (науково-технічну, економічну, правову тощо), яка може стати інтелектуальною власністю України, сприяти її прогресові та міжнародній інтеграції як повноправного партнера.

Підсумкова теза випливає із попередніх як безпосередній тест не лише нашої самосвідомості, адекватної самооцінки національної еліти: освітянської, наукової, а, головне, політичної і державницької, а не регіональної. Хто претендує долучитися до політичної еліти на всіх рівнях управління, повинен не тільки характеризуватися відповідним рівнем особистого інтелектуального потенціалу (найвищою кваліфікацією у потрібній для розбудови держави галузі діяльності, досвідом, реальними результатами праці тощо), мати необхідний політикові талант для розв'язання поточних і перспективних проблем України, врешті -- досить міцне здоров'я (в т.ч. і психічне) та величезну працездатність, а й вирізнятися такими чеснотами, як Патріотизм, висока Мораль, Честь та Духовність.

Широка соціалізація цих критеріїв процесу рекрутування нашої політичної еліти сприятиме утвердженню Культу Знань і Розуму, Інтелекту та Творчості. Це уможливить переведення УНІ в суспільну площину Порозуміння і Злагоди (регіонів, партій, громадян) -- елементів, які пропонуються як складові Великого Герба України. Вона стане не лише об'єднуючою ідеєю, а й чинником інтелектуалізації нації та прояву політичних, ділових здібностей державних лідерів, зорієнтує партії не на ворожнечу, а на пошук компромісів у найскладніших проблемах розвою України та його ідеологічного забезпечення, у площину конкретних показників розбудови держави, приведення сутнісних показників елітарності у відповідність посадовим.

Духовно-інформаційна мобільність нації як основа метастратегії української ідеї

Належить турбуватися про українську систему ідеологічного забезпечення державотворення, яка засадничо виходить із природи духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) нації і соціогуманістичної політики України, єдності права та національної ідеї як цілісної і інтегральної системи поглядів видатних українських мислителів щодо творення нашої державницької незалежності, збереження етнічної ідентичності, історико-культурної спадщини та вільного розвитку в світовому співтоваристві [9]. ДІМ нації -- це той суспільний інгредієнт сукупності існуючих доктрин державотворення, який надає їм на нашій землі (у випадку їх застосування) забарвлення українськості, акумулює спадкоємність, соборність та прогресивність розвитку України як самостійної і самодостатньої одиниці світового розмаїття народів і держав. Виходячи із завдань інтелектуального забезпечення УНІ, елітаризації суспільства та необхідного удосконалення особистісного фактора концепція підвищення духовної інформаційної мобільності (ДІМ) нації та людини у сучасному світі жорсткої конкуренції може і повинна стати основою метастратегії УНІ та її інтелектуального забезпечення.

Конкретні напрями впровадження та оптимізації такої мобільності виявляються у вертикальних і горизонтальних її формах, які наповнюють інтелектуальне забезпечення УНІ конкретним змістом. За допомогою вертикальних форм (структур вертикальної передачі інформації від покоління до покоління) формуються історична пам"ять і національна свідомість, гордість і менталітет народу, базовий (ресурсний) рівень знань - національна освіта, культура, духовність, традиції, громадська думка, виховний ідеал, норми поведінки, ціннісні орієнтації і т.д. За допомогою горизонтальних форм передачі (на рівні одного покоління чи особи) - інтелектуальна власність народу, наука і наукові школи, система інтелектуальних національних центрів, різні творчі та інноваційні організації. У вертикальному русі знань першорядна роль належить сім'ї, школі, культурі, релігії, традиціям, а в горизонтальному - національній науці, різним формам творчості та підвищенню кваліфікації, фаховій перепідготовці та адаптації до нових умов, інтенсивності комунікацій нації і особи, соціальній їх активності - трудовій, творчій, громадсько-політичній, тобто творенню нового (знань, технологій, машин,книг, музики тощо). Кожен має свою "вертикаль" знань, досвіду, які є стартовою базою його творчості по горизонталі та досягнення ним рівня елітарності у суспільстві (у світі), є висхідною точкою на шляху прогресу; "вертикаль" пов'язана з традиціями, а "горизонталь" -- з новаціями. В цьому -- спадковість і новизна розвитку, еволюційний чи революційний його шлях.

Метастратегія УНІ має націлювати кожного і українство у цілому на виконаня принаймні трьох архіважливих завдань свого суспільного розвитку. По-перше, українська нація має стати якомога мобільнішою щодо здобуття традиційних та творення нових знань (інформації, передового досвіду, інтелектуального продукту), реформування та інтеграції своїх систем освіти, науки, економіки, кращого використання людського капіталу. По-друге, в процесі державотворення вона повинна активніше синтезувати вітчизняний і зарубіжний позитивний досвід для підвищення свого добробуту, пристосовуючись до ринкових умов господарювання, однак, не поступаючись національною (традиційною) основою (підгрунтям духовного розвитку). По-третє, ставитися до мови як до природного субстрату духовно-інтелектуального потенціалу нації, а суспільної еліти - як до ядра нації, носія і основного генератора такого потенціалу. Отож, суспільний механізм удосконалення і розвитку цього потенціалу - це перманентне і комплексне удосконалення форм ДІМ нації та творення її активного, національно свідомого ядра; якщо "вертикаль" більше пов'язана з екзистенцією буття, то "горизонталь" - з потенціалом розвитку людини, нації та її інтеграції у світове співтовариство і впливом на нього. Рухаючись по "горизонталі", зводимо не лише ДІМ нації, піднімаємося на її духовну гору, творимо власний чи національний кут підйому, а й заодно підносимо вище (на висоту приросту інформації, знань, досвіду тощо) планку "вертикалі" для всіх прийдешніх.

ДІМ нації -- це сутність інформаційної взаємодії і розвитку. В іншому випадку діє так званий "ефект від Матвея" - хто має, тому додається і примножується, хто не має, в того віднімається і те, що має. Негативно даються взнаки і відплив умів, і соціальне донорство та служіння чужій системі творчості, і вплив міжнародних інформаційних мереж. Національна та світова криниці знань, досвіду ніби за законом сполучених посудин безперервно і рівно наповнюють по вінця підставлений кожним його "посуд". На жаль, і нині не усунено причини, які зумовлюють ті соціальні факти, що підставлені "посудини" у кожного (суб"єкта чи народу) нерівні за ємкістю і не кожен в змозі їх підставити. Тотальний інформаційний ізоляціонізм, закритість спільнот режиму "реального соціалізму", багатовікова колоніальна русифікація негативно позначилися на процесах національного розвитку українського (і не лише його) народу. Метастратегія УНІ, власне, сьогодні у тому, щоби надолужити згаяне, як не було б важко це зробити економічно, а ще більше - духовно, інформаційно, зокрема в плані усунення патогенного тексту, який засмічує інформаційний прпостір України, заважає піднесенню духовності, формуванню національної свідомості та нової психології народу як державотворця, далі інгібує його мову з метою дискредитації її державного статусу. Водночас ми і нині не розуміємо, що ніщо так дорого не обходиться нації, як дешеве фінансування освіти, науки, розвитку культури та інших сфер діяльності, які формують суспільний інтелект і виводять народ на магістральний шлях прогресу у світовому вимірі. Усунення протистоянь і перешкод на цьому шляху - це прийоми тактики державотворення, а стратегія -- це засади утвердження та розвитку України як самостійної держави.

Якщо ДІМ нації розглядати в більш широкому контексті (не лише стосовно України, а загалом щодо країн посттоталітарних і постколоніальних, які потерпіли від поділу їх територій, від інгібування їх мов, культур, традицій, релігій, інформаційних інтервенцій в їх простір тощо), то це -- багатофакторна концепція збереження ідентичності того чи іншого народу в імперськозалишковому, несприятливому для національного і духовного відродження середовищі, концепція розвитку інтелектуального потенціалу народу як бази його інтеграції на рівнопартнерських засадах у вільне світове співтовариство.

Однак знову слід визнати, що в цьому напрямку ні юристи та політологи, ні соціологи та філософи, ні економісти не опрацювали цілісних теоретичних засад об'єднуючої націю системи ідеологічного забезпечення державотворчих процесів, а ні окремих елементів практичного оновлення української національної ідеї на даному етапі розбудови самостійної держави в новому геополітичному просторі та жорсткому конкурентному світі. Можна погодитися, що на перших порах розбудови нової України ми не були в стані опрацювати УНІ як комплексну ідею, коротко і чітко її висловити і знайти наукову методологію розвитку нашого суспільства, її соціальні індикатори. Проте й сьогодні наші підходи не відрізняються глобальністю. Правда деякі вчені називають цю методологію надстратегією чи метастратегією, "яка здатна поєднати стратегії різних суспільних сил (за винятком з л о ч и н н и х -- розрядка С.В.), отже й суспільство, але не шляхом знищення його різноякісності, багатомірності, а саме на підставі останніх" [10]. Виходить, УНІ повинна розвиватися на засадах розмаїття різних суспільних сил, вочевидь -- демократії і плюралізму політичних думок. Однак, саме УНІ забороняли і переслідували на підставі зовсім протилежних "обгрунтувань", що вона, мовляв, суперечить "нерушимій єдиносправедливій дружбі" та комуністичній концепції створення "единого советского народа", "единоверной политике КПСС" і т ін.

Утвердження УНІ на початках української революції 90-х років було непростим тому, що для частки (в зросійщених регіонах України досить значної) соціуму основна діяльність саме полягала в різновидах злочинної боротьби з УНІ, з прищепленням українству психології совка, а не державотворця. Ясна річ, що тоді ці злочинні комуністичні сили принишкли, настрашені потужним народним здвигом за духовне і національне відродження Української державності, але "в окопах" очі їх ще більше червоніли від променів свободи української революції та її синьо-жовтих стягів як символів не лише розстріляної в 20-х роках більшовиками УНР та криваво придушених визвольних змагань 1943--1950 років, а й більш далекої історичної правди корінного народу, який хотіли знищити, зросійщити і асимілювати, приспавши його ідеологічним дурманом "спільної колиски". Українська політична специфіка явища суспільного альбінізму власне в тому, що велике число його особней і особин виродилося не під впливом любові до червоно-кривавого більшовизму, від якого часом і їм перепадало на горіхи. Вони краще від нас розуміли всю бутафорність та злочинність боротьби за світле майбутнє. Основна ж причина цього асоціального явища в тім, що червона комуністична ідеологія краще від алкоголю (чи разом з ним) знімала зі своїх виводків будь-яку відповідальність за злочини, вчинені в ім'я створення так званого "единого советского человека" і "счастливого коммунистического будущего", даючи їм вже сьогодні, а не в майбутньому певні соціальні привілеї та забезпечуючи соціально-психологічний комфорт для їх розмноження на завойованій землі. Тому і сьогодні залишається відкритим питання щодо визнання Росією своїх злочинів проти українства, які можна кваліфікувати як злочини проти людства: вочевидь, лише покаявшись та позбушись імперських амбіцій, можна це зробити, тобто від рівня національної свідомості наших сусідів залежатиме осудження цих злочинів. Проте багато залежатиме і від нас.

Інтелектуальне забезпечення УНІ зумовлюється якістю людського чинника, високим рівнем розвитку національної свідомості і духовної національної еліти в усіх сферах суспільного життя, плюралізму політичних думок. В іншому випадку не спрацьовують навіть такі геніальні і чітко висловлені її гасла, за допомогою яких український комуніст Хвильовий у свій час накреслив шлях розвитку самостійної України та її рівнопартнерської інтеграції в Європу (Дайош інтелігенцію! Геть від Москви! Дойош Європу!). І чи можуть вони спрацьовувати, коли суспільний загал знає лише спотворено і частково тільки одне гасло (Геть від Москви!), яке комуністи вирвали із загального контексту і зловмисно тлумачили як націоналістичне і вороже намагання відірвати українців від братнього народу та його справді великої культури. Науковий підхід до висвітлення суспільних процесів вимагає об'єктивності і міждисциплінарних досліджень.

Утвердження УНІ не лише в тім, що "традиційний поділ методології суспільної діяльності на тактику і стратегію має бути доповнений ще однією складовою -- метастратегією, що не редукується ні до хаосу різнобарвних і безкомпромісних соціально-політичних протистоянь, ні до спроб зверхнього нав'язування народу під виглядом його власної волі інтересів окремих груп" [11]. Головне ж, що така метастратегія має грунтуватися на справделивості і правді, а протистоянь тут не обминути. Адже УНІ передбачає повернення народові його історичної пам'яті, національної свідомості та гордості, навичок державотворчої діяльності, на які поневолювачем було накладено строге табу. Рекомендуючи таку метастратегію, плутають демократію з неповагою до нації, її землі, на якій живемо, до мови і культури корінного народу, що їх цілеспрямовано нищили впродовж віків такою ж мірою жорстоко, як і їх основних носіїв -- духовну інтелектуальну еліту нації. Заперечують природне право української нації на інноваційну державотворчу діяльність, на розвиток УНІ як концепції розвитку органічних етнічних ознак (мова, культура, звичаї) людини, суспільства і держави, а не предмет їх заборони та боротьби з окремими її подвижниками чи групами, на створення тих соціальних інституцій, які формують інтелектуальне забезпечення УНІ. Такі "окремі групи" можуть скласти і провідники народу на шляху розбудови державності та збереження національної ідентичності, воля яких стає важливим державотворчим чинником.

За цих обставин, мабуть логічно, щоби така притаманність УНІ, як метастратегія -- генеральний напрямок її розвитку -- грунтувалася на тій державотворчій інноваційній діяльності, якої нас було позбавлено за часів поневолення та ізоляції від вільного демократичного світу. Національна ідея в Україні повинна мати чітке соціально-економічне, духовно-інтелектуальне і, головне, національно-ренесансно-гуманістичне спрямування. Усі диктатори народжувалися з неповаги до прав людини, а всі імперії починалися з нехтування правами націй, мови, культури, традицій, які нищилися в першу чергу; а відтак зникали і самі нації. Світова спільнота поки що не відпрацювала надійного правового захисту збереження розмаїття мов, культур у планетарному вимірі. Українська національна ідея стане (але для цього слід багато попрацювати) ефективною рушійною силою розвитку держави, якщо її метастратегія сприятиме інтелектуалізації спільноти, формуванню духовної інтелектуальної еліти нації, яка, свого не цураючись і чужому навчаючись, здатна створити потужний потенціал інтелектуальної власності України, що буде запорукою не лише рівнопартнерської інтеграції її у світове співтовариство, а й гарантом збереження та розвитку національної ідентичності як складової феномену світового розмаїття в усьому його багатстві, доцільності та красі живої та неживої природи. Смисл творчості людини і націй загалом -- не збіднювати цю Божу розмаїтість ні в природі, ні в суспільстві, ні в державі.

Науковий підхід до опрацювання сучасної метастратегії УНІ, зокрема її інтелектуального забезпечення і підвищення таким чином самостійності України вимагає насамперед приділити серйозну увагу ефективному використанню основних факторів (освіта, наука, соціальні нововведення) збільшення інтелектуального потенціалу нації як здатності створювати, акумулювати (запозичувати) і активно впроваджувати нові знання, досвід та іншу різноманітну інформацію з метою розвитку суспільства та піднесення добробуту його громадян. Метастратегії, яка дозволяє жити і розвиватися будь-якій країні в умовах великої конкуренції і динаміки на підставі власних знань, власного розуму, а значить відстоювати свої національні інтереси, маючи для цього достатні сили, в т.ч. й інтелектуальні, творчі, які продукують нове, прогресивне, духовно високе і соціально зорієнтоване.

Як показує історія, для цього не годяться силові методи ні злочинної русифікації, ні революційних "преобразований", ні суспільної уніфікації [12]. Вочевидь, нам слід рухатися шляхом еволюційно-революційного поступу щодо багатокультурності форм духовного відродження, формування національної еліти, підвищення інтелектуального потенціалу народу та гуманізації суспільних відносин. Інтелект суспільства чи окремої людини, якщо він не одухотворений і соціально не зорієнтований, то це не рушійна, а руйнівна сила. Найвжливіше, на що має спрямовуватися нині УНІ -- це формування на високій моральній основі міцної соціальної злагоди, психології державотвотворця та утвердження інтелектуальної самостійності нації. З цією метою вчімся "так, як треба", працюймо та господарюймо, як розвинені країни; будуймо українську Україну -- шануймо і плекаймо її освіту, науку, мову, культуру, традиції; бережімо її землю -- і "вічні будемо з нею". Будьмо чесні, справедливі, національно горді нашою культурно-етнічною ідентичністю та глибиною історичного коріння в світовому розмаїтті культур. Тоді матимемо "свою мудрість" і повагу світу, ефективну економіку, і суспільний загал запоможеться добробутом. Тоді ми, незважаючи ні на що та наперекір усьому, йтимемо "о власній силі" вперед в духовній та інтелектуальній благодаті, в національній і соціальній злагоді як напрямних глобального руху людства до новітньої доби, яку не називатимуть ні посттоталітарною, ні постінформаційною, а золотою, хоча буде вона ноосферною, оскільки акумулюватиме Розум людини та нації, людства і космосу. Система інтелектуального забезпечення УНІ на порозі ХХІ віку не може не керуватися науковими концепціями, пов'язаними з ноосферою і опрацьованими видатним українським вченим -- Володимиром Вернадським ще на початку нашого століття. Проте, аби ці слова виражали не лише певну патетику, конче потрібно, хочемо ми цього чи ні, опрацювати інтегральні показники розвитку цілісної структури інтелектуального потенціалу на рівні особи та нації, моніторингу економічного і фінансового його забезпечення на практиці стосовно як кожної країни, так і її місця у світовому вимірі. Це вимагає подальших багатопрограмних міждисциплінарних досліджень, однак, вже зараз ми, українці, маємо зрозуміти: без власної національної держави, без "рідної хати" немає ні родини, ні нації з усіма її ознаками -- своєю мовою, культурою, територією тощо. Тому метастратегія УНІ в тім, щоб не питати, а розбудовувати ДІМ НАЦІЇ, не протиставаляючи матеріальне його духовно-інтелектуальній першооснові.

Література

1. Віктор Медведчук. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення -- К.: Україна, 1997. -- 170 с.

2. Світлана Онищук. Національна ідея і культура: цензура романтичних сподівань // Українські варіанти -- 1998. -- No 1. -- С. 4--7.

3. Володимир Вітковський. Націоналізм для України // Українські варіанти. -- 1998. -- No 1.

4. Иван Задорожный. Особенности национальной идеи // Зеркало недели. -- 1998. -- 27 червня.

5. Багряний І. Національна ідея та націоналізм // Сучасність. -- 1992. -- No 4.

6. Степан Вовканич. Пріоритет еліти: інтелект і творчість у злагоді з духовністю // Сучасність. -- 1997. -- No 7--8. -- С. 189--197.

7. Степан Вовканич. Інтелектуальна власність -- компонента самостійності України // Вісник АН України. -- 1987. -- No 3. -- С. 55--65.

8. Райзенберг Б.А., Лозовый М.Ш., Стародубцева Е.Б. Современный экономический словарь. -- М.: ИНФА--М, 1997.

9. Степан Вовканич. Духовна інформаційна мобільність нації в системі розвитку держави // Розбудова держави. -- 1994. -- No 4.

10. Кізіма В. Метастратегія соціально-політичного життя України: від ідеології тоталітаризму до ідеї тотальності // Політологічні читання. -- 1994. 2.

11. Там же.

12. Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність. -- Київ: Основи, 1994. -- 232 с.