Специфіка взаємин церкви та влади в Мексиці в середині ХІХ ст

Специфіка взаємин церкви та влади в Мексиці в серЕДИНІ ХІХ ст

В середині ХІХ ст. Мексика знаходилася у важкому економічному та політичному становищі, яке зумовлювалося тривалим протистоянням церкви і держави. Духовенство намагалося зберегти свої старі позиції, а їх опоненти - ліберали - прагнули скасувати всі привілеї клерикалів і секуляризувати церковне майно. Саме ці обставини згодом стали поштовхом до англо-франко-іспанської інтервенції в Мексику і створення маріонеткової імперії Максиміліана.

Відразу після проголошення незалежності Мексики повстало питання про взаємовідносини нової влади з церквою, яка зі слів американського історика Г. Паркса, “вийшла з війни за незалежність з міцними силами та величезним багатством. Права патронату, за допомогою якого іспанський король контролював призначення на церковні посади, вже не існувало, так що церква стала повністю незалежною від держави. Духовенство зберегло свої “фуерос”, згідно яких священиків-правопорушників судили винятково церковним судом, як і раніше воно було звільнене від податків...

Кожного політичного лідера, який зачіпав церкву хоча б пальцем, зустрічали анафемою, відлученням від церкви, віщуваннями про божу кару і проповіддю громадянської війни. Духовенство прагнуло не лише зберегти свої статки та привілеї, воно воліло також боротися зі свободою думки, з світською освітою, тобто зі всім тим, що могло підірвати ту владу над масами, яку давали йому невігластво та марновірство” [5: 164-165].

Намагання незалежної Мексики успадкувати права королівського патронату не могло тішити церковних ієрархів, хоча їх турбувала не стільки можливість встановлення патронату, скільки доля їх рухомого і нерухомого майна. Всі наступні конфлікти між церквою і державою в Мексиці в основному виникали при спробах останньої секуляризувати власність церкви, що призвело до погіршення політичного й економічного становища країни.

Проте головною причиною цьому стало безкомпромісне протистояння двох політичних сил - лібералів, з їх досить широким спектром поглядів, та консервативного блоку духовенства, великих землевласників й офіцерства.

Як за соціальним складом, так і за своїми цілями та методами мексиканська ліберальна партія відзначалася неодностайністю. Перш за все, це виявлялося в ідеологічних судженнях республіканців: “крайні”, або як їх називали “пурос”, запозичивши ряд ідей європейських соціалістів-утопістів, прагнули відібрати в католицької церкви її численні багатства та створити республіку дрібних власників; на відміну від революційних домінант “крайніх” лівих лібералів, помірковані праві (“модерадос”) були за поглядами та переконаннями значно ближче до своїх однодумців у Європі. Вони опиралися на частину великих землевласників і чиновників, які сподівалися збільшити свої прибутки за рахунок аграрних володінь духовенства, і в цілому приєднувалися до антиклерикальної частини програми “пурос”, проте планували здійснити її шляхом компромісу з консерваторами, тобто усіляко уникаючи революційних методів протиборства.

Щодо консерваторів, то вони, поза всяким сумнівом, намагалися усіляко ідеалізувати колоніальне минуле Мексики, доводячи, що іспанське панування ніби-то принесло їй мир, порядок і процвітання. Тому не дивно, що всі багаті іспанці, проживаючи в Мексиці, були категоричними прихильниками консервативної партії, яка вбачала своє першочергове завдання в ліквідації республіканської форми правління і утвердження в Мексиці монархії на чолі з іноземним (бажано іспанським) принцом. Проте здійсненню цієї програми перешкоджали антимонархічні й антиіспанські настрої мексиканського народу, що змушувало консервативних лідерів маскувати свої погляди.

Науковий аналіз протистояння у боротьбі за владу двох політичних сил у Мексиці та місце і роль в ньому церкви є метою пропонованого дослідження.

Окремі фрагменти даної проблеми, як свідчить історіографічний аналіз, розглядалися в працях радянських істориків І. Григульовича, В. Афанасьєва та Р. Іванова, а також у дослідженнях зарубіжних учених Г. Паркса, В. Калькота, Т. Сабре, М. Енрікеза, К. Гюнтера.

Дані події розгорталися на фоні багаточисельних державних переворотів - пронунсіаменто, їх було понад 200 за 35 років, які пройшли після проголошення незалежності. Одним з головних персонажей цього періоду був генерал Антоніо Лопес де Санта-Анна (який в період з 1833 по 1855 рр. 11 раз приходив до влади [2: 83]). У 1853 році у зв'язку з наростанням хвилі народного обурення, його вкотре було обрано президентом Мексики. “Зі своїм талантом до створення планів і до організації заколотів, - писав про нього американський історик Г. Паркс, - зі своєю пристрастю до пишних видовищ і гулянок, ... зі своєю легковажністю і нечесністю він був втіленням всіх тих пороків, що найточніше характеризували мексиканських політиків. Приходячи до влади, він оздоблював себе титулами і орденами, здійснював брутальне очищення скарбниці ... і падав духом при кожній поразці. Тому, не дивлячись на те, що він чотири рази досягав диктаторської влади і чотири рази був скинутий, він помер, покинутий і одинокий, в Мексиці, яка забула про його існування” [5: 186]. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що саме цей безкомпромісний авантюрист став лідером блоку земельних олігархів і церковних ієрархів.

Проте клерикально-консервативна ейфорія з приводу обрання президентом Санта-Анни тривала недовго. Для ведення боротьби зі зростаючим опором населення і для протистояння політичним опонентам - лібералам, потрібні були кошти, які мали лише духовенство. Але, як зазначав Паркс “воно молилося за перемогу Мексики та влаштовувало релігійні процесії, однак і чути не хотіло про те, щоб пожертвувати на війну частину своїх грошей” [5: 200].

Та в уряду не було іншого виходу, як зазіхнути на церковне майно, що й викликало рішучий протест. Духовенство оголосило про відлучення від церкви та піддало анафемі всіх, хто був причетний до даного акту. Це незадоволення клерикалів доповнилося ще й підписанням Санта-Анною договору Гадсдена, за яким він продав США частину мексиканської території, і вилилося у всезагальне невдоволення існуючим режимом. Цей рух, відомий під назвою революції Реформи, або Аютли [2: 90] (за назвою міста в штаті Герреро, де на військовій нараді було прийнято рішення про виступ проти Санта-Анни), переріс в першу після завоювання незалежності демократичну революцію.

Варто зауважити, що ключовим питанням революції Аютли було відокремлення церкви від держави та відчуження церковних володінь. Противники реформістської діяльності пояснюють його антиклерикалізмом, фанатичною ненавистю до церкви. Подібними твердженнями духовенство намагалося приховати зв'язок церкви з олігархією, забуваючи про те, що спроба позбавити її привілейованого становища і підкорити державі була властивою не лише лібералам в Мексиці: вона проходила через тогочасну історію майже всіх християнських держав як Європи, так і Латинської Америки.

Реформісти вважали, що церква повинна стояти поза політикою, займатися тільки духовними питаннями, не мати особливих прав і не зосереджувати в своїх руках матеріальні багатства [2: 92]. Це мало посприяти створенню демократичного суспільства з парламентською формою правління, проте “крайні” ліберали розуміли - подібного результату досягнути важко і не лише в Мексиці, а й в інших латиноамериканських республіках, як правило, через відсутність у колоніальний період представницьких органів, які могли б послужити прототипом для майбутніх демократичних інституцій.

У зв'язку з цим було сформовано перший уряд із прибічників реформ на чолі з генералом Хуаном Альваресом, в якому провідне місце зайняв Беніто Хуарес, міністр юстиції і релігійних справ. В 1855 р. він видав закон про судоустрій, який позбавляв церковні та військові суди права розглядати цивільні справи. Разом з тим, духовенство лишалося також і виборчого права.

Проте цей перший удар по привілеям католицької церкви аж ніяк не підірвав її могутності. Принагідно слід зазначити, що після завоювання Мексикою незалежності церква стала ніби “державою в державі”: вона звільнилася від влади іспанських королів, але не визнавала над собою контролю республіканського уряду. В країні налічувалося півтори тисячі церков, 1609 парафій, більше двохсот чоловічих і жіночих монастирів [6: 15]. Багаточисельне мексиканське духовенство одержувало колосальні прибутки. За словами мексиканського міністра фінансів Мануеля Лердо де Техада, в 50-х роках ХІХ ст. щорічний прибуток духовенства від нерухомості, яка належала йому, і різноманітних податків з населення дорівнював 100 млн. піастрів (500 млн. франків) [3: 15]. На думку деяких дослідників, у середині ХІХ ст. мексиканське духовенство володіло половиною нерухомого майна країни [6: 2].

Відомо, що церква була найбільшим землевласником Мексики. Проте ще більші прибутки, ніж від своїх маєтків, вона отримувала від десятини, різноманітних дезидератів і пожертв, а також діючи в якості головного в країні банкіра, лихваря і власника нерухомості. Закладене у церкви майно (маєтки, ранчо, будинки і т.п.) складали найбільшу частину її багатства. Ці “володіння мертвої руки”, які належали духовенству, не обкладалися податком, не передавалися спадково, не продавалися, що, безсумнівно, завдавало збитків державі та гальмувало розвиток економіки країни. “Дезамортизація”, тобто передача церковного майна в приватну власність, була однією з головних вимог лібералів [4: 42-46].

Як і варто було сподіватися, закон Хуареса викликав різку опозицію з боку клерикалів. Архієпископ Мексики де ла Гарсія-і-Бальєстерос не лише відмовився визнати його, а й погрожував відлученням всякому, хто йому підкориться. Не витримавши натиску ультраконсервативних сил, уряд Альвареса пішов у відставку, поступившись поміркованим на чолі з Комонфортом, якому на певний час вдалося втримати позиції. І поки Установчий конгрес розробляв новий текст конституції, уряд видав ще один антицерковний закон - “Про дезамортизацію нерухомої сільської та міської власності громадських і релігійних корпорацій”, названий “законом Лердо” за іменем його автора, відомого вже Мігеля Лердо де Техада.

Згідно цього закону, землі та нерухомість, які належали духовним й іншим “громадським корпораціям”, повинні бути впродовж трьох місяців передані у користування приватним особам: здані в оренду або розпродані з аукціону. Церкві й іншим релігійним організаціям надалі заборонялось володіти землею й іншим нерухомим майном. Варто підкреслити, що “закон Лердо” не означав конфіскацію церковних земель і будівель, оскільки духовенство, продаючи їх, отримувало достатнє грошове відшкодування. Крім того, він зберігав за церквою всі будівлі, безпосередньо призначені для релігійних цілей (церкви, монастирі, палаци єпископів і т.п.)[12: 25-36]. Таким чином, цей закон мав досить компромісний характер і відображав надії поміркованих лібералів на угоду з клерикально-консервативним блоком.

Зрозуміло, що не тільки селяни-індіанці, але і більшість ранчеро не в змозі були купити дорогі церковні маєтки (як правило вони не ділилися, а продавалися повністю) і заплатити величезний податок за купівлю нерухомості. В такому випадку ці садиби потрапляли переважно до рук великих ліберальних чиновників, генералів, частково до землевласників. Орендарі звісно теж не могли викупити орендовану ними землю, і тому їх виселяли багачі-латифундисти, які придбали цю землю. Велику роль відіграв також релігійний чинник - мексиканці відмовлялися купувати церковні будівлі та землі, не бажаючи піддатися анафемі та й взагалі псувати відносини з духовенством. Тож значна частина нерухомого майна духовенства була викуплена іноземцями, головним чином англосаксонського, французького і німецького походження, які незабаром зайняли впливове становище в мексиканському суспільстві.

З цього випливає, що “закон Лердо” посприяв не широкому розподілу земельної власності, а, навпаки, її концентрації та росту латифундій. Останні ж росли не тільки за рахунок церковних земель. Згідно закону, під поняття “громадських корпорацій”, позбавлених права володіти землею, потрапили й індіанські громади, землі яких почали посилено грабуватися. Опинившись перед загрозою об'єднання аборигенів з консерваторами, уряд призупинив продаж общинних земель і спробував передати їх в індивідуальне користування. Проте ця спроба перетворити індіанців у господарів не доповнювалася більше жодними заходами захисту від зазіхань великих землевласників. Виявилося, що нових індіанців-селян легко змусити продати свою землю за безцінь [5: 214-215].

Відомий мексиканський історик Альфонсо Теха Сабре вважав прийняття законів Хуареса і Лердо найважливішим та найсміливішим рішенням в історії незалежної Мексики: важливим тому, що воно відкрило шлях розвитку нових економічних відносин у державі; сміливим - оскільки в той час ще багато хто ототожнював церкву з релігією, вважаючи церковне майно священним і недоторканним [14: 214].

Між тим уряд продовжував приймати антиклерикальні декрети. Монахам було знову дозволено відмовлятися від свого сану, було вигнано єзуїтів, закритий столичний університет за поширення “шкідливих” доктрин, був заснований статистичний департамент, якому доручили реєстрацію актів громадянського стану.

Ці та інші реформи знайшли своє відображення в прийнятій 5 лютого 1857 року новій конституції Мексики, яка за своїм змістом була однією з найпрогресивніших конституцій свого часу, що було для Мексики фактом великого історичного значення, хоча в конкретних умовах мексиканської дійсності середини ХІХ ст. більшість статей конституції мали лише декларативний характер. Розроблена головним чином представниками пурос, вона надовго стала політичною програмою ліберальних сил Мексики.

Згідно 40-ї статті конституції, мексиканська держава проголошувалася “представницькою, демократичною і федеративною республікою, що складається із штатів, вільних і суверенних по відношенню до свого внутрішнього режиму”. Конституція оголошувала, що “права людини є основою... суспільних відносин” (ст. 1) і, що “всяка державна влада виходить від народу і засновується для його блага”(ст. 39). Нова конституція гарантувала населенню демократичні свободи (слова, друку, суспільних організацій і зборів), недоторканності особи (ст. 16), відміняла спадкові титули та привілеї знаті, скасовувала спеціальні станові суди (ст. 12-13). Виборче право надавалося всім мексиканським громадянам чоловічої статті (одруженим - з 18 років і холостим - з 21 року), які вели “чесний спосіб життя” (ст. 34-38). На відміну від конституції США, мексиканська забороняла рабство. Її друга стаття проголошувала: “В республіці всі народжуються вільними: раби, які вступили на національну територію, одним цим фактом відновлюють свою свободу та мають право на захист закону” [9: 56].

В текст конституції увійшов у скороченому вигляді “закон Лердо”: стаття 27-ма забороняла духовним і громадським корпораціям володіти нерухомим майном. Питання, пов'язані з релігійним культом, ставилися під контроль державної влади. Освіта оголошувалася вільною, тобто світською. Духовні особи не могли займати посаду президента і бути депутатами конгресу.

27-ма стаття затверджувала недоторканність приватної власності, яка могла бути експропрійована тільки за відповідне відшкодування. Згідно конституції, скасовувалися внутрішні митниці та мито, відмінялася алкабала (податок з продажі товарів), а також монополії і заборони, які перешкоджали росту промисловості, що сприяло економічному розвитку Мексики [1: 175-177]. Але, на жаль, більшість статей конституції реалізовано не було.

Природно, що у консервативних елементів країни нова конституція викликала протест. На заклик архієпископа де ла Гарса-і-Бальєстерос єпископи відлучали від церкви всіх, хто присягнув новій конституції. Приклад цьому показав сам глава католицької церкви - папа Пій ІХ. Ще до видання конституції, в грудні 1856 р. Пій ІХ виступив з гнівною промовою проти мексиканського уряду [7: 575-577; 8: 130-142]. Він звинуватив його в скасуванні привілей духовенства, захопленні церковної власності та встановленні свободи культів; прокляв і оголосив недійсними всі декрети мексиканського уряду, що стосувалися церкви, в тому числі й конституцію.

Осінню 1857 р. відбулися вибори президента, депутатів конгресу, губернаторів штату та членів місцевих асамблей. Президентом став Комонфорт, віце-президентом (він же голова Верховного суду) - Беніто Хуарес. Варто нагадати, що ці дві людини мали різні погляди на подальші суспільні процеси. Помірковані, яких очолював Комонфорт, виступали за припинення реформістської діяльності уряду і ратували за компроміс з олігархією навіть ціною деяких поступок церкві. Пурос на чолі з Беніто Хуаресом наполягали на подальшій радикалізації урядового курсу, на поглибленні та поширенні курсу демократизації. Розбіжності між цими фракціями призвели до того, що частина поміркованих вступила в змову з консервативною опозицією, що завершилася 19 рудня 1857 року військовим переворотом. Новим президентом було оголошено зятя Комонфорта - Фелікса Сулоагу, який відразу був визнаний усіма іноземними дипломатичними представництвами в Мехіко.

Уряд Сулоаги оприлюднив свою програму - план Такубайї, яка зводилася до восьми пунктів: 1) недоторканність церковних володінь і її прибутків, а також відновлення десятини; 2) відновлення “фуерос” (згідно з якими священиків-правопорушників судив лише церковний суд); 3) встановлення цензури друку (в інтересах церкви); 4) проголошення римо-католицької релігії державною релігією Мексики; 5) санкція на еміграцію в Мексику лише з католицьких держав; 6) відмінна конституції 1857 р. і поновлення влади, що діятиме в інтересах церкви; 7) створення згодом монархічного режиму, а у випадку його неможливості - встановлення над Мексикою протекторату однієї з європейських держав; 8) економічна політика, заснована на високих тарифах, внутрішніх податках і на підтримці монополістичних компаній [13: 366]. Як видно з даної програми, консерватори пропонували мексиканському народу в своєму розвитку повернутися назад у середньовіччя, до часу, коли кожен змушений був підкорятися тотальній владі церкви.

Для виправдання військового перевороту, Сулоага наголошував, що церква вважає свої володіння законними та священними, але готова в будь-який момент піти на ризик їх втрати, виступаючи на захист віри та в ім'я Всевишнього. Церкву, за словами Сулоаги, позбавили прав, а її слуг - необхідних джерел існування, вона піддалася небувалим гонінням, і ніхто не зможе виправдати їх, якщо звернеться до своєї совісті та щирих чуттів серця [15: 129].

Такий поворот подій дозволив пурос, які перебували у Веракрузі, згідно конституції 1857 р. проголосити свого лідера - віце-президента Беніто Хуареса законним президентом Мексики.

Таким чином, у Мексиці сформувалося два уряди: ліберальний уряд в Веракрузі й уряд консерваторів у Мехіко. В руках останнього була столиця країни, його субсидіювало духовенство та визнавали США і європейські держави. Деяку допомогу консерваторам надавали Іспанія і папа римський. Але більшість штатів країни та більшість її населення визнавали уряд Хуареса.

В розпал громадянської війни, коли клерикали оголосили “священну війну” лібералам, Хуарес видав відомі “Закони про реформу”. Основною ціллю цих законів було позбавити католицьку церкву матеріальних засобів, за допомогою яких вона підтримувала громадянську війну, та ліквідувати її організації. На відміну від прийнятого в 1856 р. “закону Лердо”, закони 1859 р. передбачали не “дезамортизацію”, а безоплатну націоналізацію церковної власності й носили, таким чином, революційний характер. При цьому націоналізації підлягало не лише нерухоме, але частково і рухоме майно церкви.

“Закони про реформу” оголосили також про відокремлення церкви від держави, вводили свободу релігії та громадянський шлюб, ліквідували всі чоловічі чернечі ордени, духовні конгрегації та братства, передбачали ряд інших заходів, які підривали політичні й економічні позиції католицької церкви [12: 36; 11: 145-151].

Взагалі закони 1859 р., як і вся реформа, не призвели до радикальних соціально-економічних змін у Мексиці. Звичайно, вони підривали домінуюче становище найбільшого землевласника країни - католицької церкви та вводили в обіг чималий капітал, який до того не використовувався. Проте, всупереч суб'єктивним намірам пурос, результатом “Законів про реформу” стала поява великої кількості нових землевласників, насамперед з числа ліберальних генералів і чиновників, іноземних промисловців і подальше розкрадання земель індіанських общин. Хоча є ще один позитивний момент - продаючи церковні землі, будівлі, документи, коштовності й іншу власність духовенства, уряд отримував кошти на подальше ведення війни. Крім того, ліберали набули союзників в особі нових власників колишнього церковного майна.

Зазнавши поразки, клерикали та їх прибічники олігархи стали шукати підтримки в Західній Європі. Їхні позиції не поділяв Наполеон ІІІ, який планував перетворити Мексику у французьку колонію. Заручившись підтримкою Великої Британії та Іспанії, французький імператор у 1862 р. здійснив інтервенцію в Мексику. Американський історик Лойд Мечем з повною обґрунтованістю стверджував, що “духовенство було справжнім автором французької інтервенції. Повністю програвши війну проти сил конституціоналістів, духовенство стало інтригувати та працювати над встановленням монархії під європейським протекторатом. Щоб зберегти свої привілеї, мексиканські клерикали в 1821 р. зрадили свого законного монарха; а тепер, побоюючись зазнати втрат від дій ліберальних реформаторів, були готові відректися від незалежності їх батьківщини” [13: 369].

Архієпископ Мексики Лабастида ввійшов у створену інтервентами регентську раду із трьох чоловік. Здавалось, що надії священиків здійсняться, і вони за допомогою французьких штиків повернуть собі не лише колишні багатства, а й вплив, яким користувалися в дореформенний час. Проте цим сподіванням не судилося здійснитися. Максиміліан - Габсбургський принц, якому Лабастида і його прибічники запропонували корону, виявився, на подив і обурення мексиканських клерикалів з їх романтичними уявленнями про королівську кров, на зразок ліберала. Максиміліан мав намір зробити опорою свого трону поміркованих. Діючи за порадою Наполеона ІІІ, він відмовився повернути духовенству конфісковані маєтки, і в свою чергу декретував свободу культів в Мексиці [10: 325-327].

В кінці 1864 р. в Мексику прибув посланець Папи Пія ІХ монсеньйор Меліа з пропозицією укласти угоду на основі наступних пунктів: відміна всіх законів Реформи, визнання католицької релігії державною, повна свобода єпископам при виконанні їх церковних функцій, передача системи освіти під контроль церкви, звільнення духовенства від будь-яких зобов'язань по відношенню до держави. “погодившись з цими пропозиціями, - писав Пій ІХ Максиміліану, - ви тим самим дасте чудовий приклад урядам американських республік, де церква пережила несправедливість, варту сліз, і в кінці-кінців, безсумнівно, будете сприяти консолідації власного трону, і славі, і благополуччю імператорської сім'ї” [2: 103].

Проте ці аргументи не подіяли на Максиміліана. Він висунув свої контрпропозиції: католицька церква проголошується державною релігією, держава надає їй заступництво, але разом з тим дозволяється сповідання інших культів; утримання священиків бере на себе уряд, проте церковні потреби здійснюються безкоштовно; церква поступається державі всіма правами на її власність, яка була націоналізована раніше ліберальними урядами; імператор наділявся правом патронату, що раніше належало іспанській короні і т.п. [13: 372].

Нунцій Меліа при підтримці архієпископа Лабастиди й інших мексиканських клерикалів відхилив ці пункти: всі вони були осуджені та передані анафемі Пієм ІХ в його сумнозвісному “Сіллабусі”, опублікованому в 1864 р. і поширеному в Мексиці. Суперечки з Мелією тривали цілий рік. Нунцій так і не домігшись якихось поступок від впертого Максиміліана, повернувся в Рим.

Виявилася безрезультативною місія, яку послав ерцгерцог до папи Пія ІХ. Голова католицької церкви в свою чергу відмовився піти на поступки, вважаючи, що Максиміліан зобов'язаний своїм троном церкві і тому повинен їй у всьому підкорятися. Коли переговори з папським престолом зазнали поразки, Максиміліан наважився реалізовувати сплановану ним програму щодо церкви.

Цими діями мексиканський імператор не лише не переманив на свій бік поміркованих лібералів, але й втратив підтримку консерваторів. Мексиканський народ об'єднався навколо уряду Хуареса в боротьбі проти французьких інтервентів і їх маріонетки Максиміліана. Відчуваючи, що втрачає ґрунт під ногами, ерцгерцог на останньому етапі свого перебування в Мексиці спробував знову домовитися з духовенством, погодившись майже на всі їх вимоги. Проте це вже не змогло його врятувати. По-перше, все населення Мексики було категорично налаштоване проти інтервентів, які нещадно грабували країну, і по-друге, зовнішньополітичні обставини (закінчення громадянської війни в США, небезпека війни з Пруссією) складалися так, що Наполеон ІІІ змушений був евакуювати свої війська у Францію. В березні 1867 р. французи залишили Мексику, а в червні Максиміліана республіканці взяли в полон і розстріляли. Хуарес і його прибічники отримали перемогу над консервативним блоком, якого не врятувала навіть величезна підтримка французьких інтервентів. Як зазначав американський історик Роберт Куірк, “поразка французів і розстріл Максиміліана ознаменували кінець консервативної партії в Мексиці, після цього вже не було ефективної політичної сили, яка змогла б надати підтримку католицькій церкві” [16: 11].

В подальші роки, втім, як і в попередні, духовенство намагалося усіма можливими методами добитися зміни існуючого законодавства в інтересах церкви (тобто перегляд законів Реформи), зрозуміло, що втрачати старі позиції воно не мало жодного бажання. Проте старалося обходити гострі моменти в їх споконвічних протиріччях з державою при спробах активно впливати на суспільні процеси.

Список використаних джерел