Соціально-економічна еволюція поміщиків України на межі ХІХ-ХХ ст.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ЕВОЛЮЦІЯ ПОМІЩИКІВ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ ст.

Аграрна проблема завжди мала неабияке значення для України, більшість населення якої аж до середини ХХ ст. було пов'язане з сільським господарством. Внаслідок реформи 1861 р. в Росії земля перетворилась на товар, що призвело до руйнування станового землеволодіння. Якщо до реформи володіння землею було винятковим правом дворянства, то після неї за наявності грошей землю міг придбати будь-хто. Внаслідок цього відбулися істотні зміни у поміщицькому землеволодінні й соціальній структурі. Слід відзначити, що на межі ХХ-ХХІ ст, як і майже півтора століття тому, перед Україною знову постала непроста проблема власності на землю. Доки представники різних політичних та економічних напрямків сперечаються, звернемося до історичного досвіду.

Науковці періодично звертаються до проблеми соціально-економічної еволюції поміщицького господарства і розв'язують її відповідно до власних світоглядних установ потреб сьогодення. В 1920-ті роки з'явилися праці О. Челінцева, М. Яворського, О. Погребняка, І. Чернишева. Ці автори дали негативну оцінку стану поміщицького господарства Росії напередодні 1917 р., вважаючи його низькоінтенсивним. У 50-70-ті роки до дослідження землеволодіння поміщиків звернулися Л. Мінарик, М. Дружинін, А. Анфімов. Центральним питанням у їхніх роботах виявилося співвідношення капіталістичної та відробіткової систем ведення господарства. Своєрідним узагальненням по проблемі стала колективна монографія, виконана під керівництвом І. Ковальченка на основі застосування математичних методів дослідження. Л. Іванов, О. Лугова, Л. Мельник, Р. Попова ряд праць присвятили поміщицьким господарствам України.

Одним з найскладніших питань проблеми, що розглядається, є визначення самої категорії “поміщик". Перед дослідником постає завдання ідентифікації поміщика та його господарства. Виникнувши як стан у ХV столітті, поступово поміщики перетворилися на панівний стан феодальної Росії. До реформи поміщиками вважалися тільки землевласники дворянського походження. Після скасування кріпацтва внаслідок вільного продажу землі землеволодіння набувало безстанового характеру, тобто тепер воно стало правом не тільки дворян, а й вихідців з інших станів. Внаслідок цього серед великих землевласників з'явилися представники різних соціальних груп - міщани, купці, навіть селяни. Перехід до безстановості ще помітнішим став на початку ХХ ст., що знайшло відображення і в тогочасній статистиці. Якщо в “Статистике землевладения 1905 года” розподіл землі ведеться відповідно до станів, то поземельний перепис 1917 р. відійшов від такого принципу і виділив господарства селянського типу й приватновласницькі. Тобто у пореформений період не можна під поняття “поміщик” підводити лише дворян-землевласників, оскільки на селі з'явилась нова постать - так званий “новий поміщик”. Усі ці землевласники повинні розглядатися як один соціально-економічний тип. Основною ознакою поміщицького господарства вважаємо землеволодіння чи землекористування не менше 50 дес. або ж істотні капіталовкладення в інші галузі сільського господарства. Виходячи з цього, розглянемо його еволюцію в ІІ половині ХІХ - на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. дворяни залишались найпотужнішими землевласниками - по Україні на їх долю припадало 65,6 % поміщицьких земель. Що стосується окремих регіонів, то на Правобережжі вони обіймали 87,6% поміщицьких земель, на Лівобережжі - 69,6, на Півдні - 46,6%. Співставлення даних поземельного обстеження 1877, 1905 та 1917 рр. показує істотне скорочення дворянського землеволодіння. Втрата дворянами значної частини власних земель пояснюється соціально-економічними умовами другої половини ХІХ ст. Господарства, які до реформи велися виключно працею кріпаків, почали руйнуватися. Для того, щоб маєток давав прибуток на попередньому рівні, його необхідно було докорінно перебудувати. Потрібен був капітал, який мали далеко не всі землевласники. В такій ситуації багатьом було вигідніше продати маєток, ніж вести у ньому збиткове господарство. Скороченню дворянського землеволодіння сприяла також аграрна криза кінця ХІХ ст., виступи селян в 1905-1907 рр., реалізація Столипінської агарної реформи.

Водночас офіційна статистика зафіксувала скорочення дворянського землеволодіння й збільшення великого землеволодіння представників інших прошарків населення. “Статистика землеволодіння 1905 року” та матеріали Всеросійського сільськогосподарського перепису 1917 р. відбили зміну кількості поміщицьких господарств та їхньої площі. Так, у 1905 р. в дев'яти українських губерніях налічувалось 21,6 тис. поміщицьких маєтків. До 1917 р. їхня кількість збільшилася. Це було спричинене їх дробленням, що відбилося на зменшенні середнього розміру господарств. Так, у 1905 р. в Київській губернії він становив 903,9 дес., у 1917 р. - 566,9; у Полтавській - відповідно 394,1 та 198,2; в Харківській - 650,2 та 332,6; у Чернігівській - 390,4 й 331,5 дес. Скоротилася площа поміщицького землеволодіння - в 1917 р. відносно 1905 р. вона склала: в Харківській губернії - 78, Київській - 69,5, Полтавській - 68,9, Чернігівській - 64,3, Катеринославській - 57,8%. Яскравим прикладом втрати поміщиками земель є родина Попових. Наприкінці ХУІІІ ст. В.С.Попов, секретар Потьомкіна-Таврійського, у спадкове володіння одержав на Півдні України колосальні земельні масиви - 382,8 тис. дес., з яких до початку ХХ ст. залишилося 60,9 тис. дес.

В різних регіонах України процес мобілізації землі розвивався нерівномірно. Найінтенсивнішим він був на Півдні України. Правобережні губернії відзначалися дивовижною стійкістю поміщицького землеволодіння. Про це свідчить факт, що в Київській губернії його скорочення склало 16,1, Подільській - 11,9, Волинській - 15,5%. В цьому регіоні поміщицьке землеволодіння мало давнє коріння, тут сформувались великі маєтки польських магнатів. Серед найбільших поміщиків регіону назвемо Потоцьких (188,8 тис. дес.), Браницьких (173,6 тис. дес.), Терещенків (139,9 тис. дес.), Бобринських (71,9 тис. дес.) та інших. Маючи достатні потужності, вони перетворювали свої господарства на великі господарства підприємницького типу, чим і пояснюється їхня стійкість. Їхні власники, зосереджуючи в своїх руках значні капітали, мали можливість без особливих втрат перейти до нового, підприємницького землеробства. Цьому також сприяв розвиток цукрової промисловості та втручання у процес розподілу земельної власності царського уряду, зацікавленого з політичних мотивів у зміцненні на Правобережжі питомої ваги землеволодінь російського дворянства - так званого “обрусения Юго-Западного края”

Землевласники-дворяни Лівобережної України, де панувала змішана й відробіткова системи ведення господарства, де були поширені пережитки кріпацтва, збули близько 2/5 площі своїх володінь. Це зумовлювалося, головним чином, переважанням тут дрібномаєткових, економічно слабких господарств, власники яких не витримували конкуренції з потужнішими господарствами капіталістичного типу. Розорюючись, вони змушені були продавати свої землі представникам інших станів.

Найбільшу частину землі (49,9%) іншим станам продали дворяни Південної України, де кріпацтво не набуло великого поширення, а капіталістичні відносини розвивалися досить інтенсивно. Мобілізації землі в цьому регіоні сприяла й існуюча нестача робочої сили, що додавало клопоту землевласникам. Тутешні поміщики-дворяни, не маючи гарантованої робочої сили, на відміну від центральних губерній Росії вимушені були або докорінно змінити систему ведення господарства, застосовуючи працю найманих робітників, або ж зовсім відмовитись від маєтку, збувши його. Втрачена дворянами земля переходила до рук купців, міщан, селян. Більша їх частина була передана саме заможним селянам, землеволодіння яких протягом 1877-1905 рр. збільшилось майже в 4 рази.

Поряд із скороченням дворянського землеволодіння зменшувалась і питома вага поміщицького землеволодіння в цілому. Активізація продажу землі поміщиками припала на перші роки ХХ ст., що пояснюється зміною загальної соціально-економічної обстановки, остаточним поворотом до буржуазних відносин. Мобілізація землі була прискорена стихійними виступами селян у 1905-1907 рр. Цьому сприяв і постійний ріст цін на неї. Наприклад, якщо в 1897р. пересічна ціна за одну десятину становила 77 крб., то в 1907р. - 123 крб. Серйозний поштовх продажу землі дала Столипінська аграрна реформа. Події початку ХХ ст. (поразка у російсько-японській війні, виступи селян 1905-1907 рр.) змусили царський уряд приділити аграрному питанню особливу увагу. Від підтримки поміщиків уряд перейшов до поступового усунення поміщицьких латифундій. Проведенню реформи активно сприяв Селянський банк, який виступав посередником у реалізації поміщицької землі. За його допомогою поміщики України протягом 1906-1910 рр. продали понад 385 тис. дес. На початку ХХ ст. відбулося подальше скорочення поміщицького землеволодіння. Так, за 1905-1917 рр. воно зменшилося в Київській губернії на 33,2%, Чернігівській - 43,1, Полтавській - 31,1, Харківській - 40,5, Катеринославській - на 52,7 % .

Незважаючи на втрату значних земельних площ, поміщицьке господарство України зберігало латифундійний характер. У всіх українських губерніях переважало середнє землеволодіння. На середні господарства припадала найбільша частка - 53,6% загальної кількості поміщицьких маєтків. Вони розподілялися приблизно рівномірно по всіх губерніях. В губерніях Ліво- й Правобережної України чільне місце посідали дрібні володіння, в той час як у степових губерніях на них припадала найменша частина. Дрібне землеволодіння найширше було представлено на Лівобережжі: воно обіймало 42,2% землі. Проте найбільша частка землі, зрозуміло, зосереджувалась у великих господарствах. Великі володіння, які становили лише 14,6% загальної їх кількості, займали 57% поміщицького землеволодіння. Істотні відмінності у розміщенні поміщицьких земель простежуються по окремих регіонах. Найміцніші позиції велике господарство мало на Правобережжі - 61,8% поміщицьких земель. Найменший відсоток земель великих власників припадав на Чернігівщину.

Поміщицькі господарства поряд із селянськими залишалися основними виробниками сільськогосподарської продукції. Вони були великими продавцями зерна. Наприклад, Смілянський маєток Бобринських давав понад 1 млн. пудів зерна, з яких на продаж надходило 540 тис., маєтки Терещенків виробляли близько 10 млн. пудів зерна тощо. Сільськогосподарська продукція реалізовувалась на місцях окремим чи оптовим покупцям або вивозилася до стаціонарних сховищ або ж продавалася за кордон. Господарство Л.Валькова (Вінницький повіт Подільської губернії) мало насіннєве спрямування. Насіння цукрового буряку постачалося закордон, зокрема, до Бельгії, Франції, частково - до російських губерній. Молочну продукцію реалізовували у Вінниці. На ринок надходили цукор (через Київ) і пшениця (через Одесу). Зерно та цукор становили основну статтю експорту поміщицьких господарств.

Товарне значення зберігало тваринництво. Розвивалося воно переважно у великих маєтках, оскільки вимагало значних площ для влаштування пасовиськ. Розводили велику рогату худобу, овець, свиней, коней. Продавали тварин на плем'я, реалізовували тваринну продукцію - молоко, м'ясо, сир, вовну. Наприклад, в маєтку “Ставище” графа В.Браницького існував кінний завод, на якому розводилися елітні породи тварин. Щороку в Білій Церкві влаштовувався аукціон, де продавали від 20 до 40 коней. В господарстві також вирощували рогату худобу, свиней, вівці. Частина поголів'я худоби надходила у продаж.

На межі ХІХ-ХХ ст. відбувалася соціальна еволюція поміщиків. В першу чергу це стосувалося поміщиків з дворян. Збуваючи маєтки, вони нерідко переходили до занять іншими справами - ставали чиновниками, лікарями, художниками, письменниками тощо - тобто поповнювали лави інтелігенції. Тому немало прикладів. М.М. Аркас - автор відомої “Історії України-Руси” в Херсонській губернії володів двома маєтками загальною площею майже 13,5 тис. дес. Як відомо, за фахом військовослужбовець, він після відставки написав оперу “Катерина”, котра свого часу мала широкий резонанс.

Показовим є рід поміщиків Вишневських, які володіли маєтностями в Полтавській, Київській, Орловській губерніях. Серед них було немало державних службовців. А в ХХ Іван Гаврилович Вишневський закінчив курси Імператорського театрального училища, працював артистом Малого театру в Петербурзі, був вільним художником. Володимир Жевахов - представник старовинного грузинського роду - володів маєтностями в Полтавській губернії. Обіймав різні посади, остання з яких - старший радник київського губернського правління. Був членом Київського товариства охорони пам'яток старовини й мистецтва, Церковно-історичного й археологічного товариства при Київській духовній академії; брав участь у діяльності Комісії по розбору справ Київського губернського архіву, в дослідженнях Зверинецьких печер у Києві.

Усі чоловіки родини Попових дослужувалися до генеральського чину: генерал-поручиком був В.С. Попов, його син Павло й онук Василь Павлович - генералами. Останній же власник Василівського замку Юрій Попов не став військовим. Він багато уваги приділяв мистецтву, музиці.

Отже, на межі ХІХ-ХХ ст. еволюція поміщиків відбувалася за наступними напрямками: скорочення їх чисельності та їхнього землеволодіння; перехід до безстановості; формування на основі поміщицьких маєтків підприємницького сільськогосподарського виробництва; зміна характеру зайнятості їхніх власників. Тобто простежується природній процес поступового обмеження поміщицького землевлодіння, витіснення поміщиків з соціальної структури, формування на їх основі господарств іншого типу.