Українознавчі дослідження в Одеському університеті

УКРАЇНОЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

У статті зроблено спробу виокремити значення досліджень у стінах Одеського університету для становлення українознавства у ХІХ ст. Автори аналізують подвижницьку діяльність одеської інтелектуальної еліти у сфері відкриття Півдня України, розширення джерельної бази для українознавчих студій.

Шлях розвитку українознавчої думки - це шлях накопичення та консолідації етнічних, психічних, духовних сил, матеріальних засобів та створення потенційних можливостей для майбутніх творчих дій у векторі здобуття політичної самостійності. Українознавство пройшло складні етапи у напрямку інституційного та концептуального оформлення. Важливою сходинкою на цьому шляху були університети, що стали провідними центрами наукового, культурного і духовного життя, відіграючи при цьому важливу роль у підготовці науковців - професіоналів та формуючи суспільну свідомість. Варто зазначити, що в сучасній науці достатньо не досліджено роль центрів інтелектуальної думки для становлення і розвитку українознавства. На сьогоднішній день відсутні фундаментальні публікації, які б виокремлювали значення Одеського університету для становлення українознавства. Опосередковано даної проблеми торкаються дослідження Онопрієнка В., Калакури Я., Сірополка С., Зайцевої З., Попової Т. [1] Пропонована стаття є спробою дослідження українознавчої місії Одеського університету другої половини. ХІХ ст.

Відкриття Новоросійського (Одеського) університету відбулося у травні 1865 року, а лекції розпочались у вересні. Заснуванню цього вищого закладу в Україні на базі Рішельєвського ліцею багато прислужилися куратор Одеської шкільної округи М. Пирогов та новоросійський генерал-губернатор А. Строганов. На початку свого існування університет включав історико-філологічний, фізико-математичний, правничий факультети. Першим ректором був професор І. Соколов [2].

Жорстка урядова регламентація стала серйозною перепоною для впровадження українознавчих курсів та студій у стінах вищих учбових закладів. Та за сприятливих обставин українській професурі вдавалось зробити для українознавчої науки певні послуги. Багато хто із викладачів та професорів звертались до української проблематики у своїх загальних та спеціальних курсах.

Фахівцем із історії Галичини та литовського періоду був перший завідувач кафедри російської історії, декан історико-філологічного факультету та проректор університету М. П. Смирнов. Михайло Павлович одержав ступінь магістра за дослідження “Судьбы Червонной или Галицкой Руси”. Воно стало однією із перших праць в Галицькій історії. В 1861 році вчений виголосив у Рішельєвському ліцеї промову з проблем суперечок між Литвою та Польщею про права на Волинь і Поділля. У 1868 році одержав ступінь доктора наук за дослідження “Ягайло Яков Владислав и первое соединение Литвы с Польшей” [3: 106].

Правому компоненту українознавства прислужились дослідження Ф.І. Леонтовича, вихованця Київського університету св. Володимира і його юридичного факультету. Він у 1865 р. був призначений доцентом кафедри історії руського права Новоросійського університету. З 1869 року - ректор цього ж вищого навчального закладу, з 1878 року - декан юридичного факультету, у 1881-1894 рр. - проректор. Варто підкреслити, що наукові дослідження Ф. Леонтовича базувалися на досконалому знанні історико-юридичної та соціологічної літератури.

Дослідження первісного права спричинило поступову і послідовну еволюцію вченого в бік дедалі ширшого порівняльно-історичного вивчення та використання соціологічної методології. Він є автором теорії про дружно-общинний характер первісного побуту давніх слов'ян. Науковець висунув ідею про монгольські впливи у московському праві. Розуміючи важливість литовського періоду в руській історії, автор оприлюднив такі праці: “Крестьяне Юго-Западной Руси по литовському праву ХV-ХVІ вв.”, “Русская Правда и Литовский Статут”, “Источники Русско-литовского права. Создание територии Литовського государства”, “Бояры и служиле люди в Литовсско - Русском государстве” та ін. Попри певну дискусійність ряду положень, його дослідження з давньоруського та західно руського права не втратили актуальності [4: 473-474].

Ф. К. Брун славився глибокими знаннями з історії Північного Причорномор'я [2]. Головними етапами у становленні цієї сфери наукового інтересу стала праця викладача загальної історії та статистики, активна діяльність в Одеському Товаристві історії та старожитностей у напрямку археології, з 1866 р. доцентство, а згодом професорство на кафедрі загальної історії університету. Результатом стало видання першого тому збірника “Черноморье” (1879), який містив звід його попередніх переглянутих і перероблених історико-географічних та історичних творів. Академія наук відзначила цю працю премією [3: 251].

Учені історико-філологічного факультету тісно співпрацювали з Одеським товариством історії та старожитностей, досліджуючи історію Північного Причорномор'я, античні міста, скіфо-сарматську добу, розселення слов'ян у добу Київської Русі, історію Запорозького козацтва тощо. Незважаючи на сильну протидію російського уряду, монархічні настрої більшості викладацького складу, нагромаджений фактичний і джерельний матеріал слугував основою для українознавчих студій, особливо у площині Південної України. Нове покоління істориків, краєзнавців, археологів пов'язувало свою діяльність з Україною.

Важливо, що подвижницька діяльність професорсько-викладацького складу Новоросійського університету принесла свої плоди. Олексій Іванович Маркевич, вихованець рідного університету, займав першість серед інтелектуалів, що розробляли проблеми української науки. Він приступив до викладацької діяльності у 1880 році. Приват-доцентство забезпечувало певну свободу викладу і обмежувало втручання офіційної влади [5]. З 1893 року займав посаду ординарного професора на кафедрі російської історії. Серед загальноуніверситетських курсів з історії Новоросійського краю другої половини ХVІІІ століття, короткого нарису історії слов'янських народів, Олесій Іванович один із перших в Україні (поряд з Антоновичем В.Б.) розпочав начитку курсу з історії України, що складався із щорічних спецкурсів. Вони були представлені циклом історичної географії та етнографії Південної Русі, історією Південно-Західної Русі до ХІІІ століття, історією Південно-Західної Русі з ХІІІ по ХУ століття, історією Південно-Західної Русі у ХVІІ столітті (період боротьби з Польщею), історією Південної та Західної Русі ХVІІІ століття, огляду творів ХVІ-ХVІІІ століття, знайомства із першоджерелами та посібниками для історії Південно-Західної Русі ХVІІ століття. Впродовж 15 років, незважаючи на випади російського централізму, жваво, інколи із сарказмом читались по суті українознавчі курси [6]. М. Грушевський, називаючи вченого “українофілом поглядами”, “українцем родом”, вважав українофільство поверхневим, неглибоким. Очевидно, малось на увазі погляди О. Маркевича на доленосні проблеми українського життя. Та все ж такі виступи перед студентською аудиторією сприяли формуванню майбутніх свідомих і “глибоких” українознавців.

Викладацька робота вдало поєднувалася із виступами з доповідями в Одеському товаристві історії та старожитностей, історико-філологічному товаристві (протягом 1896-1903 рр. регулярно виступав), дійсним членством у НТШ з 1901 року. Він - автор понад 400 робіт. О. Маркевичем видано близько 50-ти історичних пам'яток разом із описами документів та супровідними коментарями. Хронологічно вони охоплюють період із кінця ХVІ до середини ХІХ століття. Більша їх частина присвячена запорозькому козацтву, Одесі, південному реґіону. Серед їх числа акти, законодавчі пам'ятки, грамоти, укази, рапорти, документи військового та дипломатичного характеру тощо. Особливий блок публікацій - матеріали етнографічного характеру. “Образчик малорусской эпитафии ХУІІІ века” - перша публікація у журналі “Киевская старина”. О. Маркевич збирав народні українські пісні записані у Південному реґіоні. Працював інтелектуал і в жанрі історичної біографії. Особлива увага приділена М. І. Костомарову у статті в “Русском биографическом словаре” (1901). Високо оцінено здобутки Миколи Івановича як засновника цілого напряму у розвитку наукової думки. На пам'ять Аполлона Олександровича Скальковського присвячено окрему розвідку, прочитану на засіданні Одеського товариства історії та старожитностей [7].

До числа капітальних праць належать дисертації “О местничестве” (1879), “История местничества в Московском государстве в ХУ-ХУІІ вв.” (1888). Це явище суспільно-політичного життя вперше розглянуто в еволюції, в контексті конкретно-історичних умов, на широкій археографічній базі, хронологічно правильно, приділяючи велику увагу періоду Київської Русі.

Після звільнення О. Маркевича кафедру російської історії очолював І.А. Линниченко. Протягом 30-ти років - (1888-1919) керував цим підрозділом Новоросійського університету вчений. Він прочитав багато загальних і спеціальних курсів, що торкались української проблематики. І. Линниченко постійний учасник археологічних з'їздів та міжнародних конгресів. Кілька сотень наукових праць хронологічно охоплюють період від часів Київської Русі до ХІХ-ХХ століть. Магістерська дисертація - “Русь и Польща до конца ХІІ в.” (1884), докторська дисертація - “Черты из истории сословий на Юго-Западной Руси в ХІV-ХV вв.” (1894). Особлива увага приділялась суспільно-політичному житті середньовічної доби в історії України (“Вече в Киевской области” (1891), “Юридические формы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства Юго-Западной Руси ХІV-ХV вв.” (1892), “Малорусский вопрос и автономия Малороссии” (1917), “Разрывы брака в древней Польше и Юго-Западной Руси (1890)”, “Отношения Руси и Польши к середине ХІV в.Ч. 1. Русь и Польша под конец ХІІ в.” (1884) та ін.) Правда, вчений з позицій російського панславізму твердив про належність українців, росіян, білорусів до єдиної слов'янської нації, виступаючи опонентом наукових концепцій М. Грушевського [8: 475-476].

Розвитку українознавчих студій сприяли музей образотворчого мистецтва, нумізматичний кабінет, історико-філологічний кабінет при історико-філологічному факультеті. У складі університету відкрито бібліотеку. Її основу склали фонди Рішельєвського ліцею. На кінець ХІХ століття чисельність експонатів зросла у чотири рази. До бібліотечного фонду надійшли зібрання книг та рукописів із слов'янської філології професора В. Григоровича, книги історика права Р. Губе з рідкісними рукописами ХVІ-ХVІІ століття. Унікальні фонди колекції Воронцова, Строганова стали окрасою бібліотеки [9: 28].

Поряд з цими науково-допоміжними установами до українознавчих досліджень спричинилося у великій мірі Історико-філологічне товариство, організоване у 1889 році при Новоросійському університеті. З перших років свого існування під керівництвом Ф.І. Успенського товариство розгорнуло жваву наукову та видавничу діяльність. Товаришем голови був відомий літературознавець професор О. Кирпичников, серед членів помітно виділялись професор-славіст О. Кочубинський, історик Півдня професор О. Маркевич, функції скарбника виконував на початку існування товариства А. Путята, приват-доцент О. Нікітський - секретар. На перших порах до установи входило 37 чол., а на початок ХХ століття - 400 чол.

Основним періодичним органом товариства були “Летописи”. За час існування товариство видало 25 томів, що торкались проблем стародавньої, середньовічної й нової історії та філології, археології, етнографії. Головна увага зверталась на дослідження Південної України, русько-візантійські стосунки, скіфо-сарматського періоду, грецької колонізації Північного Причорномор'я, історії Запорозького козацтва, тощо. Головну мету товариство вбачало у поширенні наукових історичних та філологічних знань. З організацією візантійсько-слов'янського відділу розширились завдання установи. Вивчення археології, історії, літератури, мови, побуту слов'янських народів давало можливість відшукати місце українства у слов'янському світі, окреслювало шляхи майбутніх порівняльних студій. У цьому ключі більшість членів товариства на сторінках “Летописи” виступили з ініціативою вивчення і популяризації спадщини В.Григоровича.

Наприкінці ХІХ століття історико-філологічне товариство приступило до комплексного дослідження українства. Стало правилом у порядку денному засідань історичні, етнографічні, археологічні розвідки. З історії Новоросійського краю популярністю користувались виступи О. Маркевича, І. Линниченка. З питань археології увага приділялась новим дослідженням Дніпровського та Дністровського узбережжя, повідомленням про археологічні з'їзди та участь в них учасників товариства.

На кінець 90-х років зміни відбулись і у філологічному відділі. Якщо раніше увага зосереджувалась на класичній філології, то згодом більше місця присвячувалось вітчизняному літературознавству, особливо його давній та середній добі. Особливо активними були професори О. Істрін, Ф. Корш, В. Мочульський та ін.

У 1898 році в складі товариства створено окремий педагогічний відділ, що вирішував проблеми теорії та методики викладання окремих дисциплін у школі, складання програми з історико-філологічних дисциплін і аспекти виховної діяльності школи.

Таким чином, одним із важливих осередків українознавчої думки другої половини ХІХ ст. став Одеський університет. Професорсько-викладацька еліта зуміла розпочати діяльність в напрямку відкриття доленосних сторінок української історії, права, археології, етнографії, філології та ін. Українська тематика стала визначальною в публікаціях нового кола джерельного матеріалу, в лекційних курсах, у виступах на засіданнях наукових товариств та ін. Комплексне студіювання південноукраїнського буття стало добрим прикладом для нових поколінь українознавців.

Список використаних джерел

1. Сірополко С. Історія освіти на Україні. - К., 2003. - 542 с.;

2. Онопрієнко В. Історія української науки ХІХ-ХХ ст. - К., 1998;

3. Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. - К., 2004. - 496 с.;

4. Зайцева З. Приват - доцентство і проблеми українознавства в університетських курсах на зламі ХІХ - ХХ ст. // Четвертий конгрес україністів. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2. ХХ ст. - Одеса, Київ, Львів, 1999;

5. Попова Т. Алексій Маркевич. Історіографічні дослідження в Україні. Визначні постаті української історіографії. Вип. 12. - К., 2003; Історія Одеського університету. - Одеса, 1959.

6. Сірополко С. Історія освіти в Україні. - К., 2003. - С. 268-269.

7. Русский биографический словарь: в 20 т. - Москва, 2001 - Т. 14. - 480 с.

8. Бондарук Т. І. Леонтович Федір Іванович. Юридична енциклопедія. Ю. С. Шемшученко (голова редкол.). - К., 2001. - Т. 3. - 540 с.

9. Зайцева З. Приват - доцентство і проблеми українознавства в університетських курсах на зламі ХІХ-ХХ ст. // Четвертий конгрес україністів. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2. ХХ століття. - Одеса, Київ, Львів, 1999. - С. 158-159.

10. Попова Т. Алексей Маркевич. Історіографічні дослідження в Україні. Визначні постаті української історіографії. Вип. 12. - К., 2003. - С. 121.

11. Аполлон Алексеевич Скальковский. Поминки. Читано в заседании Общества 14 ноября 1899 // ЗОИД. - 1900. - Т. 22. - С. 22-42.

12. Бондарук Т. І., Усенко Б. І. Винниченко Іван Андрійович // Юридична енциклопедія. - 540 с.

13. Історія Одеського університету. - Одеса, 1959. - С. 317-319.