Велике княжіння Руське

2

Велике княжіння Руське

Смерть Вітовта в 1430 р. пробудила у православних сил Литви й України сподівання на зміни до кращого. Вони пов'язувалися насамперед з обранням нового князя литовського. Всупереч положенням Городельської унії литовські та руські феодали обрали без згоди польського короля великим князем литовським Свидригайла (1430-- 1432). Новий князь одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й України в її складі. Його апарат перестав підкорятися розпорядженням польського короля, почалася заміна польських гарнізонів литовськими. На ці заходи литовської адміністрації та вимогу Свидригайла повернути Литві захоплене поляками Поділля Польща відповіла воєнними діями. В листопаді 1430 р. її війська захопили кілька подільських замків. У відповідь прихильники Свидригайла з місцевої знаті оволоділи Збаражем, Кременцем, Олеськом та іншими містами. Виступи подільської й волинської людності проти польських властей набирали дедалі ширшого розмаху. Для їх придушення Ягайло влітку 1431 р. повів на Україну сильне польсько-шляхетське військо. Ламаючи опір місцевих жителів, військо просувалося вглиб Волині. Захист українських земель очолили князь Федір Несвізький, Богдан Рогатинський та інші феодали. Міщани Луцька під проводом мужнього воєводи Юрші відстояли замок і шкодили полякам в його околицях. Староста Іван Преслужич перетворив Одеський замок на неприступний форпост визвольних сил на Волині. Тут розбилась наступальна міць польського війська. Повстанці мали успіх і в Галичині. Головною запорукою успіху визвольних змагань в Україні влітку 1431 р. стала єдність дій патріотично настроєних кіл українського й литовського суспільств. Перед ними відкривалась реальна перспектива здобуття незалежності для двох держав.

Однак орієнтація Свидригайла переважно на українську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати українських земель, литовські князі й бояри організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича (1432-- 1440). Сигізмунд відновив унію між Литвою та Польщею 1401 p., повернув Польщі Західне Поділля й прикордонні міста Олеськ, Ратне, Лопатин та ін. Литва визнала зверхність Польщі. Україна ж відділилась і від Польщі, і від Литви й пішла самостійним шляхом розвитку. Цей період в історії дістав назву «Велике княжіння Руське».

До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини приєдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. Почалася розбудова Української держави. На місцях виганялися ставленики польського короля і прибічники великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук українська аристократія. Краківський біскуп з цього приводу писав кардиналу, що Свидригайло в усьому слухається «руських схизматів» і роздав їм найважливіші замки й уряди. Значні успіхи мала українська знать на Поділлі та Волині, де на чолі визвольних сил став брацлавський намісник Несвізький і луцький -- Ніс. Свидригайло спільно з німецькими рицарями почав воєнні дії проти Литви. «Велике княжіння Руське» поступово брало гору над метрополією.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті, Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих «руських» бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-католиками. Іншим привілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою. Якщо ці привілеї якоюсь мірою влаштовували руських бояр, то князів аж ніяк, і вони продовжували боротьбу до переможного кінця. 6 травня 1434 р. Сигізмунд обнародував новий документ, який значно розширював права й привілеї литовських і руських феодалів. Привілеї 1432 р. поширювалися й на князів. Великий князь зобов'язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто запроваджував елементи правової держави. Після привілею 6 травня 1434 р. руські феодали почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і групами. Такі переходи активізували жорстокі розправи Свидригайла з невдоволеними, його намагання укласти церковну унію й союз з німецькими рицарями.

Ослаблення патріотичних сил незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами в союзі з рицарями Лівонського ордену князя Свидригайла та польсько-литовськими військами Сигізмунда. Руські загони очолював герой гуситських воєн, близький до Яна Жижки князь Сигізмунд Корибутович. У жорстокій січі руське воїнство та його союзники зазнали нищівної поразки. Тільки князів у ній загинуло 13, у тому числі й їхній проводир, 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном «в 30 муж» втік. Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблена Україна залишилася віч-на-віч з двома могутніми, вороже настроєними державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя «Великого княжіння Руського» й від'їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавських, київських і сіверських можновладців.

Патріотично настроєна меншість руських князів не поступилася національною ідеєю й продовжила боротьбу за незалежність України. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир (1440 -- 1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440--1455), волинським -- Свидригайло (1440-- 1452). Десятирічна визвольна боротьба українських князів і бояр завершилася перемогою. Україна в черговий раз відновила свою національну автономну державність.

В історії удільної України чітко визначилися протилежні тенденції. Перша -- прагнення українських князів здобути Україні повну державну незалежність. І друга -- намагання литовських правителів ліквідувати українське автономне утворення. Все залежало від сили й єдності як української громади, так і польсько-литовської унії, яка поступово почала відроджуватися. Після загибелі польського короля Владислава III у битві з турками польська шляхта в 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казимира ІУ. Незатухаюча боротьба руських князів змусила короля в 1447 р. видати новий привілей, який поширював шляхетські вольності й привілеї на шляхту усіх земель Великого князівства Литовського. Волинь і Східне Поділля закріплювалися за Литвою. Влада Великого князівства Литовського над українськими землями посилилась.

Утворилася коаліція литовських магнатів на чолі з Казимиром IV, яка виступала за негайну ліквідацію автономії українських князівств. Скориставшись із смерті Свидригайла, великий князь литовський зайняв волинські міста гарнізонами й в 1452 р. ліквідував Волинське князівство. Краєм став управляти литовський намісник. Князі й бояри Звягеля, частини Мозирщини та Брацлавщини відмовилися підкоритися владі намісника і перейшли під протекцію київського князя. Те ж саме зробила українська знать й інших порубіжних з Київським князівством волинських і подільських земель. Київське князівство знову перетворювалося на консолідуючий центр українського народу. Князь Олелько Володимирович продовжував батьків курс на зближення з місцевим боярством і найповніше задоволення його інтересів. Він широко закріплював за боярами вотчини, вивів їх з-під юрисдикції великокнязівських чиновників, дав ряд привілеїв київським міщанам. Його син Семен Олелькович (Олександрович, 1455--1470) активно підтримував опозиційне польському королеві магнатське угруповання й вважався реальним претендентом на великокнязівський стіл. У своїх діях київський князь використав автономістські устремління південно-західних улусів Золотої Орди й створення в 1449 р. незалежного, дружнього Україні Кримського ханства. Влада київського князя поширилась на південні й південно-західні українські землі. В 50-х роках XV ст. Київське князівство займало величезну територію від гирла Дністра, понад р. Мурафою й на Північну Київщину. Південний його кордон простягався північніше Очакова до гирла Дніпра, дніпровської фортеці Тавань і далі річками Овеча Вода, Самара, Тиха Сосна й до Сіверського Дінця.

Визрівав тісний союз Кримського ханства й України, що було явно небажаним як для Литви, так і для Польщі. Київське князівство перетворювалося на загальноукраїнську державу з тенденцією до самостійності. Литва й Польща з цим не могли миритися. Тому після смерті Семена Олельковича в 1470 р. литовські правителі відмовилися задовольнити прохання киян визнати князем брата померлого Михайла й прислали до Києва воєводу Мартина Гаштовта. Це означало повну ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції, з чим не збиралась миритися київська знать, яка двічі не пускала Гаштовта в Київ, і тільки на третій раз воєвода в 1471 р. силою захопив місто. Ліквідацію Київського князівства українська громадськість розцінила як приниження національної гідності, відсторонення від влади місцевої знаті й ще довго бідкалася за тими часами, коли Литва через свою бідність платила Києву данину березовими віниками.

Запровадження воєводського адміністративного устрою. Встановлення іноземного панування супроводжувалося зміною адміністративно-управлінської системи. Правда, на перших порах власті мусили рахуватися з давньоруськими адміністративними традиціями. В Галичині власті навіть дозволили тимчасово карбувати власну монету. Однак у 1414 р. монетний двір у Львові був закритий. Ліквідовувалися й інші елементи національного адміністративного устрою. Замість колишнього Галицько-Волинського князівства в 1434 р. утворено Руське воєводство із центром у Львові в складі п 'яти земель (округ) -- Львівської, Перемишльської, Галицької, Сяноцької та Холмської. Землі, в свою чергу, поділялися на повіти, які в основному збігалися з межами колишніх удільних князівств і волостей.

З проникненням Польщі вглиб України воєводський устрій поширюється на нові українські землі. Протягом 1434-- 1447 pp. остаточно утворилося Подільське воєводство з центром у Кам'янці. Спочатку воно складалося із семи, а з 1565 р. з трьох повітів -- Кам'янецького, Летичівського й Червоногородського. Воєводство займало частину західної території сучасної Вінницької, південну частину Хмельницької та Тернопільської областей. У 1462 р. уряд створив Белзьке воєводство із центром у Белзі, до якого входили Бузький, Белзький, Городельський та інші повіти. Після Люблінської унії 1569 р. з'явилося Волинське воєводство із центром у Луцьку. В різний час воно займало межиріччя Стирі та її правої притоки Слопівки, північні частини сучасних Тернопільської, Хмельницької, південно-західну частину Житомирської, а також території Волинської (без її північно-західних і північних районів) та Рівненської (без північно-східних і північних районів) областей. Приблизно в цей самий час на Східному Поділлі виникло Брацлавське воєводство з центром у Брацлаві. Воно розташовувалося на території сучасних Вінницької й частини Хмельницької областей. Після ліквідації удільного устрою створено Київське воєводство в складі Київського, Житомирського, Овруцького, Черкаського, Канівського та інших повітів. Тільки на Чернігово-Сіверщині ще залишалися старі адміністративно-територіальні одиниці.

Із запровадженням нової адміністративно-територіальної системи змінювався й управлінський апарат. Воєводства очолювали воєводи й старости, які зосереджували в своїх руках всю повноту влади. За своїм статусом вони небагато чим поступалися удільним князям. Нижчу ланку управлінського апарату становили хорунжі, городничі, мостівничі та підстарости. Хорунжі командували збірним військом своїх повітів, яке разом з корогвами магнатів виступало на війну. Городничі відповідали за будівництво й ремонт замків, а мостівничі -- мостів. Підстарости були найближчими помічниками воєвод і старост у судових справах.

У XIV ст. на підвладних Польщі українських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили, її існування передбачало неминучий розвиток панщини. В 20-х роках XIV ст. селянин Сяноцької землі мав відробити на пана 14 днів протягом року. З Галичини панщина почала поширюватися й на інші українські землі. Жадоба до збагачення не знала кордонів і була властива як польським, так і литовським панам. До панщинних робіт притягалися челядь, данники, тяглі люди. Вони й становили категорію залежних селян. Якщо на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маєтностей могли вільно переходити з місця на місце, давши господарю відступне натурою чи грошима, то з розвитком фільваркового господарства вони поступово втрачають це право. В 1435 р. галицька шляхта прийняла ухвалу, за якою селянин міг піти від пана тільки на Різдво, попередньо заплативши копу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса тощо. Привілей 1447 р. прив'язував селянина ще не до наділів, а до феодальних володінь, тим самим залишаючи хлібороба напіввільною людиною.

Більшість селян вважалися особисто вільними людьми, хоч у податному відношенні підпорядковувалися державі. Волосні старости розподіляли податки на сільські общини, а ті, в свою чергу, на окремі дворища. Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану по одному-двоє відер меду, по колоді (бл. 310 л) вівса або жита та 20-- З0 грошів. У другій половині XV ст. вони мусили платити з лану вже по 20-- 50 грошів, давати більшу кількість натуральних податей. В одних регіонах переважала Грошова, а в інших -- натуральна рента.

Одним з перших антифеодальних виступів цього періоду було повстання селян Ужанського комітату (повіту) на Закарпатті в 1320-- 1321 pp. під проводом Петруні. Одночасно воно мало й визвольний характер, оскільки спрямовувалося в основному проти угорських феодалів. Значні виступи селян проти панства відбувалися в Галичині в 1349-- 1352 pp. під час польсько-угорської інтервенції, а також у 1376-- 1378 pp. проти панування угорських панів. Найбільш відоме в XV ст. селянське повстання на Покутті під проводом Мухи. В ньому взяли участь жителі Галичини, Північної Буковини та Молдавії. В 1490-- 1492 pp. повстанці оволоділи Снятином, деякими іншими містами, багатьма селами й загрожували Галичу. Однак встояти перед регулярним військом мирні трударі не могли, зазнали кількох поразок у відкритих боях і були розігнані, а частина з них відійшли в гори та в Молдавію.

Найпомітнішим явищем міського життя XIV ст. стало надання містам магдебурзького права. За ним міста виводились з-під юрисдикції князівських чи королівських намісників і діставали право на самоврядування. На чолі міста ставав призначуваний урядом війт, який очолював магістрат. В окремих випадках він міг складатися з двох колегій -- лави (суд у кримінальних справах) і ради (управлінський орган і суд у цивільних справах). Частина натуральних податків замінялася справлянням грошей з ремесел і торгівлі. Магдебурзьке право дістали Львів (1356), Кам'янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та інші міста. В окремих випадках його добивалися й приватновласницькі міста. Магдебурзьке право сприяло розвитку промисловості та торгівлі.

Основу міського населення складали українці. Але з другої половини XIV ст. збільшується чисельність іноземних колоністів. Причому в містах осідали переважно багаті бюргери, відтісняючи на задній план національне бюргерство. Особливо це відчувалося у Львові, Володимирі та інших галицько-волинських містах. Поряд з ними існували колонії поляків, вірмен, татар, євреїв, сарацинів.

Поступово позбавляючись сільських рис, міста дедалі більше перетворювалися на центри ремесла й торгівлі. У них працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, ковалі, зброярі та інші майстри. Продукція призначалася не безпосередньому замовникові, а на внутрішній та зовнішній ринки. Професійний поділ уже був досить значним. У Львові, наприклад, наприкінці XIV -- на початку XV ст. налічувалося не менше 36 ремісничих спеціальностей. Для захисту власних інтересів і встановлення монополії на виробництво товарів десь у XIV ст. створюються цехи. Найдавніші відомості про них є по Львову та Перемишлю за 80-ті роки XIV ст. Кількість цехів зростала й вони поступово з'являлися в інших містах. Поряд з ремеслами розвивалися також промисли й торгівля.

Література

2. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. - 384с.

3. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К Либідь 1998.- 616 с.