Воєнні успіхи й перші непорозуміння України з Росією

2

Воєнні успіхи й перші непорозуміння України з Росією

Союз України з Росією змінив розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з'явилася коаліція двох держав, здатна на рівних протистояти будь-якому супротивникові. Колишній союзник України, Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою. Загроза війни з Кримським ханством була настільки реальною, що Хмельницький кілька місяців не наважувався на генеральний наступ проти Польщі. Навіть на її агресію у березні 1654 р. гетьман активно не відреагував. І тільки військовий талант полковника Богуна, героїзм козаків, а також міщан міст Мішурова, Немирова, Умані та інших зупинили просування польських військ углиб України. Дії окремих козацьких полків і невеликих загонів російських рейтарів на Волині влітку 1654 р. не мали великого значення. Тим часом обстановка в Криму почала змінюватися. Після смерті Іслама-Гірея у червні до влади прийшло угруповання Мелді-Гірея та Артеміра, що орієнтувалося на союз з Україною.

Набагато рішучіше діяв Хмельницький на північному театрі війни. Вірний союзницькому обов'язкові, гетьман у в травні 1654 р. направив 20-тисячне військо наказного гетьмана Івана Золотаренка на допомогу російській армії в Білорусії. До його складу входили козаки Ніжинського, Стародубського, Чернігівського полків. За активної участі білорусів українські козаки протягом червня -- серпня повиганяли польські гарнізони з Гомеля, Чичерська, Нового Бихова, зайняли Кричевський і Могильовський повіти. Одночасно російські війська до жовтня 1654 р. оволоділи Вітебськом, Оршею, Полоцьком, а після тримісячної облоги і Смоленськом. Успіхи українсько-російської зброї були безсумнівними. Але одразу ж виявилися й розбіжності в стратегічних планах гетьмана Хмельницького і царя Олексія Михайловича. Перший створив на визволеній території Білоруський (Чауський) полк, поділив його на Могильовську, Мстиславльську, Бихівську та інші сотні й приєднав до України. Другий вважав ці землі російськими і наказав приводити місцеве населення до присяги цареві. Це викликало різке заперечення як українських властей, так і білорусів, які вже багато років спільно з козаками воювали проти польсько-литовського володарювання й встигли запозичити їхній устрій і порядки. Були випадки, коли взяті козаками міста російське командування наповнювало своїми загонами й оголошувало російськими. Командири козацьких полків давали рішучу відсіч спробам російського командування підкорити їх своїй владі. Справа дійшла до того, що Хмельницький направив до Білорусії спеціальну комісію для розслідування таких непорозумінь і залагодження конфлікту.

Успішно діяли українські та російські війська у 1655 р. Влітку вони перейшли у рішучий наступ. Козацькі полки взяли Свислоч, Мєнськ, Гродно і вийшли до кордонів Великого князівства Литовського. Спільно з російськими військами Якова Черкаського вони захопили столицю Литви Вільно. Згодом Золотаренко водив свої полки на Троки, за р. Німан, переслідував і громив литовську шляхту в інших регіонах. Під час облоги Старого Бихова Золотаренко в жовтні 1655 р. загинув, а на його місце став спочатку брат Василь, потім зять Хмельницького полковник Іван Нечай.

Драматичніше розгорталися події в Україні. Восени 1654 р. 30-тисячна польська армія Станіслава Потоцького вторглася на Поділля, повсюдно зустрічаючи запеклий опір населення. Невмирущою славою вкрили себе захисники містечка Буші на Брацлавщині. Коли більшість козаків загинула й поляки вдерлися до міста, оборону фортеці очолила вдова сотника Зависного Олена. Аби не потрапити до рук шляхти і не здати їй фортецю, мужня жінка висадила в повітря пороховий погріб. Від вибуху загинуло чимало жінок, старих і дітей. Серйозної поразки зазнали козаки під Брацлавом. Вся Брацлавщина лежала в попелі й руїнах, 200 тис. подолян опинилися у татарському полоні.

Під Уманню шляхетські війська й 30-тисячна татарська орда наштовхнулися на нездоланний опір місцевого гарні зону й козаків Богуна. На допомогу обложеним з Білої Церкви вирушили українські й російські полки на чолі з Хмельницьким та Василем Шереметьєвим. 19 січня 1655 р. вони зійшлися під Охматовом зі знятими з-під Умані польськими корогвами Чарнецького й Лянцкоронського. Три доби при лютих морозах точилися кровопролитні бої. Пізніше це місце народ влучно прозвав Дрижиполем. Поляки показали себе нестримними у нападі, українці -- нездоланними в захисті. Коли 20 січня драгуни прорвалися до козацького табору, то козаки «не стільки стрільбою, -- писав очевидець, -- як голоблями поляків били». В бою загинуло стільки вояків, що козаки викладали з їхніх трупів високі бруствери й за ними боронились. У вирішальний момент Богун зробив вилазку і всім полком ударив у тил ворога. Польсько-шляхетські війська зазнали великих втрат, мусили зняти облогу з Умані й відступити.

Навесні 1655 р. почався генеральний наступ українсько-російських військ на західноукраїнські землі. Знищуючи невеликі залоги противника, козаки й ратники повільно просувалися на захід. Залишивши під Львовом частину сил, Хмельницький і Григорій Ромодановський рушили далі. Під Городком (на захід від Львова) українсько-російські війська розгромили армію Потоцького. У битві відзначилися козаки Миргородського полку Григорія Лісницького, які мушкетним вогнем знищили відбірні частини противника. Загони Данила Виговського і Петра Потьомкіна прорвалися на польські землі й оволоділи Любліном. Місто присягло на вірність цареві. З різних причин Хмельницький не став розвивати наступ на Варшаву, оскільки, мабуть, вважав головне завдання виконаним. Гетьман не приховував своєї радості від визволення всіх етнічних земель України і заявляв, що став «господарем всієї Руської землі». А старшина вторила йому: «Доки козацька шабля зайшла, доти козацька влада має бути».

Діставши повідомлення про рух татарської орди на Поділля, союзники наприкінці жовтня мусили залишити Львівщину й виступили їй назустріч. Під Озерною 10--11 листопада 1655 р. відбулися бої між союзниками й татарами, які не дали переваг жодній із сторін. Між Україною і Кримським ханством був підписаний взаємовигідний мирний договір. За ним татари зобов'язувалися не допомагати Польщі у війні з Україною й не виступати проти Росії, а козаки обіцяли не воювати з татарами. У цілому цей мир завершував багатомісячні зусилля Криму піти на дальше зближення з Україною й заручитися її підтримкою у протистоянні з Річчю Посполитою та Росією. Одночасно він міг значно ускладнити відносини України з Росією, а то й привести до їхнього остаточного розриву, чого так домагався кримський хан.

Воєнні успіхи України і Росії у 1655 р. викликали серйозне занепокоєння в урядів ряду європейських країн. Щоб не дати Росії посилитися в Прибалтиці, шведський король Карл Густав оголосив війну Речі Посполитій і влітку 1655 р. зайняв значну територію Литви та Польщі. Польський король Ян Казимир емігрував за кордон. Постало питання про розподіл земель Речі Посполитої. Через свого посла Юрія Торквата шведський король запропонував Хмельницькому повернути західноукраїнські землі польському панству. Крім того, Карл Густав планував передати трансільванському князю Юрію Ракоцію Львівщину, частину Покуття й Поділля, а собі залишити Белзьку, Сяноцьку, Перемишльську і Холмську землі. Такі наміри шведського короля не знайшли підтримки в Хмельницького, котрий присвятив життя визволенню всіх українських земель. Однак договірне оформлених союзницьких зв'язків із шведським королем він не припинив. Україна залишалась у партнерських відносинах зі Швецією. Хмельницький вів також переговори з послами Туреччини, Трансільванії і Бранденбурга, спрямовані проти Польщі. Хоч вони не дали реальних результатів, але були надзвичайно важливими в ситуації, коли Росія почала змінювати свій зовнішньополітичний курс.

Вважаючи західну проблему в основному вирішеною і не бажаючи посилення Швеції, російський уряд наприкінці 1655 р. пішов на політичне зближення з Польщею. В цьому досить важливу роль відіграла обіцянка частини шляхти обрати російського царя після смерті Яна Казимира польським королем. Відкривалася перспектива розв'язати затяжний конфлікт мирними засобами, і Росія, природно, не могла її проігнорувати. Але для цього вона мала насамперед захистити свою майбутню територію від шведської навали. Тонкий хід польської дипломатії ледве не призвів до розриву українсько-російських зв'язків і мав далекосяжні наслідки.

У травні 1656 р. Росія оголосила війну партнерові України по боротьбі з Річчю Посполитою-- Швеції, що викликало справедливе незадоволення козацької старшини. Воно переросло у відкрите обурення, коли царський уряд не допустив українську депутацію на переговори з Польщею про мир. Вирішення українського питання без українського представника й підписання Росією в жовтні 1656 р. з Польщею сепаратного Віденського перемир'я Хмельницький розцінив як відхід від зобов'язань про допомогу Україні в протиборстві з Польщею і заявив про необхідність «відступити від руки царської величності». Це питання гетьман виніс на розгляд старшини. Три бурхливі старшинські ради у вересні, жовтні та листопаді 1656 р. хоч і ухвалили дотримуватися рішень Переяславської ради 1654 p., але висловили й рішимість захищати інтереси України від будь-яких посягань.

Не пориваючи з Росією, ради вирішили шукати й інших союзників у боротьбі з Польщею. Ними потенційно залишалися Швеція, Молдавія, Валахія й Трансільванія. Українські дипломати Данило Грек, Силуян Мужиловський та Іван Ковалевський розгорнули активну діяльність. У вересні 1656 р. Україна підписала з Трансільванією союзницький договір, де однозначно заявляла про свої права на «всю Русь до Вісли». В листопаді Трансільванія уклала аналогічний договір зі Швецією, і так Україна опинилася в коаліції держав, одна з яких перебувала в стані війни з Росією. Самостійна політика українського гетьмана викликала сильне невдоволення російського уряду. Всі запевняння Хмельницького царя у тому, що союз спрямований проти Польщі, а не проти Росії, не знаходили розуміння. Зовнішньополітичний курс українського уряду вступав у явну суперечність із задумами російської дипломатії.

У грудні 1656 р. гетьман направив на допомогу трансільванському князю Юрію Ракоцію, котрий розпочав воєнні дії проти Польщі, 20-тисячне військо київського полковника Антона Ждановича. Незабаром до нього приєднався полк Івана Богуна. Разом з трансільванцями й шведами козаки розгромили польську армію під Замостям, брали Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву та інші польські міста. Козацька старшина домагалася від польського й шведського королів визнання своїх прав «на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж по Віслу». До визнання Української держави в таких межах почала схилятися й частина шляхетства західних земель. Шляхта Турово-Пінського повіту заявила про своє приєднання до Української держави «на віки вічні». Гетьман підтвердив усі її права та вольності, зокрема й рівноправність римо-католицького віросповідання. З аналогічним проханням до Хмельницького звернулися шляхта Волині, а також відомий магнат Степан Четвертинський. Почалося поступове запровадження козацького адміністративно-територіального устрою в західноукраїнському регіоні. Ніколи позиції Української держави не були такими сильними й визнаними місцевою владою, як взимку та навесні 1657 р.

Розгром Польщі, грабунки та розбої різноплемінного війська пробудили в польському народі нечувані патріотичні почуття. Героїчна оборона від шведів монастиря в Ченстохові надихнула населення на масові виступи проти загарбників. На чолі патріотичних сил Польщі став талановитий воєначальник Стефан Чарнецький. Допомогли Польщі й сусідні держави, котрі не хотіли порушення політичної рівноваги в Європі. Австрійський імператор Фердинанд III вирядив на допомогу королю Яну Казимиру свої війська. Данія оголосила війну Швеції й тим відволікла її армію на себе. Залишені напризволяще трансільвансько-українські війська мусили відступити з Польщі. Жданович і Богун з великими втратами відвели полки до місць постійного розквартирування, а Юрій Ракоцій у липні 1657 р. був розгромлений поляками й татарами. Польща постала з попелу, а Україна зазнала чергової поразки.

Смерть Богдана Хмельницького й боротьба Івана Виговського за зміцнення своєї влади

Події 1657 р. відбувалися за тяжкої хвороби Хмельницького й загострення суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини. Гетьман ще приймає іноземні посольства, контролює внутрішні справи, але без колишньої рішучості й ентузіазму. В квітні йому ще вдається добитися затвердження старшинською радою своїм спадкоємцем 16-річного сина Юрія. Тим самим він порушив старий козацький звичай виборності гетьмана і спробував започаткувати принцип престолонаслідування. Але на більше в хворого гетьмана не вистачило сил. 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький помер у Чигирині. 25 серпня його тіло було перевезено до Суботова й поховано в Іллінській церкві поруч з могилою сина Тимоша. Відійшов у небуття геніальний син українського народу, який втілював у життя споконвічні сподівання людей на волю, добро й державну самостійність. Богдан Хмельницький заклав фундамент величної споруди Української держави, а завершити її мали нащадки та однодумці.

Після поховання Хмельницького генеральна старшина у зв'язку з малолітством Юрія обрала гетьманом України генерального писаря Івана Виговського (1657-- 1659). Пізніше це рішення підтвердила козацька рада й визнала Запорізька Січ. Дотримуючись політичного курсу Хмельницького, Виговський уклав мир з Кримським ханством, продовжив переговори з польським і шведським послами. Він визнає підписане ще Хмельницьким перемир'я з Польщею, дає згоду на укладення 16 жовтня 1657 р. Корсунської угоди зі Швецією. Угода передбачала дотримання Україною союзу з Росією, але одночасно закріплювала союзницькі відносини зі Швецією. Щоправда, на той час Швеція зазнала поразки й не відігравала помітної ролі в Європі.! Дії гетьманського правління не залишилися поза увагою ні полкової старшини, ні російського уряду. В Малоросійську канцелярію на Виговського посипалися доноси старшини із звинуваченнями в намаганні повернути Україну під владу Польщі й зрадити Росію. Підвело голову і Запоріжжя, роль якого була зведена Хмельницьким нанівець аж до позбавлення власного голосу при вирішенні загальноукраїнських справ. Кіш Запорізький не визнав обрання гетьманом Виговського й повів боротьбу за його усунення. Не визнав Виговського гетьманом і полтавський полковник Мартин Пушкар, їм протистояла група козацької старшини у складі ніжинського полковника Григорія Гуляницького, миргородського -- Григорія Лісницького, переяславського -- Павла Тетері та деяких інших. У міжусобній боротьбі найближчі сподвижники Хмельницького забули про Україну, розділилися на ворогуючі табори й тим самим прирекли український народ на горе і страждання.

Восени 1657 р. почалися відверті сутички між прихильниками Виговського й Пушкаря. Спочатку російський уряд підтримував гетьмана. Але самостійна зовнішня політика Виговського насторожила його і викликала побоювання за можливий відхід України від рішень Переяславської ради 1654 р. Російський уряд швидко переорієнтувався й почав розпалювати міжусобну боротьбу старшини і підтримувати Пушкаря. Полковник перестав підкорятися Виговському і готував сили до вирішальних боїв за гетьманську булаву.

Щоб приборкати непокірних, Виговський влітку 1658 р. організував похід на Лівобережну Україну. Воєнні дії гетьмана проти Пушкаря означали одночасно і виступ проти його покровителя -- російського уряду. Кілька козацьких полків, найняті серби і 40-тисячна орда 1 червня розгромили військо Пушкаря під Полтавою. Сам полковник мужньо бився в перших рядах і поліг серед останніх своїх побратимів. Полтавщина зазнала нечуваних руйнувань. Були сплюндровані Багачка, Баранівка, Миргород, Полтава, сотні сіл і містечок, загинуло понад 40 тис. чол. Ще більше потрапило в полон до татар. Безчинства татарської орди, масові вбивства й пограбування викликали обурення у війську Виговського. Частина полковників звинуватила його в потуранні татарам і пригрозила збройним виступом проти ординців, якщо ті не відпустять полонених. Союз із кримським ханом відштовхнув від Виговського багатьох його однодумців. Але це не завадило гетьману кинути війська свого брата Данила Виговського на взяття Києва, де стояв сильний російський гарнізон. Протягом 16--26 серпня Данило Виговський при активній підтримці козаків Київського полку Павла Яненка-Хмельницького безуспішно штурмував Верхнє місто. Для багатьох козаків дії гетьмана були незрозумілими і не знайшли широкої підтримки. Київ залишився в руках воєводи, що дало російському урядові підставу направити йому на допомогу додаткові військові контингенти.

У боротьбі з Росією Виговський зробив основну ставку на Річ Посполиту. Наприкінці літа 1658 р. спеціальна комісія розпочала переговори з польськими комісарами щодо умов українсько-польського зближення. Українська сторона добивалася визнання польським урядом створення на всіх етнічних українських землях Великого князівства Руського й надання йому таких же прав, як і Великому князівству Литовському. Чисельність козацького війська пропонувалося встановити в 60 тис. чол. Висувалися й інші пропозиції загальнодержавного значення. Однак більшість з них польська сторона відхилила або прийняла значно урізаними. В остаточному варіанті підписана 6 вересня у Гадячі угода проголошувала, що Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство й входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Гетьман ставав воєводою з правом першого сенатора. Передбачалося створення власного суду, монетного двору, введення посад канцлера, маршала, підскарбія, а також існування 30-тисячного козацького й 10-тисячного найманого війська. Перебування польських частин на підвладній воєводі території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися йому. Визнавалася конфесійна рівноправність при одночасній забороні поширення уніатської церкви. За козаками зберігалися їхні давні права й привілеї, 100 козакам з кожного полку надавалася можливість дістати шляхетство. Київська колегія зрівнювалася в правах з краківським університетом, дозволялося вільне відкриття початкових шкіл. Велика заслуга в розробці угоди належала одному з найосвіченіших людей України Юрію Немиричу.

У відповідь на підписання Гадяцької угоди російський уряд оголосив Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Козацька старшина в свою чергу звернулася до європейської громадськості зі спеціальним маніфестом, де виклала основні причини зміни зовнішньополітичного курсу України. Росія звинувачувалася в невиконанні взятих на себе раніше зобов'язань, зближенні з Польщею за рахунок українських земель, розв'язанні війни з союзником України Швецією, уведенні в Київ гарнізону, підтримці «бунтів» проти гетьмана, намаганні знищити Військо Запорізьке тощо.

Восени 1658 р. козаки почали витісняти російські частини з міст. Не скрізь їхні дії проходили гладко й безболісно. Частина населення виступала за присутність російських військ для захисту від татарських орд. Зібравши 150-тисячну армію, російський уряд навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 5 тис. козаків Ніжинського й Чернігівського полків закріпилися в Конотопі й на три місяці прикували до себе основні сили російської армії. Це дало змогу Виговському зібрати козацькі полки, найняти сербів, німців, волохів, загін поляків, закликати на допомогу татарську орду Мехмет-Гірея й рушити на допомогу обложеним. 28--29 червня на р. Соснівці під Конотопом українська армія завдала нищівної поразки російській армії. Десятки тисяч російських ратників полягли в битві, чимало потрапило в полон до татарів. Росія втратила армію. Конотопська катастрофа викликала справжній шок у Москві. Тим більше, що недавно вся Москва тріумфувала з приводу перемог російської та української зброї над Великим князівством Литовським. Москвичі ще добре пам'ятали кавалькади полонених литовців на чолі з великим князем і захоплені у ворога гармати на вулицях столиці. Три дні Москва німувала, а на четвертий Олексій Михайлович наказав готувати місто до оборони. Однак Виговський не став розвивати наступ у глиб Росії.

Його становище різко ускладнилося. Союз з Кримським Ханством настроїв проти гетьмана чи не увесь народ. Переорієнтація на Річ Посполиту не знайшла підтримки в суспільстві. В очах козаків, селян, міщан, православного духовенства і більшості козацької старшини польська шляхта продовжувала залишатись основним ворогом. І всілякі спроби вирвати їх з полону традиційних уявлень наштовхувалися на нерозуміння й спротив. Обнародування на початку літа 1659 р. затвердженої сеймом в урізаному вигляді Гадяцької угоди викликало незадоволення навіть серед прибічників Виговського. Лівобережні полковники Тимофій Цицюра, Василь Золотаренко, Яким Сомко в серпні заявили про перехід на бік Росії й почали воєнні дії проти вірних Виговському частин. Багато прихильників Виговського, в тому числі й Немирича, було вбито, чимало їх потрапило в полон, серед них Данило Виговський та Іван Нечай. Воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти союзника Виговського Кримського ханства змусила Мехмет-Гірея з ордою залишити Гетьманщину. Правобережні полковники Богун, Іван Іскра та інші також виступили проти гетьмана. Скрізь лунали голоси про усунення Виговського від влади. На жовтневій раді 1659 р. під Германівкою розлючені козаки не стали слухати ніяких виправдань і пояснень. Зарубали послів на польський сейм Судиму та Верещаку, котрі не відстояли повної редакції Гадяцької угоди, й приступилися до гетьмана. Виговський мусив покласти булаву до ніг козаків і рятуватися втечею.

Обрання гетьманом Юрія Хмельницького. Переяславські статті 1659 р.

Гетьманську булаву старшина вручила Юрію Хмельницькому (1659-- 1663), в якому хотіла бачити гідного продовжувача справи свого батька. Через нього старшина мала намір відновити державний статус України та її колишні відносини з сусідніми країнами. Але і російський уряд відчув свій вплив в Україні й прагнув використати його якомога повніше.

Наприкінці жовтня 1659р. у Переяславі були підписані договірні статті між гетьманським і царським урядами. Вони відновлювали основні пункти Березневих статей 1654 р. й одночасно суттєво обмежували автономні права України. Нові пункти зобов'язували гетьмана посилати козацькі частини в розпорядження царських воєвод, забороняли їм самостійні військові дії. Крім Києва, російські гарнізони вводилися в Переяслав, Чернігів, Ніжин, Брацлав, Умань. Козакам заборонялося обирати гетьмана без дозволу царя, а гетьману, в свою чергу, призначати на посади генеральних старшин. Передбачалося застосування смертної кари до осіб, що боролися проти Росії, а також обмін втікачами. Прийняті в оточенні російських військ Переяславські статті розчарували навіть ту старшину, котра дотримувалася проросійської орієнтації.

Розкол України на два військові табори. Слободищенський трактат 1660 р.

1660р. у глиб Правобережжя направилися 20-тисячне російське військо воєводи Василя Шереметьева й 20-тисячний козацький корпус наказного гетьмана Тимофія Цицюри. Позаду рухався Юрій Хмельницький з основним українським військом. Під Любаром на р. Случ війська Шереметьева й Цицюри зіткнулися з польською армією і татарською ордою й мусили відступити до Чуднова на р. Тетерів. Ставши табором, козаки й ратники успішно відбивали навальні штурми противника. Майже одночасно поляки атакували і військо Ю. Хмельницького під Слободищами. Після нетривалого бою польське командування припинило воєнні дії та запропонувало українському гетьманові розірвати союз з Росією й підписати нову угоду з Польщею. Ініціатором цієї пропозиції став Виговський, котрий таким чином хотів завершити розпочату ним раніше справу. Пропозиція впала на благодатний грунт обурення частини старшини обмеженням Росією автономних прав України, її настрої поділяв і молодий гетьман, що мав особисті підстави для незадоволення політикою російського уряду. Чимало близьких до нього людей російське командування й старшина стратили. Чоловік однієї його сестри (Данило Виговський) був закатований по дорозі в столицю Росії, а другої (Іван Нечай) мучився у московських казематах.

Після наради з київським митрополитом Діонісієм Балабаном, полковниками Григорієм Лісницьким, Григорієм Гуляницьким та іншими Юрій Хмельницький 17 жовтня 1660 р. підписав Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах. Україна фактично позбавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і мала подавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними противниками. Підписанням Слободищенського трактату завершилася багатолітня боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі. Після нього почалися війни між окремими регіонами України з активною участю іноземних держав, кожна з яких дбала про свої інтереси.

Література

1. История Украинской ССР. Под ред. Ю.Ю. Кондуфора, т.4, в 10-ти т.к.: Н. д., 1983. - 694с.

2. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. - 384с.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. - К Либідь 1998.- 616 с.