Національна визвольна революція 1648 року

2

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648 року

Підготовка й початок повстання. Богдан Хмельницький.

«Ординація Війська Запорізького» 1638 р. ліквідувала чимало прав козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за кілька років козаки подолали заціпеніння, згадали про свою лицарську славу й почали збирати сили для нового виступу проти польського панства. Хоч реєстровиків було лише 6 тис., але вони спиралися на маси невизнаного урядом козацтва й пригнобленого поспільства. Головними причинами зростаючого незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої стали посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.

Перші звістки про підготовку козацтва до повстання гетьман Станіслав Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для повстання були сприятливими. Король Владислав IV готувався до війни з Туреччиною, але після відмови сейму ратифікувати її початок вирішив діяти самостійно. Він дозволив запорожцям зробити морський похід на Туреччину й дав їм королівську грамоту на спорудження човнів. Під цим прикриттям козаки почали збиратися на Запоріжжі, згуртовуватися й виробляти план спільних дій.

Одним з організаторів повстання став Богдан (3 і-нові й) Михайлович Хмельницький (27.ХІІ. 1595--27.VI. 1647). Він народився в Чигирині, за іншими даними в Переяславі чи на Львівщині, в сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького й козачки з Переяславського полку. Закінчив спочатку, напевне, одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латинською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З молодих літ опанував військову справу. Брав участь у козацьких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстрового війська, але в 1637 р. був розжалуваний у сотники. Як і інші православні шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків і переслідувань з боку польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старости Олександра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не дійшла черга й до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти «наїздом» захопив Суботів, а молодшого сина Хмельницького наказав побити мало не до смерті. І це тоді як Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добре знали при дворі польського короля, а також в урядових колах Франції.

Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини, яка добивалася відновлення козацьких прав і привілеїв. Серед неї виділялися сотники Чигиринського полку Федір Вешняк і Кіндрат Бурляй, колишні полковники Корсунського полку Максим Нестеренко, Білоцерківського -- Яцина Люторенко і Яцько Клиша та військовий суддя Іван Гиря. Найближчими сподвижниками Хмельницького стали також учасники багатьох морських походів на турок і татар Іван Ганжа та Максим Кривоніс.

Перший варіант знищення польських військ на Наддніпрянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельницький та його однодумці зібралися на таємну раду під Чигирином для вироблення нового плану. Але про зібрання стало відомо польському комісарові і той наказав чигиринському полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевському заарештувати Хмельницького для проведення слідства. Та Ве-шняк і Бурляй переконали полковника, що він не винен, й умовили відпустити Хмельницького до Трахтемирова -- резиденції комісара Яцека Шамберга, аби він зміг виправдатися. Кричевський співчував змовникам і відпустив Хмельницького. Проте він разом із старшим сином Тимошем та 16-ма однодумцями за околицею Чигирина повернув на Запоріжжя. Дорогою до них приєднувалися різні люди, й на Січ прибуло 300, за іншими даними -- 500 чол. Спочатку вони оселилися на о. Томаківка, за милю нижче від Ми-китиної Січі, де стояв польський гарнізон. Тут же перебували козаки сотника Федора Линчая, які нещодавно зазнали поразки у боротьбі проти ставлеників Речі Посполитої Івана Барабаша та Іляша Караїмовича. Хмельницький з побратимами перебрався на ближчий острів Бучки. У січні 1648 р. козаки вже були готові до штурму Січі. Але полковник Рурський не прийняв бою і завчасно втік. Залога з Черкаського полку впустила повсталих у Січ і сама приєдналася до них. На загальній раді ЗО січня, за іншими даними -- на початку лютого 1648 p., козаки обрали Хмельницького гетьманом і підтримали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої.

Перемоги під Жовтими Водами й Корсунем та поширення повстанського руху. 8 -- 10 лютого 1648 р. повстанці відбили спроби карателів оволодіти Микитиною Січчю й відкинули їх до Черкас. Почалася жвава підготовка до збройного виступу проти регулярних польсько-шляхетських військ. Відправлені до Криму посольства Бурляя і Клиші заручилися обіцянкою хана Іслам-Прея III допомогти у^майбутній війні. Одночасно заготовлялися зброя, харчі, фураж, формувалися полки й сотні. Звістка про повстання запорожців швидко поширилася по Україні. Кобзарі та спеціальні гінці протягом лютого розповсюдили від Слобожанщини до Польщі гетьманські універсали із закликом до українців спільно виступити проти поляків. Україна завирувала. На Січ потяглися запорожці, що зимували «на волості», а також втікачі з панських маєтків. Селяни, міщани й козаки на місцях озброювалися, розправлялися з панами й орендарями, захоплювали їхнє майно. Вже в березні шляхта почала тікати з Середнього Подніпров'я. Але і в інших місцях не було спокійніше. Головну причину швидкого поширення повстання гетьман Микола Потоцький справедливо вбачав у «змові з усіма козацькими полками і з усією Україною». Організована ним блокада Запоріжжя не дала бажаних результатів. Татарська орда, що наспіла, відігнала польські сторожові загони до Черкас і Білої Церкви. Це дало змогу Хмельницькому завершити приготування до воєнних дій.

Вони розпочалися наступом польського війська з Черкас 21 квітня. Суходолом рухалися 10 тис. кінноти, обоз і артилерія на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким і комісаром Шембергом, а Дніпром на човнах -- 5 тис. реєстровців і 1,2 тис. німецьких наймитів-піхотинців під командуванням Барабаша і Караїмовича. Вони мали завдання пробитися на Запоріжжя й атакувати Запорізьку Січ з суші та Дніпра, оволодіти нею й придушити повстання. Роз'єднанням ворожих сил вдало скористався Хмельницький і вирішив розгромити їх поодинці. Основне військо чисельністю 8 тис. козаків і 16 тис. татар гетьман повів проти польської кінноти. Противники рухалися назустріч один одному Микитиним шляхом. 29 квітня Тугай-бей атакував поляків на лівому березі Жовтих Вод і змусив їх відійти на правий берег річки. Наспілі повстанці Хмельницького перекрили шлях відступу й взяли в облогу польський табір.

Тим часом флотилія Барабаша і Караїмовича побувала на Січі і, не заставши там козаків, повернула назад. У районі Кам'яного Затону її зустріли повстанські гінці, які розповіли про оточення війська молодого Потоцького й намовили козаків приєднатися до повстанців. Реєстровики розправилися з Барабашем, Караїмовичем та іншою старшиною, обрали старшим Філона Джеджалія й за два переходи подолали 60 км до місця битви. Прибуття загону Джеджалія посилило повстанців. Крім того, на їхній бік перейшла частина драгунів із числа українців, а також кілька корогов козаків. За таких умов коронний гетьман не наважився ризикувати своїм військом і не надав допомоги синові. 5--6 травня повстанці майже безперервно штурмували польський табір. Спроби поляків відступити не вдалися. В урочищі Княжі Байраки їх наздогнали татари Тугай-бея та козаки Хмельницького й довершили розгром. Стефан Потоцький мужньо бився, але був двічі поранений, взятий у полон і помер від ран. У полон потрапили також Шемберг та інші воєначальники, у тому числі й благодійник Хмельницького полковник Кричевський. Гетьман викупив свого кума з татарського полону. Той незабаром відмовився від католицької віри, перейшов у православ'я і очолив Київський полк, ставши одним з найближчих сподвижників Хмельницького. За двох коней Хмельницький викупив у татар також Івана Виговського і 17 червня призначив його генеральним писарем.

У перших переможних битвах важливу роль відіграли татари, їхня кіннота блокувала противника з усіх боків, не давала йому змоги відірватися від основних повстанських сил і переважала ворожу піхоту у відкритому бою. Крім того, їхня присутність справляла деморалізуючий вплив на противника. У ході спільних дій зав'язалася особиста дружба Хмельницького і Тугай-бея, вони побраталися й зберегли найкращі почуття один до одного на все своє життя.

Дізнавшись про поразку під Жовтими Водами, гетьман Потоцький відвів свої війська з-під Чигирина до Корсуня й мав намір відступити на Богуслав і Паволоч. Але провідник Самійло Зарудний вчасно попередив Хмельницького, і за його наказом Максим Кривоніс влаштував засідку в Гороховій Діброві. 16 травня татари й козаки довершили розгром польської армії на Середньому Подніпров'ї. 8,5 тис. полонених, у тому числі польного гетьмана Потоцького й коронного гетьмана Мартина Калиновського, Хмельницький віддав татарам. Козаки взяли 41 гармату й знамена. Ніколи Річ Посполита не знала такої поразки у боротьбі з українським козацтвом, її довершив напад 87-тисячної армії союзника Хмельницького кримського хана Іслам-Прея на Білоцерківщину і Південну Брацлавщину. Окремі татарські чамбули рушили далі на захід, набрали багато полону й Чорним шляхом повернулися до Криму.

Успіхи повстанців у Середньому Подніпров'ї багато в чому були зумовлені повстанським рухом на Лівобережній і Правобережній Україні. Він скував надвірні війська місцевих магнатів і не допустив їх з'єднання з регулярною армією. Масова конфіскація магнатом Яремою Вишневецьким у березні 1648 р. в лівобережних селян, козаків і міщан мушкетів дещо послабила їхній виступ. Однак в боротьбі з місцевими повстанцями Вишневецький згаяв дорогоцінний час. Його військо кількістю 6 тис. драгунів і надвірних козаків з великими труднощами пробивалося з Лубен до Дніпра. Тільки у 20-х числах травня воно вийшло до Переяслава й кинулося шукати переправ. Але повсюди їх контролював 10-тисячний загін Кривоноса. Дізнавшись про поразку польської армії під Корсунем, Вишневецький почав відступати до Лубен. При цьому він жорстоко розправлявся з невинними селянами, міщанами й козаками. Проте його військо поступово тануло. Переконавшись, що відсидітися в Лубнах неможливо, князь із залишками війська, обозами шляхтичів, управителів маєтків, орендарів і євреїв ледве-ледве пробився через Чернігів до Лоєва й переправився на Правобережну Україну.

Тим часом повстання на Лівобережній Україні ширилося. До нього приєдналися жителі Прилуччини, Миргородщини, Полтавщини. Наприкінці травня до Лубен підійшли 10 -- 15 тис. повстанців і почали облогу міста. Перебивши захисників, вони захопили Лубни й зрівняли його укріплення з землею. Почали створюватися великі повстанські загони. Протягом кількох днів до них вступило майже 7 тис. озброєних мушкетами й шаблями селян. Те ж саме відбувалось і на Чернігівщині та Стародубщині.

Найсильніший опір повстанцям вчинила шляхта в Чернігові. Наприкінці травня козацькі полки почали штурм міста. Увірвавшись до нього з допомогою тамтешніх міщан, повстанці відтиснули рештки шляхтичів до замку, де зберігалися великі запаси пороху, свинцю й харчів. Не сподіваючись на милість своїх підданих, шляхтичі три тижні затято відбивалися, аж поки всі не полягли в нерівній січі. На такий же опір наштовхнулися повстанці в Новгороді-Сіверському. Жорстокі бої точилися за Погар. Кілька разів повстанці безуспішно штурмували міські мури, поки оволоділи містом. Селянсько-козацькі загони визволили також Глухів, Любеч, Лоєв та інші українські міста. Повстання перекинулося й на Гомельщину, де зібралося чимало втікачів з України. Лише в Гомелі під шаблями повстанців полягло 600 шляхтичів і 800 євреїв. Після відходу повстанців шляхта відновила у місті свою владу.

На кінець червня 1648 р. повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Лівобережну Україну. Лівобережні землі стали найнадійнішою і найстабільнішою базою повстанських сил. З них Хмельницький черпав людські ресурси, озброєння, порох, зерно, фураж. Одночасно Лівобережжя було надійним притулком для повстанців в разі воєнних невдач.

Досить швидко було визволено Правобережне Подніпров'я. Ще в березні -- квітні найпередбачливіша шляхта відійшла на Волинь і в Західну Україну. Масова втеча подніпровської шляхти почалася після битв під Жовтими Водами і Корсунем. «Тільки-но шляхта, київські обивателі дізналися про розгром гетьманів і коронного війська, -- писав очевидець тих подій шляхтич Йоахим Єрлич, -- одразу, тієї ж години, почали укладатися на вози з жінками й дітьми, залишаючи господарство і все, хто що міг, ледь не з душами своїми, покинувши свої оборонні замочки по містечках і селах та укріплені двори». Сильні повстанські загони утворилися на Фастівщині. В 20-х числах травня вони почали просуватися до Києва, виганяючи шляхту з насиджених місць, зокрема з Новосілок, Білогородки. Поряд з ними діяли повстанські загони з Бузової, Гурівщини та інших сіл. Ліси та переліски кишіли озброєним людом, і не одна сотня шляхтичів зі своїми домочадцями лягла кістьми на степових дорогах і лісових стежинах. На визволення Києва Хмельницький направив 3-тисячний загін на чолі з О. Теплушкіним. Наприкінці травня 1648 р. повстанці при підтримці міщан без бою увійшли в Київ. Хмельницький оголосив Київ своєю столицею і збирався приїхати до нього. Але нагальні справи завадили зробити це найближчими місяцями.

На всьому Середньому Подніпров'ї продовжувала триматися тільки Козацька фортеця. Після Жовтоводської би тви за наказом гетьмана її взяли в щільну облогу козаки Ніжинського полку Прокопа Шумейка. У серпневих штурмах полягло 4 тис. повстанців, і Хмельницький надіслав сюди додатково козаків на чолі з полковниками Максимом Нестеренком і Яковом Вовченком. Тільки 1 жовтня комендант Криштоф Гродзіцький разом з гарнізоном капітулював. ** Після Корсунської перемоги військо Хмельницького дійшло до Білої Церкви й тут зупинилося. Разом із татарами козаки відсвяткували перші успіхи, а воєначальники приступили до реорганізації війська й розробки планів подальших дій. У Білій Церкві виявились найближчі задуми Хмельницького й вищої козацької старшини щодо перспектив повстання. На пропозицію брацлавського воєводи Адама Кисіля козацьке командування погодилося на двотижневе перемир'я з поляками для улагоджування конфліктів. Самому Кисілю козаки не довіряли й основну надію покладали на сейм. Дійсно, Кисіль походив із знатної української родини, дотримувався православної віри, часто перебував у опозиції до польської шляхти, але послідовно відстоював перебування України в складі Речі Посполитої. Знаючи це, Хмельницький пише до польського сейму листа з викладом мотивів і мети повстання. Головну причину народного виступу гетьман вбачав у посиленні гноблення козаків. Він вимагав збільшити козацький реєстр до 12 тис. чол., сплатити затримане жалування, відмінити ухвалу «Ординації Війська Запорізького» 1638 р. про заміщення старшинських посад лише поляками, а також не утискувати православну церкву і повернути їй захоплені храми. Тобто на початковому етапі повстання плани Хмельницького не виходили за межі економічних і політичних інтересів козацтва та прав православної конфесії. Козацька територія на заході, на думку гетьмана, мала доходити до Білої Церкви. На цьому наполягав і кримський хан, вимагаючи від короля, «щоб до Білої Церкви воєвод і старост не було, і тільки вільне козацьке князівство...». Однак національно-визвольна боротьба народу вносила істотні корективи до планів козацької старшини. Однією із заслуг Хмельницького стало те, що він чуйно вловлював настрої мас і втілював їх у державну політику.

Тим часом хвиля народних повстань прокотилася Правобережною Україною. У червні повстали жителі Уманщини. Для керівництва ними Хмельницький направив Івана Ганжу. Загін Ганжі взяв штурмом Умань, швидко розрісся до полку й рушив на польську шляхту Брацлавщини. Паралельно з ним діяли загони Кривоноса. Сформувавши з селянства численне військо, народний ватажок невдовзі здобув Бер-шадь, Ладижин, Тульчин. Не встояли перед повстанцями також міста-фортеці Брацлав, Райгород, Немирів, Погребище та ін. Повстання перекинулося на Волинь, давнє гніздо магнатського всевладдя.

Повстанський рух пожвавився після 12 червня, коли на Житомирщину вступив зі своїми недобитками Вишневець-кий. Намагаючись будь-якою ціною придушити «ребелію» й захистити свої маєтності, князь вдавався до найжорсто-кішої розправи над винними й безвинними. Шлях його війська був позначений шибеницями, палями, тисячами осліплених, обезручених і обезножених людей. Нехристи-янська жорстокість князя змусила взятися за коси навіть найсмирніших і слабких, переповнила ненавистю і жагою помсти серця сильних. Об'єднавши під своїм командуванням майже 40 тис. повстанців, Кривоніс повів їх проти Виш-невецького. На допомогу Кривоносу прийшло 5 тис. козаків Білоцерківського полку Гирі. Перші великі бої розгорілися між противниками під Махнівкою на Волині. Переслідуючи шляхту, загони повстанців відкинули Вишневецького за р. Случ і захопили сильну фортецю Полонне. Вирішальні бої зав'язалися під Старокостянтиновом 16 -- 18 липня і точилися з перемінним успіхом. Долю перемоги вирішили полки Ганжі та Гирі. Польсько-шляхетське військо відступило за Горинь.

Українська людність масово піднялася проти шляхти. Протягом липня -- першої половини серпня повстанці визволили Заславль, Рівне, Клевань, Луцьк, Чарторию та інші міста. Повстання перекинулось у Білорусію й велося під керівництвом посланців Хмельницького. Військо Кривоноса рушило на допомогу повстанцям, які штурмували наймогутніщу на Правобережжі фортецю Кам'янець-Подільський. Але незабаром його відкликав Хмельницький. Насувались події, які мали вирішити долю України.

Література

1. История Украинской ССР. Под ред. Ю.Ю. Кондуфора, т.4, в 10-ти т.к.: Н. д., 1983. - 694с.

2. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. - 384с.

3. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К Либідь 1998.- 616 с.