Життєдіяльність Петра Дорофійовича Дорошенко

1

Міністерство освіти і науки України Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра українознавства

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Петро Дорофійович Дорошенко

Виконала:

студентка 1 курсу 6 групи

економічного факультету

спеціальності облік і аудит

Бондарук Марія Леонідівна

Перевірив: ас. Якимчук О.О.

Рівне, 2005

Зміст

Вступ

Розділ 1. Походження Дорошенка

1.1 Традиції вірного служіння матері Україні

Розділ 2. Козацькі роки Петра Дорошенка

2.1 Старшинська посада прилуцького полковника

2.2 Ріст політичної кар'єри Дорошенка

2.3 Гетьман Дорошенко

2.4 Нові зміни у політичній програмі

2.5 Михайло Ханенко - претендент на гетьманство

2.6 Позиція відносно існування незалежної України

2.7 Звільнення з посади і заслання П. Дорошенка

2.8 Знову воєвода

Розділ 3. Останні роки Петра Дорофійовича Дорошенка

3.1 Зовнішні риси гетьмана і риси його характеру

3.2 Смерть і поховання Петра Дорошенка

Висновок

Перелік використаної літератури

ВСТУП

Україна - це славне ім'я нашої Вітчизни. Вперше ця назва згадується у писемних історичних джерелах у 1187 році. Але й до цього вона ймовірно вживалася в народі як країна, край, земля, де жили українці, їхні пращури. Тривалий час наша Батьківщина була відома в історії і під іншою назвою - Русь. Та своїм існуванням, Україна, завдячує великим, славнозвісним героям, імена яких будуть згадуватися вічно!

Одним із таких імен та непересічних особистостей нашої історії є Петро Дорофійович Дорошенко. Яких би сторін життя України 60-70-х рр. XVII ст. ми не торкнулися, всі вони більшою чи меншою мірою переломлювались через призму діяльності цієї людини. Серед інших політичних діячів тогочасної епохи П.Дорошенко вирізнявся глибоким, аналітичним розумом, патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об'єднання всієї території України в межах однієї держави та самостійний її розвиток, послідовністю та наполегливістю у діях, спрямованих на досягнення своєї мети.

Водночас у документах, на сторінках літописів та спогадах сучасників ми знаходимо характеристики іншого Петра Дорошенка - діяча, що дотримувався про турецької орієнтації, здійснював репресії щодо своїх противників та віддавав у ясир татарам місцеву українську людність.

Розділ 1. Походження Дорошенка

1.1 Традиції вірного служіння матері Україні

Народився Петро Дорофійович Дорошенко у Чигирині 1627 р. Його сім'я мала глибокі традиції вірного служіння матері - Україні та козацьким ідеалам. Дідом Петра був гетьман Михайло Дорошенко, чиї заслуги у боротьбі проти турецько-татарської агресії загальновідомі. У Дорофія та Марії Дорошенків росли й виховувалися діти, імена яких у майбутньому раз по раз з'являється на сторінках документів. Братами Петра були Андрій, Григорій, Степан та Антон. Пестливим піклуванням хлопчиків була оточена єдина у родині дівчинка-їхня сестра (на жаль історія не зберегла її ім'я).

Дорошенки прагнули дати добру освіту дітям. Можна гадати, що Петро навчався у Києво-Могилянській колегії, із стін якої виніс знання польської і латинської мов, історії та риторики. Не випадково літописець С. Величко писав, що майбутній гетьман був спритний і мов світській управний, а також “умілий у всіляких речах”. Зрозуміло й інше - хлопчик ріс у родині, чиє життя пронизували козацькі ідеали. Змалку виховувався волелюбним, впевненим у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості та національно-релігійних переслідувань [6.318].

Отже, Петро Дорошенко народився у сім'ї де зберігалися традиції вірного служіння матері Україні. Ріс разом з 4-ма братами та сестрою. Отримав хорошу освіту. Хлопчик ріс у родині чиє життя пронизували козацькі ідеали.

Розділ 2. Козацькі роки Петра Дорошенка

2.1 Старшинська посада прилуцького полковника

У війську Б.Хмельницького П.Дорошенко пройшов усі щаблі козацької служби. У Реєстрі Війська Запорізького 1649 р. він значиться на посаді гарматного писаря Чигиринського полку. Гетьман не забував і підтримував свого земляка. Він давав йому державні та особисті доручення, які Петро виконував з характерним для нього завданням. Екстремальні умови війни виштовхували на поверхню людей енергійних і талановитих. До них, безперечно, належав Дорошенко. У 1655 р. 28-річний юнак уже обіймав посади наказового полковника. Він виконує ряд дипломатичних доручень гетьман до російського царя і шведського короля [5.32 -33].У 1657 р. Б.Хмельницький своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті великого гетьмана його земляк Петро Дорошенко практично вже досяг вершин козацької старшинської ієрархії. Він мав пізніше повне моральне право прямо і безапеляційно говорити про свого сучасника і політичного суперника лівобережного гетьмана Івана Самойловича:“…не хвалюсь, ноп усть пан Иван Самойлович такой будет, как я. Козак ли он от прадедов и дедов? Знает ли он Запорожье, речки, проливы морские, реки, самое море; на многих ли войнах бывал? Где чего нагляделся? Корда с монархом дело омел, воевал или договорился, чтобы тепер уметь начать что-нибудь для услуги царського величества”[9].

Доля і в наступні часи давала йому можливість знайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичом, польськими можновладцями й українськими гетьманами. Він знав їх сильні та слабкі сторони, і це забезпечило у майбутньому ширші можливості для політичного маневру на дипломатичних переговорах. У цілому ж глибокі козацькі традиції Дорошенкового роду, належність до славної когорти найближчих сподвижників Б. Хмельницького обумовили формування у молодої людини стійких поглядів на питання власної незалежної держави українців. І незважаючи на періоди невдач, поступок та компромісів, П. Дорошенко послідовно і наполегливо домагався матеріалізації ідей свого великого попередника. І не провина, а трагедія цієї людини була в тому, що геополітична ситуація у Європі перешкодила об'єднати розчленовану кордонами територію України в межах єдиної незалежної держави і під орудою сильного, твердо мислячого гетьмана.

Отже у війську Богдана Хмельницького Петро Дорошенко практично був правою рукою Богдана Хмельницького. Згодом він отримав високу старшинську посаду прилуцького полковника, знайомиться з різними політичними діячами різних країн. Дорошенко домагається матеріалізації ідеї свого послідовника про об'єднання всієї території України.

2.2 Стрімке зростання політичної кар'єри Дорошенка

Якими ж були останні віхи політичної кар'єри Петра Дорошенка після смерті Богдана Хмельницького? Насамперед, він розумів, що Україна втратила одного з найталановитіших своїх синів. Тому луцький полковник діє надзвичайно зважено, щоб не розпалити міжнародної напруженості в українському суспільстві. По суті він підтримав обрання на гетьманську посаду І. Виговського, який всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше Петро Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців на чолі з тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50-х рр. жодна з політичних акцій, які здійснювалися на території українських земель, не проходила без участі П. Дорошенка. Він - учасник посольства, яке вело переговори з російськими урядом (вересень 1658 р.), а також підписання галицького договору між представниками України та Польщі.

Проте, очевидно, не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, по суті, згідно з умовами Гадяцького договору, зводила на нівець державну незалежність України в складі Речі Посполитої. Не випадково незабаром ми бачимо його серед осіб, найближчих до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана добре знав свого земляка і цілком довіряв йому. В складі козацького посольства він брав участь у переговорах у Переяславі з російським представником князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням повних статей, що істотно обмежували автономні права України[12]. П. Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорозького (вони передбачали рівноправний характер відносин України і Росії). Але і на цей раз Москва не пішла на будь-які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.

Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому не випадково під час воєнних дій між російсько-українським та польським військом серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. Підтримував їх Петро Дорошенко. Він (тоді чигиринський полковник) уже в котрий раз у складі козацького посольства бере участь у переговорах з польськими представниками Є. Любомирським, а пізніше коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660р.). Їх результатом стала декларація про відновлення умов Гадяцького договору (крім пункту про створення Руського князівства). Сумнівно, що це була перемога української дипломатії. Адже фактично Україна перетворювалася в арену жорстокої боротьби між двома великими державами - Росією і Польщею.

Восени 1660 р. П. Дорошенко стає наказним гетьманом. Він вирушає з козаками та підрозділами татар на Лівобережжя, де веде бої з загонами російських ратних людей. Не уникає він також інших політичних акцій - бере участь у роботі військової ради в Корсуні, листується зі своїми прибічниками і противниками, зустрічається з потрібними людьми. Саме в цей час він був нобілітований (одержав шляхетство) польським сеймом.

Разом з тим факти засвідчують, що десь із середини 1661 р. стосунки між Ю. Хмельницьким та Петром Дорошенком дещо охололи. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі істотно знижує свою політичну активність. Тим часом ситуація на Україні залишалася надзвичайно складною - на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після по стриження у ченці Юрія Хмельницького гетьманом обирається Павло Тетеря. Петро Дорошенко знову назначається наказним гетьманом, а пізніше займає посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана. Вже вкотре він кидається у вир боротьби - веде воєнні дії на лівому березі Дніпра, придушує виступи своїх політичних противників і т. п. У середині 60-х рр.. Правобережну Україну охопила нова хвиля внутрішніх конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Боротьба широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювалася внутрішніми та міжстановими конфліктами[7.239-242].

Отже, Петро Дорошенко стає учасником посольства яке вело переговори з російським урядом і жодна з політичних акцій які здійснювались на території України не проходили без його участі. Згодом він стає наказовим гетьманом та листується зі своїми прибічниками і противниками.

2.3 Гетьман Петро Дорошенко

Розгромлений повсталими козаками, правобережний гетьман у квітні 1665 р., захопивши з собою військову скарбницю, клейноди, хоругви, гармати і архів, утік до Польщі. Гетьманська посада звільнилася, тож з'явились і перші претенденти на неї - овруцький полковник Дерик (Дацько Васильович) і медведівський сотник Опара. У цій ситуації П. Дорошенко утверджується в думці пошукати й собі щастя на терені гетьманства [4.193].

Але здобути гетьманську булаву чистими руками навряд чи було можливо. Тому Дорошенко розпочав боротьбу з Опарою, якого невдовзі ув'язнили татари (друга половина серпня 1665 р.). Під Богуславом при підтримці мурз Петро Дорошенко був оголошений гетьманом [7.242].

Сьогодні можна сперечатися погоджуватися або заперечувати думку про те, що відіграло у цій акції важливішу роль - татарська підтримка чи вільний вибір козаків. Гадаємо, і те, й друге. Не випадково з цього питання існує такий великий спектр думок у документах і літописах.

Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно - став утверджувати владу в різних районах Правобережжя. Насамперед розправився з своїм політичним противником, брацьким полковником В. Дрозденком (Дроздом), загони якого складали близько 40 тис. козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.

Противники були повергнуті. Але значно складнішою виявилася справа з ворогом зовнішнім. Тут Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, проявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він водночас відмовляється розмістити польські залоги у правобережних містах, домагається від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах шляхетських маєтків і т. д. Ставилося також питання про звільнення з ув'язнення київського митрополита Йосипа Сокальського, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького, заарештованих за участь у підготовці виступу проти Польщі. Гетьман прагне зберегти дружні взаємини й з новим кримським правителем Ааділь-Гіреєм. Час показав, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах Петра Дорошенка.

Отже, Дорошенко розпочавши боротьбу з Опарою, якого невдовзі узяли татари, під Богуславом при підтримці мурз, Петро Дорошенко був проголошений гетьманом. Він розпочинає утверджувати свою владу у різних регіонах Правобережжя та з зовнішніми ворогами докладаючи максимум дипломатичного хисту.

2.4 Нові зміни у політичній програмі

Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію правобережного гетьманства. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств народу. З іншого боку, змінилося міжнародне становище, що обумовлювалося укладенням між Польщею та Росією так званого Андрусівського перемир'я від 20 січня 1667 р. Відкинувши умови Переяславської ради 1654 р., Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. Дорошенко добре розумів, що це перекреслювало його плани об'єднання обох частин українських земель під однією булавою. Тому він вносить нові зміни у свою політичну програму. По-перше, прагне скликати загальновійськову раду козаків обох берегів Дніпра, по-друге, організовує за допомогою татар похід у Галичину з тим, щоб остаточно розгромити польську армію і встановити свій контроль над цим регіоном. На жаль, жодну з цих акцій П. Дорошенку реалізувати не вдалося. Лівобережний гетьман І. Брюховецький зі старшиною відмовилися прибути на раду. Водночас союзник Дорошенка калга-султан Керим-Гірей пішов на замирення з командуванням польської армії і, спустошити міста і села Поділля, Волині й Покуття, повернувся з ордою в Крим. За цих умов, шукаючи реальних засобів досягнення поставленої мети, П. Дорошенко звертає увагу ще на одну політичну силу - Росію. Наприкінці 1667 р. він починає переговори з представниками Москви В. Дубенським і В. Тяпкіним. Ця подія цікава лише тим, що відбивала прагнення позбутися присутності в Україні царських воєвод і повернути у повному обсязі козацькі права і вольності, але й тим, що вказувала на стремління Дорошенка воз'єднати в межах єдиної Української держави усі етнічні землі.

Його тверда позиція щодо присутності російських воєвод в українських містах давала надію на всебічну підтримку широких кіл козацтва, міщан, селянства. Правобережний гетьман продовжує балансувати між Польщею та Росією і водночас прагне заручитися надійною допомогою з боку Криму. Він налагоджує більш тісні відносини з І. Брюховецьким. Старшинська рада, яка зібралася в Чигирині (січень 1668 р.), висловилася за об'єднання Лівобережної і Правобережної України і направлення посольства до Стамбула і Бахчисарая. Рішення ради підтримали також представники Запорозької Січі.

Відкрита воєнна акція на Лівобережжі розпочалася на весні 1668 р. Незабаром було звільнено від російських воєвод майже всі великі міста, взято під контроль переправи, комунікації й торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і сталося.

Однак наступні події показали, що все ж Петро Дорошенко був далекий від реалізації своїх політичних задумів. Перед усім вторгнення польських підрозділів змусило залишити лівий берег Дніпра і повернутися на Правобережжя. По-друге, на гетьманську булаву заявив претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий бахчисарайським двором. По-третє, на бік Росії перейшов Дем'ян Многогрішний, залишений Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).

Виникає закономірне питання: чи була життєздатною політична платформа Петра Дорошенка? Відповідь може бути лише однозначною: так, була. Про це, зокрема, свідчить підтримка гетьмана практично всіма станами населення України. Проте в об'єднані розчленованих політичними кордонами українських земель в єдину державу не були зацікавлені ні Москва, ні Варшава. І П. Дорошенко зважується на докірну зміну своєї політичної орієнтації. Він робить крок у напрямі зближення з Туреччиною (відомо, що перші симптоми цих настроїв виявлялися ще у 1667 р.). Військова рада у Корсуні (березень 1669 р.), підтвердивш загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, водночас висловилася за протекторат турецького султана. Однак, очевидно, офіційної присяги козаки не принесли.

У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, які передбачалося покласти в основу угоди Дорошенка з султаном. З документів московського походження можна зробити висновок, що гетьман не відмовився від генеральної думки об'єднати всі українські землі від р. Вісла до Севська і Путивля в межах однієї Української держави. Інші пункти угоди від 1669 р. (усього їх 17) передбачали гарантію національно-політичних прав та інтересів України. На жаль, ні тоді, ні в майбутньому Стамбул навіть не збирався до кінця задовольнити умови. Які б могли стати основою рівноправних взаємин України і Туреччини Розкидані у різних місцях і датовані різним часом висловлювання П. Дорошенка також засвідчують, що він не вважав особисті взаємини з Портою фундаментальною основою своєї зовнішньої політики.

Отже, відкинувши умови Переяславської ради Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. Дорошенко розуміє, що це не дозволить йому об'єднати українські землі під однією булавою. Тому він вносить нові зміни у свою політичну програму. По-перше, прагне скликати загальновійськову раду козаків обох берегів Дніпра, по-друге, організовує за допомогою татар похід у Галичину.

2.5 Михайло Ханенко-претендент на гетьманство

Навесні - влітку 1669 р. на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. Незабаром на політичну авансцену виступив ще один претендент на гетьманство - уманський полковник Михайло Ханенко. Між обома сторонами розпочалися воєнні дії, в ході яких були поразки й перемоги, облога фортець і бої з переважаючими силами противника. У круговорот цієї боротьби були втягнуті й зовнішні сили - Крим і Туреччина. Це ще більш ускладнило перебіг подій, надавало їм драматичного, особливо кривавого характеру.

Надій на всебічну підтримку з боку Оттоманської Порти залишалося мало. Тому П. Дорошенко резервує за собою інші варіанти - продовжує підтримувати зв'язки як з Польщею, так і з Росією. Але це не була безпринципність. Навпаки, у взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної й принципової лінії, спрямованої на відновлення територіальної цінності Української держави. З таким настроєм П. Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько-польської комісії в Острозі. Козацька сторона виробила для своїх делегатів наказ із 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно реально відбиває державницькі устремління як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорозьке однозначно заявило, що воно вимагає окремої території в складі Київського, Паволоцького, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговиць кого, Чигиринського, Черкаського, Канівського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статі, що стосувалися прерогатив державного будівництва, конфесійного, культурно-освітнього та економічного характеру (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям, Віль заняття козаків різними видами господарської діяльності і т. ін.). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти ні на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз цього документа свідчить, що попри його урочистість він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах тих прав, що існували на передодні Визвольної війни.

Отже, навесні розгортається жорстока боротьба з Суховієм, а згодом на політичну авансцену виступає ще один претендент на гетьманство - Михайло Ханенко. Розпочинаються воєнні дії.

2.6 Позиція відносно існування незалежної України

Щодо Петра Дорошенка, то його позиція відносно існування незалежної Української держави лишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, польський король писав, що “Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням”.

Джерела польського і російського походження засвідчують, що восени 1670 р. П. Дорошенко зробив ще один крок у напрямі зближення з Портою. Гетьман збирає у Чигирині раду, яка висловилася за присягу козаків турецькому султанові. Водночас правобережний правитель вживає ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. У цьому плані, очевидно, доцільно розглядати його контакти з курфюрстом Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він підтримував зв'язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньо політична діяльність Петра Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Субеського на Поділля. Впав ряд міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько-подільські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 р. кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 р. похід “на Ляхистан” розпочала 100 - 120 тис. турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним почали складати присягу на вірність гетьманові міста. Поразку за поразкою терпіли поляки і козаки М. Ханенка [6.321-325].

Дорошенко з'явився перед султаном 16 серпня 1674 р. З бунчуком і прапором він увійшов до намету Мухамеда Iv , від якого одержав каптан, булаву й чорного коня. А вже незабаром почалась осада “дива природи” - фортець м. Кам'янця. Вона тривала недовго. Польські урядовці не могли організувати оборону. Не допомагали й німецькі найманці. Мури фортеці впали, а за ними й надії польської старшини на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, що завершилися підписанням Бучацького мирного договору, за яким Туреччина отримала територію Поліського воєводства. П. Дорошенко мало що вимагав від перемоги Отаманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території у старих кордонах.. Така політика Туреччини не могла не позначитися на настроях Дорошенка. Гетьман дедалі більше розчаровується у вчинках стамбульських союзників. Не випадково він повів переговори з Росією. На жаль, вони завершилися безрезультатно. Більше того, ще на початку 1674 р. об'єднані сили І. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, оволоділи всім Правобережжям, крім Чигирина.

17 березня 1674 р. на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом “обох сторін Дніпра”. Проте цей тріумф московської політики тривав не довго. Незабаром татарські орди почали плюндрувати все на своєму шляху і сіяти смерть на Правобережній Україні. На допомогу Дорошенкові вирушив сам турецький султан [4.194-195].

Українсько-російські війська поспішно відійшли за Дніпро. Вже вкотре місцева людність залишилася безборонною. Палали міста і села, тисячі бранців гнали в Крим, прокляття туркам і їх союзнику П. Дорошенку линули над заюшеною кров'ю українською землею. Але знаходилися люди, які боронилися від ворога. Всі без винятку вітчизняні літописці відзначають героїчну оборону Ладижина. Цілий тиждень тривали жорсткі бої під Уманню. Навіть після падіння фортечного муру уманці не припинили опору. За свідченням очевидців, жителі міста обороняли кожну вулицю, двір, будинок. Тоді “кров текла річками” - турки не жаліли не дітей, не старих. Місто було спалено дощенту. “Тамо бяше со Уласом, - пише Г. Грябянка, - Дорошенку и при нем будучи войскам християнським видети кров, улицами те кущую, ибо вси Умань Християне мужественно от меча умроша; таможде в Умани турки от побитих християн глави отрезовали, и турецького паши за всякую по червонцу брали…”[2]. Наштовхнувшись на впертий опір місцевого населення, турки також були змушені припинити наступ і відійшли за Дністер.

Отже, позиція Дорошенка відносно існування Української незалежної держави залишалася незмінною. Він робить ще один крок у напрямку зближення з Польщею. Вступає у війну падишаха, що пішло йому на користь. Згодом Самойлович оволодіває всім Правобережжям і проголошується гетьманом обох сторін. На Правобережжі розпочалось “сіяння” смерті, вся земля вкривалася кров'ю.

2.7 Звільнення з посади і заслання П. Дорошенка

Дорогою ціною далася П. Дорошенку перемога над політичними противниками. В руїнах лежав колись квітучий край, місцева людність була знищена, забрана у кримську неволю, розбіглася на Волинь, у Галичину, Лівобережну Україну. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собеський кинув добірні війська на Поділля. З'являлися нові бої, і були нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно-політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.

На середину 1673 р. становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили вірні “серденята” і найближчі соратники, друзі і навіть родичі. Важким тягарем на душу гетьмана лягла смерть митрополита Йосипа Тукальського - не лише порадника, а й найближчого друга. Повз його увагу не пройшли воєнні приготування І. Самойловича і російських воєвод, готових до вторгнення на Правобережжя до кримських татар. Гетьман гарячково шукав вихід і , здавалося, знайшов його. Він вирішив скласти присягу на вірність цареві, але не перед лівобережним гетьманом або російськими представниками, а перед І. Сірком. Кошовий отаман на чолі об'єднаного загону запорожців і донців негайно направився в Чигирин. Згідно з його повідомленням, після прибуття в гетьманську резиденцію і триденних переговорів “Дорошенко тотчас, в присуствии чина духовного, со всем старшим и меншим товариством и со всем своїм воском и посполитими людьми, перед святым евангелием присягнув на вечное підданство вашему царському величеству” [11]. Одночасно правобережний гетьман передав І.. Сірку частину клейнодів - булаву і прапор, а також деяку зброю і боєприпаси, що зберігалися у фортеці.

Зрозуміло, що зважившись на цей крок і, особливо, заручившись підтримкою Запорозької Січі, П. Дорошенко думав виграти час і зміцнити свої позиції. З цією ж метою він направляє у Москву посольство на чолі з чигиринським городовим отаманом Іваном Сенкевичем. Надіслана правобережному гетьману царська грамота твердила, що “все минуле буде забуте”, але водночас наказувалося з'явитися на лівий берег Дніпра для присяги перед князем Г. Ромадановським і гетьманом І. Самойловичем.

П. Дорошенко ще деякий час втримався в Чигирині. Він листувався з І. Самойловичем та І. Сірком; поширювалися чутки про його контакти з турками і татарами. Але капітуляція правобережного гетьмана була вже справою часу. Дізнавшись про виступ російських та українських військ, П. Дорошенко змушений був здатися. Акт присяги відбувся 19 вересня 1676 р. неподалік Чигирина в таборі Г. Ромадановського та І Самойловича. Одночасно були передані клейноди, зброя і турецькі грамоти. Після повернення у Чигирин колишнього гетьмана ключі від міста й артилерія перейшли в руки нових господарів. Фортецю зайняли російські стрільці та козаки Чернігівського полку.

В другій половині жовтня 1676 р. у Москві відбулася церемонія передачі клейнодів П. Дорошенка. Вона була обставлена надзвичайно урочисто і мала насамперед політичну мету. Після демонстрації московському люду та іноземним дипломатам прапори, булава, бунчук і султанські санджаки було передано до Оружейної палати. Пізніше І. Самойлович надіслав до Москви також частину архіву колишнього правобережного правителя.

Здавалося, життя Дорошенка входить у нормальну колію. І. Самойлович своїм універсалом надав йому у власність Сосницю, дозволив туди поселитися матері Петра Дорофійовича (невдовзі вона стала ігуменею Покровського жіночого монастиря

Але так тривало недовго. Всупереч попереднім запевненням розпочалися тривалі переговори вищих російських чиновників з І. Самойловичем з приводу висилки П. Дорошенка до Москви. Заради справедливості слід зазначити, що лівобережний правитель у цій справі проявив своєрідну гетьманську солідарність. Він деякий час чинив опір цим домаганням, наводячи різні аргументи на користь своєї правоти. Адже незабаром, говорив Самойлович, має відбутися судовий процес над особами, які вчинили проти нього змову. На суді як свідок мав обов'язково виступити і П. Дорошенко. Крім того, на думку гетьмана, цареві слід дотримуватися обіцянок, які він дав колишньому правобережному правителю. Важливим доводом були й міркування чисто морального характеру - як на Україні і, зокрема на Запорожжі, сприймуть повідомлення про насильницьку відправку до Москви П. Дорошенка.

Здавалося, аргументи І. Самойловича вплинули на російських урядовців. Але так тривало недовго. Вже навесні 1677 р. стольник Семен Алмазов заявив у Батурині, що питання вирішено і Петро Дорошенко повинен негайно прибути до Москви. І. Самойлович після деякого коливання погодився.

Можна лише здогадатися, З яким настроєм зустрів П. Дорошенко повідомлення про свою висилку. Збіг один день, даний для зборів, і ось уже 8 березня він назавжди залишив рідний край і в супроводі алмазові, генерального судді Домонтовича й генерального писаря Прокоповича вирушив у дорогу. Ніякі слова про царську ласку не могли поліпшити настрою 50-літнього козака. Добре, дуже добре знав він московські придворні звичаї й ціну царського слова. Очевидно, протягом усіх десяти днів дороги думав про своє життя, згадував близьких і товаришів по зброї, аналізував причини невдач і політичних прорахунків. Найбільший біль спричиняло те, що йому не вдалося здійснити основну мрію свого життя - об'єднати розтерзану українську землю під однією гетьманською булавою й забезпечити народові самостійне існування. Московщина і Польща, турецький султан і кримський хан продовжували терзати Україну, шматувати її територію, нищити господарство і національний дух народу.

Похмурим березневим днем зустріла Москва могутнього у минулому правителя. На аудієнції у царя 20 березня йому пригадали попередні “вини й злочини” і водночас наказали, як підданому Федора Олексійовича, залишатися у Москві і виступати порадником у веденні справ з Туреччиною і Кримом.

Петру Дорофійовичу, по суті, довелося розпочати своє життя заново. Адже був зламаний утверджений протягом багатьох десятиліть уклад життя, відповідні правила поведінки, побут і звичаї. Перебування у великому місті, відсутність власного будинку, залежність навіть у виборі харчування від місцевої царської адміністрації, безперечно, пригнічували душу старого козака. В окремі періоди Дорошенко просто голодував. Не вистачало харчів і вина, ніде було випасатися коням. Дошкуляли горласті караульна - сотник і семеро стрільців, які щоночі пиячили і розважалися. Листи колишнього правобережного гетьмана на Україну (адресатом в основному був І. Самойлович) передають його душевний стан. Вони сповнені прохань подбати про залишене господарство, надіслати у Москву їстівні припаси та вино. Окремо в листуванні піднімалося питання про перевезення до Дорошенка його дружини Єфросинії. У круговерті цієї справи були втягнуті родичі Петра Дорофійовича (мати, брати) і царські чиновники, І. Самойлович і генеральна старшина. Крім небажання самої Єфросинії їхати у далеку Москву, домішувались якісні особисті міркування Дорошенка. Піддячий Василь Юдін, посланий за Петровою дружиною, свідчив у Москві, що Андрій, один із братів Дорошенка, говорив йому: “…писал де нема брат его Петр с челядником своим, которой с ним подьячим приехал, под клятвою: буде его Петрова жена прежних своїх злих дел престала и живет по обещанию своему, как обещалась ему Петру в то время, как он ее себе взял з черного платья, и он бы Андрей к нему ее прислал; а буде какие есть поступки, и он бы отписал к нему не тая ничего. И он де Андрей поступки ее объявил гетьману и к брату своему с челядником своим написав посылает, да и ему Подьячеву объявляет: как де брат его Петр, за злодейские ее дела, положил было на нее Чернов платне, и видя он дочь свою в сиротстве и в малих летах, над нею злодейкою умилосердился, взял ее к себе в жену по прежнему; а при взяте она ему обещалась, что до смерти живота свого ничего пить не станет, потому что во хмелю чинитсца всякое злодейство. И по отъезде его Петрове к великому государю к Москве, учала она пить безобразно и без ведома его Андреева ходить и чинить злодейство. И ныне де, приехав в Сосницу, велеп он Андрей ей сбиратца ехать к брату Петру. И она де при отце своим Яненке говорила ему Андрею с криком: буде ее он к Москве сильно пошлет, и брат де его Петр недовго на свете будет жить. И он де Андрей, слыша от нее такие слова, бил челом к гетману, чтоб ее к брату его до времени не посылать” [1]. Важко сказати, що правда, а що вигадка в цій історії. Документи безпристрасно зафіксували одне - невдовзі Єфросинія у супроводі проводирів та охорони нарешті прибула до Москви. Лише після цього Дорошенкові було надано новий будинок, призначено грошове і продуктове жалування.

Але не особисті справи домішували у листах засланця. Вони пронизані безвихіддю, тугою за Україною, благаннями посприяти поверненню на батьківщину.

Обставини склалися не на користь Дорошенка. Спустошливим смерчем по Україні пронеслися Чигиринські походи 1677 і 1678 років, під час яких була знищена традиційна резиденція українських гетьманів. Новий прихід до влади Ю. Хмельницького не приніс спокою розтерзаному краю. Тут панували турки, нищилися міста і села, забирались у ясир рештки місцевої людності.

Отже, Українські землі були звільнені від політичних противників. Заплатив за це Дорошенко дуже велику ціну, його було знято з посади гетьмана ти вислано у заслання. Він писав листи на Україну які були пронизані тугою за Україну, благанням повернути його на батьківщину.

2.8 Знову воєвода

Новий поворот готувало життя самому Дорошенку. У жовтні 1679 р. він одержав царський наказ про призначення його воєводою у Великий Устюг. На це колишній гетьман відповів: “Великий государ обнадежил меня своею милостию, велел мне быть со всеми родственниками в Соснице, а после приказал быть в Москву на время. А как я видел царския очи, и тогда премногою государскою милостию был обнадежен, указали мне жить в Москве, двор мне дали, корм и питье. Буду бить челом великому государю, чтоб меня на воєводство посылать не изволил: у меня в малороссийських городах три брата родимые и родственники: - как услышат, то не подумают, что я отпущен на воеводство, а представитса им, что я сослан в ссылку, и будет оттого большое дурно на обеих сторонах Днипра. Объявляю я об этом, зная тамошних народов нравы. Яненко великому государю изменил, передался Хмельниченку, и я не таю, что Яненко и Хмельниченко мне родственники. В Соснице у меня было оставлено много имения; из этого имения много взял гетьман, много распропало, а если царское величество отпустит меня на воєводство, то и остальное все пропадет. И тепер я в большом сомнении, что из Сосницы и других городов от сродников моих недель с шесть никакой ведомости ко мне не было; а как я буду на таком дальном воеводстве, то и подавно все от меня отступятся и писать ко мне не будут за таким дальним разстоянием”[10]. Нам невідома реакція царя на цю заяву. Зрозуміла, що вона була негативною, оскільки взимку Дорошенко був призначений воєводою у В'ятку (на цій посаді перебував до 1682 р.). Після повернення звідти він одержав у своє володіння с. Ярополче Волоколамського повіту.

Отже, не дивлячись на заслання в якому був колишній гетьман, Петро Дорофійович Дорошенко, згодом цар видав наказ про призначення його воєводою у Великий Устюг. Хоч він і намагався відмовитися від такої посад, цар все ж таки назначив його воєводою у В'ятку.

Розділ 3. Останні роки Петра Дорофійовича Дорошенка

3.1 Зовнішні риси гетьмана і риси його характеру

Дорошенко доживав віку в оточенні нової сім'ї. Навряд чи його життя вже ускладнювалося політичними устремліннями. Колишній гетьман займався власним господарством, виховував дітей, приймав знайомих і вів суворі тяжби з навколишніми поміщиками. Разом з тим не забував про земляків-козаків, за яких клопотався перед московськими урядовцями.

Якими ж були зовнішні риси гетьмана і риси його характеру? На відомих нам портретах змальована людина у гетьманських обладунках і з відповідними атрибутами влад, з тонкими рисами обличчя, допитливими очима, підголеною бородою й довгими вусами (на портреті, вміщеному С. Величком, Петром Дорофійовичем Показаний без бороди). Дорошенко мав твердий характер, залізну волю, був наполегливим у досягненні мети. Доброта, дбайливість і постійна підтримка родичів, близьких людей і сподвижників поєднувалися в ньому з жорсткими підходами до противників та осіб, дії яких суперечили політиці гетьмана. Однак Петру Дорошенку не можна закинути прагнення до авторитарних методів правління. За словами одного із знавців життя та діяльності правобережного правителя, він був “найбільш конституційним гетьманом, додержуючись старих козацьких традицій”. З усіх найважливіших політичних питань гетьман постійно радився зі старшиною, систематично збирав як загально військові, так і вузькі ради з генеральної старшини і полковників [5.663]. Він знав людей і гуртував навколо себе талановитих сподвижників.

Бурхливим було особисте життя Петра Дорошенка. Він тричі одружувався. Мав двох дочок і трьох синів. Останній раз одружився у 1684 р. вже на чужині. До речі, від цього шлюбу вже в іншому коліні походила Наталія Гончарові - дружина Олександра Пушкіна[7.248-254].

Отже, свої останні роки Дорошенко доживав в оточенні сім'ї виконуючи обов'язки господаря. Взагалі, був тричі одружений. Йому були притаманні найкращі риси характеру.

3.2 Смерть і поховання Петра Дорошенка

Помер Петро Дорошенко 9 листопада 1698 р. поховали його на березі р. Лами під правим криласом місцевої церкви. Однак незабаром церкву було розібрано і на місці поховання зведено каплицю. Навіть після смерті прах Петра Дорошенка не знав спокою. Згідно зі свідченням очевидця, взимку 1887 - 1888 рр. могила невідомо ким була пограбована (в народі поширювалися чутки, що у похованні знаходилася булава, шапка з брильянтами й алмазами та дорога зброя). Відбулося слідство, у ході якого поховання було розорено ще більше - кістки та череп гетьмана витягнуті з домовини і розкладені на верхньому могильному камені, де знаходилися два місяці.

У 70-х роках П. Дорошенко зійшов з арени як активний політичний діяч. Своє фізичне життя він завершив у 90-х роках буремного ХVII СТ. у Московщині, далеко від рідної землі. Але основна ідея його - об'єднати всі українські землі під однією гетьманською булавою у незалежній державі - втрачена не була. Серед козацької старшини знаходилися люди, які продовжували боротьбу як проти царської Росії, так і шляхетської Польщі [8].

Отже, у 1698 р. Петро Дорошенко зійшов з своєї арени життя і був похований під правим криласом церкви. Та навіть після поховання йому не дали спокійно відпочити. Могилу було ущент розорено. Та основна його ідея втраченою все-таки не була, серед козацької старшини знаходилися люди які її продовжували.

ВИСНОВОК

У пам'яті українського народу Петро Дорофійович Дорошенко залишився як один із найкращих героїв. Він воював і проливав свою кров за ради нас, заради створення єдиної незалежної держави (можливо зараз саме завдяки йому, ми й живемо в єдиній, незалежній державі). Петро Дорошенко завжди щиро бажав Україні добра, він підняв її з руїн та попелу, дав надію українському народові на краще життя. І за те назвав його український народ почесною назвою: “Сонцем Руїни”. Багато дум і пісень склав народ прославляючи славнозвісного героя. Ось одна з них:

“Щирий сину України,

Хочеш неньку закріпити,

Але бачиш , що з Північчю

І з Заходом важко жити.

То турецького султана

Просиш на спільную згоду -

Й він же поміч буде мати Від вкраїнського народу…

Але впав поклін на тебе

Від любимого народу -

Він не знав, що в добрій вірі

З бусурманом робиш згоду.

Братовбивчі чвари , спори Обертають край в руїну,

и зложив свої клейноди

І покинув Україну.

Бо добро спільної Неньки

Вище ти цінив, як славу,

Щоб скінчити братні спори,

Жертвуєш свою булаву.

І на чужині московській світлий муж наш загибає.

Був він “Сонцем на Руїні”, І таке ім'я в нас має…”

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Акты ЮЗР //. Спб., 1884. - Т. 13. - С. 135.

2. Граб'янка Г. Летопись // Время комисии для разбора древних актов //. К., 1854. - С. 219.

3. Грищенко І. С., Карабанов М. М., Лотоцький А. Л. Гомін віків - К., 1994. - 192 с.

4. Гусєв В. І., Дрожжин В. П., Коліцев Ю. О., Сокирко О. Г., Червінський В. І. Видатні постаті в історії України ІХ - ХІХ ст. //. К., 2002 - 359 с.

5. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко //. Нью-Йорк, 1985. - 703 с.

6. Замлинський В., Войцехівська І., Галаган В., Герасименко Н., Гуржій О., Діптан І., Єкельчик С., Іваненко А., Котляр М., Палієнко М., Панасенко В., Путро О., Реве гук В., Сас П., Сергієчко Г., Смолій В., Щербак В., Яковенко М., Яремченко Б. Історія України в особах IX - XVIII ст. //. К., 1993. - 396 с.

7. Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах //. К., 1994. - 327 с.

8. Краснов В. Могила Дорошенка (Из детских воспоминаний) //. К., 1900 - № 7 -8. - С. 8 - 9.

9. Соловьев С. М. История России с древних времен //. Спб., 1984. - Т. 12. - С. 459.

10. Соловьев С. М. История России с древних времен //. Спб., 1984. - Т. 13. - С. 856 - 857.

11. Цит. за: Эварницкий Д. И. Иван Дмитрович Сирко, славний кошевой атаман Войска Запорожских низовых козаков //. Спб., 1894. - С. 76.

12. Яковлєв А. Українсько-московські договори в XVII - XVIII віках //. Варшава, 1934. - Т. 12. - С. 459.