Іван Огієнко - історик української мови

22

21

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра українознавства

Науково-дослідницька робота

На тему

Іван Огієнко - історик української мови

Виконала:

студентка 1 курсу 6 групи

економічного факультету

спеціальності облік і аудит

Бондарук Марія Л.

Перевірив: доц. Малевич Л. Д.

Рівне - 2005

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Розпад праіндоєвропейською мови

1.1 Праіндоєвропейська доба

1.2 Теорія постання мов

1.3 Поділ мов на групи

1.4 Праслов'янська мова

РОЗДІЛ ІІ. Визнання української мови

2.1 Постання української мови

2.2 Українська земля й український народ

2.3 Українські племена

2.4 Територія розселення

2.5 Спільної “руської” мови ніколи не було

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Українська літературна мова народилася в нас ще в глибоку давнину, ще перед офіційним прийняттям християнства. Роком народження нашої літературної мови вважається 988-й рік, тобто рік уже офіційного хрещення Києва, яке зробили греки на прохання нашого Київського князя Володимира Великого. І от уже у 1988 році Україна відсвяткувала тисячоліття життя своєї офіційної літературної мови. Життя дуже довге і надзвичайно змістовне, повне великих і драматичних сторінок, яких не знає в своєму розвої ні одна літературна мова світу.

Літературною мовою звичайно зветься мова книжок та мова інтелігенції, і вона сильно різниться від мови простонародної чи говіркої. Кожна літературна мова ставить собі завданням бути загальною для свого народу-нації, і, як така, вона є мова науки, викладів, проповідей, школи, театру, урядів і т. ін., тобто вона є мовою публічного вжитку для нації.

Довга була дорога розвою нашої української літературної мови, дорога терниста й крута. Вона завжди невпинно йшла все в перед, не дивлячись на всі тяжкі перешкоди на своєму шляхові. Руйнувала вона всі кайдани, які на неї “накладали”, звичайно чужинцями, й таки рвалася до волі та розвитку, аж поки не стала знову всеукраїнською соборною мовою.

Вивченню історії розвитку української мови Іван Огієнко присвятив усе своє наукове життя, й написав про це багато різних праць, великих і малих. У них письменник подає громадянам все потрібне для пізнання й ґрунтовної оборони своєї мови, як основи народу-нації, що прагне до свого незалежного державного життя. Подає відомості, без яких не може обійтися кожен українець, що зве себе свідомим українським інтелігентом.

Сьогодні настав той час, коли наука переконливо твердить, що українська мова - це окрема самостійна мова в слов'янській родині, а коли мова окрема, то окремий і самостійний і носій її, український народ. Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов'янські мови, започаткувалася в глибоку праслов'янську давнину, ще довго до Різдва Христового, і довгими століттями зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні. Зріст українського народу, а з ним і його мови, ніколи не спинявся й не спиняється, не дивлячись на неймовірні перешкоди, які йому ставить й ставила його історія.

РОЗДІЛ І. РОЗПАД ПРАІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОВИ

1.1 ПРАІНДОЄВРОПЕЙСЬКА ДОБА

Десь за п'ять тисячоліть до Христа усі теперішні так звані індоєвропейські народи говорили ще більш-менш однією спільною мовою, яку ми умовно звемо праіндоєвропейською. Мова ця скоро почала розпадатися на окремі говірки, які довгий час різнилися між собою дуже мало, а пізніш дали початок окремим індоєвропейським мовам, сьогодні існуючим головно в Європі й частині Азії. Серед багатьох говорів цієї індоєвропейської мови була й мова слов'янська, тобто вже на індоєвропейській прабатьківщині існував, як окрема етнічна “одиниця”, і той народ, що дав початок народу слов'янському, а з ним разом існувала й мова, яка стала, так сказати, матір'ю для мов слов'янських.

Прабатьківщину чи правітчизну індоєвропейської мови перше шукали в Азії, за Біблією - поміж річками Тигром та Євфратом, але ця азійська теорія скоро була відкинена. Тепер наука встановила, що прабатьківщина індоєвропейських народів знаходилась в Європі й займала дуже великий простір, але слов'яни жили приблизно на тих землях, де живуть вони й тепер.

Мови балтійської групи - литовська, латинська та прусська - в давнину належали до однієї групи разом із мовою слов'ян, творячи одну балтійсько-слов'янську мовну спільноту. Що це було дійсно так, показує нам порівняння мов слов'янських з балтійськими, а головне порівняння старослов'янської з мовою литовською, як найголовнішою представницею балтійської сім'ї.

Десь за дві тисячі років до Христа індоєвропейська прамова остаточно поділилася на окремі сучасні мови, ще досить близькі одна до одної, а литовсько-слов'янська спільнота розпалася пізніш, десь у першому віці по Христі, а може й давніше, на дві мовні групи: балтійську та слов'янську, і кожна з них пішла своєю дорогою дальшого життя [5.13].

1.2 ТЕОРІЯ ПОСТАННЯ МОВ

Як постали всі теперішні індоєвропейські мови, в тому числі й мови слов'янські, перший вияснив німецький учений Шляйхер. Він добре знав природничі науки, й року 1865-го застосував природний розвій і до постання людської мови. Він дав т. з. генеалогічну чи родословну теорію постання всіх мов. Бо мова - це організм живий, який родиться, живе й зникає; як постають люди покоління з поколінь, так постають і мови з мов. Ця родословна теорія сильно була защепилася в науці й сильно поширилася, бо вона блискуча з педагогічного погляду, справді легко й ясно показуючи постання всіх наших мов. Але глибше вивчення й час показали, що ця теорія нічим реальним не доведена, а в своєму продовженні довела до постання чисто розумових теорій про прамови, ні на чому реальному не опертих, які тільки збаламутили мовознавчу науку. Остаточно Шляйхерова родословна теорія, скажімо, в германістиці вже впала, але часом ще тримається в славістиці.

Сильнішою й більш науковою була теорія хвиль чи групова теорія німецького вченого Йогана Шмідта, виставлена ним в 1872 - 1875 роках. За цією теорією, всі мови розвиваються спільно, рівно рядно, й кожна мова непомітно переходить в другу мову, тому разючої межі між сусідніми мовами нема, вони завжди близькі. Кожна мова на обидва боки є ніби мостом до мови сусідньої. Як кинути каменя в воду, то від нього відходять на всі сторони хвилі, які з часом і щодалі меншають, - отак живе й мова, чому цю теорію й названо теорією хвиль. За цією теорією, сусідні мови завжди мають багато спільного між собою, як то бачимо по всіх мовах, наприклад, українці західні нахиляються своєю мовою до поляків, а східні до - росіян. І навпаки: східні поляки близькі мовно до західних українців, а росіяни до східних українців. Й. Шмідт розклав слов'янські народи в крузі так, справа наліво, зі сходу на захід: Русь, поляки, сорби (полабські слов'яни), чехи, Словінії, серби, хорвати, болгари [5.21]. Шмідтові теорія в своїй історії противна якому-будь поділу слов'янських (і інших) мов на групи, чим наука займалася до того часу.

1.3 ПОДІЛ МОВ НА ГРУПИ

Слов'янське мовознавство з 1822 року, за чеським славістом Йос. Домбровським, ділило всі сучасні слов'янські мови перш на дві групи, пізніше стали ділити на три. На дві групи (біпартиція) ділили: чеський учений Домбровський, Шафарик, Копі тар, Шляйхер і ін. Але в науці сильніше защепився поділ на три групи (трипартиція), а саме: 1) слов'яни східні: росіяни, українці, білоруси; 2) слов'яни західні: поляки, полабські слов'яни, лужичани, чехи, словаки, і 3) слов'яни південні: болгари, серби, хорвати, словінці. Цей груповий поділ усіх слов'ян є поділ головно географічний, за границями державними, а не мовними, і вже тому він не витримує сильнішої наукової критики. Наукова критика відкидає тепер, при світлі нових даних життя й постання мов, усякі групові поділи, бо ділити мови можна на основі даних тільки мовних. Поділ слов'янських мов на дві чи три групи безпідставний, бо тепер наука міцно встановила, що кожна мова - це окреме ціле, в собі самому самостійне. Поділ мов на групи завжди буде штучний, а значення має хіба тільки практичне, але не наукове.

1.4 ПРАСЛОВ'ЯНСЬКА МОВА

Наука встановила, що всі слов'янські мови постали праслов'янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. Де саме знаходилася прабатьківщина слов'янських народів, про це між ученими нема ще єдності. Деякі вчені, наприклад, російські історики Ключевський, Платонов і ін., твердять, що слов'янською прабатьківщиною були Карпати. Славний російський мовознавець Олексій Шахматов доводив, що ця правітчизну лежала на півночі, в басейні Західної Двіни й Німана. Чеський археолог Нідерле колискою слов'ян уважає головно Полісся, ті землі, де тепер живуть білоруси: десь від Вісли на схід до Дніпра. Польський учений Ян Розвадовський шукає колиску слов'ян десь на сході від Німана й Дніпра. Наш історик М. Грушевський доводить, слов'яни по виділенні з індоєвропейської спільноти засіли територію від Карпат до Валдайської височини, по горішньому й середньому Подніпров'ї та між Віслою й Німаном, цебто головно на землях пізнішої України. Український учений Степан Смаль-Стоцький бачить Слов'янську прабатьківщину на великому просторі “від Вісли далі в глибину східноєвропейської низовини менше-більше до Дніпра; слов'яни сягали на північ до фінів, а на південь, здається, аж до Дніпра, а може й до Прута але ніде до Дунаю, не сягали ще до Чорного моря, а так само ніде не переступали Карпат” (“Україна”, 1928 р., кн.. 3, 6). Для окреслення слов'янської прабатьківщини багато й корисно працює тепер слов'янська філологія та слов'янська археологія.

Отож, на слов'янській прабатьківщині була т. зв. слов'янська прамова, чи спільно європейська мова, яку легко розуміли всі слов'янські племена. Ця слов'янська доба була дуже довга, тривала довгі віки, десь 2000 літ, і в ній наука розрізняє три доби: 1) початок її, цебто доба виділена з індоєвропейської мовної спільнот; 2) доба розвитку її; 3) кінець її, доба перетворення в окремі слов'янські наріччя.

Територія слов'янської прабатьківщини була дуже розлегла, слов'янські племена не сиділи на одному місті, але часто рухались, шукаючи вигідніших просторів, й звільна посувалися на всі боки. Якоїсь однієї влади над ними ніколи не було, а це не вело їх до створення однієї спільної мови.

Розміщення слов'ян на всій прабатьківщині С. Смаль-Стоцький описує так: “В середину прабатьківщини (так десь на теперішній Волині) жили племена - для ліпшого розуміння дамо їм теперішні назви - в меншій часті від заходу польські, в більшій часті від сходу, а може трохи ще й з півдня від польських - українські (бужани, волиняни, дуліби, лучани, деревляни, тиверці). З поліськими племенами на північ межували поморяни (кашуби, словінці); вони сягали аж до балтів (особливо прусів). Полабські племена були західними сусідами поморян, а ще в більшій мірі західними сусідами польських племен. Лужицькі серби межували на північ із полабськими, на схід - із польськими племенами. З ними ж та польськими на північ, а з українськими на схід межували чесько-словацькі племена… ”[4.108].

На окраїнах своєї території слов'яни межували з неслов'янськими племенами, а саме: на півночі й північному заході з балтами (литовцями, латишами й прусами), на півночі й північному сході з різними фінськими племенами, а на заході - з племенами германськими. Про все це виразно свідчить мова та археологія.

Праслов'янська, ясніше - спільнослов'янська мова - це реальний факт, це мова, що колись дійсно існувала, як мова спільнослов'янського народу, але подробиці якої ми мало знаємо. Праслов'янська мова - це та мова, що на світанку слов'янського життя виділилася від зв'язку індоєвропейської мовної спільноти, й жила аж до часу, коли в ній постали окремі слов'янські наріччя. Цю мову ми пізнаємо до певної міри порівнянням усіх сучасних слов'янських мов, і спільне між ними відносимо до мови слов'янської.

Уже на своїй прабатьківщині праслов'янська мова стала виразно розпадатися на окремі говори, спочатку дуже близькі до себе. Говорів цих було багато, в головному стільки, скільки пізніш постало слов'янських мов. Якогось поєднання цих говорів на окремі групи не було, бо історія не показує групового поєднання племен. Розміщені були вони в головному приблизно так, як уже й за історичної доби розмістилися слов'янські мови, що розвинулися з них.

Праслов'янська доба тяглася дуже довго, яких 2000 літ. Як свідчить історія, слов'яни ще й у віках I-IV по Христі уявили з себе одну цілість. Так було до готських часів, а з цього часу зачався сильний слов'янський рух, викликаний просуванням готів.

Готи, плем'я германське, сиділи в Прибалтиці, над горлом річки Вісла, і на початку III віку по Христі з боєм перейшли через слов'янську прабатьківщину, прямуючи на південь, і досягли долішнього Дунаю та берегів Чорного моря. Вони підбили під себе слов'ян і запанували над ними на яких 100-150літ. Готи оставили в слов'янській культурі багато слідів, також і в мові, наприклад, від них позосталися такі слова, як піст, піп, хрестини, й ін., відомі по всіх слов'янських мовах, бо слов'яни тоді були ще цілістю. За готами на південь посунулися й слов'яни.

Але на готів зі ходу кинулося монгольське плем'я гунів, і вигнало їх з-над Дунаю, й подалося далеко на захід, захоплюючи з собою й слов'янські племена. Гуни запанували над західними германськими племенами, наводячи страх на всю Європу, як “бич Божий”. Але по смерті Аттили 453 р. його держава помалу розпадається й зникає, а слов'яни тиснуться до Дунаю та Чорного моря [2.69]. В половині VI віку, з року 558-го, насунулися зі сходу знову нові монголи, авари (обри), й також заволоділи слов'янами й подалися далі на захід. Слов'янами вони володіли яких 150 - 200 літ, але раптом зникли, розбиті франками 797 року, тому й склалася в нас давня поговірка: зник, як обрив.

З аварської доби, з VI віку зачинається розпад досі суцільного слов'янського народу, який починає розходитися з своєї прабатьківщини на всі сторони, і з цього часу, з VI - VII ст.. формально закінчується праслов'янська доба. Слов'янам стало затісно на їхній землі й вони почали сунутися на всі сторони, де було для них місце, часом беручи його боєм. Увесь слов'янський рух провадиться з напрямку з півночі на південь, і зо сходу на захід. Може, десь під кінець V ст.. передові слов'янські племена досягли Дунаю, але тут їх затримали готи; історики VI ст.. Йордан та Прокопій свідчать, що за їхнього часу словіни й анти вже сиділи над долішнім Дунаєм і над Чорним морем. І вже в VI ст.. деякі слов'янські племена, що пізніш дали народи болгарів, сербів, хорватів і словінців, перейшли Дунай і поволі подалися на Балкани.

Професор С. Смаль-Стоцький так уявляє собі розхід слов'ян зі своєю прабатьківщини: “Під кінець V ст. бачимо південних слов'ян аж над долішнім Дунаєм і над Чорним морем. Західні слов'яни посунулися вже в намічених теперішнім їх розміщенням напрямах аж за Одру й до Лаби. Північно-західні слов'яни досягли вже Балтійського моря. Не помилимося, коли скажемо, що так само й північно-східні слов'яни протягом VI й VII ст. дійшли аж до Ільменського озера, чим перервався їх колишній зв'язок із північно-західними слов'янами (кашубами й словінцями). Ані одні, ані другі не могли посуватися прямо на північ, де сиділи все таки близькі їм балти, отже, обходячи балтів, знайшлися перші на захід від них, а другі на схід від них. Так само радимичі й в'ятичі “от ляхов” пустилися в східнім напрямі над Сож і Оку, бо на них набігали кривичі й дреговичі, які не тільки зайняли їхні місця, але й собі “посувалися ще далі в північнім напрямі за словінами і в східнім за радимичами й в'ятичами. Маємо повну підставу думати, що і сіверяни, і поляки знайшлися тоді вже за Дніпром. Інші ж українські племена йшли вслід за ними (деревляни), то знов поширювалися вслід за південними слов'янами не тільки на південь у напрямі ген до Дунаю й до Чорного моря (тиверці, угличі), але й до Карпат, і звільна навіть через Карпати на їх південний спад (тиверці, дуліби) тим більше, що південно-східні (українські) слов'яни знайшли і на сході, і на полудні для свого дальшого пошире6ння на переможні перепони, а все ширення слов'ян на всі сторони відбувалося на загал по лінії найменшого спротиву, хоч цим не хочемо сказати, що відбувалося воно без боротьби, - південнослов'янське поширення на Балкани й українське на схід і південний-схід сполучене було навіть із завзятими битвами”.

Отже, з VI ст.. розпочалася в житті праслов'янської мови нова доба, доба перетворення намічених говорів на окремі слов'янські мови. Доба ця тривала кілька століть, і остаточно кінчилася десь у IX-X ст.

На історичну арену слов'яни виходять досить пізно, але вже в І віці по Христі про них пише грецький письменник Птоломей, звучи їх венедами. Далі слов'яни звалися різними назвами, а історики VI В. Готський йордан та візантійський Прокопій звуть їх антами та словінами.

Праслов'янська мова вже на початку своїм не була зовсім однакова, бо весь народ жив окремими родами. А пізніш ці роди почали гуртуватися в окремі більші племена, і тим самим і праслов'янська мова почала ділитися на окремі говірки, що потім, у процесі свого розвою, виросли в окремі слов'янські мови. Таким чином, праслов'янська мова, особливо під кінець свій, не була вже мовою суцільною, бо в ній виразно зарисувалися початки будучих мов.

РОЗДІЛ ІІ. ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

2.1 ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Усе вище сказане дало нам правдивий малюнок дороги цього постання. Українська мова як така зарисувалася ще на слов'янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами, як поставала й кожна інша Слов'янська мова. Усі згідності й спільності в слов'янських мовах легко вияснюються з їхнього давнього суспільства на слов'янській прабатьківщині, а різні форми одного й того мовного явища були вже в самій праслов'янській добі.

У слов'янській прабатьківщині слов'яни сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніш застала їх історія, цебто, українці автохтони на своїх землях, як це удоводнив М. Грушевський; так само й чеський археолог Нідерле твердить, що українці й білоруси найбільш автохтонні на своїх землях. “Середнє Подніпров'я було правдоподібно правітчизною нашого народу”, - твердить М. Грушевський. Таким чином, Подніпров'я - це центр нашої найдавнішої території, де поставала наша історія, де витворювалась наша мова. Але народ український займав розлогу землю, куди входили - вживаю пізніших назв - і Галичина, Закарпаття, південна Волинь, а також Подоння.

2.2 УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ Й УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

Українська земля, як доводять археологічні розкопки, була заселена з найдавнішого часу, ще з часів палеоліту, тобто старшої кам'яної доби. Київ постав ще з початком людського життя на Дніпрових пагорках; на його терені знайдено найдавніші сліди життя в Східній Європі. Дніпро (Борисфен) з глибокої давнини був головною торгівельною дорогою. Він має широку систему допливів, сам простий, спокійний, а тому дуже надавався на водний шлях, і Київ став його найкращим пристінком при різних зносинах.

Археологія і мовознавство тепер сильно розвинулися, й вони освітили початки українського народу й його мову ще в доісторичних часах. Археологія показала, що на наших землях, підбиваючи під себе тубільну людність, жило багато різних народів, наприклад, кіммерійці (1000 літ до Христа), скити (VII ст.. до Христа), сармати (IV-III віки до Христа), Роксолани чи алани, готи ( II-III в. по Христі), гуни ( IV-V віки), болгари, авари. Народи ці позоставалися на наших землях, а також у нашій мові багато своїх слідів. Цим пояснюється, що дуже багато, понад 600 різних топографічних назв, наприклад, річок, пагорків, осель і т. ін. чужого погодження, - готських, сарматських, аланських і ін.

Уже з IV віку по Христі безперечно вимальовується перед нами український народ[3.81], а вже з VI віку бачимо його зовсім ясно. Так званих антів, що жили по берегах Чорного моря, наука сприймає за предків українців, і про цих антів розповідають уже грецькі джерела VI віку. І вже в той далекий час росла мова цього давнього народу, з неї пізніш постала мова українська.

2.3 УКРАЇНСЬКІ ПЛЕМЕНА

Уже на своїй прабатьківщині слов'яни ділилися на роди, а роди почали гуртуватися в окремі племена. Коли на Схід потягла частина слов'ян, то вона рано зайняла свої землі й тут довго жила окремими племенами. Наш Початковий літопис подає такі слов'янські племена, що лягли в основу народу українського:

1. поляни -над Дніпром, у теперішній Київщині;

2. деревляни - в лісах по Горині, Прип'яті й Дніпру;

3. сіверяни, сіверу - по Десні й лівих допливах середнього Дніпра;

4. уличі - між Дністром та Бугом;

5. тиверці - на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря;

6. дуліби, волиняни - над горішнім західнім Бугом;

7. хорвати й лучани - в Галичині, їх року 981-го князь Володимир прилучив до своєї держави.

На жаль, Літопис подає не про всі племена, невідомо про донців, що заселювали Подоння й пізніше злилися з українцями. Археологія цілком підтвердила ці дані Початкового Літопису про розселення східної групи слов'ян.

Відірвавшись від спільнослов'янського життя, східнослов'янські племена довго жили родами, мало єднаючись між собою, бо й добрих шляхів для єднання не було тоді, та й саме родове життя від того стримувало. Наш Початковий Літопис сильно підкреслює окремішність наших племен, і твердить, що кожне з них жило своїми звичаями й обрядами. На формування окремих племен із родів сильно впливали такі фактори: географічне положення, економічний стан, стан політичний і сусідство з іншими племенами. Процес формування племен українського народу, а тим самим і української мови, затягнувся на довший час, головно ж на віки IX, X і ХІ, коли остаточно створилися українські племена, а з тим і говори української мови.

2.4 ТЕРИТОРІЯ РОЗСЕЛЕННЯ

Територія розселення українських племен, а тим і української мови, була дуже розлога. На півночі її йшла лісова полоса - густі ліси, що залізною заслоною відділювали українські племена від тих племен (словен, в'ятичів, фінів), що пізніше склали народ москвичів чи великоруський. Ліси й залісся були мало придатні до хліборобства, й українських племен до себе не манили. На заході нашої землі були Карпати, далекі від центру на Подніпров'ї. На півдні тягнувся широкий степовий пояс - середньоазіатський степ, що заходив на нашу територію великим клином. Це центральне Подоння, долішнє Подніпров'я й Подністров'я. по цьому степу постійно товклися різні азійські кочові орди, головно монгольські, з якими ми весь час мусили входити в певні стосунки, а це залишило виразні сліди і в нашій культурі, і на нашій мові. Справа в тому, що безмежні рівнини Азії йшли без перепон в Європу аж до Атлантичного океану, тому азіатські кочовики легко сунулися далеко на захід. В Азії відбувалися різні фізичні та геологічні зміни, які гнали азіатів на захід. Різні кочові монгольські орди, що товклися по нашій землі, довгий час не давали змоги нашим племенам тісніш об'єднуватися державну спільноту. Але коли на півдні та сході від нас постала сильна й культурна Хозарська держава, то вона в VI-IX віках стала для українських племен охоронним валом, за яким вони змогли об'єднатися й створити міцну державу. Це була половина IX віку, коли з племен почав складатися український народ і коли з племінних говірок стала творитися українська мова.

Чужинців на українській території було мало, але з часом вони закріпилися на наших пограниччях; це були: поляки, морквини, білоруси, литовці, словаки на заході й півночі, і всі вони залишили свої сліди на нашій мові, як і ми на їхній. Взагалі, на заході українська територія немало тратила на користь поляків, угрів, волохів та словаків, зате далеко посунулася на південь та схід, по Крим та Кавказ.

2.5 СПIЛЬНОЇ РУСЬКОЇ МОВИ НIКОЛИ НЕ БУЛО

Говорити про єдність давніх східних племен пiвнiчних i південних не маємо жодних наукових підстав, - такої єдності ніколи не було, й ніколи не було якось однієї спальної руської мови на Сході слов'янства. Так, Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX - X віках увесь слов'янський Схід, цебто народи український, російський та білоруський, але це було об'єднання виключно державне, політичне i в жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена. Дійсно, з України, з Русі (це була головно Київщина) пішла наша князівська династія Рюриковичів на пiвнiч, так що московські князі аж до 1613 року були, як знаємо, тільки з цієї династії. Але спiльнiсть князівської династії (в дiйсностi варязької) аніяк не свідчить про спiльнiсть племінну чи мовну - український народ i українська мова пов'язана з народом російським i його мовою так само, як i з іншими слов'янськими народами й мовами. Державна єдність для розвитку мови - це чинник великої ваги, але не вирішальний, тим більше, що й сама ця єдність не була довгою, i в 1125 році, по смерті великого князя Володимира Мономаха назавжди порвалася. Українська династія занесла з півдня на пiвнiч i свою державну назву Русь, а спiльнiсть держави зробила цю назву спільною для пiвночi й півдня вже в давнину. Русь - це була тільки державна назва, до того можливо й не своя, політичний термін, спільний спочатку на Сходi для півдня й пiвночi, але головне для півдня, а не термін якоїсь племінної чи мовної спільноти.

Що не було якоїсь спільної мови “руської” чи “праруської”, про це рішуче твердить проф. С. Смаль-Стоцький: “Не було (спільного) центра або колиски східних слов'ян на середньому Днiпрi. Словіни новгородські, радимичі, в'ятичі, кривичі та й дреговичі середнього Дніпра ані не бачили, в тій колисці ніколи не лежали, i з неї в свої нові оселі ніколи не розходилися, тільки прямо з свого первісного осідку в прабатькiвщинi, так би сказати, найкоротшою дорогою направці, посуваючись навкруги балтів, ішли до нового осідку. Якоїсь єдності й спільності східних слов'ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніш, а не то в цих давніх часах. Східні слов'яни, т. зн. їх частини (племена) стикалися тих часах однаково і з північними, і захiдними, і південними слов'янами, т. зн. з поодинокими їх племенами, нiякi спiльнi інтереси супроти інших груп їх тодi до купи тiснiше не в'язали, так що про якийсь окремiшнiй спільний їх розвиток у суперечностіi до пiвденних і захiдних слов'ян анi сліду нiде не бачимо” [1.132].

В 988 р. великий кн. Володимир охрестив Київ, а потiм почав хрещення й усiєї своєї величезної держави. Тодi ж розпочалася в Києвi й наша лiтературна мова, i кн. Володимир далi ширив по всiй своїй державi не тiльки православну Вiру, але й лiтературну мову. І на пiвночi запанувала та сама лiтературна мова, що й на пiвднi, i вся ця лiтературна мовна спiлънiсть донго накидала в науцi мильний погляд нiби й про однаковiсть народних мов. Церковнослов'янська мова була тодi лiтературною мовою для всього слов'янства, але з цього нiхто не стане твердити, що й народнi мови були однаковi.

ВИСНОВОК

Наукове мовознавство тепер довело власне такий погляд на життя й постання мов взагалі. Мови розвиваються рiвнобiжно одна одній, а не генетично, не одна з одної. Уже Копiтар у своїй працi 1836 року показав, що всi слов'янськi мови -- то сестри одна однiй, незалежне одна вiд одної. Так само й Мiклошiч справедливо навчав, що всi мови самостiйнi. Так, сусiднi мови завжди мають багато спільного, але все-таки кожна мова iндивiдуальна окрема одиниця.

З бiгом часу нiби спiльнi мови розходяться, мовнi рiзницi стають яснiшi. Взагалi, на розвiй кожної мови сильно впливає час, iсторiя, її сусiди.

Багато росiйських учених твердили, нiби укранська мова - то тiльки нарiччя мови росiйської, а польських - нарiччя польської. Це чисто суб'єктивнi полiтичнi твердження, на науцi не опертi. Народ чи нацiя постає з племен, племена з родiв; так само постає й мова зi своїх племiнних говiрок. Зрештою, термiн язик-мова, наріччя, говірка - це все умовнi термiни, для окреслення яких нема сталого змісту, нема й ясної межi мiж ними. Росiйська мова, скажемо, є окрема самостійна мова, але супроти своєї праслов'янської мови, з якої вона розвинулась, вона тiльки нарiччя. Життя й культура з бігом часу ведуть племена до об'єднання, так само й говори об'єднуються в мови. Свого часу росiйський проф. Будилович у Варшавi, намагаючись довести, що поляки не мають окремої мови, твердив, що язиком звемо ту мову, що налiчує щонайменше 20 мiльйонiв народу, коли ж народу менше, то це не язик, а тiльки нарiччя, мова, жаргон. До цього допроваджує полiтичне ослiплення й суб'єктивне бажання обернути мови конче в говiрки iншої мови!

За новiшого часу глибоко вивчаються окремi мовнi явища й творяться т. зн. iзоглоси, iзофони й т. iн., а вони нiколи не пробiгаютъ рiвнобiжно в однiй мовi, а перетинаються й перехрещуються по рiзних мовах. На основi власне цього можна давати зовсiм iншi подiли слов'янських мов, i це певно незабаром буде эроблене. І взагалi сусiднi мови сильно збiгаються мiж собою, і їх вiдокремити так же важко, як важко вiдокремити окремi кольори в райдузi: колiр iснує, але неможливо окреслити, де вiн починається, а де кiнчається.

Антропологiя ясно й докладно довела, що расово укранцi, росiяни й поляки - це рiзнi окремi народи. Так само рiзнi в них мови, кожна сама в собi самостiйна, а для дослiду цього треба брати мову в цiлому: в фонетицi, в формах, в складi, словнику, наголосi й т. iн. - тодi тiлъки випливе перед нами кожна мова, як цiлiсть у самiй собi, як мова самостiйна. Початок багатьох мовних явищ треба шукати не з впливу панiвної мови, а ще на прабатькiвщинi. В наших пам'ятках, які сягають ХI столiття ми знаходимо багато основних рис української мови. Але треба тут пiдкреслити, що в мовознавствi ще й сьогоднi зустрічається неправильне, тiльки росiйське, читання староукраїнських пам'яток, а це веде нас до повної наукової плутанини. Навпаки, коли старi нашi пам'ятки читати так, як вони справдi читалися на наших землях, тодi перед нами випливає правдива наша фонетика. Росiйськi вченi тiльки з полiтичних мiркуван натягують українську мову до мови росiйської. А мiж тим глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скорiш до мови сербської, а не росiйської. І це вiдомий факт, що українець, який не знає росiйської мови, легше порозумiється з сербом, анi ж з росiянином. Та й расово українець ближчий до серба. І цiлком можливо, що на прабатькiвщинi в украiнцiв було трохи iнше сусiдство, анiж воно тепер. У всякому разi, в дунайську нашу добу ми сусiдували з сербами, а не росiянами.

А вже коли українськi племена закрiпилися остаточно на своїх мiсцях, то в них нiколи жодної тяги на пiвнiч не було, - там було гiрше життя, та й лiси непроходимі. Про це правдиво пише російський учений Ростовцев: Київська Русь “по своїх попередниках одержала в спадщину всi риси, притаманні для держав, що постали на території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий i комерційний характер, їх стремління наблизитись, скільки можна, до Чорного моря, їх орiєнтацiю на пiвдень i схiд, а не на пiвнiч i захiд. Як культура скіфiв i сарматiв, як культура готiв, так само й київська цивiлiзацiя є пiвденною цивiлiзацiєю, просякнутою схiдними елементами”. При такому станi нема й мови про якусь там спiльну праруську мову: мови українська й росiйська розвивалися окремо й самостiйно, одна вiд одної незалежно.

Ось таким шляхом постала українська мова, i серед слов'янських мов завоювала собi окреме становище, як мова самостiйна. Науковий свiт європейський скорiш визнав українську мову за мову самостiйну, наприклад: чех Палацький 1830 р., Копiтар, Шляйхер, Ф. Мiклошiч, Шмiдт, Гiрт, Бодуен-де-Куртене й багато інших. Росiйськi вчені вперто звали українську мову нарiччям росiйської, але багато з них також здавна пiшли за правдою й визнавали нашу мову мовою самостiйною, наприклад: П. Лавровський, Даль, Срезневський, Ф. Корш i iн. А року 1905-го й уся Росiйська Академiя наук своєю “Запискою” визнала українську мову за мову самостiйну”.

Вороги української мови часом твердили, нiби вона -- це “видумка австро-польської iнтриги” (М. Юзефович). Подібну думку ця “Записка” Академії наук зве плодом неуцтва або злобної видумки”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Грушевський М. Анти. - Львів, 1898. - ЗНТ, т. 21. - 241 с.

2.Ільїнський Г. А. Праслов'янська граматика. - Ніжин, 1916. - 167 с.

3.Огієнко І. Історик української літературної мови. - Київ, 2004. - 434 с.

4.Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови ХХ-ХІ віків. - Київ, 1929. - 494 с.

5.Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сем'ю слов'янських мов. - Прага, 1927. - 237 с.

6.Смаль-Стоцький С. Схiднi слов'яни. - 1928. -312 с.