2

Римська рабовласницька держава

План

Вступ

1. Виникнення римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку. Реформи Сервія Тулія

1.1 Періодизація історії держави і права Риму

1.2 Передумови та наслідки реформи Сервія Тулія

2. Суспільний лад та державний устрій Римської аристократичної республіки

2.1 Утворення аристократичної республіки

2.2 Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями

2.3 Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія держави і права Стародавнього Риму є частиною історії античних суспільств, що вивчає процеси виникнення, розвитку і причини загибелі найбільшої та найвизначнішої рабовласницької держави стародавнього середземноморського світу. На прикладі історії Риму, яка охоплює кілька епох, що становлять разом понад тисячоліття, можна простежити зародження, розвиток і занепад рабовласницького суспільства і держави в найбільш розвинених, класичних формах.

Рим набув всесвітньо-історичного значення не відразу. Початкова його історія припадає на ту епоху, коли багато рабовласницьких держав, зокрема на Близькому і Середньому Сході, існували вже не одне тисячоліття.

Але, виникнувши і розвинувшись значно пізніше від східних деспотій і грецьких держав, використавши їх державницький досвід, досягнення науки, культури і техніки, удосконаливши їх, Рим піднявся на новий, вищий щабель у розвитку людства. Рабовласницька суспільно-економічна формація у межах Римської держави досягнула найвищого ступеня свого розвитку. Проте згодом вся система суспільних відносин у рабовласницькому суспільстві призвела до його кризи, і в надрах його зароджуються елементи феодальних відносин.

Римська держава поступово перетворилася з примітивної замкненої общини на могутню світову державу навіть за нинішніми оцінками, під владою якої перебували численні народи Європи, Азії та Африки, що знаходились на різних ступенях соціального розвитку. Рим створив найдосконалішу на ті часи структуру державного механізму, який став своєрідним основоположником, зразком для наступних поколінь і держав, що виникли на руїнах Римської держави. Чимало його елементів, термінів, назв використовуються ще й сьогодні.

1. Виникнення римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку. Реформи Сервія Тулія

1.1 Періодизація історії держави і права Риму

Римська держава в своєму тисячолітньому розвитку пройшла різні етапи: від республіки, через тривалий перехідний період, до імперії, яка теж проіснувала декілька століть.

Християнство, що зародилося в перші віки нашої ери як релігія знедолених, у Римі незабаром перетворилося в державну релігію, яка відіграла величезну роль у всій подальшій історії людства і яку нині сповідує майже 1,5 млрд. осіб у всіх куточках земної кулі.

Виняткове значення в історії становлення і розвитку багатьох правових систем світу має й римське право, що також пройшло декілька етапів розвитку. У свою класичну епоху воно досягло апогею, ставши найдосконалішою і найуніверсальнішою для античності системою права, своєрідним всесвітнім правом суспільства і економіки, побудованих на засадах приватної власності, суспільства приватних товарови­робників з його неперевершеною за логічністю, завершеністю і точністю розробкою всіх приватновласницьких правових відносин. Римляни вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, право абстрактної особистості. Тут набуло завершеного формулювання чимало основоположних правових принципів.

Римське право стало найдосконалішою формою права, заснованою на приватній власності. Це стосується не тільки власне римської епохи. Річ у тому, що римське право пережило державу, воно живе, існує, застосовується донині, зокрема цивільна, зобов'язальна його галузь. Ще в епоху Середньовіччя почалася в Європі, а потім за її межами так звана рецепція -- відновлення дії римського права. Багато законів, кодифікацій країн Європи, Латинської Америки, Африки мали і мають ще й тепер в основі норми та інститути римського права. Зокрема, у Німеччині лише з 1 січня 1900 р. припинив дію звід законів імператора Юстиніана (щоправда, він існував у дещо зміненому вигляді); знаменитий цивільний кодекс Наполеона 1804 р. теж ґрунтувався на римському праві. Подібних прикладів можна навести безліч. У зв'язку з проведенням в Україні докорінних реформ у економіці, переходом її до ринкових відносин, у створенні відповідної правової основи, зокрема нового Цивільного кодексу, який називають другою Конституцією України, велику роль відіграють знову ж таки норми римського права.

Звичайно, не можна вважати римське право "писаним розумом", як його часто називають. Однак не слід заперечувати того факту, що воно було прогресивним явищем порівняно з усіма іншими правовими системами стародавнього часу і навіть Середньовіччя. Римське право має велике історичне значення не тільки як право однієї з найбільших, хоч і давніх держав світу, а й становить взірець високого досягнення в галузі юридичної техніки: точність і чіткість визначень, логічність і послідовність юридичної думки у поєднанні з життєвістю і ясністю висновків, засвідчують високий професіоналізм і майстерність римських юристів, які відіграли величезну роль у розвитку юридичної думки, юридичного мислення.

Впродовж тривалого існування -- з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. -- Римська держава і право зазнавали безперервних змін. Розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, збільшення кількості рабів і загострення соціальних суперечностей, розширення території і зростання чисельності населення та інші фактори зумовлювали зміни в системі органів державної влади й управління, у формах і методах діяльності, врешті, у формі держави, правових інститутах.

Отже, для систематизації навчального матеріалу з урахуванням тих змін, які відбувалися впродовж століть у системі державних органів, історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди:

1. Період розкладу родоплемінних відносин і становлення держави і права (753 р. до н.е. -- середина VI ст. до н.е.).

2. Період Республіки (середина VI ст. до н.е. -- 27 р. до н.е.). Його можна поділити на три епохи:

а) Епоха ранньої Республіки (середина VI ст. до н.е. -- 60-ті роки III ст. до н.е.);

б) Епоха розвиненої Республіки і боротьби за підкорення Середземного моря (кінець III ст. до н.е. -- початок 30-х років II ст. до н.е.);

в) Епоха пізньої Республіки і громадянських воєн (початок 30-х років II ст. до н.е. -- кінець 30-х років І ст. до н.е.).

3. Період монархії (імперії) (27 р. до н.е. -- 476 р. н.е.). Цей період поділяється на дві епохи:

а) принципат (27 р. до н.е. -- 284 р. н.е.);

б) домінат (абсолютна монархія) (284-476 рр. н.е.).

Щодо римського права, то, на думку окремих дослідників, етапи його розвитку не зовсім збігаються з періодами розвитку держави.

Перший етап -- від утворення держави до середини III ст. до н.е. Його межею є закінчення першої Пунічної війни (264-242 рр. до н.е.).Тоді виробляється так зване квіритське, або громадянське, право (громадянське у тому розумінні, що воно стосувалося лише римських громадян). У праві в цю епоху ще зберігаються пережитки первіснообщинного ладу, спостерігається значний вплив релігії, складність і формалізм правових інститутів, замкнутий національний характер права [16].

Другий етап -- від середини III ст. до н.е. -- кінець III ст. н.е. Його межею є панування імператора Діоклетіана. Римське право розквітає, виходячи за національні межі. Поряд з квіритським виникає і розвивається преторське, більш гнучке, оперативне, доступне, дієве право, а з нього, у свою чергу, виділяється так зване загальнонаціональне право, або право народів, яке регулювало правовідносини римлян з чужоземцями та між самими чужоземцями (на території Римської держави). Право цього періоду добре розроблене, чітке, усунуто його попередній консерватизм, символічність, казуїстику. Розвиваються найважливіші інститути права, що врегульовують відносини приватної власності, товарно-грошові відносини.

Третій етап -- з кінця III ст. до VI ст. (до кінця правління імператора Юстиніана у Візантії). Право продовжує розвиватися, удосконалюватись, починає систематизуватись, з'являються його перші кодифікації. Із зародженням феодальних відносин, визнанням християнства державною релігією відбуваються зміни і у праві. Завершується процес його розвитку появою кодифікації Юстиніана 528-533 рр.

1.2 Передумови та наслідки реформи Сервія Тулія

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI--III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць» (середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаєнтелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II--І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші -- слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики -- використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина --в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму -- також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Землю намагалися придбати також вершники -- багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була вілла -- маєток площею 25--100 га землі, яку обробляли 50--60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI--V ст. до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова [1].

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників, інших побутових виробів для всієї Римської держави. Керамікою славився Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя, Парма випускали покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини. Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом Везувію у 79 р. н. е., дають реальне уявлення про ремісничу справу римських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і скла, найрізноманітніші інструменти -- хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II-- III ст. н. е. провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов'язано з багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не тільки в Римській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії (Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій. Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву називали "майстернею Європи". Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний, олов'яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4-- 10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною людиною. У нього працювало 1--2 вільновідпущеник і кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта -- сомісом, 1/12 -- унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в III ст. до н. е. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були золоті монети -- ауерси в І, соліди -- в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказані векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6--48 % згідно з законом, а фактично -- значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст. до н.е. -- І ст. н. е.). Вони реорганізували управління провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків. У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був Рим, населення якого становило за імперії 1 млн чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І--II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі [9].

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у З--4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті "акціонерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків. Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу. Натиск варварів постійно посилювався. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 р н.е. Західна Римська імперія перестала існувати.

Коли з часом земельний фонд Рима, що складався в прилягаючої до міста цілині, був вичерпаний (у зв'язку з приростом населення) і Рим звернувся до політики завоювань, плебеї не були допущені до поділу захопленої території. Земельне питання переплівся з питанням про політичні права плебеїв. Пішли гострі конфлікти, які призвели до корінних реформ. Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, що римська традиція зв'язує з ім'ям шостого рекса Сервія Тулія (578-534 р. до н.е.). При ньому плебеї були введені в склад римської громади, а територіальні триби трохи потіснили родоплемінні. Зроблено це було так. Усі римські громадяни, тобто як патриції, так і плебеї, були "оцінені" по їх наявному майну (земля, худоба, інвентар і ін.) і розділені на 193 сотні-центурії. При цьому ті, чиє майно досягало 100 т. асів (на один ас можна було купити вівцю), були об'єднані в 80 центурій-сотень. Саме ж багаті, чиє майно перевищувало 100 т. асів, склали 18 центурій кінноти. Оскільки кожна центурія мала один голос, остільки з'єднана думка багатих і самих багатих центурій давало 98 голосів з 193, яким було загальне число центурій, тобто більшість. Серед меншої частини центурій другий клас з цензом у 75 т. асів склав 22 центурії, третій клас з цензом у 50 т. асів-20 центурій і т.д. Пролетарі, тобто зовсім позбавлені що враховується майна, склали всього одну центурію. При згодному голосуванні перших двох розрядів інших не запитували. Таким нехитрим образом був покладений початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того чи минулого вони чи патриціями плебеями. Поряд із усім цим пристроєм було введено ще одне важливе нововведення до безсумнівної вигоди плебеїв: територія міста була розбита на 4 територіальні округи-триби, що служить - у більш загальному плані - безсумнівним свідченням перемоги принципу територіального розподілу населення над родоплемінні. Реформа Сервія Тулія, зруйнувала суспільство засноване на кревному спорідненні, і замість нього створило державний устрій, засноване, як писав Ф. Енгельс, на майновому розходженні і територіальному розподілі. Потім після вигнання останнього царя в Римі установився лад за назвою республіка, що означає, "загальну справу"; верховним хазяїном держави вважався тепер весь римський народ, тобто народні збори. Постійне керівництво суспільними справами перейшло до сенату, а замість царя були обрані два верховних правителя, названі консулами, тобто "порадниками" чи "товаришами". Консули одержували царський імперій, але всього на один рік. Командували вони чи разом, чи по черзі і були у всім рівні: один консул не міг що-небудь наказати іншому, але мав право скасувати наказ товариша, якщо вважав його шкідливим для держави [21].

2. Суспільний лад та державний устрій Римської аристократичної республіки

2.1 Утворення аристократичної республіки

Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, розпаду родової організації і становлення держави погіршився стан багатьох плебеїв, які втрачали свої наділи землі. Родова знать патриціїв, втративши частину попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади, частим залученням до громадських робіт.

Цар дедалі частіше діяв як тиран. З сенатом він не тільки не рахувався, а й піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня. Царя наслідували його родичі, особливо сини. Їхня поведінка ображала суворі звичаї патриціїв. Повсталий народ повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім'єю вигнав його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став республікою.

На чолі держави стали претори (проводири), яких щороку обирали на центуріатних коміціях, а з 367 р. до н.е. - консули. Їхні державні повноваження майже не відрізнялись від царських. Становлення республіки в V - ІV ст. до н.е. відбувалося в складній політичній обстановці. Плебеї вели вперту боротьбу за землю, скасування жорстоких умов боргової кабали, за доступ до політичної влади. Але до повної рівноправності з патриціями було ще далеко. Після реформи Сервія Туллія пройде ще близько двох століть, перш ніж плебеї будуть допущені до завойованої землі, заміщення посад, прийняття законів, до шлюбів з патриціями і патриціанками.

Завоювання значної частини Італії сприяло занепаду родового ладу. Рабовласництво набуває класичної форми. Основою неписаної римської конституції стає правило: люди не рівні один одному. Раби не люди, а речі.

Римське громадянство набувалось народженням від повноправних батька і матері. Інші випадки, наприклад, усиновлення іноземця, відпущення раба на волю, надання громадянства за заслуги та ін., були спочатку рідкісним явищем. Після досягнення повноліття римський юнак приводився батьком на форум (площа в Римі, де відбувався суд та інші офіційні дії) і записувався у відповідну трибу. З цього часу він ставав політично рівноправним.

З політичним повноправ'ям пов'язувалось:

а) право участі в народних зборах;

б) право бути вибраним на посаду в римському урядовому і судовому апараті;

в) право служити у війську.

Політична повноправність не означала повноправності “громадської”, тобто права розпорядження майном. Поки син жив з батьком, той укладав за нього всі майнові угоди. Жінки не мали ні політичних ні майнових прав, але, порівняно з афінськими, жінки в Римі знаходились у дещо кращому становищі. Римським громадянином ставав і відпущений на волю раб. Але він не міг заміщувати виборних посад і внаслідок недовіри до нього служити у війську. Щодо свого колишнього господаря вільновідпущеник ставав клієнтом, залежною особою, що проявлялось в особливій повазі, матеріальній допомозі. У міру того як Рим із незначного селища перетворювався в столицю величезної території, склад його населення почав поповнюватись іноземцями. Багато з них приїжджали в Рим для ведення торгівлі і там залишались. Вони називались перігрінами. Як і вільновідпущеники, перігріни могли одержати права римських громадян за особливі заслуги перед Римом або на основі спеціальних актів державної влади, що поширювались на окремі групи іноземців.

Починаючи з ІV - ІІІ ст. до н.е., основним працівником у Римі стає раб. Праця рабів широко використовувалась у землеробстві і ремісництві. Кожна нова війна поповнювала число рабів. Але чим більше ставало їх значення, тим більш безправним і страшним ставало їх становище. Раби не мали жодних прав. Власнику раба не заборонялось його вбивство. Допит рабів проводився тільки під час катування.

2.2 Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями

Римська республіка проіснувала з 509 р. до н.е. до 27 р. до н.е. Вона була рабовласницькою державою за історичним типом та аристократичною за формою правління.

Народ як сукупність повноправних громадян вважався джерелом влади. У період ранньої республіки Рим, як і будь-який античний поліс, за своїм політичним устроєм складався з народних зборів, ради старійшин (сенату), виборних службових осіб (магістратів). На думку Полібія, в державному ладі Риму поєднувались монархічні засади у владі консулів, аристократичні - у сенаті та демократичні - у народних зборах.

Центральними органами влади та управління були сенат і народні збори (коміції).

Сенат був вищим, постійно діючим органом влади, головною урядовою установою і складався з 300 чоловік.

На першому етапі республіки сенаторів призначав консул, за законом Овінія (312 р. до н.е.), список сенаторів став готувати цензор. Кандидат у сенатори повинен був походити із знатної сім'ї, бути багатим, мати в своєму послужному списку посаду, одержану в результаті виборів на народних зборах. Кожні 5 років персональний склад сенату переглядався. Першим у списку сенаторів стояв принцепс. Сенаторам категорично заборонялось займатись фінансовою і торговельною діяльністю.

Повноваження сенату як вищої урядової установи були широкими. Формально він не мав права приймати закони, однак його рішення мали велику політичну силу. До 339 р. до н.е. він затверджував або відхиляв закони, які виносились на обговорення. Лише в 287 р. до н.е. сенат втратив право схвалювати (або ні) закони, прийнятті плебейськими зборами.

Сенат розпоряджався державною скарбницею, фінансами, відав державним майном. Здійснював керівництво військовими справами: оголошував набір ополчення, призначав командуючих, розподіляв сфери дій між воєначальниками та консулами.

Не маючи прямої законодавчої влади, сенат присвоїв собі право тлумачення законів, яке нерідко оберталось створенням нових законів.

П'ятирічний термін повноважень сенаторів, зосередження в сенаті представницької знаті Риму перетворили його на оплот консервативних елементів. Клас рабовласників бачив у ньому найважливішу установу держави, покликану охороняти їхні інтереси, зберігати традиції республіки та привілеї знаті.

Народні збори вважались законодавчими органами. Вони були трьох видів. Вищими до 287 р. до н.е. були збори за центуріями, що являли собою загальновійськовий збір для вирішення таких питань, як оголошення і припинення війни, вибори воєначальників. Фактично рішення центуріатних коміцій попередньо готував сенат, що мав право затверджувати або скасовувати їх. Однак традиції запитувати згоди воїнів-громадян, що збереглися з часів військової демократії, в період республіки неухильно дотримувались.

У середині ІІІ ст. до н.е. в законодавство Сервія Туллія було внесено доповнення демократичного характеру. Кожний розряд громадян (від першого до п'ятого) виставляв по 70 центурій. Це дало змогу центуріям другого і третього розрядів сильно впливати на прийняття рішення, посилило роль плебсу в політичному житті [16].

Центуріатні коміції вирішували питання про війну і мир, обирали консулів та інших магістратів, до 287р. до н.е. приймали або відхиляли законопроекти. Вони дарували громадянство або позбавляли права на нього.

З 287 р. до н.е. законодавчі повноваження повністю перейшли до плебейських зборів - зборів громадян за територіальними трибами. Їх називали плебейськими або трибутними коміціями. Належність до триби визначалась місцезнаходженням майна плебея. Плебейські збори скликали і проводили консули, претори, курильні едили. Під час розгляду питань, що стосувались винятково плебеїв, головували їхні народні трибуни або едили.

Плебейські збори обирали народного трибуна, молодших магістратів - едилів, квесторів і деяких жерців, а також могли достроково звільнити їх з посади.

Закони й постанови трибутних зборів називались плебісцитами. За законом Валерія і Горація (449 р. до н.е.), плебісцити підлягали затвердженню сенатом.

Наприкінці ІV ст. до н.е. сенат втратив право попереднього розгляду проектів плебісцитів. Роль плебейських зборів зросла, особливо у сфері законодавства. За законами Валерія і Горація (449 р. до н.е.), Гортензія (287 р. до н.е.), постанови трибутних коміцій почали поширюватись на всіх громадян, а не тільки на плебеїв. Поступово до плебейських зборів перейшли деякі повноваження, що раніше належали центуріатним коміціям. У них стали брати участь усі громадяни, в тому числі й патриції. Трибутні коміції збирались на форумі.

Третім видом народних зборів були куріатні коміції. У них брали участь громадяни-патриції. У царську епоху вони відігравали важливу роль, яку втратили в період республіки та принципату, і збереглися як пережиток старовини.

Куріатні коміції розглядали переважно питання шлюбу, виходу з роду, усиновлення, спори про спадщину, затверджували заповіти, розглядали злочини членів курії, поведінку родичів.

На засіданнях коміцій кожна курія мала один голос. Важливу роль у них відігравали понтифіки - авторитетні голови сімейств.

Отже, в Римі не було єдиних повноважних народних зборів. Провідне місце в системі вищих державних органів належало сенату. Разом з тим, діяльність народних зборів, особливо плебейських, можна розглядати як ознаку античної демократії.

Магістрати представляли виконавчо-розпорядчу владу, виконували повсякденні управлінські функції. Після повалення царської влади вищі магістрати називались преторами (ті, що йдуть попереду війська). Їх замінили консули (опікуни держави), яких лише обирали. З патриціїв з 367 р. до н.е. за законом Ліцінія та Секстія одного з консулів стали висувати плебеїв. Консули могли діяти лише колегіально.

Консулів, преторів, цензорів обирали центуріатні збори на один рік. Формально будь-який громадянин міг запропонувати свою кандидатуру на посаду магістрата. Консули головували в сенаті, на народних зборах, були командуючими армій. До вищих магістратів належали консул, диктатор, цензор, претор, народний трибун, до молодших - едили, квестори. Усі посади магістратів, крім диктатора, інтеррекса і начальника кінноти, були виборними, підзвітними, строковими, колегіальними і безоплатними. Виконувати їх без платні могли лише дуже заможні громадяни.

Для обрання магістратом потрібно було прослужити певну кількість років в армії і досягти певного віку.

Диктатор призначався одним із консулів за погодженням з сенатом строком на 6 місяців, наділявся вищою військовою і цивільною владою. Усі інші магістрати продовжували функціонувати, але під його владою. Диктатор призначав собі помічника - начальника кінноти. Диктатор не відповідав за свої дії і не підлягав судовій відповідальності. Йому не загрожувало вето народного трибуна. Але через 6 місяців він складав свої повноваження. Призначення диктатора відбувалося в зв'язку з кризовими ситуаціями на війні або всередині держави [1].

Посада цензора була введена в 443 р. до н.е. для комплектування сенату. Цензорів обирали раз на 5 років з колишніх консулів. До їхніх обов'язків входило складання списків громадян за розрядами згідно з майновим цензом. Рішення цензора міг скасувати лише інший цензор шляхом накладення вето.

Податний перепис проводили за межами міста, на Марсовому полі. У ньому повинні були брати участь голови сімейств.

Цензор давав від імені держави підряди на громадські роботи, стежив за якістю їх виконання, давав на відкуп збір податків, спостерігав за збиранням мита на митницях, за надходженням податків з провінцій.

Претор - ця посада магістрата з'явилась у 367 р. до н.е. Плебеї дістали доступ до неї в 327р. до н.е. Преторів обиралось двоє, а наприкінці республіки - 8. Спочатку вони були воєначальниками, заступниками консулів, виконували різні доручення сенату, вели засідання коміцій. З 242 р. до н.е. обов'язки преторів почали розподілятися. Один претор відав розглядом справ тільки римських громадян, інший - іноземців.

Основним обов'язком претора з часом стало керівництво судовою діяльністю, переважно з цивільних справ. Він висловлював свою думку про прийняте там рішення, створював нові форми, так званого, преторського права - найважливішого джерела римського права.

Посада народного трибуна була введена близько 494 р. до н.е. в результаті запеклої боротьби між патриціями і плебеями. Трибунат був винятково плебейською установою. Трибунів спочатку було два, потім п'ять і врешті десять. Трибун не міг виїжджати з Риму, а двері його будинку завжди могли бути відчиненими для плебеїв, що шукали захисту.

Трибуни мали право забороняти виконання будь-яких наказів (за винятком наказів диктатора). Вони могли накладати вето на постанови сенату.

Крім того, трибун мав право заарештувати будь-яку особу і піддати її прилюдному допиту.

Будь-яке посягання на особу трибуна оголошувалось злочином не тільки проти держави, а й проти релігії.

Поступово народні трибуни із захисників плебеїв перетворились на виразників інтересів широких народних мас Риму.

Суд. Законами XІІ таблиць був передбачений судовий процес, який мав назву легісакційного. Він складався з двох стадій. Перша стадія була суворо формулярною, друга характеризується вільною процедурою.

На першій стадії позивач і відповідач з'являлись у призначений день на форум до претора. Там після клятв, що проголошувались у конкретних для кожного випадку словах, претор, якщо ніхто не помилявся при проголошенні конкретної формули, призначав день суду і встановлював розмір грошової суми, яку повинна була внести та чи інша сторона до храму як заставу. Програш справи призводив до її втрати.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів, затверджених сенатом), день суду і зобов'язував сторони підкоритися судовому рішенню.

На другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків, розглядав надані докази і виносив рішення. Рішення суду було остаточним, оскільки ні апеляції, ні касації стародавнє право Риму не знало.

З часом легісакційний процес витісняється простим формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить претору, його формулі, що була юридичною основою для подання позову, і його судового рішення.

Кримінальні справи розглядали судові колегії, що складалися із 30-40 суддів. Склад їх формувався шляхом жеребкування, головував у суді претор, але у період імперії кримінальні справи розглядають чиновники. Існував особливий суд для колонів і рабів.

Диктатори, цензори, народні трибуни не підлягали судовій відповідальності.

Збройні сили. Початком своєї військової слави Стародавній Рим зобов'язаний народному ополченню перших віків своєї історії.

Кожний римський громадянин з 17-літнього віку повинен був нести військову службу. Після війни ополчення розпускалось. У кінці ІІІ ст. до н.е. майновий ценз, який давав право вступити до війська був знижений з 11 тис. асів до 4 тис., а в ІІ ст. до н.е. в армію були допущенні навіть ті, хто не мав майна. Реформа римської армії була завершена при відомому політичному діячу і полководцю Марію (ІІ ст. до н.е.). Він допустив в армію бідняків, встановив солдатам платню і 16-річний строк служби, незалежно від війни і миру. Після закінчення служби солдати наділялись землею [6].

З часів Марія римська армія стала знаряддям у боротьбі політичних груп, армією найманців, які сліпо служили своєму вождю. Спираючись на цю армію, Сулла (82 р. до н.е.), а слідом за ним Юлій Цезар (46 р. до н.е.) і його наступник Октавіан Август (27 р. до н.е.) покінчили із римським республіканським ладом, який занепадав.

Управління провінціями. Завойовані Римом неіталійські землі - провінції - керувались призначеними Римом магістратами. Це були, в основному, колишні консули і претори. Їх влада - адміністративна, військова і судова - була, по суті, необмеженою. Керівним принципом римської політики щодо завойованих територій було знамените “розділяй і володарюй”.

У середині ІІ ст. до н.е. під владою Риму було 9 провінцій: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цизальпнінська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія.

2.3 Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі

У ІІ ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує над усім Середземномор'ям. Завойовані країни стали невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у землеробські маєтки нової римської знаті - стану нобілів. Належали до цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалось не менше ніж в один мільйон сестерцій.

Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжувався прямо протилежним процесом розорення римського селянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці.

Неминучим результатом цього процесу було крайнє загострення ніколи не затухаючої боротьби між дрібним і великим землеволодінням. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Граків.

У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тиберій Гракх запропонував закон, за яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у приватній власності, - 1000 югерів на сім'ю (майже 250 га). Надлишки підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі.

Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі порушувати римську конституцію. Він вимагав змістити народного трибуна Октавія, який наклав вето на законопроект про землю. Більша частина триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії, потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено. Залишалось останнє - досягти обрання на новий строк. Народ стояв на стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство народного трибуна. Зі смертю Тіберія Гракха, як і слід було очікувати, проведення реформи було фактично призупинене [6].

Новий підйом руху пов'язаний з ім'ям Гая Гракха. Видатний оратор і політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший брат. Продовжуючи справу Тіберія, він намагався знайти опору серед римських бідняків. Було проведено зниження цін на хліб, організовані землеробські колонії на завойованих землях. Але Гая Гракха, як і його брата, було вбито.

Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю. Тому був можливий її переділ. Цією можливістю скористується в свій час і Юлій Цезар. Але вже у 111 р. до н.е. в інтересах дрібного і середнього землеволодіння був прийнятий закон Торія, який встановлював, що будь-хто, хто має не більше 30 югерів землі (8,5 га), може вважати її своєю власністю.

Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки.

Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства [21].

Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру. Громадянська війна між різними групами правлячого класу розгорілась з новою силою.

Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись правом на ``видання законів та упорядження державного ладу'' Риму, Сулла надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію народних зборів.

Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.).

Висновки

Історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди:

1. Період розкладу родоплемінних відносин і становлення держави і права (753 р. до н.е. -- середина VI ст. до н.е.).

2. Період Республіки (середина VI ст. до н.е. -- 27 р. до н.е.). Його можна поділити на три епохи:

а) Епоха ранньої Республіки (середина VI ст. до н.е. -- 60-ті роки III ст. до н.е.);

б) Епоха розвиненої Республіки і боротьби за підкорення Середземного моря (кінець III ст. до н.е. -- початок 30-х років II ст. до н.е.);

в) Епоха пізньої Республіки і громадянських воєн (початок 30-х років II ст. до н.е. -- кінець 30-х років І ст. до н.е.).

3. Період монархії (імперії) (27 р. до н.е. -- 476 р. н.е.). Цей період поділяється на дві епохи:

а) принципат (27 р. до н.е. -- 284 р. н.е.);

б) домінат (абсолютна монархія) (284-476 рр. н.е.).

Щодо римського права, то, на думку окремих дослідників, етапи його розвитку не зовсім збігаються з періодами розвитку держави.

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни -- на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувалися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотримувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як непримиренні супротивники вузькокласової аристократичної політики; для Еміліїв характерною була політика компромісу з плебеями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі перебували з ними у клієнтських зв'язках.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'являються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. У ІУ-ІП ст. до н.е. значний вплив мають роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі пости (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціансь­кою чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоївся цієї честі. З середини V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки. До складу римської аристократії увійшли Огульни і Перперни з Етрусії, Фульвії та Мамілії з Тускула, Атілії з Кампанії. З деякими іншими римська

Список використаної літератури

1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн (Державо і право епохи станово-кастового суспільства): Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - Видання 2-ге. - Запоріжжя: “Просвіта”, 2003. - 359 с.

2. Всеобщая история государства и права / Под редакцией К.И.Батыра. - Москва: Былина, 1996. - 416 с.

3. Галана П.Н. Государство и право древнего Рима. - Москва. Из-во МУ, 1963. - 124 с.

4. Громаков Б.С. История рабовладельческокого государства и права (Афины и Рим). - М., 1986. - 81 с.

5. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Під загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Джужи О.М. - Київ: НАВСУ, “Правові джерела”, 2000. - 352 с.

6. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1994. - 464 с.

7. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов. Под редакцией профессора Крашенинниковой Н.А. и профессора Жидкова О.А. - М.: Издательство НОРМА, 1996. - 480 с.

8. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов. В двух частях / Под редакцией О.А.Жидкова, Н.А. Крашенинникова. - Издание 2-е, стереотип. - М.: НОРМА-ИНФРА. - М, 2000. - Ч.1. - 609 с.

9. История древнего Рима: Учебник для вузов / В.Н.Кузищин, И.Л.Маяк, Н.А.Гвоздева и др. - Издание 4-е, переработанное и дополненное. - Москва: Высшая школа, 2001. - 380 с.

10. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Видю 4-те, доп. - К.: Атака, 2004. - 616 с.

11. Омельченко І.К та ін. Історія держави і права зарубіжних країн (Термінологічний словник. Хронологічна таблиця): Навчально-методичний посібник / НАН України. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького: І.К.Омельченко, О.В.Сорокін, В.В.Череватий. - К., 2000. - 134 с.

12. Машкин Н.А. История древнего Рима. Учебное пособие для исторических факультетов государственных университетов и педагогических институтов. - Ленинград: “Политиздат”, 1984. - 679 с.

13. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.

14. Рабочие тексты памятников рабовладельческого и феодального права. Учебное пособие. Ч.1. - Казань, 1971. - 90 с.

15. Сборник документов по истории государства и права зарубежных стран (Рабовладельческий период). Вип.1, Иркутск, 1973. - 82 с.

16. Тищик Б.Й.: Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. -- Львів: Світ, 2001. -- 384 с.

17. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1994. - 464 с.

18. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под редакцией проф. З.М.Черниловского. - М., 1973. - 495 с.18. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. Под ред. З.М.Черниловского. - М., “Юридическая литература”, 1984. - 472 с.

19. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М., Юристъ, 1996. - 576 с.

20. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія. - К.: “Вентурі”, 1998. - 255 с.

21. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. - Видання 2-ге, доповнене та перероблене. - К.: Олан, 2001. - 307 с.