Місце Києва й Київської землі в системі розрізнених князівств

Місце Києва й Київської землі в системі розрізнених князівств

З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з'їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського. Хоча на чолі Галицького, Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського, Турово-Пінського, Смоленського, Муромського, Ростовського, Суздальського та інших князівств і Новгородської республіки стояли нащадки великих князів київських, але вони щодалі більше відчужувалися від батьківського гнізда. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії -- Мономахо-вичів і Святославичів. У свою чергу, Мономаховичі згодом розділилися на генеалогічні гнізда Ізяславичів волинських, Ростиславичів галицьких і смоленських, Юрійовичів суздальських, а Святославичі -- на Ольговичів новгород-сіверських і Давидовичів чернігівських.

Децентралізація управлінської системи відкрила нові можливості для прискореного розвитку автономних князівств і земель. Змінилися напрямки економічних зв'язків. Новгородська республіка і Полоцьке князівство переважно орієнтувалися на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. У той самий час українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.

Чим більше плинуло часу, тим сильнішою ставала туга удільних князів за прабатьківським гніздом у Києві. Дехто з них став і багатшим, і сильнішим за київського князя, але всіх їх нестримно вабило до «матері міст руських». Кожен з них прагнув зануритися в опоетизовану старовину часів Володимира «Красне Сонечко», Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, коли на Русі було стільки завзяття, прагнення або славу здобути, або голову покласти за землю Руську, що це нікого не могло залишити байдужим. Легендарна слава Іллі Муромця, Альоші Поповича, Добрині Микитича не давала спокійно спати багатьом княжичам. Приваблювали людей і київські релігійні святині. Вислів «язик до Києва доведе» вже тоді означав, що Київ став своєрідною Меккою слов'янських народів. Одні йшли до нього з добрим словом, покірністю і найкращими сподіваннями, вдячністю, любов'ю, інші -- з мечем, ненавистю й пожадливістю. Тим більше, що доля Києва залишалась невизначеною, і на нього міг претендувати кожен з нащадків давньокиївського князівського роду.

Наступник великого князя київського Мстислава Володимировича його брат Ярополк (1132--1139) намагався утримати Київську Русь від розпаду. Маючи на меті зробити своїм наступником сина Мстислава -- Всеволода, він перевів того з Новгорода до Переяслава, чим викликав неабияке незадоволення його дядьків, які самі претендували на великокнязівський стіл. Почалася боротьба різних претендентів за Переяслав з далеким прицілом на Київ. Головними претендентами на нього після смерті Ярополка Володимировича виступили чернігівські князі. Оволодівши великокнязівським столом, Всеволод Ольгович (1139-- 1146) повів боротьбу за зміцнення руських земель. Діяв він як мечем, так і словом, не зупиняючись перед застосуванням зброї проти своїх братів. Київський правитель встановив контроль за всіма пересуваннями князів з одного до іншого князівства. Однак сфера його впливу значно звузилась після відмови галицького, новгородського та ростово-суздальського князів визнати зверхність київського князя. Його наступник Ізяслав Мстислави ч (1146--1154) фактично тільки те й робив, що оборонявся або наступав на своїх супротивників. І врешті добився поширення влади Києва на Переяславське, Володимиро-Волинське, Гродненське, Смоленське та Новгородське князівства. Проте територіально-політична єдність руських земель тривала недовго.

Неприховану агресивність щодо Києва почали проявляти можновладці Північно-Східної Русі. Ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий створив проти київського князя військово-політичний союз з галицьким і чернігівським князями, а також половцями та Візантією. В 1149 р. він розгромив військо Ізяслава Мстиславича на р. Трубіж, захопив Переяслав, Київ і змусив київського князя відступити на Волинь. Але наступного року Ізяслав Мстиславич з великим військом вигнав Юрія Долгорукого з Русі в Суздаль. Лише через деякий час після смерті Ізяслава Мстиславича Юрій Долгорукий знову оволодів Києвом (1155--1157) і роздав синам навколокиївські землі: Вишгород -- Андрію, Переяслав -- Глібу, Поросся -- Васильку, а Туров -- Борису. Це одразу ж підбурило проти нього місцеву знать. Не уклавши ряду (договору) з столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останні роки сім разів запрошувало князів до Києва, двох вигнало з міста, а одного -- стратило. Віче захищало свої права всіма доступними засобами. Через п'ять днів після бенкету в Осьменника Петрила Юрій Долгорукий помер і був похований у Видубицькому монастирі.

Після нетривалого князювання Ізяслава Давидовича київський стіл перейшов до смоленського князя Ростислава Мстиславича (1159-- 1167). Старійшина руських князів зумів стабілізувати внутрішнє становище Київської Русі без жорстоких репресій і крові, йому пощастило завдяки об'єднанню сил русичів відкинути половців від південних кордонів держави. Князь не вдавався до серйозних спроб відродити надмірну централізацію влади, розуміючи всю їхню марність. Цього ніяк не хотів визнати володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Завойовуючи північно-східні землі, Андрій Боголюбський після смерті Ростислава Мстиславича об'єднав 12 руських князів, покликав на допомогу половців, угрів, ляхів, чехів, литовців і в 1169 р. штурмом узяв Київ. Два дні нападники грабували «весь град, Поділ, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю й не було помилування нікому». Володимиро-суздальський князь посадив на київський престол брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити політичний центр Київської Русі на другорядне князівство. Поривання Андрія Боголюбського до самовладдя увійшло в явну суперечність з новими прагненнями князів Середнього Подніпров'я до корпоративної участі в управлінні краєм. Київська Русь пережила самодержавну форму державної організації, і всілякі спроби її реставрації були приречені на невдачу. Руські князі вбивали або виганяли з Києва ставлеників Андрія Боголюбського, а в 1174 р. завдали нищівної поразки під Вишгородом його спільникам. Чергова невдача Андрія Боголюбського в Україні стимулювала змову бояр, внаслідок якої він був убитий.

Після поразки прибічників Юрія Долгорукого у Києві відновилась корпоративна форма управління. Суперництво за столицю між найвпливовішими родинами Ростиславичів і Ольговичів завершилось тим, що в Києві почали правити два князі -- Святослав Всеволодович (1180-- 1194) і Рюрик Ростиславич (1180-- 1202). За їхнього князювання обстановка в Україні стабілізувалась -- припинилися міжусобні чвари, князі об'єднаними силами повели боротьбу проти половців і в другій половині 80-х років відкинули їх за Сіверський Донець. Але досить було Рюрику Ростиславичу після смерті Святослава Всеволодовича запросити в співправителі свого брата Давида Смоленського, як ситуація в країні відразу загострилася. Проти спроби численних нащадків Мономаха узурпувати владу виступили представники інших великокнязівських генеалогічних ліній. Одну з них представляв володимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович «Велике Гніздо», який, за словами літописця, «Волгу міг веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати» і взагалі вважав себе співправителем київського князя. На київський престол претендував і галицько-волинський князь Роман Мстиславич. Знову почалася міжусобиця, в ході якої великокнязівський престол поперемінне займали то галицько-волинський князь Роман Мстиславич, то знову Рюрик Ростиславич, то чернігівський Всеволод Чермний. Тільки за князювання нащадка Ростиславичів Мстислава Романовича (1214-- 1223) політичне становище України нормалізувалося.

Змагання українських князівств за політичне лідерство. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними та етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Після приходу до влади в 1024 р. князя Мстислава Володимировича територія Чернігівського князівства швидко розширювалася. В другій половині XI -- першій чверті XII ст. володіння чернігівських князів на заході доходили до лівого берега Дніпра, а вище Прип'яті -- до Рєчиці та багатьох інших правобережних міст включно, на півночі -- до верхів'їв Сожу, Іпуті, Десни з містами Чичерськ і Вжищ, на північному сході -- до Москви й правої притоки Оки Лопасні, на півдні -- до водорозділу Дону і його притоків, а також верхів'їв Трубежу та Сулою. До другої половини XII ст. чернігівським князям належав великий міжнародний порт на березі Керченської протоки -- Тмутаракань з округою. Кордони Чернігівського князівства не були стабільними й змінювалися залежно від політичної ситуації в Східній Європі. Його землі поступово почали відторгати Ростово-Суздальське й Рязанське князівства, експансія яких спрямовувалася на освоєні українцями східні території.

Крім природного приросту, населення Чернігівського князівства збільшувалось також за рахунок мігрантів з південних регіонів. Особливо активізувався цей процес із середини XII ст., коли загострилась міжкнязівська боротьба за владу, а з нею почастішали напади кочівників на Руську землю. В пошуках безпечніших умов життя чимало мешканців Київщини і Переяславщини емігрували на північно-східні землі. Частину своїх підданих відводили й українські князі, дістаючи володіння в цих регіонах. Переселенці освоювали нові землі, вступали в контакти з місцевими фінськими племенами, засновували села й міста, даючи їм назви покинутих батьківських поселень. Навіть у віддалених Суздальщині, Володимирщині та Рязанщині з'явилися принесені переселенцями назви українських міст і сіл -- Виш-город, Переяслав, Галич, Звенигород, Стародуб, Київці, Києво, а також річок -- Либідь, Почайна, Ірпінь, Київка тощо. На південних землях Чернігівського князівства проживали також печеніги, торки, половці та інші іраномовні народи. За етнічними ознаками Чернігівське князівство мало чим відрізнялося від Київського. Хіба що наявністю фінського етносу, який, однак, не справляв помітного впливу на українське населення.

Тенденція до консолідації Чернігівського й Київського князівств базувалася на спільних генеалогічних коренях місцевих князів. Заявляючи, що «ми не угри і не ляхи, а одного діда внуки», вони з повним правом претендували на великокнязівський стіл. Династія чернігівських князів Давидовичів тривалий час орієнтувалася на Київ і тим самим створювала умови для стабільних відносин сусідніх українських земель. Однак забезпечити їхню повну єдність так і не пощастило, що негативно позначилося на політичній ситуації в регіоні. Багато чим цьому перешкодила майже безперервна міжусобна боротьба чернігівських і новгород-сіверських князів, які в своїх діях спиралися на підтримку північно-східних і південних сусідів. Особливе незадоволення людей викликали дії їхніх союзників -- половців, які вдавалися до масових вбивств, руйнували оселі і забирали населення у полон. Тільки у 80-х роках XII ст. київські та новгород-сіверські князі почали спільно відвойовувати у кочівників південні землі. В першій половині 80-х років вони неодноразово завдавали поразок ордам половецьких ханів Кончака й Кобяка, змушуючи їх відступати на схід. Однак досить було новгород-сіверському князеві Ігорю Святославичу виступити проти половців самому з невеликою дружиною, як він у 1185 р. зазнав нищівної поразки на р. Каялі й опинився в полоні. Кочівники прорвалися в чернігівську та переяславську землі. Ворожа навала не припинила князівських міжусобиць, і Чернігівське князівство розпадалося далі на Чернігівський, Козелецький, Сновський, Новгород-Сіверський та інші уділи. Дроблення чернігово-сіверських земель робило вразливим колишній етнополітичний центр українських земель з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання Києвом і Київською землею ролі консолідуючого центру української народності. Ним мав стати регіон, більш захищений від зовнішньої експансії чи природними рубежами, чи військовою силою. Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон Київської Русі, де піднімалися місцеві князівства. Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Вони приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями. Спираючися на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124-- 1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найвищої могутності воно досягло за князювання сина Володимирка Володаревича Ярослава Осмомисла (1153-- 1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту, Сірету, доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками -- заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187--1198). Скориставшися з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела III захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці XII cm. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу. Правила середньовічного державного життя були елементарно чіткими -- слабке князівство не могло вижити.

Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але логіка державотворення настійно вимагала консолідації ворогуючих уділів у єдиному державному об'єднанні. Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич (1170-- 1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високбродне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою розправився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що допікали йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. «Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш», -- докоряли князю одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: «Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур». Переможні походи на Польщу додали авторитету волинському князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з'явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави. Його величали «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі», а Іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати, У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, «як батьки й діди наші множили землю Руську». Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. В 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

Створена Романом Мстиславичем Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя «Слова о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство розпалося на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи.

Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров'ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь і угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об'єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удалого Ганною. Спираючися на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

Особливе місце в консолідації українських земель належало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв'язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів'їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах проживали переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували кращі матеріальні й духовні надбання переяславців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіальне близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стояло осторонь тих етнічних процесів, що відбувалися й на інших українських землях. Український етнос убирав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов'язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський київський престол. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономаха Ярополк. Прицілюючися до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину більшість своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Долгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після Володимира Мономаха. Особливо прославився він непримиренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий полк з 2100 переяславців і берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хорол. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами у Переяславі. Але, врешті-решт, відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат, про що з болем писав літописець Нестор: «Це у Римі (українське місто Римів. -- Авт.) кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами». Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.

Боротьба з монголо-татарською навалою й відродження Української держави. На початку 20-х років XIII ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з'явилися войовничі племена монголів і татар. На цей час володар Монгольської держави Чингісхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію] Величезна імперія сполошила півсвіту, її спасіння було тільки в подальшому безперервному територіальному розширенні та фізичному винищенні племен і народів, що не бажали підкорятися.' Просуваючися на захід, монголо-татари обійшли з півдня Каспійське море, вдерлися на Кавказ, розгромили Грузію і в Передкавказзі зіткнулися з об'єднаними силами половців, ясів, черкесів та інших місцевих народів] 25-тисячне військо монголо-татар не могло нічого вдіяти з ними, й тоді воєначальники Субудай і Джебе вдалися до випробуваних раніше хитрощів. Граючи на етнічних почуттях половецьких ханів про спільне походження, вони домоглися відходу половців від їхніх союзників і, скориставшися із цього, розпорошили спочатку племена ясів і касогів, потім наздогнали половців на Дону і з 1222 р. розгромили їх. Залишки половецьких орд хана Кобяка відступили до Дніпра під захист українських князів.

Смертельна небезпека змусила українців і половців об'єднатися. На київському з'їзді українських князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у боротьбі з монголо-татарами-f Навесні цього року на о. Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивльський і курський князі. З часу Святослава Ігоревича Русь не збирала такої раті. Руси й половці переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшям, розбили авангард монголо-татарської армії, захопили великі табуни коней, отари овець та чимало іншої здобичі.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з готовими до битви основними силами монголо-татар. Але гіршою за втому була неузгодженість дій слов'янських князів. Ніхто з них не хотів поступитися першістю, кожен жадав здобути славу переможця небаченого досі ворога/ 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удалий та Данило Галицький зі своїми полками та половці переправились через річку і вступили в бій з монголо-татарами. Половецька кіннота не витримала натиску противника, кинулася безладно тікати й порушила бойові порядки галичан і волинян. Полки Мстислава Удалого й Данила Галицького на очах інших князів були розгромлені. Тріумфуючі переможці оточили військо київського князя Мстислава Романовича на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Нарешті князь піддався на пропозицію Джебе й Субудая залишити табір і повернутися додому. Переможеним гарантувався безперешкодний відступ. Але воєначальники давали обіцянки не для того, щоб їх виконувати. Щойно київські дружинники вийшли з табору, монголо-татари накинулися на них і майже всіх перебили. Полонених князів татарські хани поклали під дошки всілися на них і так, бенкетуючи, задавили. З учасників походу повернувся на Русь ледве десятий, решта полягла в українських степах. Переслідуючи русів-українців, монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі й так само несподівано, як з'явилися, зникли. Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були розділені між його синами. Незавойовані західні простори дістав онук великого хана, син Джучі -- Батий. У 1236 р. монголо-татари розгромили царство волзьких болгар, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста й сотні сіл. Пройшовши вогнем і мечем північно-східні землі і не діставшись 100 верс^ до Новгорода, загони кочівників повернули на південь. |

[Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об'єднатися для відсічі ворожого нападу. Кежен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні - монголо-татари вторгайся у порубіжні українські удар прийняв на себе стародавній Переяслав, неприступний форпост України на південно-східному порубіжжі. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто захоплене й спалене. Відважно боронилися й захисники Чернігова у жовтні 1239 р. На допомогу обложеним поспів з дружиною князь Мстислав Глібович, але майже всі його вої полягли під стінами града. Монголо-татари вдерлися до Чернігова, перебили жителів і дотла спалили будівлі. З Чернігова Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з усією ордою рушив униз уздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михайло залишив Київ і втік до Угорщини. Проте Менгухан не наважився штурмувати найсильнішу на Русі фортецю й відвів війська на південь. Наприкінці року монголо-татарська кіннота слідом за розбитими половцями вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом. І

Новий 1240 р. почався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні українські міста. Одна за одною падають Княжа Гора, Витичів, Білгород, Василів та інші фортеці Київської землі, які заступали столицю з півдня.

Восени 1240 p. чи не вся армія хана Батия оточила Київ. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голоси стривожених киян. Поставивши дерев'яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно за чотири тижні їм пощастило зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захопити частину валу. Але поспіла допомога й після запеклої сутички відкинула татар. Другого дня захисники зайняли укріплення «міста Володимира» й приготувалися до оборони. Але татари прорвалися всередину Києва біля Софійських воріт і, знищуючи всіх підряд, рвалися до князівських палаців на Старокиївській горі. Захисники міста на чолі з воєводою Дмитром за ніч поставили перед Десятинною церквою огорожу із загострених догори колод. Тут і обірвалася остання сторінка оборони «матері міст руських». Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголо-татар загинули останні захисники Києва. 3 50 тис. киян врятувалися лише 2 тис., а з усіх будівель залишилося ледве 200. Київ лежав у руїнах і попелі, завалений тисячами трупів^

Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно й власне житга) Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городищ. Безприкладний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині.(Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей. І Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшися на героїчний опір південних слов'ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на східр У пониззі Волги монголо-татари утворили^ свою державу -- Золоту Орду із столицею в Сараї, втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя,

намагалися будьмо не допустити відродження єдиної Української держави} Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, а в 1246 р. був убитий в Сараї. Мідаськй земля збезкняжіла, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об'єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства|Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині ХІII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.

1 Інакше розвивалося Галицька-Волинське князівство, так само сплюндроване, як і вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувшись з Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу, відбудовувались зруйновані міста й села./Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову підвела голову В 1245 р. під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об'єднані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісницький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й на Белзьку та Холмську. Галицько-Волинська держава відновлювалася в старих формах і розмірах. І

І Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романовичціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого сподвижника

«печатника» Кирила і відправив його на затвердження в Нікею. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. в Дорогичині. Та переконавшися в нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно настроєного православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать.р5очалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254-- 1255 pp. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала старіючого князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію зряду європейських держав. Але дружні відносини з Угорщиною. Чехією та

Польщею так і не переросли у дійовий союз європейських країн проти спільного ворога. До того ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримкою Литовської держави князя Міндовга (1216--1263) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючися на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами

Після смерті Данила Галицького в 1264 р. його син Шварно (бл. 1230--бл. 1269) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави від Золотої Орди./ Воно не відповідало інтересам патріотично настроєної фе-! одальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас/Литва знемагала в нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об'єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав, у Литві їх очолював Войшелек, а в Україні -- Шварно Даниловичі/Спочатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелеку, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварну Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючися союзників, Лев Данилович (1264-- 1301) вбив Войшелека. після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язшшицька Литва посилила наступ на Волинь.

З ослаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда, її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60--70-х роках посилив свою владу над західноукраїнськими землями і включив їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. В 1275 і 1277 pp. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. В 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, «восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помечь...». З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271-- 1289) відбив спробу Литви заволодіти

Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшися з ослаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII -- на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.^

2. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. - 384с.

3. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К Либідь 1998.- 616 с.