Зміст

• 1. Який поділ роду Homo запропонував Карл Лінней
• 2. Що склало основу життєдіяльності європейських неандертальців
• 3. Розкрийте поняття «перехідна раса»
• 4. Коли відбувалося первісне заселення України? Де знаходиться найдавніша археологічна пам'ятка на її теренах
• 5. В яких регіонах України збереглися археологічні риси фізичної подоби
• Список використаної літератури
• 1. Який поділ роду Homo запропонував Карл Лінней

Саме існування перехідних рас свідчить, з одного боку, про динамізм расових ознак, а з іншого - про умовності ділення людства навіть на великі раси. Перехідні малі раси сполучають у собі не лише морфологічні ознаки, але не генетичні характеристика великих. Звідси можна зробити висновок, що малі раси або виникли в результаті змішаних шлюбів (гібридогенних), чи зберегли більш давні риси, що існували ще до формування великих рас.

4. Коли відбувалося первісне заселення України? Де знаходиться найдавніша археологічна пам'ятка на її теренах

Люди з'явилися на нинішній українській землі бл. 300 тис. років тому. Не слід думати, що це були українці чи навіть узагалі слов'яни -- давні археологічні культури не бувають етнічно «забарвлені», і поняття «етнос» може вживатися тільки до набагато пізніших часів. Вчені-археологи та антропологи вважають, що давня людина прийшли на територію України в першій пол. раннього кам'янвіку -- палеоліту, за так званої ашельської доби. Життю первісних людей тут були притаманні ті ж самі закономірності, що й буттю людини в південній половині Європи часів кам'яного віку. Коли настав пізній палеоліт (40--15 тис. до н. е.), люди освоїли майже всю територію сучасної України. Поступово від збирання дикоростучих плодів і коренів, а також полювання людина переходить до землеробства. Це сталося за доби неоліту, пізнього кам'яного віку (8--3 тис. рр. до н. е.). Досі в науці дискутується питання: чи найдавніші насельники території України прийшли з інших місць, чи вони є автохтонами.

Тим часом вже майже двісті років серед істориків, археологів, етнологів, філологів Існує наукова течія, представників якої називають автохтоністами. Українські автохтоністи обстоюють версію одвічного життя українців на власній етнічній території, оголошуючи мало не всіх попередніх жителів цієї землі їхніми предками. Наприклад, виходячи з певної схожості орнаментів племен трипільської культури (4--2 тис. до н. е.) з народними українськими, окремі дореволюційні й численні сучасні зарубіжні вчені оголошували трипільців безпосередніми родоначальниками українського народу. Однак багаторічними науковими дослідженнями доведено, що трипільська культура виникла внаслідок взаємодії культур давніх землеробських племен, які прийшли зі Східного Середземномор'я й Балкан, і місцевого населення доби неоліту. Немає наукових підстав твердити про будь-який генетичний зв'язок трипільців не те що з українцями, а навіть із слов'янами, що вийшли на історичну арену двома тисячами років пізніше. Стародавні етноси складалися протягом надзвичайно тривалого часу завдяки міграціям, культурній взаємодії й інфільтрації (перемішуванню) племен різних земель і природно-географічних зон.

Саме на такій відстані від польського кордону, а з недавнього часу і від Європейського Союзу та Європи розташоване колись княже, а нині пам'ятка української історії, містечко Белз. Уже багато знаючи з розповідей та літератури про це місто, попередньо домовившись з директором Державного історико-культурного заповідника пані Надією Калиш я вирушила до Белза.

Дорога до Белза.

Зі Львова сюди ведуть кілька маршрутів: можна залізницею добратися до Червонограда, а відтак, автобусом чи маршруткою до самого княжого міста, можна і маршруткою до Червонограда чи Великих Мостів, а далі знову з пересадкою. А найкраще дочекатися на маршрутку Львів-Варяж, яка проходить через Великі Мости і сам Безл. Відстань у 70 км. ви подолаєте майже за півтора години. За той час маєте чудову нагоду розгледіти Грибовичі, Новий Яричів, В.Дорошичі, Гряду, Куликів, Смереків, Солошин, трохи Жовкву, Туринку, Боянець, Великі Мості, Низи, і, нарешті - Белз.

З мером Белза Іваном Калишем, а також з директором заповідника Надією Калиш, головним архітектором Заповідника Василем Петриком, археологом Остапом Лазурком, зустрілися у приміщенні заповідника. Як вважає Іван Калиш, єдиний шлях підняття ролі Белза і його слави - це збереження, саме збереження місцевих історичних пам'яток, бо у радянський час їх було зруйновано більше, аніж за весь попередній період загалом. На щастя, до цієї благородної справи долучився Інститут архітектури Національного університету “Львівська Політехніка”, зокрема Микола Бевз, а також Володимир Петегирич, Ярослав Книш, Василь Івановський, Оксана Бойко, Василь Петрик, Василь Слободян, Олег Рибчинський. “Всі ці люди, -- каже Іван Калиш, - за мізерні кошти зрушили справу з місця. Розробили Генеральний план роботи міста, який включає в себе і розробку генерального плану розвитку Державного історико-культурного заповідника, який, до речі, на слуханнях міської ради отримав оцінку як взірцевий, -- розповідає мер міста. На затвердження у Держбуд подали концепцію розвитку міста, невдовзі надіємося отримати державне замовлення на розвиток міста. Активно співпрацюємо і маємо підтримку районної адміністрації та її голови Миколи Пшевлоцького, який сприяє виділенню коштів, до речі, робота заповідник фінансується з районного бюджету”.

1000-літній ювілей

За словами Івана Калиша, у жовтні наступного року місто Белз святкуватиме своє 1000-ліття, в рамках якого одним із пунктів урядової Постанови заплановано встановлення точної (лазерної) копії Божої Матері. З цією метою нині розроблено кошторис витрат. Планують, що 80 відсотків витрат фінансуватиме третя сторона (для цього наразі готують грант до TACIS), польська сторона взялася виготовити копію чудотворної ікони, а белзчани повинні підготувати (відреставрувати) каплицю, куди знову повернеться копія ікони Пресвятої Богородиці. 26 серпня 2005 року у день парафіяльного свята на Ясній Горі відбудеться спільна посвята копії ікони Белзько-Ченстохівської Пресвятої Богородиці. Нині, під час підготовки до цієї події сприяють біскуп Замосько-Долгобичівський та інші духовні сподвижники. Напередодні ювілею планують газифікувати місто, для чого уже виділені перші кошти. На реставрацію костелу Домініканок Держбуд України виділив 100 тисяч гривень, відтак реставрацію комплексу Домініканів проводять за місцеві кошти.

А вже 22 серпня цього року у рамках Року Польщі в Україні белзчани святкуватимуть день польського міста Долгобичева. До речі, ще 2002 року між містом Белз і польською ґміною Долгобичів підписано Договір про співпрацю в галузі культури і спорту, який на сьогодні ратифікований обома радами.

Заповідник

У грудні 2001 року завдяки зусиллям міського голови Белз отримав статус Державного історико-культурного заповідника, який очолила Надія Калиш. Його працівники розробили комплексну програму історико-архітектурного відродження міста Белза, а також проект постанови на 2004-2010 рр., який передбачає заходи щодо святкування 1000-ліття княжого містечка. Кошти на цей ювілей є і урядові, і місцеві, а також з інших джерел, поінформував міський голова Белза Іван Калиш.

Нині у штаті заповідника працюють 11 осіб, серед яких 3 кандидати наук, 2 кандидати архітектури, а наглядову раду очолює Микола Бевз. За словами Надії Калиш, заповідник забезпечений оргтехнікою, зокрема, комп'ютером, принтером, сканером, навіть цифровим фотоапаратом. Загалом, у Белзі нараховують понад 50 історичних пам'яток, десять з яких національного і місцевого значення. “З метою захисту традиційного характеру середовища...” та на виконання ст.32 Закону України “Про охорону культурної спадщини” (2000 р.) Белз значиться у списку історичних населених місць України (під номером 179), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. за № 878. Всього, у списку 405 місць, зокрема на Львівщині -- 55.

Археологи, всі на пошуки золотого коня...

Як розповів головний архітектор заповідника Василь Петрик, перші археологічні дослідження у Белзі сягають ще 30-х рр. ХХ ст. Тоді їх проводив відомий український археолог Ярослав Пастернак в урочищі Замочок, де був колись княжий город. В результаті розкопок виявили дерев'яні оборонні вали, сліди керамічної плитки з підлоги, що є ознакою існування церкви. Окремо проводили розкопки і в урочищі Клименщина. Відомо, що Володимир Великий привіз мощі Св.Климента і залишив їх у Десятинній церкві. Тому в ХІ-ХVІІ cт. був поширений культ папи Климента.

Базові дослідження для археології Белза свого часу зробив і Лев Чачковський. Згадали і Богдана Пинку, вчителя історії місцевої школи, який вкінці 1970-х на початку 1980-х разом з Володимиром Петегиричем ініціював приїзд фахівців до Белза, які відкрили дерев'яні оборонні кліті, мощену деревом дорогу з города на переправу через річку Солокію. Крем'яні вироби, нордійська кераміка, кістяне вістря для стріл вказують на те, що вже у IV-IX ст. тут було давньослов'янське поселення.

Сучасні археологічні розкопки проводять вже другий рік поспіль з дозволу Міністерства культури і мистецтв України за державні кошти. Їх розпочали минулого року біля церкви Св. Параскевії, де виявили 20 поховань та археологічний матеріал, зокрема, кераміку, вироби зі скла, поліамідні шеляги, які спеціалісти датують ХVІІ-ХІХ ст. Цьогоріч група львівських археологів разом з працівниками Державного історико-культурного заповідника в Белзі проводить археологічні дослідження на території комплексу Домініканів (ХVІ-ХVІІІ ст.) біля приміщення колишньої міської Ратуші, яку наразі реставрують. Під час ремонтно-реконструкційних робіт у Ратуші археологи знайшли монети кін.19-поч. 20 ст., кераміку, рештки кісток та ... старовинні фрески, вік яких, як вважають спеціалісти, приблизно середина ХVІІ ст.

Мандрівка Белзом

Її ми з археологом заповідника Остапом Лазурком розпочали з оглядин археологічних розкопок на території комплексу Домініканів (ХVІ-ХVІІІ ст.) та міської Ратуші. Адже, археологічні розкопки -- це своєрідне першоджерело давнього міста, їх у Белзі проводить на високому фаховому рівні головна археологічна експедиція Інституту археології Національної академії наук України.

Отже, розкопки ведуть у кількох місцях на території комплексу, зокрема біля стіни з тріщиною міської Ратуші товщина культурного шару сягає 4 метри 20 сантиметрів виявили невідомий мур. В іншому місці на глибині 2 м 30 см віднайшли дитячі поховання.

Слухаючи спокійні розповіді молодого археолога і дивлячись на людські кістки, поцікавилась, чи не важка робота археолога, адже щоб спокійно бачити поховання, треба бути не слабким духом, на що мій співрозмовник відповів, що археологи намагаються не звертати на це уваги, адже це їх робота, як і будь-який інший фах. Коли археологи жартують, то говорять про пошуки золотого коня або сорока золотих бань, що прикрашали колись белзьку Божницю і нібито були заховані белзьким рабином перед Першою світовою війною.

З дитячою цікавістю, через вікно, дісталися всередину міської Ратуші, а далі по драбині на другий і третій ярус Ратуші, на четвертий ярус, де розміщений годинниковий механізм, на жаль, не добралися. Є легенда, що колись стрілки цього годинника були зроблені з татарських стріл. Чи то правда, чи ні, а до недавнього часу годинник справно відміряв час.

Піднятися вгору і подивитися з висоти на Белз -- відчуття незвичайне. Ось з одного боку -- віднайдені настінні фрески середини ХVІІ ст., а з другого -- вид на українсько-польський кордон, “до якого рукою подати, якихось три-чотири кілометри”, -- коментує Остап. До речі, під час боїв Другої світової війни було знищено Домініканський монастир з костелом, а також понад дві третини міської забудови.

Поруч стоять руїни колишнього костелу Домініканок та греко-католицька церква св. Миколи. Заснований віленською каштелянкою Софією Ходкевич в 1635 році дерев'яний костел і монастир сестер Домініканок згорів під час татарського нападу 1647 року. Натомість мурований костел постав 1653 року, з 1991 року його посвятили як церкву св. Миколи, яку використовує греко-католицька громада.

Далі ми помандрували до церкви Св. Параскеви, що розташована на міському цвинтарі і є однією з найдавніших і єдиною дерев'яною сакральною пам'яткою. Як підтвердили археологічні розкопки, нині дводільна церква, спочатку була тридільною, мала так званий “бабинець”, якого сьогодні вже, на жаль, немає. Перші згадки про церкву датуються кін. ХV ст., про неї згадується у візитаційному акті 1762 року. Пам'ятки Белза пов'язані з українською, польською та... єврейською культурами. На території шкільного стадіону колись була розтьашована белзька синагога, а не так давно тут також працювали археологи. У західній частині міста розташований єврейський цвинтар. А цього року навпроти нього розпочали будівництво нової синагоги.

Нагадаємо, що всередині XIX ст. центральну частину Белза на 60 відсотків займали юдеї. Після поселення в Белзі рабина Соломона Рокаха, місто стає одним з центрів хасидизму й осідком рабинів-цадиків. Тут постав великий релігійно-освітній центр із синагогою, бет-мідрашем і талмуд-торою. Белз перетворився на хасидське містечко-штетл. Під час першої світової війни, внаслідок умисних підпалів російськими військами одночасно із зайняттям міста, дощенту згоріла майже вся міська забудова разом з ратушею, Народним Домом, бет-мідрашем, парафіяльним костелом. 1942 року винищено всіх ізраелітів, підірвано Велику синагогу та інші юдейські споруди.

Час збігав, і ми швидко подалися на Замочок, де нині над берегом Солокії височіє церква св. Миколи (УПЦ КП), зведена 1926 року за проектом Калікста Крижановського. Вона обнесена цегляною огорожею з брамою у стилі історичного модерну. На одній із веж зображений герб воєводства Белзького, що наданий королем Казимиром ІV 1462 року. Праворуч височіють сім белзьких дзвонів, а зліва від костелу поміж зелені притаїлася Марійна каплиця, куди наступного року знову повернеться Белзька Мати Божа, і є надія, що під її покровом місто набуде нового змісту.

Справді, все побачене підтверджує, що це містечко за кілька кілометрів від Європи, має свою неповторну тисячолітню історію, а доказ цьому кожна пам'ятка, яка збереглася у Белзі. І, мабуть, доречним для тисячолітнього міста є побажання Тихона Лещука про надання давнім українським містам, серед них і Белзові імен княжих і королівських. Королівське місто Белз... Звучить по-королівськи.

5. В яких регіонах України збереглися археологічні риси фізичної подоби

Дослідження показали, що дані антропології -- науки про мінливість фізичного типу людини в часі та просторі -- містять важливу етногенетичну інформацію. Передаючись від покоління до покоління, антропологічні ознаки відіграють роль своєрідних біологічних “міток”, які дозволяють визначити ступінь фізичної (морфо-фізіологічної) спорідненості людських колективів; з'ясувати шляхи міграцій племен, що мали місце в минулому; визначити співвідношення місцевої та прибулої людності в етногенетичних процесах; висвітлити роль окремих етнічних компонентів у формуванні давніх та сучасних народів; намітити напрямки їхніх генетичних зв'язків1. За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел -- археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура можуть поширюватись шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільності є безперечним доказом контактів -- часом вимушених, а часом і добровільних -- з прибулими спільнотами. Крім того, вони зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових фізичних рис людей, які самі по собі мало змінюються в часі. Так, в невеликих ізольованих популяціях -- “демах” перерозподіл ознак відбуваються впродовж життя близько 50 поколінь людей, або 1250 років¹. Ще повільніше змінюється фізична подоба представників тих етнічних груп, чисельність котрих вища, ніж чисельність демів, і яким властиве ширше коло шлюбних зв'язків. Останнє дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадкоємності можна реконструювати навіть тоді, коли в антропологічному вивченні окремих історичних епох наявні “білі плями”, зумовлені відсутністю вихідних даних.

Антропологічну історію українців, як і інших європейських народів, можна порівняти з генним потоком через століття, до якого час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Розпочавшись у віддалені історичні періоди, він триває й нині, знаходячи відображення в антропологічному складі сучасної людності -- цього наочного втілення “етнічної біографії” народу.

Одним з перших до висвітлення даної проблематики звернувся визначний український етнолог Федір Вовк, який дійшов висновку про переважання серед людності українських етнічних земель високого зросту, брахікефалії, тобто округлої форми голови, темного забарвлення волосся і райдужини очей. Сукупність цих ознак він назвав “українським антропологічним типом”, розглядаючи його як різновид адріатичної, або динарської раси, поширеної здебільшого серед південних і західних слов'ян -- сербів, хорватів, чехів, словаків, за винятком поляків².

Протилежних поглядів дотримувався відомий вітчизняний дослідник Василь Дяченко, який виділяв на теренах України кілька антропологічних областей: спочатку п'ять (центрально-українську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську або деснянську, ільменсько-дніпровську), а згодом - навіть сім (поліську, верхньодніпровську, центрально-українську, нижньодніпровсько-прутську, дунайську, динарську і карпатську). Кожній із них, за винятком карпатської, він знайшов аналогії в Росії і Білорусі.

З цим не погодилась Тетяна Алексєєва - автор фундаментальної монографії, присвяченої антропології східних слов'ян. На її думку, росіяни та білоруси належать до кола північних, а українці, яким властивий доволі однорідний комплекс ознак, - південних європеоїдів.

Неоднозначність оцінок ступеню однорідності, наявності локальних варіантів і напрямків антропологічних зв'язків українців, - оцінок, які до того ж здебільшого ґрунтуються на одних і тих же матеріалах, - вимагають перегляду підсумків попередніх досліджень і залучення для висвітлення даної проблематики тих систем морфо-фізіологічних ознак, які увійшли в програму і практику етнічної антропології порівняно недавно.

Список використаної літератури