Альберт Ейнштейн - видатний фізик

Альберт Ейнштейн (14 березня 1879 - 18 квітня 1955) - один із засновників сучасної теоретичної фізики, лауреат Нобелівської премії з фізики 1921 року, громадський діяч-гуманіст. Жив у Німеччині (1879-1893, 1914-1933), Швейцарії (1893-1914) та США (1933-1955). Почесний доктор близько 20 провідних університетів світу, член багатьох Академій наук, у тому числі іноземний почесний член АН СРСР (1926). Ейнштейн - автор понад 300 наукових робіт із фізики, а також близько 150 книг та статей в галузі історії та філософії науки, публіцистики та ін. Він розробив декілька значних фізичних теорій:

Спеціальна теорія відносності (1905). В її рамках - закон взаємозв'язку маси та енергії: E = mc2.

Загальна теорія відносності (1907 - 1916).

Квантова теорія фотоефекту та теплоємність.

Квантова статистика Бозе-Ейнштейна.

Статистична теорія броунівського руху, заклавша основи теорії флуктуацій.

Теорія індукованого випромінювання.

Він також передбачив «квантову телепортацію» та гіромагнітний ефект Ейнштейна-де Хааза. З 1933 року працював над проблемами космології та єдиної теорії поля. Активно виступав проти війни, проти застосування ядерної зброї, за гуманізм, повагу прав людини, взаєморозуміння між народами. Ейнштейну належить вирішальна роль у популяризації та введенні до наукового обігу нових фізичних концепцій та теорій. В першу чергу це стосується перегляду розуміння фізичної сутності простору та часу, та побудови нової теорії гравітації, що замінила ньютонівську. Ейнштейн також, разом з Планком, заклав основи квантової теорії. Ці концепції, багаторазово підтверджені експериментами, утворюють фундамент сучасної фізики.

Ранні роки

Альберт Ейнштейн народився 14 березня 1879 року в південно-німецькому місті Ульм, в небагатій єврейській родині. Його батьки одружилися за три роки до народження сина, 8 серпня 1876 року. Батько, Герман Ейнштейн (1847 - 1902), був у цей час співвласником невеликого підприємства з виробництва пухового наповнювача для матраців та перин. Мати, Пауліна Ейнштейн (дівоче прізвище Кох, 1858 - 1920) походила з родини заможного торговця кукурудзою Юліуса Дерцбахера (у 1842 році змінив прізвище на Кох) і Єтти Бернхаймер.

Влітку 1880 року сім'я перебралася до Мюнхена, де Герман Ейнштейн разом із братом Якобом заснував невелику фірму з торгівлі електричним обладнанням. У Мюнхені народилася молодша сестра Ейнштейна Марія (Майя, 1881 - 1951Початкову освіту Альберт Ейнштейн отримав у місцевій католицькій школі. У 12-річному віці пережив стан глибокої релігійності, однак невдовзі читання науково-популярних книг зробило його вільнодумцем і назавжди породило скептичне ставлення до авторитету.

З найяскравіших дитячих вражень Ейнштейн пізніше згадував: компас, «Початки» Евкліда та (близько 1889 року ) «Критику чистого розуму» Канта. Крім того, за ініціативою матері він з шести років почав займатися грою на скрипці. Захоплення музикою зберігалося в Ейнштейна впродовж всього життя. Перебуваючи в США в Прінстоні, в 1934 році Альберт Ейнштейн дав благодійний концерт, де виконував на скрипці твори Моцарта, збираючи кошти емігрантам із нацистської Німеччини.

В гімназії він не був в числі перших учнів (виняток становили математика та латинська мова). Укорінена система механічного заучування матеріалу (яка, на його думку, завдавала шкоди самому духу навчання та творчому мисленню), а також авторитарне ставлення вчителів до учнів викликало у Альберта Ейнштейна неприйняття, тому він часто сперечався зі своїми викладачами.

У 1894 році Ейнштейни переїхали з Мюнхена до італійського місто Павії, поблизу Мілана, куди брати Герман та Якоб перевели свою фірму. Сам Альберт залишався з родичами в Мюнхені ще деякий час, щоб закінчити всі шість класів гімназії. Так і не отримавши атестата зрілості, в 1895 році він приєднався до своєї сім'ї в Павіі. Восени 1895 року Альберт Ейнштейн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити до Вищого технічного училища (політехнікуму) в Цюріху та стати викладачем фізики.

Блискуче проявивши себе на екзамені з математики, він, в той же час, провалив іспити з ботаніки та французької мови, що не дозволило йому вступити до Цюріхського політехнікуму. Однак, директор училища порадив молодому Ейнштейну вступити до випускного класу школи в Аарау (Швейцарія), щоб отримати атестат та перездати іспити. У кантональній школі Аарау Альберт Ейнштейн присвячував свій вільний час вивченню електромагнітної теорії Максвелла. У вересні 1896 року він успішно здав усі випускні іспити в школі, за винятком екзамену з французької мови, та отримав атестат, а в жовтні 1896 року був зарахований до політехнікуму на педагогічний факультет. Тут він потоваришував із однокурсником, математиком Марселем Гроссманном ( 1878 - 1936), а також познайомився з сербською студенткою факультету медицини Мілевою Марич (на 4 роки старшою за нього), згодом стала його дружиною. У цьому ж році Ейнштейн відмовився від німецького громадянства.

Щоб отримати швейцарське громадянство, потрібно було сплатити 1000 швейцарських франків, проте тяжке матеріальне становище сім'ї дозволило йому зробити це тільки через 5 років. Підприємство батька в цьому році остаточно збанкротувало, батьки Ейнштейна переїхали до Мілану, де Герман Ейнштейн, уже без брата, відкрив фірму з торгівлі електрообладнанням. Стиль та методика викладання в політехнікумі істотно відрізнялися від та авторитарної прусської школи, тому подальше навчання давалося юнакові легше. У нього були найкращі викладачі, в тому числі чудовий геометрик Герман Мінковский (його лекції Ейнштейн часто пропускав, про що згодом щиро жалкував) та аналітик Адольф Гурвіц.

Початок наукової діяльності

У 1900 році Ейнштейн закінчив політехнікум, отримавши диплом викладача математики та фізики. Іспити він здав успішно, але не блискуче. Багато професорів високо оцінювали здібності студента Ейнштейна, але ніхто не захотів допомогти йому продовжити наукову кар'єру. Сам Ейнштейн пізніше згадував:Мене четвертували мої професори, які не любили мене через мою незалежність та закрили мені шлях до науки. Хоча в наступному, 1901 році, Ейнштейн отримав громадянство Швейцарії, але аж до весни 1902 року не міг знайти постійне місце роботи - навіть шкільним учителем. Внаслідок відсутності заробітку він голодував, не приймаючи їжу по декілька днів підряд. Це стало причиною хвороби печінки, від якої вчений страждав до кінця життя.

Незважаючи на складнощі, що переслідували його в 1900 -1902 рр. , Ейнштейн знаходив час для подальшого вивчення фізики. У 1901 р. берлінське видання «Аннали фізики» опублікували його першу статтю «Наслідки теорії капілярності» (Folgerungen aus den Capillarit?tserscheinungen), присвячену аналізу сили притягання між атомами рідини на основі теорії капілярності. Подолати труднощі допоміг колишній однокурсник Марсель Гроссман, який рекомендував Ейнштейна на посаду експерта III класу до Федерального Бюро патентування винаходів (в місті Берн) із зарплатнею 3 500 франків на рік (у роки студентства він жив на 100 франків на місяць). Ейнштейн працював у Бюро патентів з липня 1902 по жовтень 1909, займаючись переважно експертною оцінкою заявок на винаходи. У 1903 році він став постійним працівником Бюро. Характер роботи дозволяв Ейнштейну присвячувати вільний час дослідженням у галузі теоретичної фізики. У жовтні 1902 р. Ейнштейн отримав звістку з Італії про хворобу батька, Герман Ейнштейн помер через кілька днів після приїзду сина. 6 січня 1903 року Ейнштейн одружився на двадцятисемирічній Мілеві Марич. У них народилися троє дітей.

1905 - «Рік чудес»

1905 рік увійшов в історію фізики як «Рік чудес» (лат. Annus Mirabilis). У цьому році «Аннали фізики», провідний фізичний журнал Німеччини, опублікував три видатні статті Ейнштейна, що поклали початок нової наукової революції:

1. «До електродинаміки рухомих тіл» (нім. Zur Elektrodynamik bewegter K?rper). З цієї статті починається теорія відносності.

2. «Про одну евристичну точку зору, що стосується виникнення та перетворення світла» (нім. ?ber einen die Erzeugung und Verwandlung des Lichts betreffenden heuristischen Gesichtspunkt). Одна з робіт, що заклала фундамент квантової теорії.

3. «Про рух завислих у спокійній рідині частинок» (нім. ?ber die von der molekularkinetischen Theorie der W?rme geforderte Bewegung von in ruhenden Fl?ssigkeiten suspendierten Teilchen) - робота, присвячена броунівському руху, що суттєво вплинула на статистичну фізику.

Спеціальна теорія відносності

Протягом усього XIX століття матеріальним носієм електромагнітних явищ вважалося гіпотетичне середовище - ефір. Однак, до початку XX століття з'ясувалося, що властивості цього середовища важко узгодити з класичної фізикою. З одного боку, аберація світла наштовхує на думку, що ефір абсолютно нерухомий, з іншого - дослід Фізо свідчив на користь гіпотези, що ефір частково урухомлюється рухом матерії. Експеременти Майкельсона (1881), однак, показали, що ніякого «ефірного вітру» взагалі не існує. У 1892 році Лоренц і (незалежно від нього) Джордж Фітцджеральд припустили, що ефір нерухомий, а довжина будь-якого тіла скорочується в напрямку його руху. Залишалось, однак, відкритим питання, чому довжина скорочується саме в таких пропорціях, аби компенсувати «ефірний вітер» і не дати виявити існування ефіру. Одночасно вивчалося питання, за яких перетворень координат рівняння Максвелла стають інваріантними. Правильні формули вперше розробили Лармор (1900) та Пуанкаре (1905), останній довів їх групові властивості та запропонував назвати перетвореннями Лоренца. Пуанкаре також дав узагальнене формулювання принципу відносності, що охоплювало також електродинаміку. Однак, він продовжував визнавати ефір, хоча дотримувався думки, що його ніколи не вдасться знайти. У доповіді на фізичному конгресі (1900) Пуанкаре вперше висловлює думку, що одночасність подій не абсолютна, а являє собою умовну угоду («конвенцію»). Було висловлено також припущення про граничну швидкість світла. Таким чином, на початку XX століття існували дві несумісні кінематики: класична, з перетвореннями Галілея, та електромагнітна, з перетвореннями Лоренца. Ейнштейн, міркуючи на ці теми в значній мірі незалежно, припустив, що перша є наближеним випадком другої для малих швидкостей, а те, що вважалося властивостями ефіру, є насправді проявом об'єктивних властивостей простору та часу. Ейнштейн прийшов до висновку, що безглуздо залучати поняття ефіру тільки для того, щоб довести неможливість його спостереження, і що корінь проблеми лежить не в динаміці, а глибше - в кінематиці. У згаданій вище статті «До електродинаміки рухомих тіл» він запропонував два постулати: загальний принцип відносності та сталість швидкості світла, з них легко виводяться лоренцеве скорочення, формули перетворення Лоренца, відносність одночасності, непотрібність ефіру, нова формула додавання швидкостей, зростання інерції зі швидкістю і т. д. В іншій його статті, яка вийшла в кінці року, з'явилася формула E = mc2, яка визначає зв'язок маси та енергії. Частина вчених одразу визнала цю теорію, яка пізніше отримала назву «спеціальна теорія відносності» (СТВ); Планк (1906) і сам Ейнштейн (1907) побудували релятивістську динаміку та термодинаміку. Колишній учитель Ейнштейна, Мінковскій, в 1907 році представив математичну модель кінематики теорії відносності у вигляді геометрії чотиривимірного неевклідового світу та розробив теорію інваріантів цього світу (перші результати в цьому напрямку опублікував Пуанкаре в 1905 році).

Однак чимало вчених вважали «нову фізику» надто революційною. Вона заперечувала існування ефіру, абсолютний простір та абсолютний час, переглядала механіку Ньютона, яка 200 років слугувала опорою фізики та незмінно підтверджувалася спостереженнями. Час за теорією відносності тече по-різному в різних системах відліку, інерція та довжина залежать від швидкості, рух швидший за швидкість світла неможливий, виникає «парадокс близнюків» - всі ці незвичні наслідки були неприйнятними для консервативної частини наукового співтовариства.

Справа ускладнювалося також тим, що спеціальна теорія відносності не передбачувала спочатку ніяких нових ефектів, які можна було б спостерігати, а досліди Вальтера Кауфманна (1905 - 1909) багато тлумачили як спростування головного принципу СТВ - принципу відносності (цей аспект остаточно прояснили на користь спеціальної теорії відносності лише в 1914 - 1916 роках). Деякі фізики вже після 1905 року намагалися розробити альтернативні теорії (наприклад, Рітц в 1908 році), однак пізніше з'ясувалася фатальна розбіжність цих теорій із експериментами. Багато видатних фізиків залишилися вірними класичній механіці та концепції ефіру, серед них Лоренц, Дж. Дж. Томсон, Ленард, Лодж, Нернст, Він.

При цьому, деякі з них (наприклад, сам Лоренц) не відкидали результатів спеціальної теорії відносності, однак, інтерпретували їх у дусі теорії Лоренца, вважаючи за краще дивитися на просторово-тимчасову концепцію Ейнштейна-Мінковского як на суто математичний прийом. Вирішальним аргументом на користь істинності спеціальної теорії відносності стали досліди з її перевірки. Згодом поступово накопичувалися і лабораторні підтвердження самої спеціальної теорії відносності. На ній базується квантова теорія поля, теорія прискорювачів, вона враховується при проектуванні та роботі супутникових систем навігації і т. д.

Квантова теорія

Для вирішення проблеми, що увійшла в історію під назвою «Ультрафіолетова катастрофа», та відповідного узгодження теорії з експериментом Макс Планк припустив (1900), що поглинання світла речовиною відбувається дискретно (неподільним порціями), і енергія порції, що поглинається залежить від частоти світла. Якийсь час цю гіпотезу навіть сам її автор розглядав лише як умовний математичний прийом, однак Ейнштейн у другій із вищезазначених статей запропонував перспективне її узагальнення, яке з успіхом застосував для пояснення властивостей фотоефекту.

Ейнштейн висунув тезу, що не лише процес поглинання, але і саме електромагнітне випромінювання є дискретним; пізніше ці порції (кванти) отримали назву «фотони». Ця теза дозволила йому пояснити дві загадки фотоефекту: чому фототок виникав не при кожній частоті світла, а лише починаючи з певного порогу, що залежить лише від виду металу, а енергія та швидкість електронів, що вилітають залежать не від інтенсивності світла, а від його частоти. Теорія фотоефекту Ейнштейна з високою точністю відповідала лабораторним показникам, що пізніше підтвердили експерименти Міллікена (1916). Спочатку ці погляди не сприймались більшістю фізиків, Ейнштейну довелося переконувати навіть Планка в реальності квантів. Однак, поступово накопичилися дослідні дані, що переконали скептиків у дискретності електромагнітної енергії. Останню крапку в суперечці поставив ефект Комптона (1923). У 1907 році Ейнштейн опублікував квантову теорію теплоємності (стара теорія за низьких температур сильно розходилася з експериментними даними). Пізніше (1912) Дебай, Борн та Карман уточнили теорію теплоємності Ейнштейна, досягнувши абсолютної співвідносності з дослідами.

Броунівський рух

У 1827 році Роберт Броун спостерігав під мікроскопом, а згодом описав хаотичний рух квіткового пилку, що плаває у воді. Ейнштейн, на основі молекулярної теорії, розробив статистико-математичну модель подібного руху, причому на підставі його моделі можна було, крім іншого, з вражаючою точністю оцінити розмір молекул та їх кількість у одиниці об'єму. Одночасно аналогічних висновків дійшов Смолуховський, стаття якого була опублікована на декілька місяців пізніше, ніж ейнштейнівська.

Свої роботи зі статистичної механіки, під назвою «Нове визначення розмірів молекул», Ейнштейн презентував у політехнікумі як дисертацію і в тому ж 1905 році отримав звання доктора філософії (еквівалент кандидата природничих наук). У наступному році Ейнштейн розвинув свою теорію в новій статті «До теорії броунівського руху», і в подальшому неодноразово повертався до цієї теми. Незабаром (1908) вимірювання Перрена повністю підтвердили адекватність моделі Ейнштейна, що стало першим експериментальним доказом молекулярно-кінетичної теорії, яка постійно ставилась під сумнів позитивістами.

Макс Борн писав (1949): «Я думаю, що ці дослідження Ейнштейна більше, ніж всі інші роботи, переконують фізиків у реальності атомів та молекул, у справедливості теорії теплоти та фундаментальної ролі ймовірності в законах природи». Роботи Ейнштейна зі статистичної фізики цитуються навіть частіше, ніж його роботи з теорії відносності. Виведена ним формула для коефіцієнта дифузії та його зв'язку з дисперсією координат отримала застосування в найзагальнішому класі задач: марківські процеси дифузії, електродинаміка і т. п.

Пізніше, у статті «До квантової теорії випромінювання» (1917) Ейнштейн, виходячи зі статистичних міркувань, уперше припустив існування нового виду випромінювання, що відбувається під впливом зовнішнього електромагнітного поля («індукованих випромінювань»). На початку 1950-х років був запропонований спосіб посилення світла і радіохвиль, що базується на використанні індукованого випромінювання, а в наступні роки воно лягло в основу теорії лазерів.

Берн - Цюріх - Прага - Цюріх - Берлін (1905-1914)

Роботи 1905 року принесли Ейнштейну, хоча й не одразу, всесвітню славу. Він переписується та зустрічається з найзнаменитішими фізиками світу, а Планк у Берліні включає теорію відносності у свій навчальний курс. У листах його називають «пан професор», однак ще чотири роки (до жовтня 1909 року) Ейнштейн продовжує службу в Бюро патентів; в 1906 році його підвищили на посаді (він став експертом II класу) та збільшили платню. У жовтні 1908 року Ейнштейна запросили читати факультатив у Бернському університеті, однак без будь-якої оплати. У 1909 році він побував на з'їзді натуралістів у Зальцбурзі, де зібралася еліта німецької фізики, і вперше зустрівся з Планком, за 3 роки листування вони швидко стали близкими друзями та зберегли цю дружбу до кінця життя.

Після з'їзду Ейнштейн нарешті отримав оплачувану посаду екстраординарного професора в Цюріхському університеті (грудень 1909), де викладав геометрію його старий товариш Марсель Гроссман. Оплата була невеликою, особливо для родини з двома дітьми, і в 1911 році Ейнштейн без вагань погодився очолити кафедру фізики в Празькому Німецькому університеті. У цей період Ейнштейн продовжує публікацію серії статей із термодинаміки, теорії відносності та квантової теорії.

У Празі він активізує дослідження з теорії тяжіння, поставивши за мету створити релятивістську теорію гравітації та здійснити давню мрію фізиків - виключити з цієї сфери ньютонівську дальньодію. У 1911 році Ейнштейн взяв участь у Першому Сольвеєвському конгресі (Брюссель), присвяченому квантовій фізиці.

Там відбулася його єдина зустріч із Пуанкаре, який продовжував заперечувати теорію відносності, хоча особисто до Ейнштейна ставився з великою повагою. Через рік Ейнштейн повернувся до Цюріха, де став професором рідного політехнікуму і читав там лекції з фізики. У 1913 році він відвідав Конгрес натуралістів у Відні, зустрівшись там із 75-річним Ернстом Махом, раніше критика Маха ньютонівської механіки справила на Ейнштейна величезне враження та ідейно підготувала його до новацій теорії відносності. В кінці 1913 року, за рекомендацією Планка та Нернста, Ейнштейн отримав запрошення очолити створений у Берліні фізичний дослідний інститут; його також зарахували професором Берлінського університету. Окрім близькості до друга-Планка ця посада мала ту перевагу, що не зобов'язувала відволікатися на викладання. Він прийняв запрошення, і в передвоєнний 1914 рік переконаний пацифіст Ейнштейн прибув до Берліна. Мілева з дітьми залишилася в Цюріху, їх сім'я розпалася. У лютому 1919 року вони офіційно розлучилися.

Громадянство Швейцарії, нейтральної країни, допомагало Ейнштейну витримувати мілітаристський тиск після початку війни. Він не підписував ніяких «патріотичних» звернень, а в листі Ромен Роллану писав:Чи подякують майбутні покоління нашій Європі, в якій три століття найбільшої культурної роботи призвели лише до того, що релігійне божевілля змінилось безумством націоналістичним? Навіть вчені різних країн ведуть себе так, немов їм ампутували мізки.

Прінстон (1933-1945). Боротьба з фашизмом.

З наростанням економічної кризи в Веймарскій Німеччині посилювалася політична нестабільність, що сприяла посиленню радикально-націоналістичних та антисемітських настроїв. Почастішали образи та погрози на адресу Ейнштейна, в одній із листівок навіть пропонувалася велика нагорода (50000 марок) за його голову. Після приходу до влади нацистів всі праці Ейнштейна були або приписані «арійським» фізикам, або оголошені спотворенням справжньої науки. Ленард, який очолив групу «Німецька фізика», проголошував: «Найважливіший приклад небезпечного впливу євреїв на вивчення природи представляє Ейнштейн зі своїми теоріями та математичною балаканиною, складеною зі старих відомостей та довільних додатків…

Ми повинні розуміти, що німцям негідно бути духовними послідовникам євреїв». У всіх наукових колах Німеччини розгорнулася безкомпромісна расова чистка. У 1933 році Ейнштейну довелося покинути Німеччину, до якої він був дуже прив'язаний, назавжди. Він із сім'єю виїхав до Сполучених Штатів Америки з гостьовими візами.

Незабаром, у знак протесту проти злочинів нацизму він відмовився від німецького громадянства та членства в прусській та Баварській академіях наук. Після переїзду до США Альберт Ейнштейн отримав посаду професора фізики в нещодавно створеному Інституті фундаментальних досліджень (англ. Institute for Advanced Study) в Прінстоні, штат Нью-Джерсі. Старший син, Ганс-Альберт (1904 - 1973), незабаром пішов за ним (1938); згодом він став визнаним фахівцем з гідравліки та професором Каліфорнійського університету (1947). Молодший син Ейнштейна, Едуард (1910 - 1965), близько 1930 року захворів важкою формою шизофренії та закінчив свої дні в Цюріхський психіатричній лікарні. Двоюрідна сестра Ейнштейна, Ліна, загинула в Освенцімі, інша сестра, Берта Дрейфус, померла в концтаборі Терезіенштадт. У США Ейнштейн миттєво перетворився в одну з найбільш відомих та шанованих людей країни, отримавши репутацію геніального вченого в історії, а також уособлення образу «розсіяного професора». У січні 1934 року його запросили в Білий дім до президента Рузвельта, де він провів сердечну бесіду та навіть залишився на ніч. Щоденно Ейнштейн одержував сотні листів різноманітного змісту, на які (навіть на дитячі) намагався відповісти. Будучи вченим зі світовим ім'ям, він залишався скромною, невимогливою та привітною людиною. У грудні 1936 року від хвороби серця померла Ельза; три місяці до цього в Цюріху помер Марсель Гроссман. Самотність Ейнштейна полегшувала сестра Майя, дочка Марго (дочка Ельзи від першого шлюбу), секретар Еллен Дюкас та кіт Тигр. На здивування американців, Ейнштейн так і не придбав автомобіль та телевізор. Майя після інсульту в 1946 році стала частково паралізованою, і кожен вечір Ейнштейн читав книги своїй улюбленій сестрі. У серпні 1939 року Ейнштейн підписався під листом (англ. Einstein-Szil?rd letter), написаним за ініціативи фізика-емігранта з Угорщини Лео Силарда на ім'я президента США Франкліна Рузвельта. Лист звертав увагу президента на можливість того, що нацистська Німеччина створить атомну бомбу. Після кількох місяців роздумів Рузвельт вирішив серйозно поставитися до цієї загрози і відкрив власний проект зі створення атомної зброї. Сам Ейнштейн в цих роботах участі не приймав. Пізніше він шкодував про підписаний ним лист, розуміючи, що для нового керівника США Гаррі Трумена ядерна енергія служить інструментом залякування. В подальшому він критикував розробку ядерної зброї, її застосування в Японії та випробування на атол Бікіні (1954), а свою причетність до прискорення робіт над американською ядерною програмою вважав великою трагедією свого життя. Широку популярність отримали його афоризми: «Ми виграли війну, але не світ»; «Якщо третя світова війна буде вестися атомними бомбами, то четверта - камінням та палицями». Під час війни Ейнштейн консультував Військово-морські сили США та сприяв вирішенню різних технічних проблем.

Цікаві факти

Одне з історичних збігів: якщо Ньютон народився в рік смерті Галілея, ніби переймаючи у нього наукову естафету, то Ейнштейн народився в рік смерті Максвелла. Коли Ейнштейна запитували, де знаходиться його лабораторія, він, посміхаючись, показував авторучку. Інше питання, що йому часто задавали: як це йому вдалося створити теорію відносності? Напівжартома він відповідав: Чому саме я створив теорію відносності? Коли я задаю собі таке питання, мені здається, що причина в наступному. Нормальна доросла людина взагалі не замислюється над проблемою простору і часу. На її думку, вона вже думала про цю проблему в дитинстві. Я ж розвивався інтелектуально так повільно, що простір і час займали мої думки, коли я став вже дорослим. Природно, я міг глибше проникати в проблему, ніж дитина з нормальними нахилами. Якось в Німеччині Ейнштейн взяв участь у благодійному концерті. Місцевий журналіст, захоплений його виконанням, запитав сусідку: «Хто це грає?» І отримав відповідь: «Як, ви не знали? Це ж сам Ейнштейн!». «Ах, так, звичайно!» На наступний день в газеті з'явилася замітка про виступ великого музиканта, незрівнянного віртуоза-скрипаля, Альберта Ейнштейна. «Великий музикант» був у захваті, вирізав замітку і з гордістю показував знайомим: «Ви думаєте, я вчений? Я знаменитий скрипаль, ось хто я насправді!»У 1932 році американська «Жіноча патріотична корпорація» зажадала не пускати Ейнштейна до США, оскільки він відомий порушник спокою та комуніст. Візу все-таки видали, а засмучений Ейнштейн написав у газеті: «Ніколи ще я не отримував від прекрасної половини такої енергійної відмови, а якщо й отримував, то не від стількох одразу». Хоча Ейнштейн протягом багатьох років підтримував ідею вегетаріанства, суворої вегетаріанської дієти він почав притримуватись лише в 1954 році, приблизно за рік до своєї смерті.

Близькі знайомі описують Ейнштейна як людину товариську, дружню, життєрадісну, дотепну, з чудовим почуттям гумору, відзначають його доброту, постійну готовність допомогти, повну відсутність снобізму. Ейнштейн пристрасно любив музику, особливо твори XVIII століття. У різні роки серед його улюблених композиторів були Бах, Моцарт, Шуман, Гайдн і Шуберт, а в останні роки - Брамс. Добре грав на скрипці, з якою ніде не розлучався. З художньої літератури із захопленням відгукується про прозу Льва Толстого, Достоєвського, Діккенса, п'єси Брехта. Захоплювався також філателією, садівництвом, плаванням на яхті (навіть написав статтю про теорію управління яхтою). Незважаючи на свій колосальний науковий авторитет, він не страждав зайвою зарозумілістю, охоче припускав, що може помилятися, і якщо це траплялося, публічно визнавав своє помилку. Так сталося, наприклад, в 1922 році, коли він розкритикував статтю Олександра Фрідмана, що передбачала розширення Всесвіту. Отримавши потім лист від Фрідмана з роз'ясненням спірних питань, Ейнштейн в тому ж журналі повідомив, що помилявся, а результати Фрідмана цінні та «проливають нове світло» на можливі моделі космологічної динаміки. Несправедливість, пригнічення, брехня завжди викликали його гнівну реакцію. З листа сестрі Майї (1935):Здається, люди втратили прагнення до справедливості та гідності, перестали поважати те, що ціною величезних жертв зуміли завоювати перші, кращі покоління… Основою всіх людських цінностей є моральність. Про ясне усвідомлення цього в примітивну епоху свідчить велич Мойсея. Який контраст із нинішніми людьми!

Найбільш ненависним словом в німецькій мові для нього було Zwang - насильство.

Лікар Ейнштейна, Густав Буккі, розповідав, що Ейнштейн терпіти не міг позувати художнику, але варто тому було зізнатися, що розраховує завдяки його портрету віддати борги, як Ейнштейн тут же погоджувався і терпляче висиджував перед ним довгі години. Наприкінці життя Ейнштейн коротко сформулював свою систему цінностей: «ідеалами, що освітлювали мій шлях і надавали мені сміливості та мужності, були добро, краса та істина».

У 1954 році, за півтора року до смерті, Ейнштейн так охарактеризував своє ставлення до релігії: «Слово “Бог” для мене всього лише прояв та продукт людських слабкостей, а Біблія - зведення поважних, але все-таки примітивних легенд, які, тим не менш, є доволі дитячими. Жодна навіть найвитонченіша інтерпретація не зможе змінити моє ставлення».