Середньовічний Китай

12

Реферат

на тему: Середньовічний Китай.

1. Китайська імперія в III--XII ст.

Наприкінці II ст. повстання «жовтих пов'язок» завдало Ханській імперії непоправного удару й 220 р. вона розпалася на три держави. У 280 р. правитель однієї з них Сима Янь об'єднав під своєю владою весь Китай і заснував імперію Цзинь. Однак від самого початку вона була нестійкою. Родичі імператора, яким він роздав в удільні володіння чимало областей, пересварилися між собою в гонитві за владою.

Уже на початку IV ст. країна перебувала в тяжкому стані й саме тоді племена кочівників розпочали війну проти імперії Цзинь. Населення втікало на південь за річку Янцзи -- нездоланну перешкоду для кінноти завойовників. Там, на півдні, у 317 р. нащадки Сима Яня заснували династію Східна Цзинь (317-420). Китай виявився розділеним на дві частини. Так тривало майже три століття.

У 581 р. владу в Північному Китаї захопив войовничий полководець Ян Цзянь. Він був проголошений імператором і став засновником династії Суй (581-618). У 589 р. Ян Цзянь силою зброї підкорив також весь Південний Китай і відновив єдність країни. Нова держава отримала назву імперія Суй. Ян Цзянь активно взявся за відновлення країни. Було значно збільшено кількість оброблюваних земель, створено систему державних комор, де зберігалося зерно на випадок неврожаю, упорядковано фінанси тощо.

Син і спадкоємець Ян Цзяня імператор Ян Гуан розширив іригаційну систему. За його наказом було прорито Великий канал, що сполучив річки Хуанхе і Янцзи. Цей водний шлях довжиною 2,5 тис. км мав важливе значення для розвитку торгівлі. На його будівництві працювало 5 млн осіб. Після цього Ян Гуан узявся за відбудову Великого Китайського муру, що посилило оборонні можливості держави.

Імператор розпорядився перенести столицю в старовинне місто Лоян. Тут розгорнулися масштабні будівельні роботи, які виконували 2 млн китайців. За короткий час у Лояні було зведено розкішні палаци й розбито квітучі парки. Деякі бажання Ян Гуана були безглуздими. Дійшли оповіді про те, що взимку дерева в його парку були прикрашені квітами й листочками з шовку, а всі птахи в околиці були винищені задля пуху для його перин.

Ян Гуан прагнув створити величезну імперію, але, в результаті, прирік династію Суй на загибель. Безуспішні війни з Кореєю призвели до загального невдоволення в країні. Серед тих, хто збунтувався проти імператора, був і воєначальник Лі Юань. Наляканий Ян Гуан утік зі столиці, але 617 р. його було схоплено і страчено. Династія Суй припинила своє існування. Невдовзі імператором став Лі Юань, який започаткував династію Тан (618-907).

Коли Лі Юань прийшов до влади, країна була голодною і розореною. Чисельність населення різко скоротилася, поля пустували. Але пройшло небагато часу й ниви почали обробляти. Землю наділили в користування бідноті. Відродилося сільське господарство й ремесло, розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. Китайські товари продавалися в Індії, Арабській державі, Південно-Східній Азії. Важливим заходом Танів було впорядкування грошової системи. У країні карбувалися і поширювалися круглі мідні монети з діркою посередині, щоб їх можна було нанизувати на шовкову нитку. За короткий час значно поповнилася державна скарбниця. Столицею країни стало місто Чанянь.

У зовнішній політиці правителі династії Тан головну увагу приділяли забезпеченню контролю за Великим шовковим шляхом. Тут їхніми головними суперниками були кочівники-тюрки, яких у середині VII ст. китайці зуміли розгромити. У ході переможних війн із Кореєю, Тибетом, Індією, Японією, В'єтнамом було розширено кордони Танської держави. Вони простягалися від Аральського моря до Тихого океану, від пустелі Гобі до берегів Гангу. Китай став світовою імперією і контролював половину Великого шовкового шляху. Остаточно сформувалася китайська дипломатія. Вона представляла Китай як панівну державу тогочасного світу, якій в особі імператора мають підкорятися всі зарубіжні країни.

Найвищий розквіт імперії Тан припав на період правління Сюань-цзуна (712-756). Однак це піднесення було тимчасовим. Уже в другій половині VIII ст. Китай почав утрачати завойовані раніше території, перестав контролювати Великий шовковий шлях, йому постійно загрожували войовничі сусіди. У таких умовах селяни знемагали від податків, поборів і різних державних повинностей, вони убожіли й жили в злиднях. Тому 874 р. в Китаї вибухнула всеохоплююча селянська війна. Повсталі висунули своїх вождів, з-поміж яких найпопулярнішим став колишній дрібний торговець сіллю Хуан Чао. Очолюване ним селянське військо захопило столицю імперії Чанянь. Наляканий імператор і придворні втекли.

Проте влада, встановлена повстанцями, виявилася вкрай слабкою. Поведінка Хуан Чао та його найближчого оточення була настільки брутальною, що викликала в народі розчарування і обурення. Повстанська армія швидко втратила боєздатність. Провідний воєначальник Чжу Вень поспішив перейти на бік законного імператора й став головнокомандувачем його військ. Доля відвернулася від Хуан Чао і він, усвідомлюючи всю безвихідь ситуації, покінчив життя самогубством. Його родину не оминула жахлива розправа. У 884 р. повстання було остаточно придушено.

Селянська війна завдала танській династії непоправного удару. її представники ще деякий час залишалися при владі, але вона слабшала з кожним днем. Крапку двірцевим інтригам поставив Чжу Вень. У 907 р. він зайняв Чанянь і скинув останнього імператора. Єдина держава розділилася на численні дрібні володіння. Розпочалася так звана епоха «П'яти династій і десяти царств» (907-960), яка нічого доброго китайському народові не принесла.

У середині X ст. в Китаї намітилося певне економічне піднесення, в умовах якого 960 р. відбулося нове об'єднання країни під владою династії Сун (960-1279). За своєю внутрішньою організацією імперія Сун мала ряд особливостей, які відрізняли її від Танської. Аби уникнути надмірної самостійності військових, сунські правителі збільшили столичну гвардію. Зросла також кількість чиновників різного рівня. Уся фінансова, адміністративна, військова та судова влада зосередилася в столиці. Отже, місцева влада знаходилася під постійним контролем. Спочатку фінансове становище імперії було стабільним, але вже в середині XI ст. величезні видатки на утримання чиновників, армії, розкішного життя імператорського палацу спустошили державну скарбницю.

За цих обставин важливу роль у піднесенні економіки відіграли реформи першого міністра сунського двору Ван Аньши. Передусім він провів новий земельний перепис і впорядкував податкову систему. Податки мали сплачувати не лише селяни й городяни, але й чиновники та знать. Щоправда, дрібним чиновникам для справного ведення служби збільшили зарплатню. Велика увага приділялася налагодженню зрошувальних робіт. Зі скарбниці селянам почали виділяти позики під майбутній урожай. Було встановлено тверді ціни на товари тощо. Однак продовжити розпочаті перетворення Бань Аньши не вдалося через різку опозицію знаті. Відставка міністра поклала край і його реформам.

На початку XII ст. в імперії Сун з'явився небезпечний ворог -- кочовики чжурджени. Захопивши північ Китаю, вони утворили там державу Цзінь, тобто Золоту (1115-1234). Китайський імператор утік на південь країни. Тут виникла держава Південна Сун (1117-1279).

2. Монгольське ярмо

На початку XIII ст. через внутрішні чвари держава чжурдженів помітно ослабла. Імперія Південна Сун готувалася відвоювати свої північні землі. Однак цим планам здійснитися не судилося, бо в цей час з'явилася нова грізна сила -- монголи на чолі з Чингісханом.

Південна Сун відправила до Чингісхана послів і військових радників. Вони навчили монголів китайській військовій науці, у тому числі й мистецтву штурму укріплених міст за допомогою облогових механізмів. У1234 р. монгольська кіннота знищила державу Цзінь. Проте всупереч очікуванням, монголи не стали союзниками Південної Сун. Вони відразу ж почали завоювання Південного Китаю. Невдовзі хан Хубілай, онук Чингісхана, переніс свою столицю в Яньцзинь (сучасний Пекін) і напав на імперію Південна Сун. У1271 р., підкоривши її більшу частину, Хубілай оголосив про заснування нової китайської династії Юань (1271-1368).

Упродовж наступних років розрізнені китайські гарнізони чинили монголам героїчний опір. Урятувати державність намагалися й окремі сунські сановники-патріоти. Однак їхні сили вичерпувалися. У1279 р. залишки сунських військ на узбережжі Південно-Китайського моря було оточено й знищено. Один із сановників, не бажаючи стати свідком глуму над останнім малолітнім сунським імператором, посадив хлопчика собі на спину та кинувся в море. Обоє потонули, а відтак припинила своє існування і Сунська династія.

Під владою Хубілая опинилися великі землі. Його імперія включала Китай, Монголію і Тибет. У планах першого юаньського імператора було завоювання Японії. Однак спроби загарбати цю країну виявилися безуспішними.

Наслідки монгольського завоювання негативно позначилися на внутрішньому житті Китаю. Країну було безжально спустошено. Монголи знищили сотні тисяч китайців, а декілька мільйонів обернули на рабів. Багато раніше оброблюваних земель перетворилися на пасовиська та мисливські угіддя монгольської знаті. Державною мовою стала монгольська. Китайців нещадно визискували та всіляко принижували. їм заборонили виходити вночі на вулицю, мати зброю та коней, вивчати військову справу, опановувати іноземні мови тощо. Спочатку монголи намагалися взагалі усунути від управління китайських чиновників. Однак невдовзі вони зрозуміли, що так далі тривати не може й почали залучати китайців до державної служби на найнижчі посади.

Національне гноблення сприймалося китайцями дуже болісно. Серед населення створювалися таємні організації, що ставили за мету звільнення країни від іноземного панування. У1351 р. в Китаї почалося антимонгольське повстання. На півночі загони повстанців було розгромлено. Натомість південь опинився під контролем одного з керівників повсталих Чжу Юаньчжана. Йому випало довести боротьбу з монголами до переможного кінця. У1368 р. Чжу Юаньчжан зайняв Пекін, проголосив себе імператором і заснував династію Мін -- Блискучу (1368-1644). Столицею держави стало місто Інтянь (сучасний Нанкін). Монгольське панування закінчилося.

3. Китай після повалення монгольського ярма

Незважаючи на повалення монгольського ярма, боротьба з колишніми завойовниками тривала ще 20 років. Об'єднання країни завершилося тільки в 1387 р. після підкорення Ляодуна.

Із приходом до влади Чжу Юаньчжан (1368-1398) провів ряд реформ. Володіння монголів були конфісковані. Усі землі, які селяни захопили під час визвольної війни, були законодавчо закріплені за ними. Проте орної землі все-одно не вистачало. Селяни, які погоджувалися обробляти пустища, звільнялися на три роки від податків. За наказом імператора відновили зрошувальну систему. Було скасовано рабство, а також проведено перепис населення і складено опис усіх земель. Чжу Юаньчжан перевів армію на самозабезпечення, створивши військові поселення.

Народу дозволялося подавати скарги щодо зловживань місцевих чиновників просто в столицю, а також надсилати імператорові таємні листи (тобто заохочувалися наклепи й доноси). Чжу Юаньчжан зосередив у своїх руках усю повноту влади й ліквідував міністерські посади. Його правління відзначалося нечуваною жорстокістю. Наприклад, було страчено сотні тисяч підданих, звинувачених у зраді й хабарництві. Від імператорської сваволі країна покрилася мороком страху.

Зміцнюючи владу, Чжу Юаньчжан направляв у різні провінції держави в якості намісників своїх синів і онуків. Він вважав, що тільки вони можуть стати опорою молодої династії. На початку XV ст. це призвело до збройної боротьби між нащадками Чжу Юаньчжаня за трон. Владу захопив його син Чжу Ді. В історії країни він залишився як один із наймудріших і найдієвіших правителів. Завдяки його рішенню 1421 р. столицю Китаю було перенесено з Нанкіна в Пекін. Із того часу й донині Пекін є головним містом держави.

Імператори династії Мін вели завойовницькі війни. Однією з перших підкорених ними країн ненадовго став В'єтнам. У залежність від Китаю потрапив також Тибет. Правління Чжу Ді було позначено нечуваною військово-дипломатичною і торговельною активністю Китаю на морях. За наказом імператора великий флот неодноразово вирушав у далекі плавання. Китайські кораблі швартувалися біля берегів Індії, Індонезії, Індокитаю, Аравії і навіть Східної Африки.

4. Суспільство і державне управління

Китайське суспільство складалося із: 1) спадкової аристократії; 2) чиновників; 3) вільних селян і ремісників, тобто «добрих людей»; 4) найманих робітників, напіврабів і рабів, тобто «дешевих людей». Усі вони вважалися підданими імператора.

До вищої групи суспільства належала спадкова аристократія, якій присвоювали певні титули та ранги. Кожний титул забезпечувався земельним наділом певного розміру. Титулована знать мала великі права й привілеї. Почесні титули надавалися також окремим особам неаристократичного походження за особливі заслуги перед державою.

Значний прошарок суспільної верхівки становили чиновники. Вони поділялися на дев'ять рангів, які дробилися далі. Кожному рангу відповідала грошова чи натуральна оплата у вигляді земельного володіння. Чиновники не могли передати в спадок ні свій ранг, ні посаду, ні отриману землю. Щоб стати чиновником, потрібно було скласти державний іспит. Існували три ступені іспитів. Найвищий ступінь доводилося складати при імператорському дворі. Крім загальноосвітнього рівня, знань літератури та праць Конфуція, перевірялася і благонадійність майбутнього чиновника. Не було дивиною, якщо людину, яка не відповідала своєму призначенню, понижували в посаді. Тому серед чиновників панувала невпевненість у майбутньому й процвітало підлабузництво. Незважаючи на це, у Китаї були родини, які з діда-прадіда готували для держави чиновників.

На нижчій сходинці суспільної драбини знаходилися вільні селяни, ремісники й купці, тобто «добрі люди». В обов'язки селянина входили обробіток землі, своєчасна сплата податків і виконання повинностей усіх видів. Від селянина, як і від чиновника, вимагалося суворе дотримання правил щодо одягу, поведінки й навіть ведення господарства. Селянин не мав права покинути місця свого проживання. На селі важливу роль відігравав староста, який стежив за обробкою полів, сплатою податків, виконанням трудових повинностей тощо. Саме до старости мав звертатися селянин із будь-яких питань. Податками й повинностями обкладалися також ремісники та купці.

На останній сходинці перебували особисто залежні люди -- наймані робітники, напівраби і раби, тобто «дешеві люди». Вони не платили податків і вважалися безправними.

Верховна влада знаходилася в руках імператора, «Сина Неба». Він мав необмежені права й правив країною, спираючись на численних чиновників. При імператорові існувала державна рада, до якої входили його родичі та найголовніші сановники. Один з-поміж них виконував функції першого міністра.

Управління країною здійснювалося через три палати. Головна з них відала органами виконавчої влади. їй підпорядковувалося кілька відомств: фінансове, військове, обрядів, чинів, громадських робіт тощо. Дві інші палати готували й обнародували укази імператора, улаштовували на його честь прийоми й урочисті церемонії. Окремо від відомств існували палацові управління, які обслуговували імператора, відали охороною скарбниці, займалися організацією прийому іноземних послів. Імперія поділялася на провінції, а вони -- на округи, повіти, волості, села.

5. Звичаї та традиції

Основою економіки середньовічного Китаю було сільське господарство, переважно -- орне землеробство. Спочатку китайці вирощували пшеницю і просо, але згодом віддали перевагу рису. На заливних рисових полях китайці розводили рибу, яка цінувалася більше за м'ясо. Розвиток рисівництва та пов'язана з ним копітка робота на полях сформували визначальні риси характеру китайців: терплячість, працьовитість, уважність до дрібниць і критичне ставлення до будь-яких нововведень. У Китаї культивували також коноплю, чайні кущі, бавовник. Розвивалося садівництво й городництво. Китайці вирощували яблука, абрикоси, сливи, цитрусові, гранати, банани, огірки, цибулю, часник, боби тощо. Велику славу країні принесло розведення тутового шовкопряда, із коконів якого отримували шовкові нитки.

Крім традиційних рису та риби, китайці споживали також багато овочів та м'ясо биків, кіз, баранів, свиней і птиці. Бідніші люди харчувалися м'ясом собак і віслюків. Основною їжею китайців були випічки з муки та зварена на пару крупа. Полюбляли вони також лапшу й знамениті китайські пельмені, яких налічувалося понад двісті різновидів. До кулінарних шедеврів належали жаб'ячі лапки та зміїне м'ясо. їли паличками, виготовленими з бамбука, слонової кістки, а люди з більшим достатком -- зі срібла або рогу носорога, які, за повір'ям, мали врятувати від отрути. Китайці майже не їли молока та сиру, підкреслюючи цим свою відмінність від кочових племен. Серед напоїв найбільшу популярність мав чай, який вони варили як суп. Пили також просяне вино й міцну рисову горілку. Одяг китайців був простим і зручним. Чоловіки носили штани з курткою, підперезаною поясом, яка запиналася тільки направо. Це робилося спеціально, аби не уподібнюватися кочівникам, що запинали куртку наліво. Під час дощу або для захисту від палючого сонця прості люди носили плетені бамбукові чи солом'яні брилі. Заможніші носили шовкові капелюхи. На ноги взували полотняні черевики з підшитою підошвою або сандалі. У випадку похолодання вдягали плащі досить простого крою.

Жіноче вбрання мало чим відрізнялося від чоловічого. Суттєва відмінність полягала в зачісці. Чоловіки мали довге волосся, із якого робили на голові зачіску, так звану «ковбасу», яку обмотували спеціальною пов'язкою. Китайські монахи голили голову. Дівчата збирали волосся в пучок (хвостик), а жінки робили найрізноманітніші зачіски і, як правило, ходили з непокритою головою.

Найвродливішими в аристократичних родинах було прийнято вважати жінок, які мали малесенькі ніжки. Аби цього досягти, дівчаткам ще з дитячого віку туго бинтували ступні й вони припиняли ріст. Звичайно, що на таких ніжках важко було навіть пересуватися, однак без них годі було сподіватися на хорошого жениха. Аристократичне походження китаянок підкреслювали також довгі нігті на пальцях рук. Це означало, ЩО людина не виконує чорнової роботи.

Будинки в китайців були, в основному, дерев'яними або глиняними. Стеля в них була відсутня, та й саме помешкання мало небагато меблів. їли та спали китайці здебільшого на циновках -- цупких плетених килимках із соломи. У період правління династії Сун у китайському побуті з'явилися високі столи й стільці.

Подвір'я китайської родини було схоже на невеличку фортецю. Заходити на нього без дозволу заборонялося. Господар міг гнівно прогнати непроханого гостя, ким би він не був.

Найбільшим китайським святом споконвіку був Новий рік. У передноворічну ніч китайці варили особливу кашу, ворожили, влаштовували «свято ліхтарів», випрошували подарунки, били в барабани та гонги, влаштовували карнавали з перевдяганнями, співами й танцями. Ще одним святом були так звані весняні дні «холодної їжі та чистого світла»: люди гасили всі вогні, їли тільки холодні страви, а потім запалювали нові вогні. До улюблених належало й осіннє свято врожаю.

6. Релігійне життя і культура

Пригадайте, де і як виник буддизм. Які його основні положення?

Із початком Середньовіччя в Китаї набуває поширення буддизм. У VI ст. він стає державною релігією. Саме раннє Середньовіччя стало періодом утвердження буддизму, який справив величезний вплив на розвиток китайської філософії, літератури та мистецтва. У Китаї буддизм всотав місцеву обрядовість і культ предків. До пантеону святих було віднесено місцевих мудреців та героїв.

Буддизм мав найбільше прихильників серед знаті, тоді як серед простолюду був поширений даосизм. Це вчення зберегло гасла рівності й засуджувало багатство. Із VII ст. почала створюватися лаоська церковна організація. Згодом правляча верхівка переглянула основні положення даосизму, суттєво видозмінивши їх на свою користь. Тоді ж даосизм отримав офіційне визнання.

Між даосизмом і буддизмом точилася боротьба за вплив на китайське суспільство. Однак обидві релігії не могли змагатися з конфуціанством, яке продовжувало зберігатися як основа моралі, освіти, державного устрою, законодавства.

Конфуціанство вчило поклонятися імператорові, бути справедливим і чесним, любити батьків, із повагою ставитися до людей, особливо шанувати старших і піклуватися про молодших. Саме в дусі конфуціанства було розроблено систему обов'язкових державних іспитів, які складали чиновники для отримання посади.

Співіснування кількох релігій було характерною рисою китайського суспільства в ранньому Середньовіччі. В ХІ-ХІІ ст. в конфуціанство почали вводити елементи даосизму й буддизму. Саме це видозмінене конфуціанство стало новою потужною політичною та культурною силою в Китаї. І хоча нове конфуціанство не витіснило ні даосизму, ні буддизму, наприкінці XIV ст. воно посіло панівне становище в країні.

Китайська культура епохи Середньовіччя досягла неабияких висот. Із давніх-давен китайці володіли ієрогліфічним письмом. Користуючись ієрогліфами в повсякденному житті, китайці довели цей спосіб письма до високого рівня досконалості. Це відродило особливий вид мистецтва -- каліграфію. Схильних до красно-писання людей відшуковували спеціально, особливо серед чиновників. Освічені люди віддавали мистецтву каліграфії багато часу й сил, бо вбачали в ньому засіб духовного піднесення.

Держава сприяла розвиткові освіти. Це й зрозуміло, адже їй потрібні були освічені чиновники. Завдяки збільшенню кількості початкових і вищих шкіл у Китаї з'явилося багато грамотних і знаючих людей. Щоправда, за правління династії Сун освічені люди стали рідкістю. У період панування монголів навчанню китайців не приділялося найменшої уваги. Тому й не дивно, що засновник династії Мін імператор Чжу Юаньчжан був малограмотним.

Великі зрушення відбулися в науці. У VIII ст. в Китаї відкрилася Генеральна Академія наук (Палата вчених). Особливо розвивалися математика, астрономія, природознавство. З'явилися також праці з різних галузей медицини. Китайська медицина славилася дослідженням лікувальних властивостей рослин. Інженерні й математичні знання використовували для будівництва міст, фортечних мурів, складних зрошувальних систем. Саме китайці винайшли папір, порцеляну, компас і порох. Значення цих відкриттів важко переоцінити у світовому вимірі.

У XV ст. китайські вчені створили багатотомні енциклопедії з різних галузей: історії, географії, медицини, мистецтва тощо. Поширення наукових знань прискорилося з винайденням книгодрукування. Саме китайці в VII ст. винайшли його найпростішу форму -- ксилографію. На дерев'яних дошках вирізьблювали відповідні ієрогліфи, на них наносили фарбу, а потім текст передруковували на папір. Середньовічний Китай славився також великими бібліотеками. На початку VIII ст. в країні стала видаватися офіційна урядова газета «Столичний вісник», яка проіснувала до XX ст. За правління династії Сун було вперше випущено паперові гроші -- асигнації.

Високого розвитку досягла китайська поезія. її «золота доба» припадає на VIII-- XIII ст. У цей період творили такі видатні майстри поетичного слова, як Лі Бо, Ду Фу, Юань Чжень, Су Ши, талановита поетка Цін-чжао та ін. їхні твори були ліричними, оспівували красу природи. Автори переймалися долею своєї батьківщини та стражданням простого народу. У XIV ст. народився жанр історичного роману («Три царювання», «Річкові заводі»). Його основу, як правило, становили напружені, трагічні події в житті китайського народу.

Поступ спостерігається і в китайській архітектурі та мистецтві, на які вплинув буддизм. Про це, зокрема, свідчать багатоповерхові кам'яні споруди -- пагоди, скульптури й розписи буддійських печерних храмів. Свій звичний силует пагода набуває в період правління династії Тан, коли карнизи на кожному поверсі стають вишукано вигнутими. Унікальним є храм «Печери тисячі Будд». У ньому налічувалося майже 500 печер, він був прикрашений художнім розписом завдовжки майже 25 км.

Загалом китайські будівлі -- палаци, храми, помешкання заможних городян або знаті, міські брами, вежі, мости тощо мали легкі, витончені форми. Вони зводилися як із каменю чи мармуру, так і з дерева чи навіть металу. Дахи будівель мали загнуті догори кути. Зверху імператорські палаци або будинки знаті часто вкривалися спеціальними золотими листами. У ХГУ-ХУ ст. в Пекіні було споруджено величезний комплекс імператорських палаців, оточений ровом і обнесений стіною, названий Пурпурним містом.

У X ст. було засновано Академію мистецтв, у якій художники вчилися і виставляли свої картини. Китайські митці малювали тушшю на шовковій тканині або на тонкому папері. Улюблена тема -- пейзаж, який називали «гори і води». Картини зберігалися віками завдяки тому, що їх не вивішували на стіни. Полотно скручували, акуратно загортали в шовк і складали в спеціальні шкатулки. Картини виймали й розгортали тільки для того, щоб гості могли оцінити їхню красу, чи тоді, коли самі господарі хотіли помилуватися ними.

Отже, китайські винаходи, багата та унікальна культура -- гідне надбання світової цивілізації.

«Син Неба», династія, «добрі люди», «дешеві люди», чиновники, чжур-чжени, каліграфія, порцеляна, даосизм, конфуціанство.