Україна в Першій світовій війні

РЕФЕРАТ

на тему «Україна в першій світовій війні»

1. Воєнні події на Україні

Невдала для балканських слов'ян війна 1912-1913 рр. зміцнила становище Австро-Угорщини. Вона створила нову державу - Албанію, яка позбавила Сербію виходу до Адріятицького моря. Відносини між слов'янами і урядом цісаря Франца-Йосифа щораз більше напружувались. Дня 28 червня 1914 р. в Сараєві, столиці Боснії, забито ерцгерцога Франца-Фердінанда, наслідника цісаря Франца-Йосифа Австрійський уряд обвинуватив Сербію в організації теракту і 10-го липня вислав до уряду Сербії гострий ультиматум. Сербія звернулася до Росії з проханням про підтримку. За порадою Росії Сербія дала помірковану відповідь на ультиматум, але Австрія її не прийняла і проголосила війну. Німеччина, союзниця Австрії, проголосила 1-го серпня того ж року війну Росії, а 3 серпня 1914 року проголосила війну і Франції. Німецькі війська негайно рушили на Францію через нейтральну Бельгію. Європа поділилася на два фронти: з одного боку Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше приєдналися до них Туреччина та Болгарія), а з другого Франція, Росія і Англія. Так почалася перша світова війна.

Повторилася трагедія російсько-японської війни. Росія, хоч витрачала величезні кошти на армію, вступила у війну непідготовленою, без запасів набоїв та амуніції. До того ніхто у Росії, починаючи з уряду, не вірив, що буде війна. І навпаки: Австро-Угорщина та Німеччина віддавна й ретельно підготовлялися до війни. У Західній

Україні заздалегідь обмірковувалося питання - яке становище зайняти на випадок війни, на чийому боці? Більшість вирішувала підтримувати Австрію.

Перший удар, як сказано, Німеччина скерувала на Францію, яка теж не була готова до війни. Щоб врятувати її, кинуто дві російські армії на Східню Прусію, і Німеччина примушена була стягнути війська з Франції. Російські армії зазнали страшної поразки, але Франція була врятована.»

У перші дні після проголошення війни по всій Російській імперії

піднявся патріотичний рух. Страйк петербурзьких робітників припинився, і вони взяли участь у патріотичних маніфестаціях. Державна Дума урочисто підтримала уряд, заявивши йому про свою лояльність. Українці, що не мали окремої групи у Думі, видали декларацію за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской Жизни», у якій писали, що виконають чесно свій обов'язок супроти держави. Київська газета «Рада» писала, що українці повинні боронити російську державу.

Але, не зважаючи на ці декларації лояльності, російський уряд негайно розпочав переслідування українства: повернулися найтяжчі дні - закрито «Просвіти» і українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багато українських діячів заслано. Був засланий також професор М. Грушевський, який повернувся назад з Австрії до Києва. Його заарештовано і заслано спочатку до Симбірська, потім до Казані і нарешті - до Москви, де він пробув до революції 1917 року.

У той же час ішло переслідування українців у Галичині. На всіх галичан поляки, австрійці й мадяри кинули обвинувачення в москвофільстві. З початком війни тисячі людей запроторені до концентраційних таборів у Талергофі (біля Грацу), багато священиків, інтелігенції, селян. Політичні й громадські діячі тікали до Відня. В Галичині мадярські війська вішали людей без суду.» Становище погіршувала діяльність москвофілів. Багато з москвофілів, що виїхали були перед війною до Росії, на початку війни зорганізували в Києві «Карпато-Русский Освободктельньй Комитет», який 29 липня ст. ст. 1914 р. видав відозву, закликаючи галицьких українців зустрічати російську армію з церковними процесіями, а тих, що служать в австрійській армії - переходити до російської.

1-го серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій - Національно-Демократичної, Радикальної й Соціал-Демократичної. Головою її обрано д-ра Костя Левицького, секретарем - д-ра С. Барана. Завданням Ради було охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію - Легіон Українських Січових Стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступали тисячі, особлива молоді.

4-го серпня група українських емігрантів-наддніпрянців, за ініціативою Д. Донцова та В. Дорошенка, заснувала Союз Визволення України - як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України, для пропаганди ідеї самостійності України. На австрійському фронті російська армія мала спершу блискучі успіхи. Австрійці відступали, 3-го вересня (21 серпня ст. ст.) російські війська вступили до Львова. Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович, видав маніфест, в якому висловлював радість, що «російський народ об'єднався» і що «завершено діло Івана Калити». Новопризначений генерал-губернатор Галичини, граф О. Бобринський, відразу почав проводити на практиці ці думки: «Галиция и Лемковщина, - оголосив він, - искони коренная часть единой великой Руси… все устройство должно бьть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство». Лідер «вшехпольської» партії, професор С. Грабський, вітав прихід російського війська до Львова - «на землю русску».

Ще раніше штаб верховного головнокомандувача видав брошуру капітана Нарушевича для російських старшин під заголовком: «Современная Галиция. Етнографическое и культурно-политическое состояние в связи с национально-общественнымы настроениями». У цій брошурі були крайньою тенденційні характеристики галицьких установ, діячів, а головно - Греко-Католицької Церкви та митрополита Андрея Шептицького.

З Бобринським приїхала російська адміністрація, яка зайняла всі посади. Здебільшого це були люди без належної освіти, які не надавалися бути репрезентантами російської влади. Головням завданням адміністрації було боротися з «мазепинцями». Багато посад зайняли місцеві москвофіли. Закрито всі українські установи, бібліотеки, школи, але польські продовжували існувати. Почали відкривати курси російської мови для вчителів, друкувати підручники російською мовою.

З самого початку окупації Галичини почалися труси, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12.000 осіб, серед них багато греко-католицьких священиків.

19 вересня 1914 року арештовано митрополита Андрея Шептицького і вивезено до монастирської тюрми у Суздалі, де пробув він до революції 1917 року. Вивезено ректора Львівської семінарії о. Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства.

Почалося переслідування греко-католиків, навертання їх на православ'я. До Львова приїхав архиспископ Волинський Євлогій (георгіївський), відомий ворог унії, і з ним православне духовенство.

До вакантних парафій, настоятелі яких були заслані або виїхали до Австрії (їх було коло 200), призначали православних священиків. Засновували православні церковно-парафіяньські школи.

Російське військо посувалося на захід. Після 4-ох місяців облоги, на початку березня 1915 року піддалася фортеця Перемишль. У полон взято 117.000 вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відділити її від Австрії.

Становище Росії в Галичині здавалося таким твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола II, якого урочисто там зустрічали; потім він відвідав Перемишль.

Але успіхи російської армії 1914 року та на початку 1915 надто дорого коштували їй. За перший рік війни вона втратила 82% старшин - забитих та поранених, і 64% солдатів. Загальне число втрат було більше, ніж число кадрових старшин та солдатів, які виступили у похід. Були частини, в яких не залишалося жадного кадрового старшини; їх заміняли «запасні» прапорщики, які пройшли короткі курси. Не були підготовлені й «запасні» солдати, що часто не встигали пройти жодного вишколу. Трагізм становища збільшувала недостача зброї - рушниць, гармат, набоїв. «Запасним» не вистачало рушниць для навчання, і вони приходили на фронт, уперше беручи в руки рушницю. А бувало й так, що рушниці мали тільки ті «запасні», які йшли у перших рядах. Уже в перший момент війни забракло рушниць: їх було тільки 5.000.000, а змобілізованих 6.50.000 осіб. За рік у Росії виробляли лише 600-700 тисяч рушниць. Не вистачало гармат та набоїв. Головне Артилерійське Управління перед війною заявляло, що на кожну гармату потрібно 7.000 набоїв, але Військове Відомство заготовило тільки по 900 набоїв, себто у 8 разів менше.

У грудні 1914 року вичерпано майже всі набої, і наказано було витрачати на день на батарею лише по одному набою, себто фактично воювати без артилерії. До цього треба додати, що ніхто не думав, що війна буде така довга.

В таких умовах була російська армія, коли 18 квітня 1915 року почався наступ німецько-австрійських військ на Галицькому фронті - між Горлицями та Тарновом. Німецька армія вперше застосувала так званий «ураганний вогонь». На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «ураганний вогонь» - 700.000 набоїв за кілька годин - вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.

Почався відступ російської армії. 9 червня 1915 року німці зайняли Львів. В липні вся Галичина і значна частина Волині були вже в німецьких руках. Ця поразка мала величезне значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії - перший сигнал майбутньої революції. Люди гинули тисячами, безборонні перед могутньою навалою ворога. Почали ширитися чутки про зраду на самій вершині, біля цариці Олександри, брат якої, герцог Гессенський, воював у німецькій армії. В центрі тих чуток був «старець» Григорій Распутін, неписьменний, розпусний сибіряк, селянин, що «знайшов стежку» до царської родини. Як відгук на ці чутки, в Москві, наприкінці травня 1915 р., вибух погром німецьких торговельних та промислових підприємств; розгромлено 475 підприємств, понад 200 приватних мешкань; збитки внаслідок погрому становили понад 40.000.000 рублів. Дуже цікаво, що й генерал А. Денікін у 1917 році згадував, що артилерія внаслідок зради була позбавлена набоїв.

У стриманій формі Державна Дума поставила питання про «міністерство громадського довір'я». А в той же час ліві партії, головні більшовики, вели агітацію за припинення війни.

На тлі цих загальноімперських подій щораз тяжчою ставала ситуація в Україні. Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини: почалося масове виселення українців та жидів, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі «неблагонадійних осіб». Галичани, що перейшли на православ'я, виїздили добровільно, побоюючись австро-угорської помсти. Усіх галичан спрямовували до Сибіру.

У зв'язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини. Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их роках під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили «виселенців». Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скільки загинуло по дорозі; цю цифру встановлювали на 6.000.000 душ. У самому Київському Комітеті Допомоги зареєстровано 3,306.000 осіб.

З осені 1915 року почалася евакуація міст Правобережної України. Київський університет перевезено до Саратова, Політехнікум - до Воронежу. Школи, державні установи перевозили до різних міст, розділяючи родини. Порушено було питання про евакуацію Києво-Печерської Лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві почалася паніка. Трагічні події 1914 та 1915 років викликали перелом у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той «патріотичний» запал, який переживало багато з них на початку війни, і зростала свідомість, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій, ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральне становище у війні. На цій підставі ТУП не погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією, Унаслідок поразки 1915 року російський уряд став «м'якішим» у відношенні до українців-наддніпрянців. Визнаючи, що головна причина поразки у поганій підготовці, уряд погодився на громадську допомогу, Внаслідок цього виник ряд могутніх організацій «Воєнно-Промисловий Комітет», «Союз Міст», «Земський Союз». Уряд давав їм кошти, а ці організації творили майстерні для виробництва потрібного приладдя, апаратури, споряджали санітарні потяги, організували шпиталі. Поволі змінилося ставлення російського ліберального громадянства до українського питання. Російська поступова преса критикувала політику російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Державній Думі назвав її «європейським скандалом». В літі 1915 року київським українцям вдалося здобути дозвіл уряду на заснування «Общества помощи населению Юга Росии, пострадавшему от воєнних действий». Це товариство мало широкі завдання: організацію шкіл для дітей втікачів, допомогу арештованим та висланим галичанам, хворим і т. п. Багато українців вступило до «Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу Міст», головою якого став український громадський діяч, барон Штейнгель. «Союз Міст» давав великі кошти на допомогу втікачам і взяв на себе опіку над українським населенням Галичини, організацію українських шкіл та лікарень. В установах Комітету працювали тисячі української інтелігенції, студентів, інженерів, лікарів. У повному контакті з ним працював Земський Союз. Галичина переживала інші труднощі. Організація Українських Січових Стрільців розпочалася з великим успіхом. Головна Українська Рада звернулася до населення з відозвою, в якій пояснювала мету організації цього легіону: всі українці повинні взятися за зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українських земель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві. За два тижні записалося 30.000 осіб, але австрійці обмежили число добровольців до 2.000.

Успіхи Австрії у війні з Росією в 1915 році відкрили для Галичини широкі перспективи. Загальна Українська Рада звернулася до «всіх народів цивілізованого світу» з декларацією, в якій заявляла про свою мету створити «Вільну Самостійну Українську Державу» з усіх земель українських, які залишилися під Росією; з земель українських у межах Австро-Угорщини - створити територіально-національну автономну область. Представники Загальної Української Ради вели переговори з урядом Австро-Угорщини, домагалися поширення українських прав на Холмщину та Волинь. Але досягли не багато: замість намісника-поляка призначено німця, Коляда; легіон Українських Січових Стрільців перетворено на полк Українських Січових Стрільців. Страшним ударом для українців було утворення Польської Держави та надання Галичині широкої автономії без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення українців під повну владу поляків.

Президія Загальної Української Ради склала свої уповноваження. Почалася повна дезорганізація серед українців. Провід перейшов до Української Парламентарної Ради, на чолі якої став Ю. Романчук, а заступником його - Є. Петрушевич.

Енергійно працював Союз Визволення України. У «Віснику СВУ» з 1 вересня 1914 року надруковано платформу Союзу: створення Самостійної Української Держави з конституційним монархом, з демократичним ладом, повною свободою для всіх національностей, з самостійною Українською Церквою. Союз узяв на себе репрезентацію інтересів Великої України і вів переговори з Центральними Державами. Він мав представників: у Берліні - О. Скоропис - Йолтуховського, у Туреччині - М. Меленевського, у Болгарії - Л. Ганкевича, у Швеції та Норвегії - О. Назарука, у Швейцарії - П. Чикаленка, в Італії - О. Семенова. Союз видавав часописи і книжки різними мовами, які інформували про Україну. Були дуже цінні видання - М. Грушевського, С. Рудницького. Наслідком цих інформацій з'явилося багато статей про Україну в чужоземній пресі. Крім того Союз розсилав лекторів, які читали доповіді про Україну в Німеччині, Болгарії. Гірше була справа в Австрії, яка не рахувалася з політикою Союзу Визволення України, бажаючи перетворити його на суто службову, підсобну організацію. Деякі інформації Союзу Визволення України мали успіх, викликали зацікавленість, але реального нічого не давали. Більше значення мала діяльність членів СВУ в таборах для воєннополонених. їм удалося виділити українців-военнополонених в окремі табори у Фрайштадті в Австрії, де було біля 30.000 вояків, і в Раштаті, Ганновері. Гмюндені - у Німеччині; удалося поліпшити загальні умови життя в тих таборах, організувати там школи, бібліотеки, церкви. Головне завдання - політичне виховання полонених, перетворення їх на свідомих українських громадян - дало блискучі наслідки. Проте, діяльність Союзу в Україні, як згадано вище, зустріли спочатку дуже негативно. ТУП, а зокрема М. Грушевський, ставилися до нього негативно.

1915-й рік вніс багато у внутрішнє життя Росії, а разом з нею й України. У Державній Думі зорганізовано так званий Прогресивний Блок, до якого ввійшли представники конституційних демократів, прогресисти, ліві октябристи, земці. Основою об'єднання було незадоволення владою. Блок настоював на продовженні війни до «переможного кінця», але для цього влада мусить бути у контакті з громадянством. Блок вимагав амністії для політичних в'язнів, широкої автономії для поляків, припинення репресій проти українців, скасування обмежень у правах жидів тощо. До Блоку вступило 300 членів Державної Думи (з 420) та частина Державної Ради («Государственного Совета»). Дехто з міністрів поділяв програму Блоку, але цар, у відповідь на вимогу Блоку, розпустив Думу. Міністри, які стояли за поступки у відношенні до вимог Блоку - М. Щербатов, А. Самарін, А. Кривошеїн, П. Харитонов - були усунені. Цар ясно показав, що бажає зберегти всю владу у своїх руках.

Почалися великі зміни. Верховний головнокомандувач, великий князь Миколай Миколайович, користався значною популярністю серед військових старшин і ще більшою - серед солдатів. Ця популярність породжувала навіть думки про можливий «бонапартизм». У липні 1915 року цар призначив Миколая Миколайовича головнокомандувачем Кавказького фронту, а верховне командування взяв на себе. Це викликало дуже багато хвилювань в армії і в суспільстві.

Після катастроф на «Ходинці» під час коронування та під час Японської війни у народі вважали царя Миколу II «нещасливим» і боялися, що він принесе нове нещастя. Дуже негативне враження справляло те, що фактичне регентство, після виїзду царя на фронт, перейшло до цариці Олександри, ще більше непопулярної, ніж цар.

2. Напередодні революції 1917 року

Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916 року, знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту, під проводом генерала А. Брусілова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині. «Брусіловський» наступ значно допоміг Франції, яку німці тіснили під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато.

Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: забитих було 1.500.000, поранених коло 4. 000,000, полонених понад 2.000.000. Отже тоді, як на початку війни на фронтах стояло 6.000.000 людей, за два роки втрачено 7.500.000. Були частини, в яких не зосталося жадного кадрового старшини (відсоток втрат старшин був далеко більший, ніж відсоток втрат солдатів). Покликано було 15.000.000 «запасних» та рекрутів, які не проходили належної муштри.

З другого боку - досягнення у військовому постачанні за цей час були колосальні: рушниць у 1916 році виробляли вдвоє більше, ніж у році 1914, кулеметів - у 6 разів більше, гарматних набоїв - у 9 разів, а деяких калібрів - у 16 разів, гармат - у 4 рази. Крім того в 1915 році Росія почала одержувати від союзників величезну кількість зброї і амуніції: за 1916-ий рік вона одержала 9.500 кулеметів, 8.000.000 набоїв, 446 важких гармат. Але армія втратила дух. Це вже були власне не солдати, а «запасні» - резерви, старі дядьки, і зовсім молоді хлопці, якими командували < прапорщики запасу», не кадрові старшини, а цивільні люди, що пройшли кількамісячний вишкіл.

У Росії довгий час не відчувалося «товарового голоду», але ціни постійно зростали, піднісшись пересічно у два рази, а головне - змінилося співвідношення цін: в Україні, наприклад, до війни можна було за півтора пуда пшениці купити пуд заліза; у 1916 році пуд заліза коштував 6 пудів пшениці; за пуд пшениці можна було купити 10 аршин перкалю («ситцу»), а року 1916 - тільки два і т.д.

Поволі економіка почала захитуватися. Залізниці не справлялися з перевозами, у промислових центрах не вистачало продуктів, знизилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників заміняли жінки; підлітки, воєннополонені. Почалися перебої у праці цукроварень, млинів.

У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, реманенту. Посівна площа у 1916 році зменшилася в Україні на 1.900.000 десятин, гуртовий збір збіжжя у порівнянні з р. 1913 знизився на 200.000.000 пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917-ий рік в Україні з 3.980.000 селянських господарств 640.000 не мали засівів, 1.400.000 не мали коней, а 1.142.000 не мали корів.

1996-ий рік позначився рядом страйків та заворушень, що відбувалися під гаслом «Геть з війною». Особливо багато було їх у Донбасі - в Горлівці, Бахмугі, в Катеринославі, Харкові, Миколаєві - там, де були великі заводи. Керували тими заворушеннями підпільні соціалістичні організації. Цей настрій перекидався на фронт, внаслідок чого цілі полки відмовлялися йти в бій. Становище погіршували маси «запасних», які місяцями сиділи у косарях, чекаючи, коли їх вишлють на фронт. Вони сиділи без діла, бо не вистачало рушниць для муштри, «Запасні» були легкою добичею для революційних агітаторів, 3 приводу вибуху заворушень командувач Київської Військової Округи писав у Ставку верховного головнокомандувача: «не зважаючи на репресивні заходи, повстання, як зараза спалахують то в одному, то в іншому пункті і набрали останнім часом великого поширення».

Кривава війна, без перспектив, із фронтами, які стояли непорушно, втомила всіх. Непопулярний вищий провід викликав незадоволення у Державній Думі, серед війська, у запіллі. Постійна зміна міністрів підривала до них довір'я. Вирішування справ держави, народу здебільшого залежало від особистих симпатій чи антипатій монарха, цариці, диктувалось побоюваннями, що той або інший міністр має зв'язки з Державною Думою, земством. Прийняття царем ролі верховного головнокомандувача, замість популярного великого князя Миколая Миколайовича, справило у масі населення негативне враження, воно робило царя відповідальним за помилки та невдачі і позбавляло його ареолі. Перебування царевича - хлопчика Олексія у Ставці надавало їй приватного характеру. У широких колах, починаючи з членів царської родини й закінчуючи звичайним «селянином, зростала ворожість до цариці Олександри, яка фактично управляла державою, і це підривало будь-яке довір'я до влади. Ворожі настрої зростали внаслідок того колосального значення, яке здобула людина з темним минулим, Распугін. Він користався успіхом у вищих сферах Петербургу, йому безмежно довіряла цариця Олександра, він впливав на міністрів, з ним мусіли рахуватися чужоземні дипломати. Дістаючи величезні кошти, куртажі, він мав «контору», що управляла його фінансами. Про роль Распутіна ставилося питання у Державній Думі, але протекція цариці охороняла його. Ширилися легенди про його німецьку орієнтацію, про його всевладь - і це все компрометувало монархію.

На початку 1916 року міністр внутрішніх справ А. Хвостов шукав серед службовців міністерства особу, яка наважилася б забити Распутіна, бо не можна було легальними засобами позбутися його. За цю спробу Хвостов заплатив міністерським постом. У середині грудня того ж року Распутіна забили - великий князь Дмитро Павлович, брат у других царя, князь Ф. Юсупов, чоловік царевої племінниці та Пуришкевич, правий депутат Державної Думи. Склад змовників свідчить, яке велике значення надавали особі Распутіна в найближчому оточені царя.

Але смерть Распутіна не дала нічого позитивного, навпаки, стало гірше, бо виявилося, що причина лиха була не в Распутінові. У членів царської родини, Державної Думи, вищого військового командування фронтом зростало переконання, що залишатися з таким царем не можна: потрібний переворот. Були різні варіанти: зречення царя на користь сина, або брата Михайла, або великого князя Миколая Миколайовича. Прогресивний Блок Державної Думи, докладно обмірковувавши це питання, хотів зорганізувати палацовий переворот і добитися відповідального міністерства, щоб запобігти революції, бо було ясно: революція під час війни несе для держави величезну загрозу.

3. Революція 1917 року

На початку 1917 року в Петербурзі скупчилося коло 200.000 «запасних» солдатів, яких мали навесні відрядити на фронт. Жили вони одним життям з населенням міста і легко піддавалися революційній пропаганді, також і більшовицькій. У місті не було надійних полків. Випадково, через сніжні завірюхи, 23 лютого забракло хліба в пекарнях, і в столиці почалося хвилювання. Застрайкувало 90.000 робітників. По вулицях ходили демонструючи робітники із гаслами: «Долой войну!» «Долой самодержавие!» Демонстрації припинились, коли 24 лютого в крамницях з'явилося досить хліба. Ніхто з адміністрації не надавав тому рухові важливого значення.

Державна Дума хотіла була використати його, щоб добитися відповідального міністерства. А тим часом на вулицях залунали постріли. Були забиті й серед поліції, і козаків, і робітників. 25 лютого проголошено перерву праці Державної Думи на кілька тижнів. Повстання розгорялося. У деклараціях закликалося до повалення режиму. 27 лютого до повстання приєднався Волинський запасний полк, у якому було багато українців. Не зважаючи на це, не звертаючи уваги на зміцнення впливу революційних партій (есерів, есдеків і більшовиків), які керували заворушеннями, кабінет міністрів не надавав рухові значення. Тому, що Державну Думу тимчасово розпущено, зорганізовано 27 лютого Тимчасовий Комітет Державної Думи, до якого ввійшли представники різних фракцій.

На голову Комітету обрано голову Державної Думи, М. Родзянка.

У той же день революціонізована маса обрала «Раду робітничих та солдатських депутатів». Утворилося два уряди, при чому реальна ситуація була в руках Ради робітників та солдатів.

1-го березня ця Рада видала «наказ ч. І». Цей наказ встановлював, що солдати обирають полкові, батальйонні та ротні комітети; що в політичних справах слухають тільки своїх комітетів та рад; що касається - «чинопочитання», титулування, «віддання чести» і т, д.

Тимчасовий Комітет Державної Думи не втрачав надії опанувати рух і не бачив, як зростав ряд революційних організацій. Позбавлений будь-якої реальної сили. Комітет Державної Думи впливав на настрої вищого командування арміями, відрізаними від столиці й позбавленими об'єктивних інформацій про дійсний стан речей. У Ставці, в Могилеві, де перебував головнокомандувач, цар Микола II та його штаб, діставали тільки неясні, непевні телефонограми від М. Родзянка, і вищі воєначальники - командувач північного фронту, М. Рузський, та начальник штабу головнокомандувача

М. Алєкссев - були переконані в силі Тимчасового Комітету. У столиці, як і в усій Росії, не було носія верховної влади: цариця, яка була фактичним регентом, мало орієнтувалася в подіях, а крім того опікувалася своїми дітьми, що тоді всі хворіли на кір.

27 лютого в Ставці одержано повідомлення про повстання в Петрограді й участь у ньому війська. Микола II видав наказ вирушити на Петроград надійним полкам під проводом генерала М. Іванова, якому надав диктаторських повноважень, і того ж дня, 27 лютого. сам поїхав до Петрограду. Але в дорозі залізничники затримували царський потяг, і він щойно 1-го березня - біля 40 годин подорожі прибув до Пскова. Генеразік М. Рузський і М. Алексеев, одержуючи оптимістичні тіормаціїз Петрограду про контакт між Думським Комітетом та Радою робочих і солдатських депутатів, переконали царя дати згоду на відповідальне міністерство і відкликати похід М. Іванова на Петроград. Ці інформації не відповідали дійсності: повстання ширилося, в Кронштадті матроси забили багато старіпин та адмірала Вірена. Родзянко та інші думські діячі вірили, що зречення царя припинить повстання, і разом з вищим командуванням армії переконали його зректися. Але цар зрікся не лише за себе, а й за свого сина, на що не мав права. Своїм маніфестом він передав престол братові Михайлові, але той відмовився прийняти престол. Так з 3-го березня 1017 року в Росії припинилася царська династія і впала сама монархія.

Усе, що робилося в Петрограді, залишалося таємницею для всієї імперії та фронту. Про повстання, переговори знали тільки в Петрограді та командувачі фронтів, але й вони не знали повної правди і тому перебільшували значення та владу Тимчасового Комітету, не уявляючи собі ролі Ради робітничих та солдатських депутатів. Двовладдя дедалі увиразнювалось. Проте, Рада робітничих. та солдатських депутатів вимагала створення Тимчасового Уряду, не бажаючи брати на себе відповідальності. Тимчасовий Уряд мав діяти до скликання Установчих Зборів, що повинні були встановити форму держави: монархії чи республіки. Склад Тимчасового Уряду був проголошений 3-го березня. На його чолі стояв князь Г. Львов: видатнішими членами були міністри: закордонних справ П. Мілюков, військових - О. Гучков, юстиції - О. Керенський, що за дні перевороту став найпопулярнішою особою в Петрограді, особливо в Раді робітничих та солдатських депутатів. Він був лівий есер, і серед інших міністрів, переважно кадетської партії, він оголосив себе «закладним». Але спочатку він користався пошаною і правих сил.

Бібліографічній список

1) Новітня історія України Ф.Г. Турченко с. 3 - 177

2) Україна, яка шокує Михайло Чугуєнко с. 343-349