Спеціальні історичні дисципліни

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат на тему

«СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ»

Виконала студентка ЦПО

Супрун А.В.

Перевірив наук. керівник

канд. іст. наук, Білівненко С.М.

Запоріжжя 2010

Історична наука - складна і багатогранна система знань, яка за структурою складається з двох великих, взаємозумовлених і тісно пов'язаних між собою підсистем: власне історії (всесвітня, регіональна, національна, окремих епох і проблем) і знань про саму історичну науку, які виконують спеціальні функції у ній, або по відношенню до неї. Ця друга підсистема, в свою чергу, має декілька своїх підсистем, серед яких умовно виділяють спеціальні галузі (історіографія, джерелознавство, історіософія, методологія та ін.) та спеціальні історичні дисципліни (дипломатика, геральдика, сфрагістика, хронологія та ін.). Інтенсивний розвиток історичних знань за останнє століття призвів до помітного зростання ролі численного комплексу історичних дисциплін, за якими закріпилася назва спеціальних.

Спеціальними історичними дисциплінами називають особливі, відносно самостійні галузі історичної науки, які своїми специфічними методами вивчають певні види або окремі сторони форми і змісту історичних джерел. До допоміжних історичних дисциплін традиційно відносять палеографію, дипломатику, генеалогію, геральдику, сфрагістику, історичну метрологію, нумізматику, хронологію, історичну географію, історичну інформатику і деякі ін. Іноді до числа допоміжних історичних дисциплін відносять особливі розділи історичної науки (історіографію, методологію історії) або навіть спеціальні історичні науки (археологію або, рідше, - етнографію) .

Ці дисципліни традиційно називали допоміжними, оскільки вони надають історику технічний арсенал засобів роботи з історичними джерелами. Втім, на сьогодні у багатьох з них чітко визначені власні об'єкт, предмет та методи дослідження, категоріальний апарат. Це дає змогу відійти від "допоміжного" статусу цих дисциплін і свідчить на користь того, що вони набули статусу самостійних дисциплін. У зв'язку з цим ці дисципліни сьогодні все частіше іменують "спеціальними".

За минулі десятиріччя оприлюднений ряд праць, автори яких частково торкнулися питання структури спеціальних історичних дисциплін, окреслили підходи до «визначення критеріїв їх класифікації та групування». Одним з піонерів структурування спеціальних історичних дисциплін був професор М.Варшавчик, який у рецензії на навчальний посібник «Специальные исторические дисциплины» висловився за виокремлення в їх структурі двох підгруп: дисципліни, які опрацьовують спеціальні методи історичного пізнання, і дисципліни, які досліджують спеціальні комплекси історичних джерел.

У спеціальних історичних дисциплінах, досить рельєфно проглядаються дві або й три підсистеми. Професор І.Войцехівська, розвиваючи підхід професора М. Варшавчика до структури спеціальних історичних дисциплін, досить аргументовано довела правомірність поділу їх на:

а) дисципліни, що вивчають окремі типи і види джерел;

б) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами.

З такою концепцією важко не погодитись, оскільки кожна з історичних галузь має справу з джерелами. До того ж, найбільшу групу спеціальних історичних дисциплін складає їх джерелознавчий цикл, до якого відносять ті з дисциплін, об'єктом яких виступають основні види джерел: речові, словесні (вербальні), зображальні, звукові та поведінкові і т.д. Виходячи з цього, СІД джерелознавчого циклу можна умовно класифікувати у межах трьох основних підгруп, до першої з яких відносять ті, що опрацьовують специфічні писемні та словесні джерела: палеографія, дипломатика, текстологія, епіграфіка, папірологія, епістологія, берестологія, фольклористика та ін. Що є найбільш характерним для цієї підгрупи СІД? Насамперед те, що всі вони мають справу з джерелами, інформація яких закодована у писемному або усному слові.

Водночас «видобуття» цієї інформації покликало до життя цілу низку особливих методів і засобів як історико-джерелознавчих, архівознавчих, так і з арсеналу суміжних наук: філології, літературознавства, міфології та ін.

Так, дипломатика сформувалася за умов, коли домінуюче місце в історичних дослідженнях посідали актові джерела.

Дипломатика - спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму, внутрішню будову і зміст актових документальних джерел, що відносяться до рабовласницької та феодальної епохи.

Поява документів пов'язана з процесом створення писемного права в різних його формах та на різних соціальних рівнях. Формування класових держав і необхідність підпорядкування органам державної влади основної маси населення обумовили зародження і розвиток законодавчої основної функції документів. Ця функція як найдавніша і стала причиною зародження такого виду документальних джерел як законів. В період формування ранньофеодальних держав закони нерідко виступали у формі записів звичаєвого права.

Інша давня функція документів - договірна. Існування сусідніх держав і відносини між ними, військові і мирні, приводили до укладання договорів спочатку в усній формі, а потім і в письмовій. Формування приватної власності і наслідного права стимулювали запровадження договірної функції у відносинах заможних верств суспільства.

Ускладнення функцій управління державою і приватним господарством привело до виникнення розпорядчих документів (укази, прикази, інструкції) як форми здійснення функцій управління.

Крім перелічених видів документальних джерел на різних етапах розвитку суспільства і держави виникають документи прохального (чолобитні, прохання), рекомендаційного (записки, проекти, листи), звітно-інформаційного характеру (донесення, звіти, службові листи), посвідчу вального (мандати, паспорти, свідоцтва), протокольно-процесуального (правові грамоти), реєстраційно-облікового (ревізії, переписи та ін.), рецептурного (рецепти, технології) та іншого характеру.

В конкретних документах ми не рідко зустрічаємося з втіленням не однієї, а двох-трьох юридичних функцій. Документи можуть бути змішаних видів: договірно-законодавчого (уставні та жаловані грамоти), договірно-розпорядчого (указові грамоти) та іншого характеру.

Які з перелічених видів документальних джерел слід вважати об'єктом дипломатики? Що таке акт як об'єкт дипломатики? В різних значеннях цього слова відобразилося декілька епох розвитку документів. В середньовічну епоху формула “actum” свідчила про документи, що встановлювали особливі права чи привілеї тієї чи іншої особи.

Справжній розквіт “актового” діловодства спостерігався в Німеччині з кінця XV - початку XVI ст., коли проходила бюрократизація управління. Під актами тут розуміли протоколи, записи, службові листи, що дещо перекликається з сучасним висловом “скласти акт”, прийнятим у нас. Акти, які складалися у випадку ревізії, дослідження стану будь-якого державного майна, правопорушень та ін. - це все документи близькі по своєму характеру до протоколу або запису, реєстрації факту (констатують факт), а не документи, які дають права і служать доказом права. Разом з тим в Росії ХІХ ст. “актами” називалися документи, що можуть служити як доказ.

Загалом до відповідності до старої історіографічної традиції серед різноманітної маси документів під актами розуміють, ті встановлюють взаємовідносини між автором та адресатом. З цієї точки зору в розряд актів попадають:

1) всі офіційно-правові та приватно-правові документи, включаючи й ті, де основні фізичні та юридичні особи включаються не в початковому, а в головному протоколі;

2) постанови і розпорядження конкретних органів влади, що мають індивідуальний або колективний адрес, але які відносяться до конкретних фізичних або юридичних осіб;

3) розпорядження власників майна, адресовані їхнім агентам (прикажчикам, слугам).

Загалом переважна більшість дослідників відносять до актів, ті види документів, які відображають не тільки взаємовідносини між двома або більшою кількістю, а й самі їх створюють. Отже, саме акти є об'єктом дипломатики. В дипломатиці здавна ведуть суперечки чи повинна вона займатися змістом джерела чи її цілі - вивчення форми для дослідження канцелярського походження документу. Деякі вчені вважають, що герменевтика, тобто аналіз змісту документу, не входить до завдань дипломатики, а складає предмет науки історії права. Вчений Зіккель помітив, що неможливо вести дипломатичний аналіз повністю відособившись від правового змісту актів, тобто від герменевтики тексту. Більш формальний характер мала французька дипломатика. Руська дипломатика ніколи не ігнорувала змістом актів. Загалом для дипломатики вивчення форми і змісту документа є необхідним, оскільки вона вивчає акти як історичне джерело та факт історії.

Існує й інша спеціальна історична дисципліна, що вивчає документи - документознавство. Воно виникло на базі окремої галузі знань, що існувала в ХІХ ст. і займалось вивченням сучасного їй діловодства. Предметом документознавства є вивчення документів, які функціонували переважно в сфері управління. Воно вивчає документ, не як історичне джерело, а як форму, яка може бути використана для вдосконалення і стандартизації діловодства.

Предмет дипломатики ми бачимо в застосуванні до актів методів дослідження їх зовнішньої і внутрішньої форми, а також їх походження.

Найважливішими завданнями дипломатики є: вивчення зовнішніх ознак актових джерел; аналіз їхньої структури; встановлення дати створення того чи іншого документа, його достовірності та осіб (юридичних та фізичних) причетних до його формування; дослідження соціально-економічних та суспільно-політичних відносин рабовласницького та феодального суспільства.

Основними складовими дипломатики, як спеціальної історичної дисципліни є: аналіз зовнішньої форми акту; вивчення внутрішньої форми актів; походження та функції актів.

Так, дипломатика сформувалася за умов, коли домінуюче місце в історичних дослідженнях посідали актові джерела. Йдеться про справочинні, правові, метричні, договірні, спадкові та інші документи. Водночас до подібних документів дедалі частіше зверталися приватні особи та установи, що диктувало необхідність вироблення спеціальних методів перевірки справжності та достовірності актових свідчень. Був відокремлений метод формулярного аналізу документа, який дав змогу з'ясувати його внутрішню структуру, форму, встановлювати вірогідність змісту. Невдовзі методи дипломатики стали застосовуватися і до інших різновидів писемних джерел.

Якщо дипломатика зосереджується на дослідженні актових та однотипних видів документальних джерел, то текстологія вивчає історію текстів, пам'яток давньої і новітньої писемності, творів літератури і фольклору. Шляхом порівняльно-історичного та лінгвістичного аналізу встановлюється генетична взаємообумовленість текстів, виявляються їх найбільш давні списки, так звані архетипи, а також пізніші та втрачені варіанти.

Винятково важливу роль відіграє текстологія в археографічній практиці, в реконструкції та в підготовці текстів до опублікування. Методи текстології вже давно взяті на озброєння видавців,

У процесі виділення з діловодства службової, дипломатичної, комерційної переписки, залучення до наукового обігу епістолярної спадщини державних, громадських діячів, політиків, учених, письменників сформувалась епістологія - історична дисципліна, що професійно досліджує листування як явище і листи як історичне джерело. У поле зору фахівців з епістології потрапили і пам'ятки приватної переписки: а) ті, що засвідчують суспільно-політичні, наукові і культурні процеси; б) ті, що висвітлюють особисте життя людей, питання побуту, родинних відносин тощо. Розвиток цієї дисципліни стимулював пошук методів атрибуції листів, встановлення їх авторства, дати і місця написання, розшифрування псевдонімів та іншої закодованої інформації, а також з'ясування мотивів їх написання.

Послуговуючись методами епістології, історики дедалі ширше залучають матеріали ділового і приватного листування до наукових досліджень.

Свої особливості серед дисциплін, котрі поглиблено досліджують специфічні писемні джерела, має маргіналістика, яка вивчає примітки на маргінесі (полях), зроблені авторами, редакторами, і т.д. уже після написання текстів. Інколи ці примітки настільки важливі, що несуть самостійні відомості джерельної ваги. За об'єкт вивчення маргіналістика бере всі різновиди записів на полях, незалежно від автора і часу їх здійснення. Маргіналії розглядаються як джерело особового походження і прирівнюються до щоденників спогадів, листів, однак їх атрибуція часто набагато складніша і потребує спеціальних методів дослідження.

Спорідненою є криптографія - дисципліна, яка спеціалізується на розшифруванні криптограм і тайнопису. Під криптонімом розуміють літеру або літери, які автори інколи ставлять замість своїх прізвищ.

Найдавніші традиції і солідну теоретико-методологічну базу має палеографія - наука про рукописні пам'ятки в їх історичному розвитку від появи писемності. Вона акцентує увагу на зовнішні

ознаки і прикмети письма, особливості знаків і букв, почерк, засоби написання, застосовує методи спостереження і порівняння палеографічних знаків і текстів. Водночас палеографічний аналіз супроводжується прочитанням змісту текстів. Методами палеографії користуються інші спеціальні історичні дисципліни, зокрема геральдика і сфрагістика.

Другу підгрупу спеціальних історичних дисциплін джерелознавчого циклу становлять дисципліни, що мають справу із зображальними джерелами, тобто такими, основна інформація яких закодована у формі різноманітних зображень. Йдеться, зокрема, про геральдику, нумізматику, сфрагістику, фалеристику, іконографію, кінофотознавство, боністику, філателію, символіку, картографію та ін. Серед різновидів зображальних джерел свою специфіку мають герби, монети, печатки, ордени і медалі, портрети, картини і мініатюри, фотографії, паперові гроші, марки, географічні карти і т.д.

Ця специфіка настільки суттєва, що кожен з названих різновидів джерел потребує спеціальних способів і методів дослідження. Це і породило виокремлення відповідних спеціальних дисциплін.

Геральдика з часів ренесансу вивчає герби, які через знаки, зображення фігур, предметів, за допомогою певних кольорів віддзеркалюють процес еволюції гербів як знаків окремих осіб або родів у знаки земель, міст, держав. Геральдика має свої теоретичні засади, принципи (правила) і закони створення геральдичних знаків, у кожному гербі закладена символічна інформація про історію міста, держави, їх природно-географічні особливості, господарське і культурне життя, традиції. Розшифруванню символіки герба допомагають геральдичні правила і спеціальні методи дослідження.

Більшість геральдичних методів застосовуються і в сфрагістиці.

Сфрагістика - наука про печатки. Початок їй поклав Мих. Гейнекцій (1709 р.), за яким пішли Йоганн Гейманом, який дав їй грецьку назву «сфрагістика», Ф. Геркен, Гаттерер, Ледебур, князь Гогенлое-Вальденоург та ін.. Кращі твори з С.за останній час належать Зейлера, автору "Abriss der Sphragistik" (Відень, 1884) і "Geschichte der Siegel" (Ліц., 1894). У російській літературі, крім особливого розділу про печатки в "Російській геральдиці" А. Ламера, є сфрагістиці по лише уривчасті і незначні відомості.

Сфрагістика має безпосередній зв'язок з геральдикою і нумізматикою. З першої вона пов'язана тим, що багато зображень, що використовувалися колись лише на печатках, перейшли потім в герби. Удільні князі вживали печатки із зображенням емблем того спадку, де вони князювали; згодом ці емблеми нерідко входили і до гербів, наприклад у князів Голіциних (герб великого Князівства Литовського). З нумізматикою сфрагістика пов'язана тим, що на монетах часто карбувалася печатка князя, при якому карбували монету; по емблемі на печатці, якщо напис на монеті не зберігався, можна було визначити походження монети. Звичай вживання печаток - дуже старовинне. Східні народи вже в стародавні часи вживали печатки, переважно в Персеполісі, Вавилоні та Єгипті, і користувалися для того твердим кольоровим камінням, у формі циліндрів, жуків і т. п., на яких вирізувались різні знаки.

Біблія в багатьох місцях згадує про вживання печаток (III книга Царств, р. XXI, ст. 8 і 11; книга Даниїла, р. XIV, ст. 12; книга Буття, р. XXXVIII, ст. 18 і 25; книга Вихід, р. XX, ст. 11 і 21). Від східних народів звичай вживання печаток запозичили греки та римляни. Останні звичайно вживали печатки-перстні, які прикладали до різного роду актів. Племена, що поселилися на римських землях, засвоїли звичай вживання печаток, який, однак, загальним став не раніше XII століття.

Печатка довгий час заміняла собою підпис, внаслідок чого значення її було велике. Для попередження фальсифікації вживалися різні заходи. Прикладання печаток до найбільш важливих актів відбувалося з особливою урочистістю. Як у римлян, так і у германців був звичай разом з померлим класти до гробу і його печатку-перстень. Хранителі королівських і державних печаток носили їх іноді на шиї. До VIII ст. вживали більшою частиною односторонню печатку, але з Х ст. їх стали витісняти подвійні, що висіли на шнурках або ті, що приклеювали до пергаменту, чи до паперу. Печатки були свинцеві (печатки булли, що називалися так від свинцевих кульок, через які протягується шнур і потім вибивалося зображення), золоті (в рідкісних випадках), срібні, бронзові, олов'яні, воскові та сургучні.

Вони підвішувались наприкінці грамот, одразу після підпису, на шнурках льняному або шовковому або на обривку пергаменту або шкіри. Якщо печаток було декілька, то при розміщенні їх слідували положенню і званню власників. Форма печаток була вельми різноманітна: вони були круглі (давньоєгипетські), овальні, довгасті, трикутні, квадратні, шестикутні та ін. Колір воску печаток розрізнявся по достоїнству осіб і по роду справ. Право друкувати червоним воском визначало приналежність государя та осіб, яким дув був наданий цей привілей. Патріарх константинопольський карбував свої грамоти зазвичай чорним воском. Карбувати блакитним воском вважалося привілеєм в XVI і XVII ст.

На печатках були зображення емблем власників, написи у формі настанов, правил та ін., зображення осіб власників і т. п. Особливо різноманітними були емблеми або символи. У кожній державі були і є особливі державні печатки, які поділяються здебільшого на три види: великі, середні та малі: перші - для більш важливих документів, переважно законодавчих актів та міжнародних трактатів, а другі і треті - для менш важливих і навіть для листів государів. У деяких державах для особистого вживання государів є особливі приватні печатки (Англія, Нідерланди та ін.). Здебільшого зберігачем державної печатки буває міністр або міністерство юстиції, потім міністерство закордонних справ (у Баварії, Нідерландах, Вюртемберзі та Швеції) і державне міністерство (Прусія). Папа римський має печатку, що носить його фамільний герб; вона додається до папських грамот і до трактатів. У статс-секретаря папи - особлива печатка. У Швейцарії зберігання державної печатки належить канцелярії союзного ради.

Із речовими джерелами також пов'язана боністика - спеціальна історична дисципліна, що вивчає паперові грошові знаки. Термін “bon” виник у ХІХ столітті у Франції для означення окремих видів цінних паперів: чеків, талонів тощо. Пізніше поширений для позначення всіх грошових знаків - банкнот, державних та банківських білетів, у тому числі розмінних, розрахункових, кредитних грошових знаків - казначейських білетів, зобов'язань державної скарбниці тощо. Бони та їхні різні замінники, а також облігації внутрішньої позики, акції, купони цінних паперів, чеки, талони, квитанції, ордери, сертифікати, знаки казино, лото, лотерейні білети, векселі, боргові зобов'язання що перебувають в обігу разом з паперовими грошима - є об'єктом вивчення боністики. Боністика вивчає як гроші державних емісій (загальнообов'язкові емітовані згідно із законом), такі місцеві та приватні грошові випуски (не обов'язкові для всіх) що перебувають у обігу паралельно з національною валютою. Це тимчасові бони, які надходять до обігу на регіональному рівні від імені владних структур , міст, органів місцевого самоврядування , відділень великих банків, підприємств кооперативів тощо, під забезпеченням матеріальних цінностей, що перебувають у їхній власності (валюти, нерухомого майна представників влади). Появу місцевих та приватних грошей зумовлюють об'єктивні причини - війни, революції, спад виробництва, зменшення податкових надходжень до місцевих бюджетів, складний фінансовий стан держави коли населення потерпає від нестачі готівки. Місцеві бони - грошові випуски місцевих самоуправлінь, великих підприємств та установ. Приватні (внутрішні) бони - грошові випуски від імені власників магазинів, аптек, їдалень, атракціонів тощо. Характерними для бон є такі ознаки:

а) емблематична(герби, емблеми, символічні знаки);

б) палеографічна (шрифти, монограми, підписи, та рукописні позначки);

в) сфрагістична (печатки, штемпелі, конгреви, перфорація);

г) хронологічна (дати);

ґ) метрологічна (номінали);

д) орнаментально-мистецька (прикраси);

є) філігранологічна (водяні знаки, матеріал виготовлення);

е) епіграфічна (надруки, пізнішого походження);

ж) дипломатична (формуляр документа, зміст написів);

з) орфографічна (орфографія тексту);

і) іконографічна (портретні зображення, конгреви);

ї) маргіналістична (написи від руки пізнішого походження).

Нумізматика - наука про монети, це допоміжна історична дисципліна, що вивчає історію монетної чеканки і грошового обігу. В основі цього слова лежить грецьке ім'я іменник номос (nomos) - закон, іншими словами - законний платіжний засіб - і похідне від нього номізма (nomisma) - монета.

Саме велике тлумачення нумізматики дає Велика радянська енциклопедія:

Поняття нумізматика походить від латинського слова numisma, або грецького nomisma - монета. Це допоміжна історична дисципліна, що вивчає історію монетної чеканки і грошового обігу по монетах, грошовим злитків та ін. пам'ятників (наприклад, монетним штемпелем, документами). У поняття нумізматики традиційно включається і вивчення паперових грошей (боністика), медалей, жетонів, плакеток (медальєрного мистецтва), орденів, значків (фалеристика). Вивчення монети як засобу грошового обігу, державного документа, твори ремесла і мистецтва та епіграфічних джерел ведеться в тісному зв'язку з дослідженнями інших історичних джерел - письмових і археологічних.

Перші монети чеканилися в Греції та Малої Азії зі срібла і електри, а в Китаї відлилися з міді. Надалі застосовувалися головним чином срібло, золото, мідь, а також різні сплави - бронза, латунь, білонні. У новий час до них приєдналися нікель, алюміній та ін. Рідше застосовуються залізо, свинець та інші метали. При використанні благородного металу до нього зазвичай додається для міцності деяку кількість міді. Ця домішка називається лігатурою, а відсоток благородного металу в монеті - пробой. Вона встановлюється державною владою. Однак іноді практикувалася самою владою так зване псування монети, тобто випуск монети зниженої проби і зменшеної ваги, але колишньої номінальної вартості. Ця операція була одним з найбільш розповсюджених способів отримання доходу державою, особливо в СР століття. Характер монет, написи на них дозволяють судити про форму правління, про зміну царювання, династичної хронології, взаєминах васалів і сюзерена, державних перевороти і т.д. У зображеннях та написах часто відображені події політичного та суспільного життя - війни, завоювання, внутрішня боротьба у державі, державні чи релігійні реформи і т.д. Іноді якого-небудь події присвячується спеціальний випуск монет (комеморативні монети). Все це робить монети цінним джерелом при вивченні історії.

Нумізматика досліджує монети в усіх аспектах. Вона має справу не тільки з окремими монетами, але і з монетними комплексами, перш за все з скарбами. Вони, як правило, складаються з монет, вилучених з обігу, тому їх вивчення важливо для з'ясування складу грошового обігу в цілому. Найважливіший засіб нумізматичного дослідження - картографування знахідок скарбів і окремих монет (нумізматична топографія), яке дозволяє простежити зміну сфери розповсюдження окремих монетних серій і встановити існувала систему торговельного шляхів та зв'язків,з'ясувати місце карбування окремих монет і т.п.

Від нумізматики як науки слід відрізняти нумізматичної збиральництво, або колекціонування монет. Колекціонерів цікавить, як правило, не наукова значимість монети, а її рідкість і художні достоїнства. Колекціонування монет, що почалося в Італії з 14-15 ст., Швидко поширилося по інших країнах Європи. Тоді ж стали з'являтися перші праці, що пояснюють зображення і написи на монетах. У 15-17 ст. виникали сотні приватних колекцій, переважно античних монет, які згодом увійшли до складу найбільш великих зборів королів та імператорів. В кінці 18 ст. оформилися найважливіші зібрання: мінцкабінет у Відні, кабінет медалей у Парижі, колекції Британського музею в Лондоні і Ермітажу в Петербурзі, мінцкабінет в Берліні.

Наукова нумізматика виникла у ІІ-й половині 18 ст. Засновником систематичного наукового дослідження в області нумізматики вважається австрійський учений І. Х. Еккель (1737-1798) - автор восьмитомної праці "Наука про стародавні монети", виданої у Відні в останньому десятилітті XVIII століття. Розвиток нумізматики почався із вивчення античних монет, головним чином щодо їх зображень і написів. Лише у 2-й половині 19 ст. виник інтерес до метрології монет і до їх ролі в економічній і культурній історії.

До третьої підгрупи відносять ті спеціальні історичні дисципліни, які пов'язані з переважно речовими джерелами. Оскільки носієм інформації у них виступають матеріальні речі, предмети, пам'ятки архітектури, то видобути цю інформацію можна спеціальними методами, якими послуговуються історичне зброєзнавство, історичне уніформознавство, вексилологія. Важко уявити собі розвиток знань з історії війська і воєнної історії без належного дослідження історії розвитку зброї, військової техніки, воєнного мистецтва. Поглибленим вивченням цього кола питань займається історичне зброєзнаво. Ця дисципліна виокремилась у країнах Західної Європи в середині ХІХ ст. і дістала розвиток у другій половині століття на теренах Росії та України. Предметом цієї дисципліни виступають закономірності розвитку зброї як результату комплексної діяльності людей, державних і наукових установ, промислового виробництва. В ролі об'єкта історичного зброєзнавства є не тільки предмети зброї і захисту, воєнні технології, засоби інформації, оборонні споруди, військове мистецтво, у яких переломлюється інтелект людини, її праця і виучка, але й безпосередні воєнні операції, битви, збройні конфлікти. Все це і продиктувало появу ряду специфічних методів дослідження джерел воєнної історії.

З історичним зброєзнавством тісно пов'язане уніформознавство, яке поряд з історією військових одностроїв вивчає предмети уніформи в інших сферах суспільного розвитку: на транспорті, в лісовому господарстві, міліції, прокуратурі, податковій службі і т.д. Уніформознавство спирається на джерельний комплекс, представлений насамперед предметами одягу і взуття. Водночас у цьому комплексі фігурують нормативні акти, накази, інструкції, положення, які регламентують використання уніформ.

Суміжною до цих дисциплін є вексилологія, або прапорознавство вивчає прапори, стяги, знамена, хоругви, бунчуки, вимпели, штандарти та інші вексиліуми як історичні пам'ятки, досліджує їхній символічний зміст, а також розвиває на науковому рівні основи їх теоретичного і практичного застосування у сучасних умовах.

Як окрема спеціальна історична дисципліна вексилологія трактується з кінця 50-х років ХХ ст., коли уперше було застосовано цей термін. Іноді вексилологія продовжують вважати частиною геральдики, у рамках якої ще від середини ХІХ ст. фактично відбувалося її наукове становлення, це зумовлювалося тим, що на давніх прапорах і знаменах використовувалися переважно геральдичні символи. Звуження предметної області, а також політичні зміни після Другої світової війни, які привели до розпаду колоніальної системи та появи нових держав, ширшого застосування різних видів прапорів, росту зацікавлення прапорництвом і появи в цій галузі спеціальних науково-дослідних організацій, прискорили виокремлення вексилології у самостійну дисципліну.

Різновиди прапорів із тканини чи подібних за значенням символів, виготовлених з твердих матеріалів і прикріплених до жердини, віддавна і постійно використовувалися людьми як особлива система знаків, що виконували інформаційно-розпізнавальну функцію під час ведення бойових дій, на морських суднах, при здійсненні церемоніалів та в багатьох інших випадках. У окремих народів подібні атрибути відігравали роль культового символу.

Спільним елементом знаків такого типу була довга дерев'яна чи металева жердина, на кінці якої кріпилися елементи, виконані з волосся, рогів, кісток, шкіри, хутра, пір'їн, а в пізніші часи -- вирізьблені з дерева чи відлиті або вирізані з металу. Ці протопрапори називають вексилоїдами, а найдавніші їхні зображення маємо на єгипетських барельєфах з 3400 р. до н. е. Аналогічні атрибути вживалися також в Ассирії, Вавилоні, Персії, звідки, як вважається, вони потрапили до Риму, де в ІІ ст. до н. е. використовували металеві знаки з фігурками вовка, кабана, коня. До найбільшого значення в Римі вони дійшли після військових реформ 104 р. до н. е. за консула Гая Марія, коли вексилоїди з орлом було запроваджено як основний символ для легіонів, тоді як дрібніші підрозділи -- маніпули та когорти -- вживали інші знаки.

У Китаї з винаходом шовку почали застосовувати шматки тканини на бамбукових палицях. Найдавніші згадки про подібні символи в Європі знаходимо в грецьких джерелах кінця V ст. до н. е., які повідомляють про використання на адміральському прапорі афінського флоту пурпурового полотнища. Принаймні з VІІІ ст. н. е. відоме вживання прикріплених до древка довшою стороною прямокутних прапорців у Центральній Європі. Проте особливого поширення різні європейські прапори набули з розвитком лицарства. Від періоду хрестових походів утверджуються прапори із зображеннями хрестів, які різнилися своєю колористикою. Становлення геральдичних традицій привело до появи гербових баннерів і знамен. Особливу роль у систематизації прапорів відіграв розвиток мореплавання, коли для кораблів почали запроваджувати єдині зразки прапорів, що вказували на державну належність, а також сигнальних.

Таким чином, вексилологія, так само як і геральдика герби, вивчає прапори у трьох різних аспектах:

-- як історичні джерела;

-- як засіб джерелознавчих досліджень;

-- як пам'ятки мистецтва.

Прапорознавство також тісно пов'язане з іншими сферами діяльності, зокрема морською справою, міжнародним правом, дипломатичним етикетом тощо.

Як уже сказано вище, формування термінологічної системи вексилології у нас ще не завершене і триває й досі. Спостерігається переосмислення і часткове звуження змісту історичних термінів. Так, повертається літописний термін “стяг”, який із ХІV ст. фактично вийшов з ужитку. Значення загального поняття “хоругва” (чи видозмінене “корогва”), відомого з ХІІ ст. і широко вживаного до початку ХХ ст., звузилося лише до визначення церковних вексиліумів. Натомість узагальненим для всіх видів стало визначення “прапор”. Дискутується зміст терміну “знамено” -- або як великий парадний прапор у національних кольорах з гербом, або як прапор військового підрозділу, або як синонім до слова “прапор”. З розвитком української морської термінології влилися й запозичені терміни -- “ґюйс”, “вимпел”, “брейд-вимпел” і т. п. Запозичене визначення “штандарт” вживається тепер у значенні прапор посадової особи. Спірними є пропозиції впровадження інших термінів (наприклад, “майва”, “значок”, “баннер”, “ґонфанон” тощо).

Стабілізується визначення окремих частин прапорового полотнища та порядок опису прапорів, В описі передовсім зазначається форма полотнища та співвідношення його основних параметрів, далі вказується колір поля та зображених на ньому елементів. Якщо прапор складається з кількох смуг чи полів, то їх порядок подається при горизонтальному розташуванні -- згори донизу, при вертикальному -- від древка до вільного краю. Для графічних зображень прапорів запроваджено рекомендовану Міжнародною федерацією вексилологічних товариств (FIAV) систему кодифікації колористики.

Методологічну основу вексилологічних досліджень становить системний підхід опрацювання матеріалу та вивчення предмету в контексті тих процесів і явищ, які найбільше впливали на його ґенезу. Поряд із загальнонауковими методами застосовується джерелознавчий аналіз у поєднанні з прийомами та елементами порівняльно-історичного, статистичного методів. Метод порівняння й систематизації дозволяє узагальнити основні типи П., визначити їхні спільні та відмінні характеристики. Метод аналізу та синтезу дає змогу окреслити основні тенденції розвитку прапорництва. Також використовуються методи, напрацьовані геральдикою, сфрагістикою та іншими СІД.

Джерельну базу вексилології становлять збережені пам'ятки з музейних колекцій. На жаль, чимало експонатів було знищено протягом радянського періоду як “націоналістичні” чи такі, “що не мають історичної цінності” (зокрема у збірці Львівського історичного музею). Багато українських П., хоругв і знамен знаходяться за межами України -- в музеях Росії, Польщі, Швеції, Словаччини, США, Канади та ін. Окремі реліквії тепер повертаються на Батьківщину.

Специфіка вексилології полягає в тому, що основні джерела -- оригінальні прапори, знамена чи штандарти -- є недовговічними. Тому для вивчення та досліджень пам'яток давнішого періоду необхідно залучати не лише речові, а й писемні описові джерела та іконографічні матеріали, які зберігаються у фондах архівних установ чи рукописних збірках бібліотек.

Своєрідний цикл дисциплін цієї підгрупи пов'язаний з історією книги, бібліотечної справи. Йдеться по історичне книгознавство, кодикологію, історичну бібліографію, історичне бібліотекознавство та ін. Ці дисципліни вивчають історію розвитку тієї галузі духовної культури, яка пов'язана з рукописною і друкованою книгою. Історія книжкової і бібліотечної справи, мистецтва книговидання, поширення книг, культури і психології читання, бібліографічного процесу набуває особливого значення в умовах інформаційного суспільства. Книгознавчі науки дедалі ширше спираються на здобутки інформатики, прогнозування, науковознавства, теорії засобів масових комунікацій, що дозволяє їм комплексно осягнути сучасні методи функціонування книги в суспільстві на різних етапах історії.

Таким чином, спеціальні історичні дисципліни - це одна з ключових підсистем історичної науки, яка своїми спеціальними функціями, унікальністю предмету, об'єкта і методів пізнання представляє собою відносно цілісний комплекс, органічно пов'язаний як єдністю внутрішніх компонентів, так і їх невіддільністю від історичної науки в цілому. Цей комплекс має власну структуру, в якій досить рельєфно виокремлюються три підсистеми.

Системний підхід до СІД дає змогу повніше осмислити цілісність історичної науки, їх інтегративну роль як всередині системи, так і на зовнішніх периметрах - у зв'язках історії з іншими галузями наукових знань.

Література

1. Варшавчик М.Я. Рец. на: Специальные исторические дисциплины. - К., 1992 //Український історичний журнал, 1993, № 3. - С. 124-128.

2. Введение в специальные исторические дисциплины/ Гусарова Т.П., Дмитриева О.В., Филиппов И.С - М., Издательство Московского университета, 1990. - 280с.

3. Войцехівська І.Н. Структура історичного джерелознавства: традиції та сучасні проблеми. // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство. Зб. Вип. 3. - К., 2001. - С. 255-270.

4. Вспомогательные исторические дисциплины //Советская историческая энциклопедия.- М., 1963. - Т. 3. - С. 837.

5. Джерелознавство історії України. Довідник / Ред. кол. М. Я. Варшавчик, Г. В. Боряк, І. Н. Войцехівська, Я. С. Калакура - К., 1998. - 212 с.

6. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник. - К., 2002. - 345с.

7. Калакура Я.С. Спеціальні дисципліни в Національному університеті імені Тараса Шевченка //Спеціальні історичні дисципліни. - К., 1966.-189с.

8. Спеціальні історичні дисципліни: Навч. посібник / В. О. Замлинський, М. Ф. Дмитрієнко, Т. А. Балабушевич. - К., 1992. - 324 с.;