Визнання ОУН-УПА як воюючої сторони

Міністерство освіти України

Львівський державний університет ім. І.Я. Франка

кафедра соціології

Доповідь

на тему: «Визнання ОУН-УПА як воюючої сторони»

виконала:

студентка групи Екс-31с

Черепко Катерина

Львів 1999

Ретроспекція

«Весь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки Української революції знайде своє втілення в українській революційнїй армії, яка повстане в боротьбі цілого народу, дасть йому силу і перемогу та понесе ідеї Української Революції, - свободи народів, - поза межі рідної землі».

(Із «Військових постанов» 2 Великого збору ОУН, квітень 1941 р.).

Боротьба за Українську самостійну Соборну Державу - як передумову і єдине забезпечення волі, творчої праці та свобідного росту всієї української нації і кожної украінської людини зокрема - це зміст змагань всіх поколінь українського народу від найдавніших часів його історії. Форми тієї боротьби бували різні, відповідно до даної ситуації. В часах державності це була боротьба в її обороні перед ворожою агресією в формі відвертої боротьби з імперіалістичними сусідами; в часах національного поневолення - це була боротьба за відновлення української державності в формі політичних і революційних дій, чи теж у формі всенаціональних збройних повстань.

Так було в часах гетьмана Івана Мазепи, коли Україна ввійшла в круговорот московсько-шведської війни, так було в часах коліївщини, коли на Україну впала тінь польсько-московського конфлікту, так було і по розвалі царської Росії, коли над Україною нависло мариво російської «гражданської війни». В усіх випадках український народ виступив як самостійний чинник, стаючи до збройної боротьби за свої власні інтереси і не дозволяючи чужим силам використовувати Україну, як безвольний об'єкт, чи як засіб своїх дій.

Так мусіло бути і тоді, коли зовсім нову політично-правову ситуацію на українських землях створила німецько-більшовицька війна: український народ мусив виступити збройно проти обох окупантів, як зовсім самостійний чинник і як єдиноправний властитель украінських земель, якщо мала бути збережена славна традиція геройської збройної боротьби за свої права. Згляд на жертви, які треба було скласти у цій титанській боротьбі на два фронти - проти Німеччини і проти Москви - не могли мати значення, бо ішло не про долю одного покоління в данний момент, а про фактор, який повинен поєднати славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поставу українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього.

Так зрозумів хвилину і її наказ і весь український народ і тому своєю поставою в час другої світової війни і в роках після неї він створив одну з найсвітліших сторінок своєї історії.

Історія українсько-німецьких взаємин 1941 - 1944 рр., - історія планового, безпощадного пограбування України та жорстокого винищення українського населення німецькими окупантами, з однієї сторони і, з другої, безкомпромісна боротьба українського народу проти німецьких окупантів, нарівні поставлених з московськими більшовицькими наїзниками, - це дуже повчальна і аж надто переконлива відповідь на закиди, ставлені українському народу нашими національними ворогами, про патронування і підтримування німцями українського самостійництва та про українське германофільство і вислуговування німцям.

До часу приходу німців в Україну ненависті до них в українців не було. Навпаки, українці, самі перебуваючи в стані національного поневолення і приниження, співчували боротьбі німецького народу, яка аж до 1939 року провадилася під гаслом урівноправнення та скинення дискримінаційних постанов версальського договору.

Але з перших місяців перебування німців в Україні стало зрозуміло, що благих намірів у гітлерівців щодо України немає, а західні українські землі призначались в подарунок Румунії за участь у протибільшовицькій війні, а Галичина мала прилучитися до польського Генерал-Губернаторства, щоб так підсилити українсько - польську ворожнечу та нейтралізувати протинімецьку боротьбу обох народів.

Отже политика Німеччини була відвертим глузуванням з державницьких інституцій та з національних почуттів українського народу взагалі.

За політично-правовими актами розбивання національного організму йде безоглядний терор гестапо, що часто перевершував терор НКВД. Він був спрямований в першу чергу проти революційної ОУН і її членів. За перші місяці окупації були знищені видатні революціонери-оунівці: Микола Леник-Семишин, Петро Щепанський, Василь Хома, Дмитро Орлик, Олекса і Василь Бандери та багато інших. Сотні тисяч українців забрані у ворожі табори праці і смерті, тисячи жертв забирає фронт.

Загарбницька, нищівна політика супроти України і українців переконала скоро все українське населення про необхідність самооборони і боротьби проти окупанта. Все частіше спалахують селянські бунти проти німецьких посіпак на Поліссі, Тернопільщині, Cтаніславі.

Весною 1942 року ОУН звертається до громадян з вимогою до загального збройного опору. На Костопільщині, Житомирщині виникають партизанські загони, які захищають населення сіл від нападів і знущань німецьких окупантів.

Таким чином, вже через рік німецької окупації політична пропагандистсько-роз'яснювальна акція та революційна дія ОУН з однієї сторони і жорстока загарбницько-експлуатаційна політика німецьких окупантів довели до того в Україні була завершена політично-психологічна мобілізація українського народу до активної проти німецької боротьби. Провід українського революційного підпілля перейшов до третьої стадії боротьби -- до організації і дії збройного угрупування українського народу - Української Повстанської Армії.

На Першій Конференціїї ОУН в вересні 1941 року не приймається постанова про негайний перехід до збройного опору, але визначаються найближчі завдання:

- пропагандистсько-роз`яснювальна підготовка до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких планів поневолення і колонізації України. Одночасно така ж акція проти нових намагань большевізації теренів України агентами і партизанськими диверсійними групами, надісланими Москвою;

- збір зброї;

- підготовка нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для здійснення цих завдань в військовій ділянці Військова Референтура Проводу ОУН творить окремий Краєвий Військовий Штаб під керівництвом Військового Референта Проводу ОУН пор. Дмитра Грицая (ген. Перебийноса, шефа штабу УПА), а опісля під керівництвом сот. Романа Шухевича (ген. Т. Чупринка), Головного Командира УПА.

Одночасно з цим дорученням Проводу ОУН починають організовуватьсь збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи ОУН, які приймають скоро загально-національний характер. Своїм завданням ставлять вони самооборону місцевого українського населення перед сваволею німецьких, більшовицьких та польських грабіжницьких банд. Так повстає мережа відділів УНС - Української Національної Самооборони.

Перший відділ УПА організував на Поліссі в жовтні 1942р. Остап (Сергій Качинський), військовий референт Краєвого Проводу ОУН на Північно-Західних землях. Причиною того, що перший відділ УПА повстав саме на Поліссі, було те, що тут, крім німецької окупації, населення відчувало тиск більшовицьких партизан та польських «пляцуфків». До українського населення більшовицькі партизани від самого початку поставились ворожо, вважаючи його за самостійників-націоналістів, які поборюють більшовизм та СРСР. Проти місцевого населення вели боротьбу також і польські колоністи, заграючи з німецьким гестапо та з більшовиками.

Далі загони УПА організовуються на Волині, в м. Володимирець, в Луцьку, Кам'янець-Подільському. До весни 1943р. загони УПА розповсюдились на Житомирщину і Київщину, Поділля. Влітку 1943р. в повстанську армію перетворюються УНС в Галичині.

Характер УПА як збройного утворення всього українського народу та принципове і фактичне ідейно-політичне пов'язання УПА з українським населенням зобов'язували УПА не обмежуватись бойовими діями. УПА звертає належну увагу і на ідейно-політичну пропаганду, а також на організацію господарського і культурного життя.

Своєю політичною зброєю, ясністю ідей і закликів, за які велася боротьба і які були висловом бажань всього українського народу, УПА швидко завоювала собі незнищимі симпатії всього українського населення. Значення тієї зброї знали добре обидва вороги українського народу і тому зі своєї сторони робили все можливе, щоби підірвати довіру українського загалу до ОУН-УПА. Німці у листівці «Слухай, український народе» розповсюджували думку про те, що Москва дає накази ОУН, що «кремлівські жиди» стоять у зв'язку з ОУН і що ОУН - це національно замаскована більшовицька бойова частина.

Більшовики, зі свого боку, закидали «інформацію» про те, що керівники ОУН сидять у Берліні на німецькому утриманні, за німецькі кошти видають свої газети, контактують з гестапо, одержуючи за це гроші і за «30 срібняків» продає свій народ.

Своїх намагань послабити ідейно-політичний вплив УПА на населення України німці не покидають до кінця своєї окупації в Україні, а наближення більшовиціьких армій поставило УПА перед важливим і надзвичайно важким завданням: перейти німецько-більшовицькі фронти і опинитися в більшовицькому підпіллі, залишаючись на українських землях.

Після розгрому фашистської Германії і визволення Європи від німецької навали в 1945р. і до середини 80-х років більшовицька Москва не послабляла боротьби з ОУН-УПА, заганяла її членів у підпілля, у табори НКВД-КДБ. Скриваючи достовірну інформацію, вона не давала нащадкам можливість знати правду про визвольну боротьбу за національну свободу, про героїв України, які боролися за Українську Самостійну Соборну Державу.

Діагноз

В сьогоднішніх умовах, коли для дальшої розбудови Української держави потрібна насамперед злагода та консолідація усіх політичних сил, настала потреба визначитися з історичним минулим нашого народу, яке протягом десятирічч спотворювалось і перекручувалось.

Напевно, однією із найболючиших проблем, навколо якої не затихають суперечки, залишається питання про місце і роль ОУН-УПА в українській історії. Чи дійсно це було злочинне формування, чи все ж таки це був національно-визвольний рух українського народу за державність.

З кожним роком для більшості громадян України остання теза стає незаперечною, але все ж знаходяться опоненти, які, не зважаючи на переконливість фактів, не тільки залишаються при своїй думці, але й намагаються нав'язати її іншим. Саме тому в Івано-Франківську 27-29 квітня 1995р. пройшла наукова конференція «ОУН-УПА в боротьбі з нацизмом і імперіалізмом», яка мала на меті не пропагандистські завдання, а, насамперед, глибоко, з наукових позицій, на значному фактичному матеріалі, запозиченому в архівах закордонних держав та каральних органів СРСР, проаналізувати боротьбу ОУН і УПА та врешті покінчити з необгрунтованими наклепами на діяльність цих військових і політичних формувань.

Провідною ідеєю конференції було висвітленя ролі ОУН-УПА в українському національно-визвольному русі та їхню боротьбу проти фашистської агресії та большевицького тоталітаризму.

Було підведено риску в полеміці стосовно створення УПА. Протягом довгого часу стверджувалась думка, що початком УПА стали партизанські загони Т. Бульби-Боровця - так звана «Польська Січ». 3 листопада 1942р. він встановив контакти з німцями, щоправда, залишився на українських позиціях і не давав себе використати в боротьбі проти ОУН Бандери. Однак цей факт був використаний для звинувачення УПА в співпраці з фашистами. Тому на конференції на переконливих фактах, насамперед, з німецьких архівів, відмежували діяльність «Польської Січі» від ОУН, з ініціативи якої і були сформовані загони повстанців-націоналістів, які і прийняли назву УПА.

На документальному матеріалі, почерпнутому з донесень НКВД, були проаналізовані основні етапи збройної боротьби УПА проти фашизму. Переконливими були посилання на щоденник С. Руднєва, що загинув від рук НКВД за принципову позицію щодо взаємостосунків з УПА (Ковпака). Він говорив про повстанців як про «буржуазних націоналістів», але додав: «все ж вони добре воюють проти фашистів».

ІІ Великий Збір, а згодом і І Великий Збір ОУН у важкому періоді боротьби між двома тоталітарними державами висунули і захищали універсальне гасло «Свобода народам-свобода людині». Доповідь голови проводу на ІХ Великому Зборі ОУН (1996) Слава Стецько говорила: «Місце України у світі зумовлене ідейно-політичними позиціями, геополітичним становищем, її людським та економічним потенціалом. Та обставина, що ворог нашої нації є ворогом цілого людства, їхніх культур і традицій, є чинником не лише ідейно-політичної, але й військово-політичної стратегії».

Основний напрямок українського визвольного руху, його генеральна лінія розвитку та росту завжди зосереджували головну увагу на здобуття держави, на здобуття влади нації на рідній землі. Ярослав Стецько писав: «Імперіалізм Росії усіх забарвлень, більшовизму як синтезу російського імперіалізму і колоніалізму, характерний не лише тим, що не має територіально обмежених цілей, але цей тип імперіалізму є культурно-, мовно-, етногеноцидним, накидає поневоленому народові, крім притаманних кожному імперіалізму ознак військового, економічного чи колонізаційного характеру, свій спосіб життя, звідси виникає і потреба мобілізувати нашу націю до суцільного протиставлення в усіх ділянках життя і творчості українського національного, духовно-суспільного організму російському. Дехристианізація, колективізація, колоніальна індустріалізація, переселення з села до міста лишили традиційні українські структури з катастрофічними наслідками, які сьогодні стають наявними».

Ставлення до ОУН-УПА і досі вододілом проходить у суспільній свідомості в Україні. Переважно ті, хто живе в західних областях, вважають їх героями. А серед тих, хто у східних та південних, далеко не всі поділяють цю точку зору, вбачаючи в них, особливо це стосується людей старшого покоління, ворогів і прислужників Гітлера. Насамперед, таке враження склалось через просте незнання істиної інформації, яка довго приховувалась і не давала можливості людям бути обізнаними в подіях, що відбувалися навколо.

Сучасні засоби масової інформації намагаються заповнити цю пустоту і донести до широких мас правду про реальні події, що відбувалися в ті нелегчі часи. І тому чим далі, тим все більші і більші маси починають усвідомлювати помилковість своїх думок і віддавати належне тим, хто покладав своє життя заради майбутнього рідної держави, звільненої від загарбників, прикритих різноманітними «благочинними» функціями.

В зв'язку з цим, я думаю, було би доречно до соціального прогнозування даного об'єкту підходити з науково-пошукового підходу, який дає можливі стани об'єкта прогнозування в певній перспективі, виходячи з існуючих тенденцій розвитку. Оскільки на сучасному етапі проблема визнання ОУН-УПА як воюючої сторони постає більше як психологічна, ніж статистична, то застосування нормативного підходу з визначенням шляхів і строків досягнення можливого стану об'єкту прогнозування, що приймається, як мета прогнозу, не принесе своєї користі, оскільки дуже складно чітко визначити, коли люди своєї країни нарешті усвідомлять, хто насправді бажав щастя країні і не будуть вперто заперечувати вже відкриті реальні документальні дані лише тому, що перед цим їм казали зовсім інше, а будуть намагатись самостійно розібратись в величезному обсязі інформації, виділяючи об'єктивні джерела і ігноруючи ті, які видають інформацію не відносно науки або історії, а відносно того, хто її замовляє.

З цієї ж точки зору напевно було би беззмістовно застосовувати певні формалізовані методи для вивчення проблеми і подальшої побудови проблеми, оскільки тут складно визначити точні, формальні характеристики, за якими можна було би оцінювати розвиток подій в майбутньому. Єдиними формальною характеристикою тут може виступати лише реальна інформація про події часів ОУН-УПА.

Тому я би застосовувала інтуїтивні методи, які в основному застосовуються тоді, коли неможливо достовірно врахувати вплив багатьох факторів через значну складність об'єкта. В цій проблемі важко сформулювати точні фактори, оскільки вони мають переважно суб'єктивний характер і залежать від думок як експертів по цій проблемі, так і пересічних громадян.

Через те проблема визнання ОУН-УПА не є обмеженою вузьким колом спеціалістів, а належить до проблеми державного маштабу, для прогнозування також недоречно застосовувати вузько спеціалізовані методи. Найбільш сприйнятним тут було би використання методу експертних опитувань в поєднанні з інтерв'ю. Це пов'язане з тим, що експерти могли би дати науково обгрунтовану оцінку діяльності ОУН-УПА і розкрити її функціональне навантаження на сучасному етапі, а опитувані громадяни висловили би свою суб'єктивну думку про визнання ОУН-УПА, що в маштабах країни могло би дати загальну картину оцінки дій ОУН-УПА в очах населення тієї країни, незалежність і свободу якої вони прагнули здобути.

Проспекція

Щодо конкретного прогнозу, який представляється імовірнісним судженням про стан об'єкту в визначений період часу в майбутньому і локалізованого в певному просторі, то, на мою думку, з огляду на розвиток подій в минулому за часів СРСР і теперішньому за часів незалежної України, майбутнє нашої держави не може обійтись без кінцевого визнання великої ролі ОУН-УПА в здобутті незалежності України.

Демократичне суспільство повинно належним чином оцінити визначну роль створення Повстанських Загонів на територїї України під час ІІ Світової Війни, зрозуміти, що в ті часи питання стояло не тільки про визволення від гніту німецького фашизму, але й через встановлення «своєрідних» стосунків із німецькою окупаційною владою - створення основ власної державності, бо відомо, що рух Бандери готував повстання у Рейхскомісаріаті з метою створення незалежної України. Цей маневр був невдалий, і багато функціонерів визвольного руху були знищені.

Ці факти повинні стати відомими широким верствам населення, повинні відповідним чином бути оцінені. Крім того, широкому загалу повинно бути зрозуміло, чому саме на Західній Україні виникла ОУН-УПА, чому вторгнення німецьких військ в СРСР не видавалося спочатку такою трагедією на Західній Україні, як для їхніх єдинокровних братів у Радянській Україні.

Я би виділила дві головні причини, за яких повинно буде відбутися визнання ОУН-УПА:

Насамперед, цією причиною є сама Україна як інституційна одиниця. Держава в особі її влади не може залишити поза увагою людей, які поклали своє життя за її свободу. Вона повинна віддати належне їм і повернути на відповідний рівень тих, хто був забутий і облитий грязюкою за часів тоталітарного замовчування, приховування і заборони. Жодна держава не повинна забувати своїх героїв, цим вона лише принижує себе як соціальну, культурну і етичну спільноту. Вже пройшло чимало часу, як Україна постала як незалежна держава і подальше відкладання вирішення питання щодо визнання ОУН-УПА як воюючої сторони лише погіршує ситуацію, через те, що це може давати привід для торжества тих, хто ніколи не вмів оцінювати реальні факти і сліпо йшов за наказами «зверху». Держава з часом офіційно визнає ОУН-УПА, і це буде підтверджене певним правовим рішенням, а не тільки громадською думкою, яка, хоч і може набути масових розмірів, все ж не має такої ваги, як чинний документ.

І врешті-решт настане такий момент, коли, як я вже вказувала, навіть пересічне населення зрозуміє цінність існування ОУН-УПА і його роль в формуванні вільної незалежної України без гніту будь-яких тоталітарних систем, підпорядкувань і тому подібного. Коли всі без виключення засоби інформації будуть належним чином оцінювати діяльність ОУН-УПА, відтворювати події і факти такими, якими вони були насправді, а не такими, якими їх хтось хоче бачити. Чим раніше така інформація буде надходити до читача, тим швидше громадськість зможе визнати їх роль для держави, в якій вона існує зараз і для наступних поколінь.

Тому з часом відбудеться певна консолідація між органами влади і громадськістю, які при підтримці один одного зможуть нарешті позбавитись від більшовицьких і німецьких наклепів і поставити ОУН-УПА на те місце, яке вона повинна була посідати ще з початків свого створення, і особливо на сучасному етапі в незалежній Україні.