Козаки і Запорозька Січ

6

Зміст

Вступ

1. Походження козацтва

2. Причини виникнення козацтва

2.1 Освоєння земель Подніпров'я. Татари

3. Запорозька Січ

3.1. Виникнення Запорозької Січі. Дмитро Вишневецький

3.2. Устрій козацтва

4. Соціальне розшарування козацтва. Реєстрові козаки

5. Значення Запорозької Січі в завершенні формування і виході українського козацтва на політичну арену

6. Козацькі війни кінця ХVІ століття

7. Козацтво як носій національної ідеї

Висновок

Використана література

Вступ

Потужний культурно-освітній рух згуртовував позбавлений власної держави український народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури ХVI - першої половини XVII ст., оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за самостійний розвиток культури та за державну незалежність. Отже, коли з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців як окремої етнічної спільності, в Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

Козацтво - наша національна гордість, яка ніколи не зітреться з нашої пам'яті. Можливо, завдяки цьому, визначному для України, явищу, ми і маємо сьогодні таку самобутню і «барвисту» культуру. Тому маємо добре усвідомити і розібратися в його витоках, щоб ще краще зрозуміти нас самих, тобто українців, - нащадків козаків.

1. Походження козацтва

«Цей народ, пам'ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо, - і саме цього не хочуть йому пробачити»

Ж.-Б. Шерер

З приводу походження явища, яке прийняло назву - «козаки», написана величезна кількість книг, в яких легко виділити, принаймні, дві протилежні точки зору. Польські історики ХVI ст. (Г.Ф. Міллер та ін.) одноголосно вважають українських козаків холопоми або втікачами-селянами. Українські історики XVIII ст. Г. Граб'янка, П.І Симоновський та анонімний автор «Історії Русів» вважають українських козаків воєнною організацією, схожою на лицарський орден (в якій не було соціальних відмінностей), спрямованою на війну з мусульманами (Симоновський П. Краткое описание о казацком малороссийском народе. - М. - 1841. - С. 4).

На думку Л. Гумільова, сама постановка проблеми некоректна. Селяни не могли отримати спокою і безпеки на степових кордонах, де так легко було попасти в аркан ногайців і кримчаків. Захист і навчання воєнній справі були їм потрібні як повітря і вода... Навчити їх могли тільки князі і їх дружинники. З іншого боку, ті ж князі потребували нових вояків для власного війська. Отже, вони повинні були з охотою приймати до себе тих втікачів, що віддавали перевагу вічний війні на кордонах перед спокійним життям біля Вітебська чи Києва. Коротко кажучи, на кордонах скупчувались ті люди, для яких однаково обтяжливими були як жорсткі порядки Москви, так і безправ'я Польщі. Держава пропонувала українцям на вибір: залишатись кріпаками, чи йти світ за очі. «І вони йшли і розіклали вогонь в придніпровських пустинях, заграва від якого охопила небо всієї Польщі», - писав князь Любомирський в «Люднощі рольничій в Польще од ХVI до ХVIII века».

Для того, щоб адаптуватись у нових умовах і створити сім'ї, які виникали при шлюбах з місцевими жінками половецького походження і православного віросповідання, їм було потрібно біля ста років. За цей час князі Рюрикового дому (кн. Дмитро Вишневецький-Байда), польські магнати (Предслав Лянцкоронський) і просто втікачі - селяни і міщани, здатні навчатися воєнній справі, однаково перетворювалися на козаків.

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У ХVI столітті цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання було зроблено ще на початку XVII століття, коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» - ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорноклобуцька» - вбачає в них нащадків «чорних клобуків» тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» - вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» - виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства - козацтво;

5) «автохтонна» - доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» - пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» - висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі - «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» - пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» - пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» - факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

2. Причини виникнення козацтва

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Поява певного історичного явища, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з ХV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Перший український дослідник історії козацтва проф. В. Антонович вважає, що «козаки - місцевий стан без усякої ініціативи державної влади». А наш сучасник, американський історик проф. О.Пріцак має своє пояснення причин виникнення козацтва. За його версією, в ІІ половині ХV ст., після завоювання Криму і повної ісламізації татар, відомі нам з генуезьких колоній «козаки» подалися на північ і сформували біля Дніпровських порогів січовий осередок, щоб продовжити перервану боротьбу хреста проти півмісяця.

2.1 Освоєння земель Подніпров'я. Татари

Протягом століть осіле населення України робило спроби освоєння родючих земель у степах. У Київську добу, щоб стримувати кочовиків і сприяти заселення земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте монгольська навала змела їх. Згодом, у період правління великих князів литовських, освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося створенням кількох фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці XV ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чорному морі впали під ударами турків. На середину ХVI ст. межі заселених українцями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле».

Степові простори України в ті часи відзначалися великими природними багатствами, там водилися олені, лосі, бобри, лиси, дикі коні, кози, вовки; ріки й озера переповнювали різна риба, раки, водоплавна птиця. На уходах - так називали ці промисли - ватаги промисловців добували ще й мед, сіль, селітру. На зиму більшість уходників поверталася в рідні оселі, збувала в містах свою здобич, а навесні знову гуртувалася у ватаги й вирушала на пониззя Дніпра і степові річки. Але деякі залишалися у степу на постійно, влаштовуючи зимівники, бурдюги й хутори по островах, у балках і в ярах. З огляду на постійну татарську небезпеку уходники змушені були виходити в степ добре озброєними. Та й прикордонні селяни щохвилини були готові до відсічі. Наприклад, 1594 р. германський посол Лясота над Десною бачив серед полів «багато дивних малих будинків з бійницями, куди втікають селяни, коли на них раптово нападають татари, і там обороняються; тому кожен селянин, їдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку шабля чи тесак: татари нападають дуже часто, і спокою від них майже ніколи немає».

Степові промисли приносили чималу здобич, але вимагали від людей великої заповзятливості, мужності й витривалості. З часом степові козаки перейняли від татар всі методи степової партизанської війни і від активного захисту почали й собі переходити до нападів на менші татарські загони, на татарських чабанів чи й на купецькі каравани.

Втечі селян набули в кінці XV ст. загрозливого для феодалів характеру. Це можна пояснити тим, що у самій Польщі було два стани - шляхта і селянство. Спершу польське право не знало такого стану, як козацтво (воно з'являється лише з появою реєстру у 1572 р.). Тому окремі пани і держава вживали різних заходів, щоб припинити втечі селян у степи. За Судебником великого князя литовського Казиміра IV від 1467 р., особам, що підбурювали селян тікати, загрожувала страта (кара на горло, як тоді казали). Але втечі не припинялися, а часом навіть частішали.

Пізніше українські козаки, уходники, як і жителі прикордонних міст і сіл, стали тією силою, яку вповні використовували окраїнні старости й державці для боротьби з татарами. Звичайно, у перших історичних творах про козаччину (Сарницького, Бельського, Гваньїні) збереглися лише імена ватажків-шляхтичів, досить часто звичайних любителів пригод, авантюристів, які шукали в Дикому полі гострих відчуттів, слави і здобичі, а не справжніх вождів козацтва. Пізніші козацькі літописи перейняли цю традицію і досить часто називають цих феодалів козацькими вождями - гетьманами.

На тому широкому життєвому просторі, що створився завдяки воєнній активності козацтва в Придніпровській Україні, зростали національні сили. Придніпров'я і вся лісостепова зона від Дністра до Ворскли густо вкривалися селами й містами, відбувався інтенсивний соціально-економічний розвиток цих земель, розпочалося духовне й культурне відродження українського народу. Справді, в цей час відбувалося цивілізування ще недавно запустілого й дикого краю, але це зовсім не було заслугою шляхетської Польщі, її цивілізаторською місією, як це намагалися доводити польські шляхетсько-буржуазні історики. Це безперечна заслуга козацтва, котре було, як справедливо наголошував І. Франко, самопородженням українського народу і його захисником та заборолом. Саме воно звершувало українську «реконкісту», і те населення, яке йшло за ним на хоча б відносно захищені землі, в свою чергу, ставало його опорою і резервом у боротьбі із зовнішніми ворогами.

Але слідом за козаками котився і панський колонізаційний потік. Магнатська шляхетська колонізація Степової України, підтримувана державою, створила тяжкі умови для козаків. Частина їх мусила визнати владу панів і помалу перетворилася на залежних селян. Але найбільш мужні й волелюбні елементи відступали на південний схід, до порогів, а потім і за Дніпровські пороги.

3. Запорозька Січ

3.1 Виникнення Запорозької Січі. Дмитро Вишневецький

Перші магнати, що організовували козаків, були православними неспольщеними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро («Байда») Вишневецький, канівський староста. В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що у 1554 - 1556 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилася підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Цей крок був для нього фатальним - молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні.

Початок діяльністі князя Вишневецького зівпала з посиленням татарських навал в Україну. Вже тоді він виявив себе непересічною натурою, головними рисами якої були лицарство і молодецтво, може, саме тому, зіткнувшись із козацькою вольницею, він, як ніде, відчув себе у своєму середовищі. Водночас особиста хоробрість князя, його авантюристична натура прийшлися до душі козакам, вони ладні були йти з ним і проти татар, і проти кого іншого, аби покликав.

Але час минав. Похилий вік і численні походи ослабили князя. Перебуваючи на Хортиці, він вже з великим зусиллям сідав на коня, та й шабля не здавалася такою легкою, як раніше.

І все ж, коли 1563 р. його товариш польський магнат Ольбрехт Ляський, котрий мав у Молдові фортецю, запропонував вирушити разом походом у молдавські землі, де між боярськими угрупованнями розпалилася кривава усобиця за престол, Вишневецький відразу ж погодився.

Про страту Вишневецького залишилось чимало свідоцтв. І перше з них належить польському історику Мартину Бельському, який у своїй «Хроніці» повідомив, що князя за наказом султана скинули з кріпосної стіни в Галаті за крюки. Він висів на них три дні, люто клянучи Магомета і славлячи Христа.

Трагічна смерть Вишневецького справила величезний вплив на маси дніпровського козацтва, з яким він так довго спілкувався і яке очолював у багатьох походах. Річ у тім, що, хоч Вишневецький і був представником правлячої верхівки панівного класу, його інтереси - захист Батьківщини від турків і татар - співпадали з інтересами низового козацтва, що у боротьбі з ними він стояв на боці народу і особистою хоробрістю, відвагою сприяв успіхові цієї боротьби. Спорудивши містечко-фортецю на Хортиці, він зумів об'єднати тут козацькі сили, організувати життєвий устрій козаків.

3.2 Устрій козацтва

Вибір місця для Січі зумовлювався природними умовами, вигодами її оборони, обов'язково прив'язувався до Дніпра - головної водної артерії України і найпершого шляху для морських походів проти турків і татар. Січ як військовий і політичний центр козацтва, його столиця, протягом другої половини XVI ст. перебувала на о. Томаківці, з 1593 р. - на о. Базавлуку (Чортомлицька, або Стара Січ). Чортомлицьку Січ 1594 р. відвідав посол германського імператора Е. Лясота, який досить докладно описав звичаї й устрій Січі. Кілька тисяч козаків жили в Січі у простих куренях з хмизу, накритих від дощу кінськими шкірами. Згодом, у XVII - XVIII ст., курені, як і службові приміщення - пушкарня, скарбниця, пекарні, будувалися з дерева. Кожна Січ обов'язково мала церкву, а навколо неї - великий майдан. В часи розквіту козацтва Січ була великим містом з передмістям, на якому жили тисячі ремісників, торговців, спеціальна будівля призначалася для проживання іноземних послів.

Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Суворі умови життя козаків, боротьба з постійною нестачею і голодом, відсутність за порогами будь-якого впливу польської адміністрації і шляхетського ладу взагалі вплинули на формування у Запоріжжі демократичного ладу. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ.

Варто зазначити, що відбір бажаючих був досить жорстким. Молодь, прийшовши в Січ, кілька років була неповноправною, проходила велику школу загартування й військового вишколу. Основу війська становила запорізька піхота. Кіннота була менш чисельною, хоч кожен з козаків повинен був уміти їздити верхи, а під час походу все військо часто пересувалося на конях чи на човнах. Запорожці були вмілими стратегами, застосовуючи найпередовіші на той час методи ведення великих операцій, часто комбінованих з партизанськими діями малих загонів, широко використовували військову розвідку, різні засоби дезінформації ворога. Запорізька піхота в таборі з возів, які обов'язково супроводжували їх у поході, була непереможною і могла успішно витримувати натиск десятикратно переважаючих військ супротивника. Велику майстерність виявляли козаки у штурмі й облозі фортець, у фортифікаційних земляних роботах, мали досвідчених саперів. До речі, умовним сигналом запоржців, яким вони відчиняли двері зимівника, був крик «Пугу!».

Жінок і дітей сюди, ясна річ, не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. «Найдавніший і найсуворіше дотримуваний звичай у запорозьких козаків, - відзначає француз Лезюр, - був той, що виключав, під страхом страти, появу в Січі жінки; відступ од цього звичаю ніколи минав безкарно, і в цьому випадку найдивніше те, що ця оригінальна республіка організувалася в тих місцях, де було, за переказом, царство амазонок». Заборона введення жінки в Січ тим суворіше дотримувалась у запорожців, що в них було всезагальне вірування, щолишень вступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запорожжю.

Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.

На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків - гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних походів старшина (осавули, судді, писар, обозний, курінні отамани) користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців налічувалося 5 - 6 тис., із них 10%, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом. Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль також відігравала торгівля.

Коли заснувалося славне Запорожжя, дух козацтва розлився по всій Україні. Січ стала центром боротьби українського народу не тільки проти турків і татар, а ще й проти феодального і національного гніту.

Розвиток товарно-грошових відносин поступово втягував у ринкові зв'язки і селянське господарство. Із зростанням панських фільварків меншав селянський наділ і збільшувалась панщина. Згодом у частини селян зостались одні городи та хати. Таких звали городниками. А тих, у кого відбирали на пана й город, лишивши тільки хату, називали халупниками, або комірниками. Були й такі, що не мали навіть хат, - гультяї, як тоді казали. Уже в XVI ст. чимало було селян, що наймалися на роботу до своїх сусідів. Польський сучасник писав: «Селянин не шукає довго наймита, якщо він йому потрібен, бо має його у себе дома (в селі)».

Соціальне розшарування серед селян починається порівняно рано, хоч і стримується всіляко феодалами.

4. Соціальне розшарування козацтва. Реєстрові козаки

Більш сприятливі для соціального розшарування умови існували у самих козаків. Козацтво, до того ж, ніколи не було верствою одноманітною в соціальному відношенні. Економічна нерівність в середовищі козацтва виникла одночасно з його появою, бо від феодально-кріпосницького гніту в запорозький край тікали різні за своїм економічним станом елементи.

На нових місцях соціальна нерівність не тільки зберігалася, але й зростала. Наявність наймитів у багатого козацтва в першій половині XVI ст. не викликає сумніву. Так, у грамоті Жигмонда І від 14 серпня 1544 р. говориться, що черкаський староста стягує незаконні збори з козаків і їх наймитів.

Процес розшарування відбувся і за порогами - на Зопорожжі. Австрійський посол, поляк за походженням, Еріх Лясота писав у 1594 р., що «в числі (козаків) багато людей бідних». Такі «сіромахи», - зазначав він, - наймалися на роботу до «заможних козаків».

1572 р. Жигмонт ІІ Август наказав сформувати невелике козацьке військо числом 300 чоловік. Ці козаки вписувались у спеціальний реєстр (список) і називалися реєстровими. У реєстр набирали здебільшого заможних селян і дрібних українських шляхтичів. На чолі реєстровців поставлено, за королівським наказом, старшого (пізніше його стали називати гетьманом).

О. Апанович пише, що офіційно термін «козацький гетьман» або «гетьман Запорізького Війська» почали застосовувати саме з часів виникнення реєстрового козацтва. Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана поширювалася на все козацтво.

Реєстр мав певні привілеї. Козаки звільнялися від усіх повинностей, здобували право володіти землею і підпорядковувались своїй старшині, яка мала, в свою чергу, право судити і управляти козаками. За ці пільги реєстровці повинні були відбувати службу за власний кошт. Щоб заохотити козаків, уряд посилав їм іноді невеликі суми грошей і сукна. 1578 р., за короля Стефана Баторія, реєстр було збільшено до 500 чоловік.

Після організації реєстрового війська польський уряд вважав за козака тільки того, хто був вписаний в реєстр. За всіма іншими козаками він не визнавав не тільки козацьких прав, але й самої назви «козак». Реєстр відбував службу в Південному Подніпров'ї, здебільшого за порогами. Тут він мав виставляти від себе залогу. З цього часу реєстрове військо почали називати в офіційних актах «Військом Запорозьким». Називаючи так реєстровців, польський уряд хотів підкреслити, що ніяких інших козаків - передусім тих, що належали до Запорізької Січі, - він не визнає. Пізніше, щоб уникнути плутанини в термінології, стали називати вільне козацтво за порогами - «Військом Запорозьким Низовим».

5. Значення Запорозької Січі в завершенні формування і виході українського козацтва на політичну арену

Згідно зі свідоцтвами тогочасних джерел відомо, що в кінці XVI і в першій половині XVII ст. безмежна влада польських панів над хлопами привела останніх до повної безвиході. Ієзуїт Петро Скарга, фанатичний ворог православ'я і українців, свідчив, що на всій землі не знайдеться держави, де б так обходились з землеробами, як у Польщі: «Володілець чи королівський староста не тільки віднімають у бідного хлопа все, що він заробляє, але вбивають і його самого, коли захочуть і як захочуть, і ніхто не скаже їм за це поганого слова».

Тому-то демократизм та рівність усіх членів Запорозької Січі так приваблювали народні маси України. В існуванні Січі дістав реальне втілення суспільний ідеал мільйонних мас пригнобленого суспільства. «...Имя запорожцев, писав проф. В. Антонович, - в глазах угнетенных казаков и простолюдинов южнорусского края было символом свободы» (Архив Юго-Западной Руси. Ч. ІІІ. Т. І. С. XVII). З часом авторитет і значення Січі настільки зросли, що назва Запоріжжя, замість свого першого вузького значення, приймає тепер ширше значення, охоплює собою все незадоволене Польщею українство, піднімається як прапор, навколо якого гуртуються народні сили.

Той же В.Антонович вважає, що основу причин козацьких рухів і селянських повстань треба шукати «в нарушении сословных казацких прав и в нарушении польским правительством и шляхтою общинного их устройства, с целью завести польский порядок, основанный на шляхетстве».

Крім того, існували й інші, не менш важливі обставини, що зумовлювали загострення соціального напруження в Україні:

- релігійний фактор - Берестейська унія 1596 р.;

- спроби урядових кіл утримати козацтво від боротьби проти Туреччини;

- внутрішні чвари в польській державі (Архив ЮЗР. Ч. ІІІ. Т. І. С. XXXVII);

- боротьба за українські землі, на яких мешкали козаки.

Запорозька Січ підтримувала дипломатичні стосунки з багатьма країнами світу. Січ знали в Молдавії, Австрії, Трансільванії, Швеції, Венеції, Росії. За своїм міжнародно-правовим статусом Січ була національно-територіальною автономією в добровільному союзі поперше з Польщею, далі - з Росією, а в 1709 - 1734 рр. - з Кримським ханством.

Аналогами козацтва у цілому світі були лицарські військові ордени на кшталт Мальтійського, Тевтонського та інших в Західній Європі. Чимось подібним були й донські козаки в Росії, граничари у Хорватії тощо. Тобто це явище було типовим для певної епохи розвитку багатоьх народів Європи. Проте козаки досягли вищих форм своєї організації, ніж подібні замкнуті соціуми у інших народів. Саме в цьому й полягає своєрідність українського козацтва.

6. Козацькі війни кінця XVI століття

У відповідь на соціальні утиски і політичне безправ'я в Україні почали наростати обурення і протест народу, що вилились наприкінці XVI ст. у козацькі війни під керівництвом Криштофа Косинського та Семерія Наливайка.

Повстання 1591 р. було викликане Криштофором Косинським, якому в нагороду за службу в козацькому реєстровому війську польський король надав маєток. Білоцерківський староста кн. Януш Острозький цей маєток самочинно відібрав. Тоді гетьман реєстрового козацтва К.Косинський підняв повстання козаків, до якого приєдналось багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки князів Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Лише в 1593 р. біля П'ятки, недалеко від Чуднова, між польською владою і К.Косинським була укладена угода, за якою влада прощала повстанців. Отже, 1593 р. закінчувався для козацтва вдало. Немає достатніх підстав твердити про насильницьке припинення козацького руху. А однією із помилок радянської історіографії при описі козацьких рухів кінця XVI ст. була теза про «придушення» повстання К.Косинського. Насправді ж повстання закінчилось природним чином з декількох причин. Однією з них була та, що козацтво переключилось на звичну боротьбу проти турків і татар. Іншою причиною була та, що козацтво забезпечило собі стратегічно важливі позиції на південній Київщині і Брацлавщині і тому у нього не було потреби вести активну боротьбу на волості.

Було незрозуміло, хто переміг, - влада чи козаки? Розпочатий у 1591 р. соціальний конфлікт не був розв'язаний. Мабуть тому події 1591 - 1593 рр. були лише першим етапом великого козацького руху 1591 - 1596 рр. цікаво, що на боці влади в боротьбі з повстанцями приймав тоді участь і Семерій Наливайко. «Семерій» - так Наливайко підписував листи, так потім його називали М. Грушевський і І. Крип'якевич.

Семерій Наливайко походив з Поділля, з маєтностей польського магната Мартина Калиновського. Його батька, кушніра, забив на смерть М.Калиновський. Семерій з братом Дем'яном знайшли притулок у князя Костянтина Острозького. Дем'ян згодом став священником і відомою в українській літературі людиною. Семерій мав хист до воєнної справи, був добрим пушкарем.

Повернувшись з молдавського походу проти турків (1594 - 1595рр.), вже досвідчений тоді командир загону С. Наливайко виступив у 1595 - 1596 рр. проти польської влади в Україні. До його козацьких загонів пристали селяни і міщани, а також реєстрові козаки на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і полковником Матвієм Шаулою. Повстання почалося на Поділлі. Повстанці зайняли Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і Галичину. Там вони захопили Луцьк, а згодом в Білорусії Слуцьк, Могилів.

Придушити повстання польський уряд доручив коронному гетьманові С. Жолкєвському. Війська останнього зазнали, однак, великих втрат від повстанців біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де, потрапивши в оточення недалеко від Лубен, на р. Солониці, забили гетьмана Лободу, звинувативши його в поразці. Однак це їм не допомогло. Залишки повстанців були нещадно винищені під час дводенного артилерійського обстрілу козацького табору. Ті ж з них, хто вцілів, повіривши обіцянкам С. Жолкєвського про амністію, видали С. Наливайка полякам. Зрадники були обдурені поляками і жорстоко катовані, а С. Наливайка після тортур поляки стратили у Варшаві. Збереглись народні перекази про те, що Наливайко був спалений у мідному бику.

Як пише С. Леп'явко, юридичним підсумком війни проти козаків став універсал Жигмонта ІІІ від 1 вересня 1596 р., виданий у відповідності до постанови весняного сейму. За ним козаки, які не перебували на службі, оголошувалися поза законом. Їх наказувалося ловити і карати на горло.

Очевидним наслідком воєнної кампанії було витіснення козаків з волості і зосередження їх діяльності на Запорожжі. Та програвши в сфері воєнній, козаки виграли в сфері набагато важливішій - соціальній. Головним наслідком п'ятирічного господарювання на волості стало створення соціальних передумов для різкого зростання і посилення козаччини. За переконанням В. Антоновича, у цій війні у відкрите зіткнення вступили новий польський шляхетсько-аристократичний устрій і общинний лад України.

Козацькі війни 1591 - 1596 рр. завершили собою перше сторіччя історії козацтва, коли воно переживало період становлення і росту. Одночасно вони були своєрідним початком XVII ст., яке ввійшло в історію України як козацьке сторіччя. Через те характер козацтва, його позитивні і негативні риси відбились на всій подальшій нашій історії.

Як підкреслює сучасний дослідник козацьких війн 1591 - 1596 рр. С. Леп'явко, козацтво кінця XVI ст. нагадувало собою підлітка, уже фізично дорослого, але духовно недозрілого. Тому зрозумілою стає його політична безпорадність під час перших козацьких війн. «Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право... служити котромусь із сюзеренів. Маючи велику військову силу, козацтво врешті-решт змусило володарів навколишніх держав рахуватись із собою, хоча заплачена за це ціна була неспільномірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося». Козацтво не змогло усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, національною політичною елітою. Мабуть, це й стало однією з головних причин трагедії козацтва.

7. Козацтво як носій національної ідеї

Існування козацтва, масове покозачення населення Подніпров'я та Східного Поділля на початку ХVІІ ст. сформували в суспільній свідомості українців уявлення, що на козацькі вольності має право вся українська верства. Зразком реалізації цих вольностей мала стати Запорозька Січ. А воєнний характер козацтва переконував українців, що допомогтися своїх прав можна тільки збройним шляхом.

Православ'я було основою світогляду козацтва. За середньовічною традицією вирішальним фактором народності вважалась віра. Борючись за віру, козаки боролись за народ. Вони були захисниками від зовнішнього ворога та народними месниками за національні і релігійні кривди. Глибока релігійність, ревний захист православної віри є характерними рисами духовного життя запорожців. Тому наступ Польщі на православ'я, спроба полонізувати й покатоличити українців, зустрів такий опір з боку козацтва, який воно чинило до кінця свого існування.

Отже, боротьба козацтва за свої права і вольності стала платформою об'єднання всіх сил українського народу у боротьбі за державність.

Висновок

Відтоді, як у 1240 р. Було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець ХVI ст. центр події знову переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється новий стан - козацтво, що селилося на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхнімі сюзеренами - оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті.

Використана література

1. Алексєєв Ю.М., Вертегел А.Г., Даниленко В.М. Історія України. - К., 2004.

2. Бойко О.Д. Історія Украни: Навч. посібник. - К., 2007.

3. Запорожці: Збірник / Ред. Косенко Ю. - К. 1993.

4. Історія України / Ред. Стеблій Ф., Грицак Я. - Л., 1998.

5. Історія України: Довідник./ Підготовка до зовнішнього оцінювання. - Х., 2008.

6. Історія України в особах: ІХ - ХVІІІ ст. / В. Замлинський (кер. авт. кол.), І. Войцеххівська, В. Галаган та ін. - К., 1993.

7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття: Навч. посібник. - Х., 2002.

8. Наливайко Д. Козацька християнська республіка / Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам'ятках. - К., 1992.

9. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Шевчука Ю.І. - К. 1993.

10. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців / Пер з фр. Коптілов В.В. - К., 1994.