Виникнення Запорозької Січі: суспільно-політичний устрій та право

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

кафедра теорії та історії

держави і права

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ: СУСПІЛЬНО - ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ТА ПРАВО

студентки І-го курсу

науковий керівник

Ужгород

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Утворення Запорозької Січі, її характерні особливості

Розділ ІІ. Суспільно - політичний устрій Запорозької Січі

Розділ ІІІ. Основні характеристики права Запорозької Січі

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Однією з найгероїчніших сторінок української історії було виникнення козацтва та Запорозької Січі.

Актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що виникнення Запорозької Січі служило новим етапом життя українського народу того періоду і вбирало в себе імпульси, які в подальшому впливали на розвиток Української держави.

У вітчизняній і зарубіжній літературі проблемам виникнення та розвитку Запорозької Січі присвячено чимало наукових досліджень. На думку одних авторів Запорозька Січ була державою, козацько-християнською республікою, важливим етапом розвитку української національної державності.

Друга позиція є в тому, що Запорозька Січ не мала жодних елементів державності і була створена тільки для того, щоб козаки мали більші можливості в боротьбі з іноземними загарбниками.

Ці погляди зберігалися в тих чи інших варіантах і до сьогоднішнього дня.

Якщо обґрунтувати всі наукові праці, які стосуються досліджуваної теми, можна сказати, що виникнення Запорозької Січі було зумовлено внутрішніми потребами козаків та необхідністю захисту українських земель. Причиною була також потреба згуртувати людей в єдину силу, яка б змогла протистояти існуючим порядкам та небезпеці, яка постійно насувалась на українське суспільство того часу.

Незважаючи на ті, чи інші причини виникнення Запорозької Січі, вона дійсно стала тим осередком надії та добра, який згуртував сотні людей та подарував віру українському народові на краще життя, гідне справжньої людини.

Основною метою курсової роботи є комплексне та цілісне дослідження причин виникнення Запорозької Січі, її суспільно-політичного устрою та права, проблем, що виникали в період її утворення.

Для розкриття поставленої мети, автор розкриває наступні завдання:

- розкриває причини виникнення Запорозької Січі та її характерні особливості;

- виділяє та характеризує основні елементи суспільно-політичного устрою Запорозької Січі;

- аналізує основні характеристики права Запорозької Січі тощо.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів в яких здійснюється повне та всебічне розкриття виникнення та розвитку Запорозької Січі, та висновків, в яких автор підводить основні теоретичні узагальнення з досліджуваної теми.

В розділі І автор розглядає відомості, які стосуються виникнення Запорозької Січі та її основних характеристик.

Розділ ІІ охарактеризовує суспільно-політичний устрій Запорозької Січі.

В розділі ІІІ автор аналізує основні риси права Запорозької Січі.

При дослідженні теми курсової роботи автор використовував праці таких вчених, як: Антонович В., Рогожин А. Й., Терлюк І. Я., Кащенко А., Борисенко В. Й., Яворницький Д., Субтельний О. та ін.

РОЗДІЛ І Утворення Запорозької Січі, її характерні особливості

Охарактеризовуючи українські землі у XVI - першій половині XVII ст. можна впевнено сказати, що це був надзвичайно складний період в житті українського народу. І однією з найгероїчніших сторінок української історії цього періоду було виникнення козацтва та Запорозької Січі.

Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. Власне, слово "козак" і означає "степовий розбійник", "вільна людина".

Перші згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. В одній із хронік згадується похід польського війська у Східне Поділля (1489), під час якого пересуватися у степах можна було лише за допомогою тамтешніх козаків, які добре знали місцевість. Нартов В. В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. - Харків, 2006. - С. 5

У другій половині XV - на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М.Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV - XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше - Київського воєводства.

Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи - козацтва.

Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого - існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти - голоти. Антонович В. Коротка історія козаччини. - К., 1991. - С.41

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини - отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з

Другого - викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV - XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського старост спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 р. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського старост, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить різноманітний. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство-громаду з єдиними органами управління.

У середині XVI ст. староста Канівський та Черкаський Дмитро Вишневецький (Байда) створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр - першу Запорозьку Січ. Пізніше вона була перенесена на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганця Дніпропетровської області), а потім її розташування неодноразово змінювалося. З часом термін "Запорозька Січ" розповсюдився на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Від існування до ліквідації російським царизмом у 1775 р., тобто понад 200 років, Запорозька Січ була центром боротьби українського народу проти соціального та національно-релігійного гніту, захисником від іноземних загарбників, славою та гордістю українців. Історія держави і права України: Підручник /А. С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко Л. О.,

Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За ред. А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 ст. - С.158

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього - "сином".

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

Таким було військо запорозьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова. Музиченко П. П. Істсрія держави і права України: Навчальний посібник. - 2-ге видання, виправлене і доповнене. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. - 662с. - (Вища освіта XXI століття). - С. 117

Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5 - 6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.

Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво. Їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.

Істотною рисою Запорозької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою "сіромою". Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх.

Таким чином, утворення Запорозької Січі, куди масами стікалися покріпачені селяни, підривало польське, магнатське, шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю. Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом "старшому судді усіх низових козаків". Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрових козаків". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися за його межами. Історія держави і права України: Підручник /А. С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О. ,

Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За ред. А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 ст. - С. 159-160

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорозького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій "присуд", тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів "підсусідків". Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів - навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слободи і хутори, останні були віднесені до державних, магнатських і шляхетських володінь. Це породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою для державних і приватновласницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не добившись цього, вони самовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе козаками і таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначилася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість з них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися колишнім володарям. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. - К., 2000. - С. 62

Козацька старшина також намагалася використувати рядове козацтво у своїх інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала "тяжкими" податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша -- занепадала і поповнювала лави "черні". Важливе місце у реєстрі посідала козацька "середина", тобто козаки, що знаходилися між реєстровою верхівкою і "черню".

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєстрових козаків, було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI -- першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька "середина" переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західно-європейських літературних пам'ятках).- К., 1992. - С. 7

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

РОЗДІЛ ІІ. Суспільно - політичний устрій Запорозької Січі

За даними Івана Крип'якевича козацька держава, якщо її можна так називати, проіснувала недовго, десь близько півтора століття - з 1648 по 1782 рік. Але за цей невеликий в історичному плані проміжок часу вона набула великого значення в розвитку історії України. Тількі в Січі українці мали державну владу і реалізували можливість створити такий суспільно-політичний устрій, який вважали найкращим.

Запорожці приймали до себе кожного, хто визнавав православну християнську віру. Всіх, хто приходив до Запорозької Січі запитували лише одне:

- У Христа віруєш?

- Вірую!

- Перехрестись!

Про все інше: хто він такий, звідки прийшов, чим займався раніше, що спричинило його прихід до Запоріжжя - не питали. Завдяки цьому між січовиками можна було натрапити не лише на українців, сербів, болгарів, поляків, москалів, але також на татар і турків.

На Запорозькій Січі ніколи не було писаного права. Обов`язковим було лише право звичаїв, яке доповнювала, при потребі, велика запорозька рада при вирішенні важливих питань, та ще й думка січових старшин. Це були старі досвідчені козаки, що багато років прожили на Запорозькій Січі, і яких поважали на Запоріжжі. Полонська-Василенко Н. Історія України: Т. 1 - 2. - К., 1995. - С. 86

Дуже самобутним був устрій на самій Січі, тобто в столиці "козацької Запорозької республіки". На Січі жили безженні козаки. Сюди було суворо заборонено вводити жінок. За такий проступок винуватця карали безоглядно смертю.

Запорозька Січ у своєму складі мала поділ - військовий і територіальний, у відповідності з яким і будувалося управління нею.

Кожен запорожець мав робити те, до чого його призначала козацька старшина. Запорозька Січ була поділена на курені. Курінь мав подвійне значення:

? курінь - як будівля;

? курінь - як адміністративна частина Січі.

Курінь-будівля - це була велика, на 600 чи й більше людей хата, збудована з грубої деревини або вигорожена з плота, стіни котрої були вимащені зовні та всередині глиною. Світло заходило сюди через віконця, де замість скла була прочищена оболонка з виправленої на сирівець шкіри.

Курінь на Січі звалася товариством, а кожний козак - товаришем вибирав свого старшину і вів свій власний список товаришів. Лише той був товаришем куріня, кого сюди прийняли. До того ж були приписані звичаєві церемонії, котрих стисло придержувалися запорожці бо "так велів звичай".

На Запорозькій Січі було 38 куренів. Вони називалися або від людей, яких була більшість, або від місцевості, звідкіля ті люди були, або, врешті, від того, чим цей курінь займався.

Кожен козак, потрапивши на Січ, діставав тут прізвисько. Воно давалось в залежності від різних обставин: або від особливих прикмет козака, або від місцевості, з якої він прийшов, або від його суспільного стану. Семенко В., Радченко Л. Історія України з прадавніх часів до сьогодення. - Х., 2000. - С. 245

В противагу Січі, де мешкали товариші безженні, на запорозьких землях по паланках мешкали козаки сімейні, яких звали посполитами. Крім того, жили тут також поселенці з України, яких звали підсусідками. Над паланками мали владу паланчині і сотники, котрих призначав кошовий. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 1996. - 488с. - С. 93

Коли січовий товариш бажав оженитися і вийти з Січі та зажити сімейним життям, він просив про це дозволу у січового старшини і діставав з коша грамоту.

Територіальне запорозька громада поділялася спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорозьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два значення -- невелика фортеця і певна частина території Запорозької Січі. Історія держави і права України: Підручник /А. С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О.

Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За ред. А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 ст. - С. 162

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки -- 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорозької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів: Світ, 1996. - 206с. - С. 74

Крім загальних військових рад, у запорозьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI - на початку XVII ст. були військові начальники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники - булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники - полковник, писар, осавул.

Запоріжжя було наче республікою. Там усі мали однакові права і обов`язки, а старшину вибирали більшістю голосів козацької вільної ради. Кожен запорожець мав право пасивного вибору і міг доступити гідності найвищого достойника.

А.Чайковський пише про це: "Велика рада, або коло, було тілом законодавчим, мала право вибирати старшину і скидати її, як виникала потреба".

Ось що пише про вибори кошового Д.Яворницький: "... Тоді вибраний кошовий кланявся товариству на всі сторони, дякував за вибір, і відтепер був найвищим урядником Запорізької республіки". Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. - К., 1990. - С. 11

Але на тому ще не було кінця церемонії. Слідувало ще помазання. Кошовий виступав наперед, а якийсь старий січовий дід мазав йому голову грязюкою, промовляючи: "Не величайся тою честю і пам`ятай, що завтра можуть тебе скинути і знову станеш простим козаком - товаришем".

Спадає на думку цікаве порівняння. Коли царів та королів, які вступали на престол, помазували пахучими елеями, бо то ж були "помазаники з божої милості", то на Запоріжжі помазували свого найбільшого достойника, що мав у руках право життя і смерті - болотним багном. Це одна з незаперечних, хоч і дещо незвична риса запорозького демократизму.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зводились до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою.

Кошовий мав право карати смертю, затверджувати вибір курінної старшини, розділяв землю і риболовні плавні між куренями. Він наставляв старшину на паланках, підписував усі грамоти, які виходили з січової канцелярії з приписом "з усім кошем". То ж він був першим виконавцем рішень ради.

Відзнакою його влади була булава. Коли він виступав на раді або при іншій якій урочистості, то над ним несли бунчук бунчужні товариші.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов'язок -- здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я. Його відзнакою був срібний каламар.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів та ін.

Також на Січі вибирався генеральний обозний. Він заступав кошового на війні, вибирав місце на обоз в поході, укладав військові плани.

Генеральний хорунжий зберігав січову хорогву.

Генеральний пушкар мав під собою запорозьку артилерію і дбав про неї, збирав артилерійські припаси.

Під рукою довбиша були січові литаври. Також до нього належав контроль на паланках. Він збирав з паланок хліб для січового товариства і підводи для війська, наглядав за виконанням присудів на засуджених.

Був на Січі також і контарлей. Він відбирав мито від перевозів і десятину від крамарів, наглядав вагу і міру.

Для переговорів з людьми, які приходили на Січ, і не знали української мови, був товмач. Він мусив знати українську, московську, грецьку, волоську, турецьку і татарську мови.

Шафар був генеральним скарбником Запорозької Січі.

Всіх цих людей вибирала велика рада. Крім того, на раді вибирали також полковників. Деякі з них не мали постійного призначення, інші були комендантами полків у поході.

Військовий булавничий і бунчужний відповідно зберігали булаву та бунчуки як символ влади кошового отамана. Військові чауші виконували функції посланників. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 1996. - 488с. - С. 95

Важливо підкреслити, що курені не були військовою одиницею - лише адміністративною. Бойовими одиницями були полки, котрі називалися або від своїх полковників, або від міст України.

Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за можливе оцінювати Запорозьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра або республіку з яскраво вираженими демократичними рисами, підкреслюючи, що "в конкретно-історичних умовах XVI--XVII ст. Запорозька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання і мала риси ранньобуржуазних республік. Г. О. Васильченко, Ю. М. Медюк Історія України. Від найдавніших часів до кінця XIX століття.- К.:"Либідь", 1991. - С. 212

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак зусилля старшини не взмозі були зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запорозьке лицарське братство мало великий вплив на процеси державотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характеризував Запорозьку Січ як християнську козацьку республіку.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний у ході визвольної війни українського народу 1648--1654 рр.

Запорозька Січ мусила мати свій скарб, своє господарство, доходи, з котрих треба було оплатити адміністрації і війську з усім тим, чого вони потребували: це зброя, одяг, провіант, флот. Ці доходи складалися з таких статтей: військова здобич, добування звірів і риби, десятина від хуторів в натурі, сплата за перевози через річку та мита, податок від млинів і від продажу борошна на Січі, податок від сімейних козаків на паланках, підмога давніше від польського, а потім від московського уряду в хлібі, грошах і військовому приладді за козацьку службу, торгове мито від базарних купців на Січі. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 72

Податок від хуторів, млинів і жонатих козаків збирали по паланках окремі, до того встановлені, отамани. Із усіх тих доходів Запоріжжя найбільша частина йшла на військо, потреби якого були дуже великі. Також із доходів фінансувалась діяльність адміністрації, школи, церкви. Багато видатків йшло на кошти депутації до столиці Московщини. Туди щороку їздили великі валки, і то не з порожніми руками. Треба було привозити подарунки, хабарі.

РОЗДІЛ ІІІ. Основні характеристики права Запорозької Січі

На Запорозькій Січі ніколи не було писаного права. Обов`язковим було лише право звичаїв, яке доповнювала, при потребі, велика запорозька рада при вирішенні важливих питань, та ще й думка січових старшин. Це були старі досвідчені козаки, що багато років прожили на Запорозькій Січі, і яких дуже поважали на Запоріжжі.

Звичаєве козацьке право Запорозької Січі у частині правових інститутів не знало різниці між кримінальним й цивільним правопорушеннями; урегульовувало відносини кримінального (злочини, покарання) і цивільного характеру. Історія держави і права України: Підручник /А. С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О.

Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За ред. А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 ст. - С. 165

Найбільшого розвитку набула сфера кримінально-правового регулювання, особливо норм, що встановлювали відповідальність за злочини. Злочином вважалася шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. Козацьке право передбачало досить широкий перелік злочинів, які, залежно від об'єкта злочину, умовно поділяють (І.Грозовський) на декілька видів: військові (порушення правил несення служби, дезертирство, ухиляння від служби); службові (розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем); проти порядку управління і суду (непокора адміністрації, фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, кривоприсяга і кривосвідчення в суді); проти особи (убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа); проти власності (крадіжка, пограбування, приховування краденої речі, знищення чужого майна); проти моралі ("зганьблення жінки не по пристойності", перелюбство чи зв'язок із жінкою (на Січі), приведення на Січ жінки).

Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Покарання мало публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою для інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика роль у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої (за І. Грозовським) була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом застосування смертної кари звузилося.

Смертну кару, що поділялася на просту й кваліфіковану, здійснювали закопуванням у землю (за вбивство товариша), повішанням, посадженням на гостру палю, утопленням і забиванням біля ганебного стовпа киями. Зокрема, останньому покаранню, яке виконувалося найчастіше, піддавали злодіїв, переховувачів краденого, боржників, осіб, що дозволяли собі перелюбство, вчинили бійку або насильство.

Досить суворими були тілесні покарання, які залежно від мети поділялися на болючі (побиття киями) і калічницькі (відсікання носа, вух, кінцівок, таврування). За крадіжку, заподіяння тілесних ушкоджень часто карали покаліченням - ламали руку або ногу. Ув'язнення як вид покарання застосовувалося тільки як тимчасовий захід, до остаточного розслідування справи або ж до виконання смертного вироку. За дрібні провини застосовувалось прив'язування чи приковування до ганебного стовпа. Терлюк І. Я. Історія держави і права України (Доновітній час): Навчальний посібник.- К.: Атака, 2006.-

400 с. - С. 154

Відомостей про норми, які регулювали би відносини цивільно-правового характеру, збереглося дуже мало. Козакам були відомі такі складні юридичні поняття як давність володіння, право першого володіння, нерівний розподіл стягнення. Норми звичаєвого права встановлювали порядок володіння й користування землею, лісами, озерами. Земля й усі угіддя вважалися спільною власністю. Землею користувався кожен, хто мав змогу її обробляти, а угіддя (особливо риболовні - лимани, ставки, степові річки) підлягали щорічному розподілу між куренями, яке здійснювалося жеребкуванням. З часом на запорозьких землях почала формуватися приватна власність на землю. Цей процес відобразився і в праві. Так, у період Нової Січі, за спостереженнями вже неодноразово згадуваного авторитетного сучасного вченого І. Грозовського, посилилася відповідальність за збройні напади козацько-селянських низів на землю старшин і багатого козацтва.

Зобов'язання виникали внаслідок заподіяння шкоди і з договорів. Звичаєве право Запорозької Січі знало також різноманітні угоди. Найпоширенішими договорами між козаками були міна, купівля-продаж майна, дарування, позика, особистий найм. Усі вони укладалися в усній формі (за винятком договору позики).

Суд на Запоріжжі був "простим, правим і скорим" (Д. Яворницький). Він не відділявся від адміністрації та ґрунтувався лише на нормах усного права. Писані закони інших держав не мали чинності. У судочинстві брала участь уся військова старшина. Рішення в особливо важливих справах виносив увесь кіш чи навіть рада.

Козацький суд у запорозьких козаків мав кілька інстанцій. Для козаків, що жили у паланках, таких інстанцій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя й кошовий отаман. Звичайно справа вирішувалася тією чи іншою особою з гурту козацької старшини у межах її компетенції. Рішення підлягало негайному виконанню. Проте, в окремих випадках допускалося оскарження рішення нижчої інстанції козацького суду у вищій (Я. Падох).

У судовій практиці козаків існував єдиний процес розгляду як кримінальних, так і цивільних справ. За докази в судовому процесі правили визнання сторін, покази свідків, різні письмові документи (наприклад, розписки в одержанні грошей чи майна тощо). Судовий процес був усним. Розгляд справи починався з умовляння злочинця покаятись у вчиненому злочині, відмовитися від поганих справ і добре поводитися. Наприклад, викрадачів худоби у татар прощали, якщо вони давали присягу в церкві, що відмовляються від поганих справ. У разі відмови давати покази обвинуваченого допитували під тортурами. Мали місце катування не лише в січовій, а й у паланкових в'язницях. Під час допиту військовий писар вів протокол. Коли злочинець визнавав свою провину, старшина на сходці виносила вирок, який відразу ж виконувався тут же, на місці злочину, або на ярмарку біля ганебного стовпа чи шибениці. Суд і судочинство на українських землях у XIV - XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. - Одеса, 2000. - С. 213

За наявності достатніх пом'якшувальних підстав злочинця могли відпустити на поруки близьких. Останні зобов'язувалися в разі повторного порушення закону спіймати злочинця і доправити його на Січ. Беручи до уваги наявність у злочинця на утриманні малолітніх дітей, дружини, смертну кару іноді замінювали побиттям киями.

З огляду на все вищевказане можна сказати, що карне судівництво на Запоріжжі було дуже суворе, та не можна сказати, щоб воно, з огляду на ті часи, було варварське, бо по інших державах воно було значно суворіше і, в деяких випадках, справді нелюдське. Такі кари як відрубування рук або ніг, відрізування вух або носа на Запоріжжі не були знані.

Такі види покарань як настромлювання на кіл траплялися дуже рідко і у надзвичайних випадках. Кара смерті застосовувалась за вбивство, грабіжництво, військові провини і зраду. Найчастіше смертне покарання проходило через відрубання голови, повішання, утоплення в Дніпрі, закопування злочинця живого в землю або через забиття киями.

Голови рубали сокирою. Повішення проходило таким чином: засудженого саджали на коня, підводили під дерево, чепляли на шию петлю, яка була прив`язана до дерева і підгоняли коня ударом.

Коли злочинця було присуджено до биття палями, то його прив`язували до стовпа, а біля нього клали в`язанку палиць і ставили бочку з горілкою. Всякі, хто проходив, випивав чарку горілки, брав палицю і вдаряв засудженого по плечах. Для того, кому козаки симпатизували, удари були легші. Так само легко вдаряли того, хто по-молодецьки витримував удари без голосіння і стогону. Звичайно, був визначений час як довго засуджений мав залишатися під стовпом. Коли той час минав, його пускали вже як покараного. Такий спосіб покарання застосовувався проти того, котрий погрішився проти обіту чистоти, тобто за любовні справи.

Сварки між січовими товаришами вирішував у першій інстанції курінний отаман, коли обидві сторони з одного куріня; коли ж ні, то вирішували обидва отамани. Свари на базарі між торгуючими вирішував торговий комісар - контарлей.

Отже, правова система в Запорозькій Січі була своєрідним інструментом військово-адміністративної влади. Звичаєве право Запорозької Січі відігравало визначну роль у житті українського народу. Такі його принципи, як рівноправність сторін, справедливість, волелюбність, діставали загальну підтримку серед населення. Козацьке право, що становило основу звичаєвого права України, мало велике значення для судової практики на українських землях. Борисенко В., Заремба С. Україна козацька.- К ., 1993. - С. 113

ВИСНОВОК

Розглянувши тему даної курсової роботи, можна зробити наступні висновки:

Однією з найгероїчніших сторінок української історії було виникнення козацтва та Запорозької Січі. Щодо концепцій виникнення козацтва, то, незважаючи на їх розмаїття, всі вони сходяться в одному -- зародження козацтва обумовили соціально-політичні зміни, що відбувалися на українських землях, внаслідок їх захоплення іноземними державами. Так як існувала постійна загроза нападів кримських татар, втікачі йшли в ті краї не поодинці, а ватагами. Ватаги очолювали отамани.

Виникнення козацтва викликало у королівської влади й феодалів ненависть і страх. Було зрозуміло, яку загрозу для них має поява великої кількості вільних людей. Крім того, польсько-литовська влада прагнула захопити освоєні козаками землі з метою власного збагачення та обернення козаків на своїх підданих.

Сусідство з Кримським ханством змушувало кожного козака мати зброю, володіти нею та бути завжди готовим до захисту. Козаки почали будівництво невеликих укріплень - січей. Пізніше, у другій половині XVI ст., на о. Мала Хортиця виникла Запорозька Січ.

Виникнення Запорозької Січі зумовлювалось як внутрішніми потребами козаків, що перебували на південному порубіжжі, так і необхідністю захисту українських земель від загрози. Ці обставини справили безпосередній вплив на формування демократичних засад суспільно-політичного устрою січовиків. Уся система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати як внутрішні, так і зовнішні функції, властиві державній владі. Це дало підстави для багатьох дослідників історії козацтва (І. Панько,

І. Грозовський та ін.) дійти висновку, що Запорозька Січ була державою, козацько-християнською республікою, важливим етапом розвитку української національної державності.

Козацька держава - Запорозька Січ, що була однією з перших республік у тогочасній Європі, відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно-визвольній боротьбі, у розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України. Вона, як зазначають дослідники, була проміжною ланкою між Галицько-Волинським королівством та українськими удільними князівствами Великого князівства Литовського XIV - XV ст., з одного боку, та українською козацькою республікою - Гетьманщиною - Богдана Хмельницького, з другого. Адже протягом багатьох десятиліть Запорозька Січ захищала український народ від нищівних набігів турецько-татарських загарбників.

Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної сили, набуло міжнародного визнання. До Січі приїздили представники Австрії, Швеції, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Тут укладалися міжнародні угоди, велися дипломатичні переговори.

Щодо права Запорозької Січі, то тут не було писаних його норм. Козаки керувались звичаєвим правом, що століттями закладалося їхніми предками. Це також дало позитив у подальшому розвитку Української держави.

Багаторічне функціонування Запорозької Січі, по суті, становило новий етап формування Української національної держави. Дух козацтва, який опанував всю Україну, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу утвердження на українських землях державних органів управління. Держава, яка виникла в роки визвольної боротьби 1648--1654 рр., була її суспільно-політичним дітищем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Субтельний О. Україна: історія. - К., 1993.

2. Полонська-Василенко Н. Історія України: Т. 1 - 2. - К., 1995.

3. Супурненко В. Ми - українці: Енциклопедія українознавства: У 2 кн. Дніпропетровськ, 1999.

4. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. - К., 1990.

5. Борисенко В., Заремба С. Україна козацька.- К ., 1993.

6. Смолій В. Українська козацька держава// Історія України. - 1996. - №4.

7.Суд і судочинство на українських землях у XIV - XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. - Одеса, 2000.

8. Ткач А. Право України. - К., 1992.

9. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія Української Державності. - Львів, 1995.

10. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 1996. - 488с

11. Борисенко В.Й. Курс української історії.- К., 1998.- С 87-145.

12. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західно-європейських літературних пам'ятках).- К., 1992.

13. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорізьке низове Дніпропетровськ, 1991.

14. Терлюк І. Я. Історія держави і права України (Доновітній час): Навчальний посібник.- К.: Атака, 2006.- 400 с.

15. Історія держави і права України. За редакцією В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка.- К.: "Ін Юре", 1996.

16. Історія держави і права України. Частина 1. за редакцією А. Й. Рогожина.- К.: "Ін Юре", 1996.

17. І. К. Рибалка Історія України. Частина 1. Харків: "Основа", 1995.

18. Г. О. Васильченко, Ю. М. Медюк Історія України. Від найдавніших часів до кінця XIX століття.- К.:"Либідь", 1991.

19. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. К., 1997.

20. Антонович В. Коротка історія козаччини. - К., 1991.

21. Семенко В., Радченко Л. Історія України з прадавніх часів до сьогодення. Х., 2000.

22. Нартов В. В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. - Харків, 2006.

23. Історія держави і права України: Підручник /А. С. Чайковський(кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О. Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За ред.

А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 ст.

24. Музиченко П. П. Істсрія держави і права України: Навчальний посібник. - 2-ге видання, виправлене і доповнене. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. - 662с. (Вища освіта XXI століття).

25. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. - К., 2000.

26. Швидко Г. К. Історія держави і права України (X - початок XIX ст.): Навчальний посібник. - Дніпропетровськ, 1998.

27. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994.

28. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. З історії української державності. Львів, 1992.

29. Історія України: Нове бачення: У 2-х т./ Під заг. ред. В. А. Смолія. - К., 1996.

30. Історія України/ В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гурій та ін. Під ред.

В. А. Смолія. - К., Альтернативи, 1997. - 416с.