Діячі української національно-демократичної революції 1917 року

Міністерство освіти і науки України

Красноармійський індустріальний інститут

Державного вищого навчального закладу

Донецький національний технічний університет

Кафедра СГП

Контрольна робота з історії України

за темою: «Діячі української національно-демократичної революції 1917 р.»

Виконала:

Студентка групи ЕПР-08

Бриндак А.В.

Перевірила:

ст. викладач кафедри СГП

Шинкаренко І.В.

Красноармійськ 2009

План

Вступ

1. Грушевський Михайло Сергійович

2. Винниченко Володимир Кирилович

3. Симон Петлюра

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Перша світова війна загострила суперечності в Російській імперії, підштовхнувши український народ до національно-визвольної революції.

27 лютого 1917 р. в Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція. Було повалено самодержавства. В країні встановилося двовладдя: Тимчасовий комітет Державної думи (згодом Тимчасовий уряд) і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Микола II з березня зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи (слова, друку, право на зібрання та об'єднання, діяльність політичних партій і т. п.). Влада на місцях перейшла до громадянських комітетів та губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду.

Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності різних політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, в т. ч. Рад робітничих і солдатських депутатів, для активізації національно-визвольних процесів.

4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій, яка проголосила про утворення громадсько-політичного об'єднання всеукраїнського масштабу - Центральна Рада -- єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства.

Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій.

7 березня Головою Центральної Ради обрано визнаного лідера національного відродження професор М. Грушевського.

1. Грушевський Михайло Сергійович

Грушевський Михайло Сергійович (1866 - 1934) - історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч, голова Української Центральної Ради. Народився у м. Холм (Ніни на території Польщі).

По закінченню Київського університету (1890) проводив викладачку і дослідницьку роботу в наукових установах Києва і Львова. Брав активну участь у громадському житті: голова Наукового товариства ім.. Шевченка (1897-1910); один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899); редактор „Записок НТШ” і член редакції журналу „Літературно-науковий вісник” (1898-1907); засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 р. був заарештований і засланий царським урядом до Симбірська.

7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. За Гетьманату П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р, - в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж).

У 1927 р. М. Грушевський повернувся в УРСР, Очолював кафедру історії України та історичний відділ Всеукраїнської Академії наук. У 1929 р. обраний академіком АН СРСР. У березні 1031 р. переїхав до Москви, де був заарештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності.

Однак Грушевський зумів спростувати звинувачення і був звільнений з-під арешту, але йому вже не дозволили повернутися в Україну. Помер 25 листопада 1934 р. під час лікування у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

М. Грушевський не тільки закликав до побудови широкої автономії України, він вказував на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі збори Російської держави. Багато поглядів вченого знайшли своє відображення в діяльності Центральної Ради.

Наукова спадщина М. Грушевського надзвичайно велика і різноманітна. Він автор майже 2 тис. праць з галузі історії, літератури, археології, соціології, спеціальних історичних дисциплін, головними з яких є «Історія України - Руси» у 10 томах, «Історія української літератури» у 5 томах та ін.

2. Винниченко Володимир Кирилович

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) - визначний український письменник, політичний і громадський діяч.

Народився в с. Великий Кут на Кіровоградщині. Навчався в Київському університеті, з якого був виключений за нелегальну політичну діяльність та ув'язнений. Після звільнення з Лук'янівської тюрми в серпні 1907 р. брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії, входив до складу її центральних органів, редагував газету «Боротьба».

В 1906-1914 рр., ховаючись від переслідування поліцією, змушений періодично жити в еміграції. На початку 1914 р. переїхав до Москви, де співпрацював у часописі «Украинская жизнь».

Після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.

22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше чим через місяць він знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил».

Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу -- Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло -- літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

У 1920 р. опублікував у Відні свою тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації. Історія української революції (1917 - 1919 рр.)». У роки фашистської окупації Франції був ув'язнений в концтаборі.

У повоєнні роки займався в основному живописом, написав понад 100 творів. Помер В. Винниченко у французькому м. Мужен неподалік від Канн. В 1926-1930 рр. в Україні було видано 24-томне зібрання творів Винниченка.

3. Симон Петлюра

Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси у 1895 -- 1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка. З 1900 р. -- член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі.

У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський. На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 р. -- секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 р. -- співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

З 1912 р. -- редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» (Москва), в якому публікувались М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Горький.

У роки Першої світової війни 1914 - 1918 рр. -- працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. -- член Української Центральної Ради, з травня -- голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня -- генеральний секретар військових справ.

У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією -- на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку.

У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі.

За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. -- Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ. 5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії.

За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

Працюючи над створенням української армії, Петлюра зустрічав спротив деяких членів УЦР -- вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозумілим, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році; Петлюра очолив майже безсилу державу.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава). 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом -- Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Висновок

Діячі української національно-демократичної революції внесли вагомий внесок в історію розвитку нашої держави. Підвищили національну свідомість, яка раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, на всі верстви українського суспільства. Селяни продемонстрували здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобули упевненість у власних силах і почуття самоцінності.

А за цим прийшло прагнення того, щоб до їх мови та культури виявляли більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями.

За чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. Проголошено чотири універсали та інші правові акти, за якими Україна набула автономності, а згодом проголосили незалежною, вільною суверенною державою українського народу; сформувалося українське військо; впровадили демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.; проведення земельних реформ; держава мала встановити контроль над торгівлею та банками тощо.

Події 1917-1921 рр. були революцією не лише соціально-демократичною, а й економічною та національною.

На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобутками революції.

Список використаної літератури

1. Велика ілюстрована енциклопедія України. К.: Махаон-Україна, 2008.

2. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал,1996, №5.

3. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991.

4. Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал,1996, №5.

5. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991.

6. Сучасна українська енциклопедія. Т. 14. - Х.:Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2006.