Індія в міжвоєнний період

Реферат

на тему:

«Індія в міжвоєнний період»

ВСТУП

В 1920 р. створено Всеіндійський конгрес профспілок. 1925 р. Комуністичну партію Індії. 1930 р. ІНК оголосив компанію громадян непокори, що супроводилася антиімперіалістичними виступами трудящих. 1934 р. КПІ було оголошено поза законом.

1936 р. ІНК висунув завдання створення єдиного фронту.

Під час другої світової війни 1939-1945 рр. Виступала на боці антифашистської коаліції. Наприкінці війни склалася гостра політична ситуація яка знайшла у новому піднесенні національно-визвольної боротьби.

1946 р. було створено ІНК тимчасовий уряд на чолі з Неру.

Уряд ІНК, що перебував при владі, здійснив ряд соціально-економічних та культурних перетворень.

ІНК вперше за всю свою історію зазнав поразки. 1979 були укладені Радянсько-індійські документи. Конституція 1949 р. проголосила обов'язкове безплатне навчання дітей. Індійські вчені винайшли десяткову позиційну систему числення. Вперше розроблено таблицю синусів для обчислення місцезнаходження планет. Індійські філософи думка зародилася в період розкладу і формування класового ладу.

Найбільша громадянських наук організація - Індійська національна академія наук.

Республіка Індія - держава південної Азії. Більша частина її розташована на півострові. Омивається водами Індійського океану.

ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Безпосереднім приводом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. стали реформи британського уряду, спрямовані на зміцнення колоніального статусу Індії. Водночас англійська колоніальна адміністрація посилила кримінальні покарання за антиурядові дії та антиколоніальні виступи. У народів Індії така політика викликала гостре невдоволенні, що переростало у відкритий бунт. На чолі антиколоніальної боротьби став Індійський національний конгрес (ІНК). Щоб не спровокувати зіткнень з колоніальними військами, Конгрес закликав індійський народ уникати будь-яких форм насильницької боротьби. ІНК заперечував поділ суспільства на класи і розпалювання класової ворожнечі. Такий політичний підхід консолідував національні сили і давав можливість протистояти традиційній політиці колонізаторів, що виражалася словами «поділяй і владарюй».

У 1918-1922 pp. промислові центри Індії були охоплені масовими страйками. Страйкували текстильники Бомбея, Ахмадабада, металурги Джамшедпура, залізничники Бенгалії. У 1921 р. число страйкарів досягло 600 тис. чол. Вимоги індійського робітництва торкалися насамперед задоволення економічних потреб. Разом з тим висувалися політичні вимоги. Об'єктивно робітничий рух зливався з загальнонаціональними антиколоніальними виступами, посилюючи їх гостроту.

У 1920 р. було створено Всеіндійський конгрес профспілок, що стало важливим кроком на шляху об'єднання сил промислових робітників. Тяжкі соціальні умови, кастова, релігійна, мовна і національна роз'єднаність широких верств індійського суспільства зумовили значні труднощі у справі об'єднання антиколоніальних сил. Національний конгрес, індійська інтелігенція, її організації та об'єднання намагалися подолати цю розчленованість у суспільстві. В Індії сформувалися дві течії робітничого руху. Одна з них була під впливом Національного конгресу, інша - англійських лейбористів. Обидві течії відкидали насильницькі методи боротьби.

Водночас з наростанням невдоволення в містах значного розмаху набрав селянський рух. Селяни в першу чергу намагалися позбутися середньовічних пережитків, але об'єктивно їх боротьба підсилювала й антиколоніальний рух.

У 1920 р. серед селян-сикхів відродилася діяльність секти акалі, яка виступала за перерозподіл прибутків від храмових земель на користь селянських громад. У її керівних комітетах велику роль відігравали члени Національного конгресу. До руху примкнула партія «Гадар», яка намагалася повести селян на боротьбу з англійськими колонізаторами. Однак через свою обмеженість рух був легко придушений.

На півдні Індії, в Мадрасі, населеному в основному мусульманами, які належали до нижчих каст, також розпочалися антианглійські виступи. Особливої гостроти вони набрали після нападу, поліції на мусульманські святині. Селянське повстання Мадраської провінції, що відбувалося під гаслом створення «халіфатської республіки», було розгромлене наприкінці 1921 р.

Таким чином, кампанія громадянської непокори, розпочата Національним конгресом, стала переростати у збройну боротьбу.

М. ГАНДІ, ЙОГО ВЧЕННЯ І ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Національному характеру та інтересам народів Індії найбільше відповідала форма ненасильницького опору колонізаторам, яку відстоював і проповідував Махатма Ганді.

З 1916 р. він став визначним лідером Національного конгресу, а його вчення про ненасильницьку боротьбу - ідеологією цієї партії.

Ганді як зрілий політичний лідер, розумів, що успіх антиколоніального руху можливий лише за умови його масовості. Він організував агітаційну кампанію по усій країні, широко практикував мітинги та демонстрації, залучаючи широкі верстви населення до національно-визвольної боротьби.

6 квітня 1919р. було проголошено початком кампанії громадянської непокори. В цей день завмерла вся Індія. Колоніальна адміністрація вчинила криваві розправи в Делі, Ахмадабаді, Лахорі, Бомбеї та інших містах. У Пенджабі було упроваджено воєнний стан, а Ганді - заарештовано.

Суспільно-політичні та філософські погляди Ганді сприяли його популярності в народі. Газета «Молода Індія», яку видавав Ганді, стала трибуною для пропаганди його ідей, що своїм корінням сягали глибоких народних традицій. Соціальні ідеали Ганді були близькі й зрозумілі широким верствам індійського суспільства. Вищою метою суспільного розвитку він вважав сарводайю - суспільство загального благоденства, яке досягалося шляхом ненасильницької боротьби.

Прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, чужої патріархальному індійському селу, виступали проти ринкових відносин.

Основні методи антиколоніальної боротьби, які відстоював Ганді - поєднання найбільшого терпіння й протесту, консерватизму й стихійного невдоволення, і що відповідало фаталістичним релігійним поглядам індусів і мусульман.

Гандізм ґрунтувався на національних культурних, історичних та релігійних традиціях, відкидаючи нерівність між людьми і кастовий поділ, який роз'єднував індійське суспільство. Тому проповіді Ганді завжди знаходили гарячий відгук у народі.

Аскетична простота особистого життя, глибоке знання психології мас зміцнювали популярність Ганді як політичного лідера. Він став постаттю, навколо якої об'єднувалися усі соціальні рухи і верстви індійського суспільства в антиколоніальній боротьбі.

Ситуація в Індії значно загострилася після схвалення англійським парламентом «закону про управління Індією» (реформи Монтегю - Челмсфорда). Запровадження виборчих курій поділило виборців за релігійним принципом, вело до розпалювання релігійної ворожнечі між індусами та мусульманами.

На знак протесту проти конституційних реформ влітку 1920 р. Національний конгрес розпочав всеіндійську кампанію громадянської непокори, якою керував Ганді. Вона відбувалася під гаслом незалежності. У 1921 р. прокотилася нова хвиля антиколоніальних протестів. Міністр колоній У. Черчілль терміново підготував указ про вдосконалення колоніального репресивного апарату.