Голодомор 1932–1933 років

Міністерство Науки та Освіти України

Реферат на тему:

Голодомор 1932 - 1933 років

Одним із злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932 - 1933 років.

Що саме було реальною причиною голоду?

Навіть у потаємніших архівах ми не знайдемо відомостей про наміри, якими керувався диктатор. Сталін міг доручити виконавцям розробити технологію терору голодом, але не мав потреби пояснювати їм мотиви своїх дій.

Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати Ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» -- повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ.

Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби. Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за НЕПу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу. До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними:

· він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації,

· звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання.

Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70% усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські -підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно-тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.

Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури.. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше.

Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна булла втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на 1/5.

Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.

Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські комуністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення, Сталін встановив нові, що були також нереально високими.

Щоб забезпечити збір необхідного режимові зерна, Сталін вирядив своїх перших заступників В'ячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зернозаготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних активістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько 1/3 працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах. Для підтримки активістів радянські чиновники використовували регулярні війська та підрозділи ОДПУ, які безжально громили села, що відмовлялися віддавати продукти. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932 р. режимові вдалося зібрати лише 70% запланованого (на 1 жовтня було заготовлено всього 195 млн. пудів). У промові, виголошеній у січні 1933 р., Сталін наказав партійному апаратові подвоїти зусилля: «Не дозволяйте, щоб вашу увагу відвертали всілякі фонди і резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кампанію зернозаготівель... і прискорюйте її. Першою вашою заповіддю є виконати зернозаготівлю».

Голодомор 1932--1933 рр.

Голод 1932--1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.». Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12% був меншим середнього показника 1926--1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів.

У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології».

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи.

Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства».

Це була не колективізація, не конфіскація, не хлібозаготовча, а каральна акція фізичного знищення українського селянина з дружиною, дітьми, батьками, садибою. Це був геноцид, зброєю якого був голод. Завдяки законам і постановам комуністичної партії голод був перетворений в суцільний, штучний голодомор, бойню проти 30-мільйонної нації, якого ще не знала історія землі.

Фактично ж на початку 30-х років в СРСР мали місце 3 типи голодування.

Перший тип торкався місцевостей, де держава забирала собі весь хліб - основний продукт харчування. Голод, пов'язаний з надмірними хлібозаготівлями, спостерігався в усіх хлібовиробних регіонах, зокрема в Поволжі. Він забрав життя сотень тисяч селян.

Другий тип голодування торкався лише УСРР і одного з шести округів Північно-Кавказького краю - Кубанського. Це був українізований округ, і Микола Скрипник уже ставив про його приєднання до УСРР.

В Україні і на Кубані хлібозаготівлі з врожаю 1931 року тривали до зими і привели до голоду (як у Поволжі). У першій половині 1932 року від цього голоду в Україні загинуло до 150 тисяч селян. Урожай 1932 року припинив голод.

Заготівлі з врожаю 1932 року в хлібовиробних регіонах тривали до січня 1933-го включно. Цього разу в Україні і на Кубані держава повела себе не так, як в інших регіонах або в цих двох регіонах минулого року. У „боржників” по хлібозаготівлях були конфісковані всі продукти тривалого зберігання: свійські тварини, сало, картопля, буряки, цибуля, фруктова сушня, капуста. Звідси і масштаби голоду: не сотні тисяч, а мільйони жертв. Загинула 1/5 частина сільського населення України. Питома вага загиблих на Кубані ще більша.

Третій тип голодування - жахливий казахський голод, який винищив майже половину етносу. Його ніхто не бажав, просто держава не розрахувала наслідків примусового одномоментного переведення кочового населення на осілий стан. Після підбиття перших підсумків репресованого пізніше Всесоюзного перепису населення 1937 року в демографів запитали: куди поділися казахи? Вони змушені були висунути легенду про їхню від кочівлю в Китай. Ця легенда й досі ходить як дійсний факт у російській літературі.

Побудова „щасливого життя” коштувала українському народові 7,5 -10 млн. Вірогідна цифра 8,1 млн., яка зустрічається у високих партійних керівників України. З них більше 3 млн. дітей.

Геноцид на Україні завдав великих матеріальних збитків. Знищено мільйони будівель (будинків, комор, клунь, хлівів, сажів), коней, корів, овець, птиці. Знищено десятки тисяч гектарів садів і присадибних лісних насаджень, хуторів, копаних ставків, криниць, колодязів, мільйони одиницю сільськогосподарського інвентаря. Знищено самого господаря села.

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. 19 лютого 1933 року на Всесоюзному з'їзді колгоспників Сталін визнав „харчові труднощі в ряді колгоспів” і цинічно назвав їх „дитячою забавою”. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результатами перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3--6 млн. чоловік. У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна -- вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику -- з усіма її страхітливими наслідками -- швидшими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колишній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала проти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму -- індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР.

Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замовчувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Тайме» Уолтер Дуранті неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в документі Британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним». До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя».

Уже відбувається зміна поколінь, яка автоматично припинить пов'язані з вітчизняною історією політичні спекуляції. Безперервність історичної традиції Україні не загрожує. У нас кожну четверту суботу листопада відзначається День пам'яті жертв голодомору і політичних репресій.

Література

1. Большой террор: момент истины. Газета «Голос Украины» 10 сентября 1993г.

2. Б. Хандрос «Смертные листы». «Юность» 1990 г. №2.

3. П.В. Губський Сторінки історії. Харків, 1995

4. „1933 рік: сталінський терор голодом”. Газета „Урядовий кур'єр” від 8 листопада 2002 р.

5. О Субтельний „Історія України” 1991 р.

6. Новейшая история Украины ч.1, 10 кл. Киев, 2003 г.