Політика українізації: здобутки і втрати

4

ПИСЬМОВА РОБОТА

З КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»

НА ТЕМУ:

«ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ: ЗДОБУТКИ І ВТРАТИ»

КИЇВ-2009

Нова економічна політика, ліберальніша політика у національному питанні та у питаннях культури - цим період 20-х - початку 30-х років яскраво виділяється на фоні доби воєнного комунізму, що йому передував, а особливо на фоні доби сталінізму, що прийшов йому на зміну.

Звичайно ж, такі незвичні для партійного керівництва рішення мали під собою досить вагомі підстави. Ярослав Грицак, говорячи про причини запровадження політики українізації, зазначає, що після поразок лівацьких заколотів у Німеччині та Угорщині 1919 року радянське керівництво полишила надії на революції у всій Європі та почала приглядатися до проблем, які існували у самому радянському союзі та загрожували його існуванню Грицак Я. Формування модерної української нації. http://history.franko.lviv.ua/gryc_r4.htm. Основними такими проблемами були наслідки воєнного комунізму в економіці та національне питання. Для подолання першої проблеми була введена нова економічна політика (НЕП), що досить швидко почала давати позитивні результати. Для вирішення ж національного питання ХІІ з'їздом РКП(б) у 1923 році була санкціонована політика коренізаціі.

В Україні національне питання стояло дуже гостро. За даними, що дає Я. Грицак, українці становили 44% від всього населення СРСР та 80% населення УРСР, тоді як частка українців у КП(б)У в 1920 р. становила 19,0%, у 1922 - 23.3%¹. Крім того, як зазначають автори праці «"Українізація" 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки», хоча в Україні політика українізації і розглядається як радянська національна політика, передумови тим, передусім, позитивним змінам, що вона принесла слід шукати вже у часах «національного відродження» другої половини ХІХ століття та у здобутках національної революції 1917-1920 рр. Даниленко В. М., Верменич Я. В., Бондарчук П. М., Гриневич Л. В., Ковальчук О. О. "Українізація" 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.). -- К., 2003. -- с. 26.

Політика коренізаціі (що в Україні мала назву українізації) мала неоднозначні наслідки, що й призвело до того, що різні дослідники по-різному її оцінюють. Частина схильна вважати, що вона мала більше негативних наслідків, ніж позитивних, інші ж відстоюють думку, що ця політика сприяла національному відродженню. На мою думку, наслідки політики українізації не можна абсолютизувати ні як позитивні, ні як негативні.

У політичній сфері вона розпочалася тим, що тодішнє керівництво КП(б)У - перший та другий секретарі Емануїл Квірінг та Дмитро Лебедь у 1924 році були усунені від керівництва в Україні за прояв російського шовінізму (висловлену Д. Лебедем ідею про боротьбу двох культур - української - сільської та відсталої та міської, передової російської та відкрите невдоволення політикою українізації) та призначенням на відповідальні пости або українців (як, наприклад, 1924 р. на посаду голови Ради народних комісарів було призначено Власа Чубаря, а 1925 р. на посаду комісара народної освіти Олександра Шумського), або людей, що вільно говорили українською (1924 першим секретарем КП(б)У було призначено Лазара Кагановича), у 1926-27 роках частка українців у місцевому партійному керівництві зросла до 52-54 %¹. Основним джерелом поповнення КП(б)У українськими кадрами були національні комуністичні партії УКП(б) та УКП, що змушені були саморозпуститись. У цьому аспекті позитивним наслідком українізації більшість дослідників виділяє те, що в Україні були витворені нові політичні та господарські еліти. Нарешті управлінням справами в УРСР займались передусім українці, а не «назначенці» з центру. Проте разом із більшим залученням українців до управління, з'являлась і кадрова проблема, тому, все ж таки, досить багато посад змушені були займати люди з центру. До того ж, національні партії змушені були розпуститись, а КП(б)У, не зважаючи на формальну автономність все ж таки залишалась частиною російської партії, для якої українізація була лише компромісом для збереження цілісності держави, а не знаряддям для відродження якщо не української державності, то принаймні української культури. Націонал-більшовики, як і інтелігенція (ліві емігранти, що поверталися) та галичани ставали лише знаряддям у руках центральної влади у проведенні цієї політики¹, що була покликана просто приборкати бунтівні настрої в республіці, тоді як більшість із них вірила у справжнє відродження України.

На культуру політика українізації мала, загалом, позитивний вплив. Певні зрушення у цьому напрямку починаються ще до того, як офіційно був затверджений курс на українізацію. Вже 29 листопада 1919 року пленум ЦК РКП(б) прийняв написану Леніним резолюцію «Про радянську владу на Україні», в якій йшлося про певну увагу до української національної культури, як такої, що довгі століття придушувалась царизмом Даниленко В. М., Верменич Я. В., Бондарчук П. М., Гриневич Л. В., Ковальчук О. О. "Українізація" 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.). -- К., 2003. -- с. 32. З'являється чимало українських театрів, літературних об'єднань. І, хоча, як зазначає велика кількість дослідників, зокрема, Я. Грицак, більша частина того, що народжувалось у цих творчих спілках особливої художньої цінності не мало, траплялось і те, що ставало справжніми шедеврами - постановки театру «Березіль» Леся Курбаса, фільми Олександра Довженка - могли зрівнятися з найкращими європейськими зразками того часу.¹ Микола Хвильовий та вся спілка ВАПЛІТЕ, членом якої він був, у своїй творчості намагались орієнтуватись на найкращі європейські (а не російські) зразки красного письменства, як джерело справжньої культури.¹ Проте, як зазначає Ярослав Грицак, це радше була заслуга самої української творчої інтелігенції, пробудженої нехай і невдалою українською революцією, ніж партійного керівництва.¹

Розширення поля вживання української мови, що до того з часів царських указів, що забороняли друк українською (Валуєвський циркуляр) та навіть ввезення друкованої продукції українською на територію Російської імперії (Емський указ), наказували визнавати українську мову лише діалектом російської, залишалась лише «ідеєю фікс для вузького кола інтелігенції» Даниленко В. М., Верменич Я. В., Бондарчук П. М., Гриневич Л. В., Ковальчук О. О. "Українізація" 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.). -- К., 2003. -- с. та мовою спілкування малоосвічених селян, стає одним з основних напрямків політики українізації. У серпні 1923 року було організовано курси української мови, не здавши іспит з української мови дарма було розраховувати на посаду¹. За доби українізації вийшов український правопис, який уже згодом будуть критикувати за те, що його творці намагались штучно відірвати українську від російської та зробити ближчою до польської. Українська стає офіційною мовою діловодства, хоча й лише на рівні з російською, без жодних переваг.

Політика українізації мала позитивний вплив і в тому сенсі, що українці перестають бути народом селян - населення українських міст нарешті стає переважно українським. В результаті міграцій, спричинених політикою українізації, між 1923-1933 роками, частка українців у Харкові зросла з 38 до 50%, Луганську - з 7 до 31%, Дніпропетровську - з 16 до 48%, у Запоріжжі - з 28 до 56%, до того ж вперше в історії серед робітників стало 55% українців. Даниленко В. М., Верменич Я. В., Бондарчук П. М., Гриневич Л. В., Ковальчук О. О. "Українізація" 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.). -- К., 2003. -- с. 332 Крім того, поява у містах осередків української культури призвела до того, що українці ледве потрапивши у місто починали забувати власну мову та стрімко русифікуватись. Українізація відіграла досить значну роль у становленні української політичної нації на його завершальному етапі, хоча цей процес почався значно раніше за проголошення офіційного курсу комуністичної партії. Одною із ознак такого переходу Ярослав Грицак називає включення представників інших етносів до боротьби за права України (наприклад, звинувачувані у націонал-ухильництві Хвильовий та Волобуєв були етнічними росіянами)¹.

Значними були здобутки українізації у освітній та інформаційній сфері. У відсотковому відношенні кількість українських шкіл нарешті почала приблизно відповідати кількості українців.

З самого початку українізація мала неповний характер, оскільки проходила під наглядом партії. Крім гасел про відродження української мови та культури, запровадження української мови в діловодстві, проводилася політика боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Все, що виходило за межі дозволеного, за межі підпорядкування і наслідування Москви, вважалося неприйнятним, і воно ліквідовувалось. Звичайно, не так жорстоко, як у наступному десятиріччі - до фізичного знищення не доходило, проте ВАПЛІТЕ за заклики Хвильового до орієнтації на Європу, а не Росію в літературній діяльності було розпущено, а самого Миколу Хвильового примусили написати лист розкаяння; за вимогу замістити найвищі посади в УРСР українцями Олександра Шумського звинуватили у «націонал ухильництві» та примусили виїхати до Москви (це, можливо, логічніше пов'язати із внутрішньопартійною боротьбою, що відбувалась тоді як у Росії, так і в Україні).¹

Окрім українців, політика коренізаціі зачіпала й інші народи, що проживали на її території. Піднесення національних меншин викликало певне невдоволення в українців (наприклад, утворення єврейських колоній на півдні України призводило до того, що селяни починали думати, що їх виживають з їх земель)¹.

Загалом, якщо говорити про наслідки політики українізації, можна говорити, що вона принесла досить багато позитиву для розвитку української нації, передусім, сформувавши ті соціальні прошарки, яких до того бракувало українцям. Проте, здійснювана центром в інтересах центру, українізація все ж таки призвела до того, що український визвольний рух на певний час був приборканий. Паралельно з політикою українізації, проводилась політика боротьби з націонал-ухильництвом та буржуазним націоналізмом, що певним чином не давав змоги насправді вільно розвиватися українському народу, його культурі, а тим більше приборкував всі спроби заговорити про можливий пошук власного шляху, відмінного від центрально радянського, для України. Окрім цього, наступне десятиліття великого сталінського терору досить сильно зменшили вплив позитивних наслідків українізації, знищивши велику частину новостворених еліт.

Література

1. Грицак Я. Формування модерної української нації. http://history.franko.lviv.ua/gryc_content.htm

2. Даниленко В.М., Верменич Я.В., Бондарчук П.М., Гриневич Л.В., Ковальчук О.О. "Українізація" 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.). -- К., 2003. -- 392с. -- Бібліогр.: с. 359-391.