Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство

1. Етапи політичної історії Галицько - Волинського князівства

У 12 ст. Київська Русь занепала і розпалася на окремі князівства: Галицьке, Волинське, Київське, Чернігівське,Переяславське, Смоленське, Володимиро - Суздальське.

Галицьке князівство - було багатим, бо там добували сіль і торгували нею на Русі та у Західній Європі. Галицькі князі і бояри не залежали від милостей київського князя.

Волинське князівство - було бідним, його князі отримали землі і владу від київського князя і тому визнавали його зверхність над собою.

Багаті Галицькі бояри рвалися до влади, воювали з князем та між собою. Це ослаблювало князівство і Литва, Угорщина, Польща нападали на галицькі землі. волинський князь Роман Мстиславич вирішив обєднати всі українські землі під своєю владою.

1199 році - Волинський князь Роман Мстиславич обєднав Галичину і Волинь і утворив Галицько - Волинську державу.

Внутрішня та зовнішня політика Романа Мстиславича.

1. Внутрішня:

а) Придушив опір бояр, зміцнив князівську владу;

б) Сприяв розвитку ремісництва.

2. Зовнішня:

а) Обєднав під своєю владою Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства.

б) Неодноразово перемагав половців, поляків, литовців.

По смерті князя Романа (загинув у бою) правили його нащадки:

1) Данило Галицький;

2) Василько Волинський;

3) Лев I Данилович;

4) Юрій I - при ньому Галицько - Волинська держава досягла найвижчого розквіту, економічної та політичної могутності;

5) Лев II і Андрій;

6) Юрій II (у 1340 році був отруєний боярами). Після його смерті князівство занепадає і його захоплюють Литва та Польща.

Внутрішня та зовнішня політика Данила Галицького.

1. Внутрішня:

а) Придушив опір бояр, зміцнив князівську владу;

б) Будував міста ( Холм, Львів - на честь Лева - старшого сина);

в) Запрошував ремісників тв купців з інших країн до себе, щоб розвивати ремесла та торгівлю;

г) Ввів у селах посаду - урядника, який слідкував, щоб бояри додержувались прав селян ( не порушували їх);

д) Формував військові загони з селян для оборони від німців, хрестоносців та монголотатар.

2. Зовнішня:

а) Намагався захистити свою державу від монголотатар;

б) Встановив дружні відносини з Польщею та Угорщиною;

в) Закликав країни Західної Європи до спільної боротьби з моноголо - татарами;

г) У 1238 році в битві біля м. Дорогичін розбив німців - хрестоносців, зупинив їх наступ на Україну.

2. Передумови виникнення та особливості розвитку Галицько Волинської держави

Завоювання земель Русі, ордами Батия і встановлення іга іноземних загарбників, не могли не впливати на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні були визнавати хана Золотої Орди як свого вищого сюзерена, вважати "в отня (батька) місце" і приймати з боку хана у свою адресу назву "діти наше". Князі зобов'язувалися за вимогою хана постачати йому військові сили.

Одним із наслідків встановлення золотоординського іга була зміна порядку приходу до влади. Князь, який претендував на займання значного князівського столу, повинен був підтвердити це право отриманням від хана Золотої Орди або його представника особливого символу, так званого ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 p. князі почали їздити за цим ярликом у ставку Орди -- Сарай, де отримання його було пов'язане з великими труднощами, які штучно посилювались ординськими правителями, котрі вимагали величезні подарунки. Князі, які пере-бували у ставку Орди, були змушені дотримуватися принизливого етикету та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої смерті. Наприклад, відмова виконати язичницький обряд стала приводом для убивства князя Чернігівщини, претенде-нта на київський стол Михайла Всеволодовича.

На підвладній їм же території князі зберігали усі свої повно-важення. Вони самостійно правили своєю землею. В той же час князі знаходились під постійним наглядом представників золото-ординських ханів в землях Русі -- баскаків. Система баскацтва була введена в Південно-Західній Русі у 1257 p.

Починаючи з першої половини XIV ст., золотоординські хани припинили посилати на Русь баскаків. До цього їх змусили виступи народних мас Русі наприкінці XIII -- першої чверті XIV ст. Лікві-дація баскацтва, а також ординського відкупу-данини створювала необхідні умови для відновлення, а згодом і підняття господарсько-го життя в землях Русі, активізації процесу їх політичного єднання.

Залишаючи практично недоторканою державну систему в кня-зівствах Русі, в тому числі у південно-руських землях, ординські хани переслідували при цьому певні цілі. Вони прагнули поставити собі на службу державно-правові порядки, які склалися на Русі протягом ряду століть, видаючи на займання столів тим князям, які здавалися їм надійними. Ненадійні ж, з точки зору ординських правителів, князі ліквідовувалися. Для ординських ханів була традиційною політика на Русі, яка полягала в тому, щоб приборкати одного князя з допомогою іншого, сіяти між ними чвари, приводити сили князів у рівновагу і не дозволяти нікому з них зміцнитися. Робилося це з метою закріплення політичної та економічної влади Орди над руськими землями. Крім цього. Орда привласнила собі право збирати данину (в кінці XIII ст. збирання данини було надано руським князям), а також затверджувати князів в руських землях. Однак вона неспроможна була домогтися більш глибоких змін у внутрішньому державному устрої земель Русі.

Наприкінці 10 ст. - в першій половині 11 ст. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир - місто, що його заснував і назвав князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові - своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалась. Окрему князівську династію на Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136 - 1142 і 1146 - 1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Самостійну політику намагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересопницею, Дорогичином, а в окремі періоди - також володарі Бузька, Червена та інших міст.

Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива політика Романа Мстиславича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.

Трохи по іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перимишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем у Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) обєднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які "ввели у місто" звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони у Карпатах від короля Угорщини. Для охорони шляхів через Карпати і підступів до них була створена продумана система різноманітних оборонних споруд.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою обєднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запршення галицьких бояр зайняв Галич, але довго не втримав. Лише 1199 р., після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися обєднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

З великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицько-Волинське, створене в 1199 p.що, проіснувало до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь - Роман, "царь на Русі", "самодержець всея Русі". Саме у нього шукав притулку імператор Візантії Олексій 3 Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями. Автор літопису пише про те, що великий князь Роман "одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Роман завоював собі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління, як у своєму домені, так і в межах усього князівства. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205р. Смертю Романа скористались галицькі,боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів - Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю джерел їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в боротьбі за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучати на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях - надання їм посад і, головне, маєтків, які стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям - чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам як головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з "Золотою буллою" короля Андрія I.

Втягнення іноземних покровителів - угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями сприяло дальшому зміцненню позицій бояр і в одночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою.

В 1211 р. бояри, запрсивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоревичів і "повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володимир Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі це був єдиний випадок титулування князем , що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством , захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" пятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті, військової окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося в 1233 р. Новий угорський король Белла IV визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.

Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр за обєднання галицько - волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі - міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші): вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала і позиція селян - общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на "доброго князя" уже на той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став "двірський". Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів (стольник, сідельничий).

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. У 1237 1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. У 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичін, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.

Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Фортифікація і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині і Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Батий побачивши, що не зможе взяти Данилів, відступив від них. Очевидно, героїчна оборона цих добре укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині - Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Так само самовіддано, як свідчать археологічні джерела, захищалися Звенигород, інші міста і замки.

Усе ж Галицько - Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дало змогу відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо на честь Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилося воювати з непокірними боярами. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу у битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго воіна і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги чинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди.

Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час обєднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288 рр.), у Луцьку - Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі). На початку XIV cт. Волинське і Галицьке князівства знову обєднались в руках одного князя - Юрія і Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько - Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія I було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі і князем Володимирії. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько - пінська. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим митрополитом у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.

У 1308 - 1323 рр. в Галицько - Волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами повязана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла - Роберта, засновника нової династії - Анжуйської. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало поразки. Мабуть, саме тоді Галицько - Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу. На міжнародній арені Галицько - Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у звязку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства.

Виснажлива боротьба з зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько - Волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які зачно менше потерпіли від ординського лихоліття.

Після смерті останнього галицько - волинського князя Юрія II, правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович,котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення. У боротьбі за галицькі землі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними.

Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько - Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке саме в той час сформувалось. В його устрої і правовій системі було чимало рис, які сформувались у Галицько - Волинському князівстві,навіть грамоти господарів (князів) протягом тривалого часу укладались українською мовою.

3. Державний устрій Галицько-Волинського князівства

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини" та "Володимира".

Для підтримки авторитету князів, використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі". Розповсюджувалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири'".

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською землею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицьковолинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально, не будучи вищим органом влади в Галицько-волинській землі, боярська рада, окрім цього, відігравала велику роль в політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі управління Галицько-волинською землею.

У Галицько-волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини. Особи, які займали посади двірсько-вотчин-них слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини.

Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочинство, будучи "суддею князівського двору". Двірськовий забезпечував охорону князя в період військових дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час його виїздів за межі князівства.

Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. В літопису є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князів-ського війська, про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і проведення в життя різноманітних державних актів.

4. Місцеве самоврядування та військо Галицько-Волинського князівства

В Галицько-волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. В їх особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різних мит -- важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони опиралися при виконанні обов'язків по управлінню підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі "кормлінь". Для ведення судових розборів в незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій в межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій адміністрації, найвищі посади в якій займали в більшості випадків бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галицько Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір гнобленню феодалів.

Важливою ланкою в державній структурі Галицьке-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого

виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак, ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців, до складу війська поряд з професійною дружиною, входило народне ополчення.

Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту ("пішці") і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які "сиділи" на цих ділянках -- феодах. До складу "пішців" могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

Щодо судової системи Галицько-волинської землі слід відмітити, що суд не був відділений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була надто значною. У віданні церковного суду знаходилися питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

5. Культура в Галицько - Волинському князівстві

У культурному житті Галинсько - Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи - монастирі, єпископії, парафії. Літерні позначки на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на речах повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що письменні люди були також і в середовищі ремісників, рядових дружинників. У Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді, Перимишлі, Галичі, Львові - бронзові стилуси (писала) для писання на військових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Освідчені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських та єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицько - волинських князів і скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді міста Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з корабля, який потерпів аварію. У Галицькій області створена найдавніша східна редакція Євангелія, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних словян. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнословянську основу тексту релігійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича - книжника і філософа, якого "не було у всій землі, і після нього не буде". Як розповідає літопис князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах і єпископським кафедрам інших князівств. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір).

Літописання в Галицькій землі зявилося порівняно рано. Очевидно, дружинником був Василь, який описав осліплення теребовельського князя Василька Ростиславича 1097р. і міжусобну війну 1098 - 1099рр. "Повість про осліплення Василька", яка ввійшла в "Повість минулих літ", - винятково талановитий твір.

Літопис, який прйнято називати Галицько - Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвідченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політики Данила - спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Друга, Волинська частина починається 1261 роком. В основному вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. У літописі згадані і частково переказані окремі "слави" - величальні пісні, з якими мають спільні риси обрядово - величальні колядки, що становлять один з найдавніших шарів української народнопоетичної творчості.

Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, з каменю спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершено у 1160р., повторює план Успенського собору Києво - Печерська лавра. У містах Галичини - Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами.

Про чудові храми Данила Галицького в Холмі знаємо з літописної розповіді. Особливою красою вирізнялась церква Івана. На головних дверях "був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився дивувалися".

Місцевий іконопис розвивався в Галицько - Волинській землі під впливом київського. Збереглась ікона богоматері - Одигітрії кінця 13-14 ст. з Покровської церкви м. Луцьк (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, в 14 ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво 14 ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія - змієборця на чорному коні ( нині у Львівському державному музеї українського мистецтва).

За рівнем культурного розвитку Галицько - Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. князівству належить почесне місце в формуванні української культури. Протягом століть, у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько - Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.

6. Роль в історичній долі української народності

Галицько-волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України.

Державне життя тривало тут на сто років довше, ніж на Наддніпрянщині. Населення Галичини і Волині досягло високої культури й великого розуміння державно-політич-них справ.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після включення їх до складу Великого князівства Литовського, то будь-які докорінні зміни в ньому не відбулися. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, залежних від великого князя Литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи верховної влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство Литовське значною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, знаходячись в становищі удільних, південноруські князівства користувалися відомою автономією. Влада на їх території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Великого князівства Литовського і удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні політики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками великого князя. Складався також слухняний великокнязівській владі військовослужилий стан -- місцеве дворянство.

14 серпня 1385 p. в Крево була підписана Кревська унія -- угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німецьких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на білоруських та українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погіршилося становище українських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були ліквідовані. Це стало початком здійснення загарбницької політики польських феодалів щодо населення цих земель.

Висновок: Протягом ста років після занепаду Києва Галицько - Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Галицько - Волинська держава існувала в період від 1199 до 1340 року. Головне її історичне значення полягає в тому, що вона була правонаступницею Київської Русі:

1. Вона існувала на землях Київської Русі;

2. Майже 10 років вона була опорою української державності: захищала українські землі від Польщі, Литви, Угорщини, Німців - хрестоносців та монголо - татар;

3. Зберегла традиції, звичаї, культуру Київської Русі;

4. Показала сучасним українцям приклад відкритості до культурних надбань західноєвропейської культури.