Реферат

на тему:

«Гетьман Іван Мазепа та укладення Українсько-Шведського союзу»

Зміст

Вступ

1. Державна діяльність гетьмана України І.Мазепи

2. Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швецією

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошували йому анафему. У радянські часи його ім'я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освідченністю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

1. Державна діяльність гетьмана України І.Мазепи

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колмаком. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, "Колмацьких статтей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Так, було зостережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польшою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский край гетьманського регименту", а тільки казати, що він належить до единої держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв"язків між двома народами.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою атономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Московю. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро 1, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченному молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що "цар скоріше не повіреть ангелові, ніж Мазепі".

Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом. Вже 1688 року було збудовано "городки" на Самарі, які мали бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопа, мали бій з ханом, але у Крим не зважились йти. 1695 року Петро 1 почав нову агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом Петро 1 початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона казаками Тавані від переважаючих сил турків і татар. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов"я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, "Священна ліга" мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польша підписали з Туречиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов"язана колмацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копанія окпів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя з тим, що було "під ляхом", називали Мазепу "вітчимом" України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і тому треба було більшувати податки.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

1692 року почалося заворушення у південних полках, яке очолив Петро Іванович, або Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківшину від московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 року.) Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити "чортів-панів" "дуків, що їм царі маєтності понадавали" побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика була інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про живучість самостійницької концепції серед козацької старшини.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот "голоти". Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзникі, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромленна. Декого заслано, інших - позбавлено урядів.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам з Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій "хоче піти слідами Хмельницького". Сили повстанців вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Назабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його "столиці" Фастові. Саме в цей час у Польшу вторгається найбільший ворог Петра 1 - король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об"єднанні, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Він учився в Києво-Могілянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могілянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам'яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнего в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він целеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагодковішою постатю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначниій державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєнначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисциплину в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побулував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.

Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої й владі.

Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об"єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об"єднанною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.

З ім"ям Мазепи пов"язана велика кількість кам"яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври

2. Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швецією

Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію -- і то традицію добру. Українські державні діячі, й насамперед гетьман Мазепа, докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана Хмельницького й Івана Виговського (в перший -- догадяцький -- період його гетьманування), стосунки, що завершилися формальним союзом цих держав. Саме «послЂдуючи и наслідуючи Антецессора своего, славной памяти, валечного Гетмана Богдана Хмельницкого, который з НаяснЂйшим королем Шведским... Каролем Десятым, единомысліем и промыслами военными... согласуючися, не меншую мЂл в замыслах своих помочь» (преамбула до Бендерської конституції), гетьман Мазепа скерував українську зовнішню політику на шведський тор. Ідея українсько-шведського союзу, хоч і призабута була в період Руїни, проте не зникла з українського політичного копу й з новою силою відроджується в часи Мазепи.

Перші спроби гетьмана Мазепи нав'язати безпосередні зносини з Карлом XII, як відомо, належать до 1706 р. Отже, після Варшавської угоди 1705 р., коли шведська армія загрузла була на терені Польщі й Саксонії, Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід українсько-польських переговорів. Але Альтранштадтська угода й неминучий похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок денний української і міжнародньої політики. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й політики гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальности в 1707 р. і, в зв'язку з тим, пожвавлюються українсько-шведські (так само, як і українсько-польські) переговори.

Перебуваючи у Жовкві (з квітня 1707 р.), Гетьман дуже цікавився тим, що поробляє й задумує шведський король. Як казав Мазепа Орликові, він посилав тоді до Саксонії ректора Вінницького єзуїтського колеґіюму ксьондза Заленського розвідати, чи скоро шведське військо вирушить у похід. Ще у Жовкві, як признавався Мазепа Орликові (у жовтні 1707 р.), доповідав він цареві: коли король шведський і Станислав розділяться, і перший ніде на Московську державу, а другий на Україну, тоді не можна буде оборонитися від польських і шведських військ з пашим (українським) безсилим військом, виснаженим і знеможеним від частих походів і битв. Незважаючи на це, він, Гетьман, буде зберігати вірність цареві доти, доки не побачить, з якою силою прийде король Станислав до українських кордонів, і який успіх будуть мати шведські військові сили.

Це оповідання Орлика (в листі до С. Яворського) має тим більшу вагу, що воно загалом збігається з тим, що казав Гетьман Кочубеєві в травні 1707 р.: він, мовляв, знає від «достовірних людей», що король шведський має вирушити із Саксонії до Польщі, а звідти просто на Москву; коли б цар, уступаючи, пішов десь набік, то Карл XII і далі, незважаючи на це, буде триматися напрямку на столицю Московської держави, щоб поставити там іншого царя, як це він учинив і в Польщі. А під Київ має йти король Станислав з польським військом та шведською дивізією Реншильда. Гетьман просив царя, щоб дав йому на цей випадок допомогу, але Петро відмовив, отже, доведеться єднатися зі Станиславом.

У вересні (11 ст. ст.) 1707 р. був у Гетьмана в Києві (як подає Кочубей) вінницький ректор Заленський, який у розмові з вищою старшиною («знатными особами») запевняв, що їм нема чого боятися, бо «швед не на вас готується, але на Москву». Це відповідало плянам Гетьмана, бо забезпечувало йому найвигіднішу, на його думку, для України позицію «вільних рук», конкретно -- озброєного невтралітету в боротьбі між Швецією й Росією 10.

На нашу думку, в цю гру був ув'язаний ще один партнер, з яким так чи інакше мусіли числитися інші учасники ворожої Петрові І коаліції. Зокрема це торкалося української сторони. Ідея українського невтралітету в 1708 р. мала, мабуть, якийсь контакт з тими зв'язками, що існували тоді між Мазепою й московською політичною (боярською) опозицією. Ці зв'язки тим цікавіші, що майже все гетьманування Мазепи пройшло в умовах московського панування на Україні, і певна залежність Гетьмана від московських політичних чинників та політичної боротьби, яка точилася тоді в Москві, була неминуча. На жаль, ми мало знаємо про московські зв'язки Мазепи, і взагалі історія московської боярської опозиції Петрові І дуже мало досліджена.

Ще з догетьманських своїх часів Мазепа мав великі зв'язки і впливи в урядових колах Москви й серед московської аристократії, які ще посилилися, коли він став гетьманом. І офіційне становище його, і персональний авторитет робили Мазепу дуже атрактивною політичною фігурою як для правлячої, так і особливо для опозиційної московської верхівки. Зрештою, Гетьман мав у руках дуже міцні засоби, які завжди добре впливали на гумор московських достойників. Українська генеральна старшина вже на еміґрації, після смерти Мазепи згадувала, що Гетьман «видав великі суми своїм приятелям на Московщині, що з ним кореспондували, завжди інформували й робили заходи в царя в його справах» 11. Не дивно, що, коли Мазепа перейшов на бік Швеції, Петро І мав велику підозру на багатьох своїх вельмож. Прусський посланець у Москві Кайзерлінґ писав своєму королеві 31 (20) січня 1709 р., що цар «absonderlich nach unvermuhteten Abfall des Mazepa die Treue fast aller seiner Kneesen und Boiaren in Zweyffel zu ziehen anfanget». Особливо серйозні й, мабуть, небезпідставні підозріння Петро мав щодо фельдмаршала, боярина Бориса Петровича Шереметєва, давнього товариша зброї і приятеля Гетьмана. Шереметєв був одним з найвидатніших представників московської політичної опозиції того часу (традиційне уявлення про неї, як про суто реакційну старобоярську опозицію реформам Петра І, не витримує поважної наукової критики), що покладала свої надії на царевича Олексія Петровича, й тільки вчасна смерть фельдмаршала врятувала його від трагічної долі спільників нещасного царевича. Шереметєв, так само як і Мазепа, був кумом княгині Дольської. Якось 1706 р. у Львові, під час урочистого бенкету в якогось польського маґната, Шереметєв попередив Дольську про інтриґи Меншікова, якому забажалося гетьманської булави, й при цьому сказав, що «и мы сами много терпим (од царя й Меншікова), да молчать принуждены». Петро був переконаний, що Шереметєв був замішаний у справу Мазепи.

Є підстави думати, що саме Шереметєв попередив Гетьмана восени 1708 р. про підозру на нього, Гетьмана, з боку царя. А втім Шереметєв не був одинокий 12. Справа царевича Олексія, що виникла трохи пізніше, яскраво свідчить, що великобоярська опозиція в Московщині почалася давно, і в часи шведського наступу на Москву являла поважну загрозу для петровського уряду. Саме на цю опозицію числив Карл XII у своїх плянах детронізації Петра. Великий стольник Валахії К. Кантакузен навесні 1708 р. повідомив Мазепу, що турецький посол, який їздив у Польщу до Станислава й шведського короля, чув, як Станислав похвалявся, що в нього є приятелі в Москві. Українські лідери могли бути зв'язані з московською опозицією також через вище духовенство України й Московщини, що було переважно українського походження. Досить згадати імення таких приятелів Мазепи, як митрополит ростовський Дмитро Туптало, митрополит рязанський Стефан Яворський, місцеблюститель Московського патріяршого престолу, а особливо митрополит київський Йоасаф Кроковський, близький конфідент Гетьмана, який згодом був заарештований у справі царевича Олексія й, очевидно, отруївся, побоюючись помсти Петра. Будь-що-будь, традиція українських зв'язків з московською опозицією того часу зберігалася на Україні далеко пізніше й знайшла яскравий вислів в «Історії Русів» 13.

Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р. Недарма 1 березня 1708 р. французький посол у Варшаві Бонак писав міністрові закордонних справ Франції де Торсі: «На Україні панує ворожий настрій, і там дуже бажають приєднатися до шведів, щоб вирушити на Москву». Французька дипломатія взагалі була непогано обізнана з пересправами Мазепи й Швеції. 19 серпня 1708 р. Балюз писав з Варшави: «Сюди доходять деякі чутки, що є зв'язки між козаками, в особі їх гетьмана, із шведами». Вістки про це ширилися в Польщі, зокрема в оточенні польного коронного гетьмана Адама Сєнявського, який тримав сторону Авґуста II і Москви. Дійшли вони й до московського резидента в Польщі (авґустівській) А. Дашкова, який повідомляв про це Ґоловкіна і бідкався пізніше, що «моя правда была, престрегал я о том довільно; что ж, когда не изволили тому вЂрить» (початок грудня 1708 р.).

Деякі дослідники вважають, що переговори Мазепи з Карлом XII завершилися формальною угодою між Україною й Швецією, яка нібито була укладена в лютому або березні 1708 р. в м. Сморгоні (на Білорусі). Проте немає жадного сумніву, що це могло бути тільки прелімінарне погодження між Гетьманом і королем, а не формальний договір двох держав, якого, мабуть, не було аж до самого вступу Карла XII на територію України і з'єднання з ним гетьмана Мазепи. Можна думати, що ні Карл XII, великий полководець, але доволі пересічний політик, ні тим паче Мазепа, що до кінця не хотів в'язати собі рук, не форсували справи остаточної (формальної) угоди, обмежуючи ся лише попереднім погодженням. До того ще при цьому виключалося посередництво польського короля Станислава Лещінського. Те, чого прагнув Мазепа (незалежність України), аж ніяк не вкладалося в рамці польських інтересів і договору, укладеного між Гетьманом і Станиславом Лещінським. Всі відомі нам зносини між Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України провадилися через польські капали. Годі сумніватися, що всякі спроби Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної незалежности повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку, та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними була укладена формальна угода, вона до кінця залишилася оповита великою таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станислава Лещінського. А перед вступом шведів на Україну між Мазепою і Карлом, очевидячки, існувала лише принципова згода у формі шведської ґарантії українсько-польської угоди.

Це цілком підтверджується оповіданнями авторитетних шведських сучасників, зокрема секретаря похідної канцелярії Карла XII, Йозефа Цедергельма (Cederhielm), в листі до його брата Ґермунда 10 листопада (шведського стилю 14) 1708 р. про першу зустріч посланців Гетьмана з королем. За словами Цедергельма, «Його величність милостиво погодився на пропозицію Мазепи, через що з'єднав собі чимало видатніших генералів і інших достойників (козацьких). Над тим непотрібно було багато часу задумуватися, бо вже протягом кількох років велися таємні переговори, і вони були немалою причиною того, що Й. В. повернувся в цей бік. Цими справами займався король Станислав, особливо через княгиню Дольську, матір князя Вишневецького, яка підтримувала й направляла кореспонденцію з Мазепою». Це цілком відповідає всім іншим джерелам (зокрема, відомостям Орлика), що дають матеріял для з'ясування цієї справи. «Тому-то, -- продовжує Цедергельм, -- того ж вечора були вислані посланці з відповіддю, що К. В. згоджується взяти полководця (Гетьмана) і Військо Запорозьке під свою руку і протекцію».

Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Автентичні тексти обох угод до нас не дійшли, й тому можемо реконструювати їх лише частково, на підставі інших авторитетних джерел.

За словами П. Орлика (в меморіялі «Dйduction des droits de l'Ukraine» «Вивід прав України», складеному 1712 p. 13, зміст угоди 1708 р. був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерти Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привлащати собі ні титула, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.

Року 1709, вже на еміґрації, після смерти Мазепи, у меморіялі, складеному в Бендерах 26 вересня (ст. ст.) 1709 р., український екзильний уряд просив короля Карла XII (пункт III), щоб він «зволив знову прилюдним письмом потвердити під іменням нового гетьмана своє запевнення, що далі воюватиме з москалями й не входитиме в мирові переговори доти, доки руський (український) народ, скинувши ярмо теперішньої неволі, не вернеться до колишньої своєї свободи»; а в разі перемоги -- «щоб тоді не виключено нашого державного інтересу з договорів і не порушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького й потверджені мировим договором»; а найголовніше, щоб король зволив «у тому самому прилюдному письмі забезпечити нас, щоб сусідні володарі не намагалися підбити нашу батьківщину збройною силою, або яким-небудь способом, і знівечити права на волю».

Друга українсько-шведська угода (Крупницький вважав її за єдину формальну угоду українсько-шведського союзу) була укладена між гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком -- з одного боку, і королем Карлом XII -- з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський король зобов'язується не укладати мирової угоди з царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів цієї угоди має технічний характер).

Можна, справді, захопитися чудовою дипломатичною грою Мазепи. Головна ставка Гетьмана -- союз зі Швецією, і як тактовно, обережно, глибоко конспіративно веде він переговори з Карлом XII! Ніхто, навіть найближчі і найбільш довірені помічники Гетьмана, нічого не знали про ці переговори й про справжній їх зміст. До самого кінця гетьманування Мазепи, до його смерти, вища старшина не знала по суті нічого в цій справі. «Знаємо бо добре, -- писала козацька старшина в Бендерах 26 вересня 1709 р. до Карла XII, -- що прийняти опіку св. королівського маєстату зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо і був вільний, але до сьогодні невідомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська Запорозького. Тому Військо Запорозьке звертається з проханням до св. королівського маєстату виявити йому наміри згаданого нашого гетьмана щодо цього, якщо він виявив їх св. королівському маєстатові, і щодо них запевнив його королівський маєстат».

Висновок

Мазепа був реальний політик, «ношеный и искусный птах» (за його власним виразом). Вік, багатолітній життьовий досвід чільного державного діяча, глибоке знання міжнародної політики тогочасної, складна політична ситуація України, -- все примушувало старого Гетьмана діяти мудро і обережно. Мазепа добре знав, що панівною силою на Україні тоді було московське військо, а з другого боку, Гетьман чудово розумів, що, незважаючи на антимосковські настрої й домагання більшости вищої старшини, він ніяк не може ні опертися на неї в своїх політичних заходах, ні навіть просто довіритися своїм помічникам. Тому він надавав особливого значення міжнародно-політичним чинникам і зв'язкам. З погляду конче потрібної конспірації це було зрозуміло. Але воно крило в собі велику небезпеку для дальшого розвитку української політики, що й виявилося в такій трагічній формі в 1708-1709 рр. і пізніше, вже на еміграції.

Але в той же час Гетьман робить усе, щоб вгамувати загарбницькі апетити Польщі, веде далекосяжні переговори зі Станіславом Лещінським про федерацію України з Польщею, що хоч було тактичним маневром і, будь-що-будь, «тільки часовою комбінацією» (Д. Дорошенко), але все ж пов'язане було з великим політичним та ідеологічним риском. Мало того, Гетьман напередодні свого зриву з Москвою мобілізує всі свої зовнішньополітичні зв'язки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських інсургентів на чолі з наступником отамана Булавина -- Ігнатом Некрасовим 16, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося не тільки на широку міру, але й винятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де Гетьман передусім і понад усе ставив інтереси України

Список використаної літератури

Гетьман Іван Мазепа та його доба: тези доповідей наукової конференції. - К: Просвіта, 1995. - 46 с.

Історія України / Ю.Зайцев.- Львів: Світ, 1996. - 488 с.

Історичні постаті України: Історичні нариси / О.В.Болдирев. - Одеса: Маяк, 1993. - 384 с.

Костомаров Н.И. Мазепа. - М: Республика, 1992. - 335 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.- К: Либідь, 1993. 608 с.

Субтельний О. Мазепинці. - К: Либідь, 1994. - 240 с.

Субтельний О. Україна: історія. - К: Либідь, 1993. - 720 с.