Галицько-Волинське князівство

1. Утворення Галицько-Волинської держави

Основними джерелами для вивчення історії Галицько-Волинського князівства є місцеві та іноземні літописи, описи подорожей, нечисленні грамоти, дані археологічних розкопок.

Початковий період історії Галичини і Волині в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ», а події 1117--1199 років розкриває Київський літопис. Добу 1205--1292 років охоплює Галицько-Волинський літопис, що умовно поділяється на дві частини -- правління Данила Романовича і княжіння Володимира Василькевича.

До основних джерел іноземного походження, що висвітлюють історію Галичини і Волині, входять польські хроніки Галла 12 століття, Вінцентія Кадлубека 13 століття і Яна Длугоша 15 століття, чеська хроніка Козьми Празького 13 століття, німецька хроніка Тітмара Мерзебурзького 11 століття та угорські хроніки Яноша Туроці 15 століття і «Chronicon Pictum». Про останні роки Галицько-Волинського князівства дають відомості польські літописи Янко з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис, а також чеські хроніки Франчішека з Праги та угорська Дубницька хроніка.

Цінними є грамоти Володимира Васильковича 1287 року і Мстислава Даниловича 1289 року, що вписані до Галицько-Волинського літопису, та оригінали грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316--1325 років та Юрія II 1325--1339 років [3, с.9].

Гамлицько-Волимнське князімвство (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae, «королівство Галичини і Володимирії», «королівство Русі»; 1199--1349) -- південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини XІІІ століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії.

На середину XІ століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь -- багатолюдна земля з розвинутими містами і торговий шлях на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття, вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. За правління сина Володимирка, Ярослава Осмомисла, Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями і тому «скоївся великий заколот в Галицькій землі», у результаті якого вона була окупована угорськими військами Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси і Польщі, Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів, Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство, стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства

Водночас Роман втрутився у боротьбу за Київ, який здобув у 1204 році, та прийняв титул великого князя київського. У 1202 і 1204 роках він здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку 12 століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі».^[10] Проте реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року [3, с. 58].

Через раптову смерть Романа, у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів -- Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди -- Польща й Угорщина.

За таких складних обставин розгорнулась боротьба за землі Галицько-Волинського князівства. Малолітні Романовичі були позбавлені своєї батьківщини. Місто Володимир зайняв Олександр белзький , а за князювання в Галичі вели боротьбу різні претенденти.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про угорського угрупування галицької знаті. Це був єдиний відомий факт, коли боярин проголосив себе князем -- і він викликав обурення князів: «Не пристоїть бояринові князювати в Галичі» [6].

Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний, виходець з дрібних київських князів, який до того владарював у Новгороді. За допомоги половців він розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року і, визволивши Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, але під впливом про-угорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство у 1228, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ.

Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з під польського протекторату через смерть Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні вісім років вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями. У 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство.

Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.

Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців^[15], а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі -- Києвом.

З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління [1, с. 32].

Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250--1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти ординців ⁴⁷, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав зв'язки з Римом. Тоді папа Олександр IV загрозив Данилові «церковними карами» і дозволив Міндовгові, який прийняв католицтво, йти війною на Данила і займати його землі.

Втративши надію на допомогу з заходу, Данило вирішив власними силами вести війну з ордами.

Частина орди під проводом темника Куремси мала свої кочовища на Правобережжі, поблизу кордону Галицько-Волинського князівства. Ординці спочатку не виступали війною проти Данила, а лише намагалися послабити його владу, притягати до себе групи, незадоволені княжим режимом. Не входячи поки що у боротьбу з ординцями, Данило насамперед виступив проти «татарських людей». 1254 р. він вислав сина Льва з військом до Бакоти, де старшина Милій «пристав» ординців і Лев ув'язнив його, але пізніше відпустив і Милій знову подався до своїх в орду ⁴⁹. 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста здобуто і поруйновано.

Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. Куремса намагався захищати «татарських людей» і виступав з своїм військом спершу під Крем'янець, пізніше під Володимир і Луцьк. Але княжі сторожі дали сильну відсіч, і «Куремсина війна» покінчилася перемогою Данилових військ.

Проте цей успіх не мав тривалого значення. Сарай вважав небезпечним ріст могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив прийняти гостріші засоби. На місце Куремси, який не виявляв потрібної енергії, на Правобережжя було прислано нового хана, Бурундая з безліччю полків, «у тяжкій силі». Це був безоглядний, жорстокий ватажок, «безбожний, лихий, окаянний, проклятий», як його називає літопис. Він повів підступну, хитру політику проти Романовичів. Спершу, наголошуючи на тому, що князі -- «союзники» ординців, вимагав, щоб вони взяли участь у поході на Литву, -- щоб посварити Данила з Міндовгом. Романовичі, бачачи великі сили кочівників, підкорились, і Василько разом з ними поруйнував Литву 1258 р. Незважаючи на цю угодовість князів, 1259 р. Бурундай з своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст. Бурундай сам пильнував, щоб було спалено і розкопано укріплення Володимира, поруйновано Луцьк, Крем'янець, Львів та інші замки. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлено центрів, які служили основними пунктами опору у війні з ординцями. В 1259 -- 1260 рр. Бурундай вирядився на Польщу, і князі були примушені брати участь у його поході .

Данило помер 1264 р. В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру -- визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили [2, с. 45].

Після смерті Данила Галичина і Волинь формально залишалися одним князівством, зв'язаним спільною династією, але всередині його відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював син Василька, Володимир, та Галичиною, де князював Лев Данилович.

На той час князі навіть не робили спроб організувати боротьбу проти ординців, не почуваючи себе досить міцними, щоб зміритися з ними силою. І тільки своєю мирною політикою намагалися стримувати кочівників від більш гострих виступів.

Обидві лінії Романовичів вели однакову політику проти Литви та Польщі. Боротьба з Литвою не дала Галицько-Волинському князівству ніяких переваг. З даних літопису виходить, що Ятвязька земля, де укріпився Данило, відокремилася від Галицько-Волинського князівства. Чорна Русь частково залишилася при Романовичах, частково ж перейшла під владу Литви. Пінські князі зберегли окреме князівство. Взаємини з Польщею в цей період були дуже напруженими. Часто виникала прикордонна війна з невеликими походами, які мали метою відвертий грабіж. З польської сторони наступали як краківські, так і мазовецькі князі -- проти них виходили Лев, Володимир і Мстислав.

Хоч княжа династія в цілому вела узгоджену політику у відношенні сусідів, та в деяких випадках давалася взнаки різниця у поглядах і політиці двох князів, Володимира Васильковича і Льва Даниловича (Володимир був більш спокійний і зрівноважений, це давало йому перевагу серед князів, а Лев, в першу чергу воїн, охоче брав участь у боях та залюбки ходив у далекі походи).

Розвиток західних земель з останнього десятиріччя XIII ст. відомий Лише в загальних рисах, бо з того часу немає місцевих літописів, небагато залишилося документів, і тільки іноземні джерела дають скупі відомості про Галичину і Волинь.

Після смерті Льва і Мстислава всі галицько-волинські землі з'єдналися знову в одне князівство під владою сина Льва, Юрія. Це був князь великої енергії і ще за життя Льва робив спроби поширити свою територію, наступаючи на Люблін і Берестя. Як галицько-волинський князь він проявив свою силу тим, що прийняв титул короля Русі.

Після Юрія Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів, Андрія і Льва. Вони виступали деякий час разом, як співправителі, звали себе «божою милістю князі всієї Русі, Галичини і Володимирії», але вже не вживали королівського титулу.

Після смерті Юрійовичів Галицько-Волинське князівство одержав Болеслав, син мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки Юрія Львовича. Він прийняв ім'я Юрія. У документах Юрій II називав себе «божою милістю князь і дідич королівства Русі» або «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі» та вживав королівської печатки Юрія I.

Юрій II продовжував мирну політику попередників. Напружені відносини з ординцями він зумів врегулювати так, що хан Узбек визнав його владу в Галицько-Волинському князівстві. Юрій II підтримував дружні взаємовідносини з Литвою і взяв за жінку дочку Гедиміна. Він також відновив договори з Німецьким орденом, покликаючись на давні зв'язки з орденом Романа, Данила, Льва, Юрія і Андрія. Взаємини з Польщею на початку князювання Юрія II були дружні, але пізніше загострилися. 1337 р. відбувся спільний похід Русі і ординців на Люблін. Невідомо, через цей перехід чи з інших причин король Казимир зайняв вороже становище до Юрія і спільно з Угорщиною почав підготовляти наступ на Галицько-Волинське князівство.

Про внутрішні відносини країни в тому часі є неповні і суперечливі відомості. Із листів Юрія видно, що при ньому засідала рада, до складу якої входили найвидатніші бояри, представники адміністрації (суддя княжого двору, воєводи, які були начальниками земель), галицький єпископ [6].

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві олігархи на чолі з боярином Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до Польського королівства, Волинь -- до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати [1, с. 39].

Таким чином, Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь -- Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

2. Державотворчі традиції та їх розвиток у князівстві

Головою і найвищим представником влади у Галицько-Волинських землях був князь. Він об'єднував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову гілки влади, а також монопольно володів правом вести дипломатичні відносини. Намагаючись стати абсолютним «самодержцем», князь постійно перебував у конфлікті з боярським оточенням, яке прагнуло зберегти свою незалежність і перетворити монарха на власний політичний інструмент. Посиленню князівської влади також заважали дуумвірати князів, дроблення удільних земель та втручання іноземних держав. Хоча монарх мав право приймати рішення одноосібно, він інколи скликав боярські ради «думи» для вирішення важливих політичних питань. Ці ради набули постійного характеру з початку XІV століття, остаточно заблокувавши «самодержавство» князя. Це стало визначальними у поступовому занепаді князівства.

Княжа центральна адміністрація складалася з призначеним ним бояр. Вона була досить диференційована, мала ряд спеціальних звань, таких як урядник княжого двору -- «дворський», оберігач княжої печатки -- «печатник», головний секретар -- «писець», управляючий княжими угіддями -- «стольник» та інші. Проте це були радше титули ніж посади, оскільки їх обіймачі часто виконували доручення князів не пов'язані з їхніми прямими адміністративними обов'язками. Тобто, у Галицько-Волинському князівстві не існувало ефективного чиновницького апарату, а спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена. Це було характерною рисою більшості середньовічних держав Європи [3, с. 64].

До кінця XІІІ століття регіональна адміністрація була доручена удільним князям, а з початку XІX століття, у зв'язку з перетворенням удільних князівств Галицько-Волинської держави на волості, княжим волосним намісникам. Більшість намісників добиралися і призначалася князем з бояр, а інколи -- з духовенства. Окрім волостей, княжі урядники направлялися до міст і крупних міських районів.

Устрій міст у XІІ -- XІІІ століттях був такий самий, як і в інших землях Русі, -- з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на одиниці оподаткування -- сотні і вулиці, з міською радою -- вічем. В цей період міста належали безпосередньо князям чи боярам. У XІV столітті, з проникненням до руських земель магдебурзького права, ряд міст, серед яких Володимир і Сянок, прийняли новий напів самоврядний устрій на чолі з війтом.

Судова влада була з'єднана з адміністративною. Судівництво в особливо важливих справах проводив сам князь. Зокрема, судові князя підлягали великі бояри. Роман Мстиславич засудив на вигнання, «загнав», бояр Кормильчичів «за їх невірність». Боярин Жирослав за свої інтриги був покараний вигнанням і конфіскацією земель. Данило провів суд над Доброславом і наказав його ув'язнити. Мстислав Данилович покарав берестян за їх «коромолу», накладаючи на них окремі данини. Інколи князь доручав боярам і службовцям розслідувати вчинені злочини. Так, Данило вислав печатника Курила на слідство у справі зловживань бояр в Бакоті, а дворського Андрія послав у Перемишль покарати бунтівного єпископа. В XIV столітті дворський заступав князя у судівництві, як це видно із його титулу судді княжого двору.

Нижче судівництво виконували тивуни. Так, згадується 1211 рік у Галичі «тивун шюмавинський», а з 1255 року є звістка, що жителі Возвягля «схопили тивуна і не дали йому тивунити».

Деякі дані про устрій княжого суду містять джерела пізнішого часу -- XIV -- XV ст. (1401 рік) галицький суд визнав за Кіндратом Борсничем із Вашичина землю «у той граници, поколя кнізь Лев уїхал». «Руська правда» застосовувалася у судівництві галицько-волинських земель. В судівництві XV ст. на території Галичини зустрічаються риси, які можна вважати залишками давнього княжого суду. Окремий суд мали міста на магдебурзькому праві. У грамоті для сяноцького війта Бартка вказувалося: «З штрафу, що надходить від суджених осіб, два денарії мають приходити за правом нам (князеві), третій же денарій призначається Барткові, його нащадкам і спадкоємцям». До суду війта не вільно втручатись нікому із княжих службовців та слуг. Церква користувалася своїм церковним правом і судом.

Основою княжих фінансів була феодальна експлуатація населення, яке платило данину натурою або грішми. Вище було згадано, що Данило роздав міста боярам і воєводам -- «і було у них багато харчів», очевидно, з данин, які надходили від жителів. У грамоті Володимира Васильковича є дані про те, що жителі міста Кобрина давали «дань», а жителі села Городла «побір» і «татарщину». Точніші відомості є про «ловче», яке Мстислав Данилович настановив у Бересті: жителі давали по два «лукна» меду, по дві вівці, по 15 десятків льону, по 100 хлібів, по 5 цебрів вівса, по 20 курей -- рахуючи із сотні; горожані платили 4 гривні кун. Ятвяги давали дань чорними куницями та «білим сріблом».

Непрямою податтю було мито, яке сплачували купці. Митниці були в Холмі, Городлі і Володимирі та в Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Такі ж митні пункти існували, очевидно, і на інших торговельних шляхах. Митники крім мита вимагали для себе сукна або інших товарів. Угорський король Людовик у листі Дмитру Дядьку вимагав, щоб галицькі митники «на місцях ваших мит» не брали від угорських купців «надмірного мита, а таке, яке платять купці з Польщі та інших країн». Зберігся тариф митних оплат на шляхах з Торуня до Володимира та Львова.

Згадка про прибутки від «коломийської солі» може свідчити, що в Коломиї збирали оплату від вивозу солі, певно також подібні оплати стягалися і при інших солеварнях Підкарпаття.

На які потреби використовувалися фінансові засоби, джерела не дають точних даних. Знаємо лише, що доходи із «коломийської солі» мали йти «на роздавання оружникам», тобто на утримання важкоозброєних полків війська.

Виникає питання, якими платіжними засобами користувалося і населення країни, і княжа влада. Літописи свідчать про те, що в руках заможної верхівки зосередилися значні засоби благородних металів. Так, галицький боярин Судислав, потрапивши до угрів, «перемінився у золото, тобто дав багато золота і відкупився». Великими запасами золота і срібла володіли галицькі князі. 1122 рік - за відпущення Володимира Ростиславича поляки мали одержати 20 тис. гривень срібла -- дорогоцінним срібним посудом. Володимирко Володарович кілька разів відкуплювався сріблом і золотом від наступу своїх ворогів: 1144 рік - Всеволоду Олеговичу дав «за труд» 1400 гривень срібла, у 1150 році перекупив угорських воєвод, «дав їм багато срібла»; 1152 рік - знову вислав угорським вельможам «великі дари -- золотом і сріблом та золотим і срібним посудом». Ярослав Осмомисл заплатив найманому польському війську 3000 гривень срібла.

Але основою для торгових розрахунків служили гроші, такого самого вигляду, як і в інших землях Русі.

В першу чергу це були «гривні кун». Володимир Василькович у своєму заповіті жінці, даруючи їй с. Березовичі, відзначає, що дав за нього 50 гривень кун та сукно і «броні дощаті». Мстислав Данилович серед данин, які встановив у Бересті, накладає на жителів міста 4 гривні кун. Гривня кун -- це одиниця грошової лічби. Крім того, гривнями називали, як і раніше, злитки срібла встановленої ваги і форми [6, с. 132].

Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право та церковне право. Ще в умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.

У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

Довгий час у Галицько-Волинському князівстві існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах і тому не дійшла до нас. Пізніше норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях Руської правди, застосування норм якої фактично не відрізнялося від застосування їх в Київській Русі.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда . Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався Сінодальним (бібліотека Сінода), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук).

Руська Правда -- найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу.

Охорона приватної власності -- одна із призначень Руської Правди. Так, згідно з статтею 71 за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф в 12 гривен. Це означало перш за все захист самого принципу приватної власності, на який здійснював замах порушник. В Руській Правді знайшов своє відображення процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Кр. Пр. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого стада, то (статті 41, 42) він визначався також місцем здійсненого злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля). Спадкове право формується і розвивається в результаті встановлення приватної власності. В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося велике значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того ж класу. Вже договір Русі з Візантією 911 p. розрізнював спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплене в Руській Правді.

Злочин і кара згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в Руській Правді. В цій законодавчій пам'ятці злочини називаються "образою", під якою розуміють будь-який злочин проти суспільного світу, що виявився перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків. Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа, перш за все феодала, майно, звичаї. Об'єктивна сторона злочину була ще недостатньо виражена, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин. Суб'єктами злочину не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Убивати рабів заборонялося, що відображало зацікавленість феодалів в збереженні від знищення їх челяді.

Захисту майна, особливо феодалів, в Київській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій. Багато в Руській Правді говориться про крадіжку -- татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно з статтею 13 Коротка Правда (статя 34 Поширена Правда) передбачалися штрафи за крадіж коней, зброї, одежі. Метою покарання були відплата і відшкодування збитків. Як право-привілея кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян.

На розвиток права як Київської Русі, так і Галицько-Волинського князівства певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича, які були найбільш поширені на Галицьо-Волинській землі.

Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів, майна від злочинних посягань. В церковному ж Статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, в гаях, біля води, про чародійство. В церковних статутах також, містилися норми, які охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них відносилися: умикання, пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, розпута (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, організація масового пошибання дівиць, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в будинок нової дружини без розлучення із старою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата із сестрою, свекра із невісткою, одночасне співжиття із двома сестрами, двох братів з однією дружиною, мачухою та ін. Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на "десятину" -- своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Діяв ще такий вид права, як князівське законодавство, яке існувало у вигляді грамот, договорів, уставів, прав. Юридичних грамот князів збереглося дуже мало, в тих що збереглися йшла мова про надання певних торгових привілеїв деяким купцям, надання містам Магдебуржського права.

Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, але головним чином це були юридичні норми, які встановлювали певні привілеї. У договорах князів ми зустрічаємо постанови публічного, міжнародного та приватного права. Прикладом можуть бути договори галицьких князів Андрія та Лева з Пруським орденом хрестоносців від 1308-1316 рр., Юрія ІІ 1325-1327 рр. , в яких довічно встановлюється оборонно-наступальний союз України (в особі Галицько-Волинського князівства) та Прусського ордена проти Литви, Польщі та татар. Особливістю цих договорів є те, що в них крім підписів князя, є підписи представників Боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр, що їх засвідчили.

Зі зміною у ХІІ-ХІV ст. політичної і економічної ролі міст, розквітом ремесел, заселенням їх іноземцями - хозарами, греками, вірменами, поляками, болгарами, євреями, арабами, німцями, скандинавами, вони починають отримувати певні привілеї. Першими їх отримали німці з введенням в кінці ХІІІ ст. німецького (магдебурзького права) у Володимирі. Назва цього права пішла від назви міста Магдебург, якому в 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування.

Магдебурзьке право виводило німців з-під юрисдикції місцевої адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Норми цього права регулювали управління містом, суспільно - правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів. Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників. Варто сказати, що міста з магдебурзьким правом поділялися на дві групи: міста, де мала чинність магістратська управа і, міста з управою ратушною. Ратушними містами і містечками керували війти і два, три бурмістра, які виконували функції королівських чи князівських намісників. Магістрат складався з двох колегій -- лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами. Члени магістрату називалися лавниками і радниками. Місця в магістратах посіли най заможніші. Магістрат дбав про стягнення податків з млинів, броварень, гончарень та ін.

Судові функції, зокрема по карних справах, виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові. Бурмістри і радці теж входили до складу магістратського суду.

Суд за магдебурзьким правом фактично відмінний від адміністрації, рада зосереджувала в своїх руках і суддівські і адміністративні функції. Щодо апеляції, то можна зазначити, що вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст магдебурзьким устроєм. Так для Галичини і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом. Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи, його призначав король, або місцеві старости. Бурмістрів, радців, лавників треба було вибирати з місцевого населення - православних або католиків.

В Україні діяла та частина магдебурзького права яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковський підкреслював, що "Магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і змінювали його". Одним із перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Привілей цьому місту на німецьке право було надано в 1339 році грамотою князя Юрія ІІ Болеслава. Вся грамота складена за зразком існуючих документів магдебурзького права. Міщани цього міста на 15 років були звільнені від податків і отримували інші пільги. Пізніше магдебурзьке право було надано іншим містам: Львову (1356 рік) і Камьянець-Подільскому (1374 рік) [4, с. 98].

Отже магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей.

3. Історична доля галицько-волинської держави та її місце в державно-правовій історії України

Галицько-Волинське князівство (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae, «королівство Галичини і Володимирі», «королівство Русі»; 1199--1349 роки) -- південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності, що захиталася в період феодальної роздробленості Русі. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини щодо державного устрою, правових основ, системи управління державою й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим, у переломний момент історії вони зберегли в українців почуття культурної та політичної ідентичності, забезпечили подальший розвиток руської етнічної спільності і зберегли при цьому етнографічні регіональні особливості.

За своєю класовою сутністю Галицько-Волинська держава була феодальною, а за формою - єдина держава з двірсько-вотчинною системою управління, на чолі якої стояв монарх - великий князь.

Сформований в Галицько-Волинській державі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас. Разом із формуванням і розвитком Галицько-Волинської держави складалося і продовжувало розвиватися право Давньої Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою права є Руська Правда. В той же час вона являє собою одну із найважливіших пам'яток середньовічного права.

Право Галицько-Волинської держави, як і Київської Русі в цілому, створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті - “звичаєвому праві”, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося.

Право Галицько-Волинського князівства було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас. Магдебурзьке право закріплювало привілеї іноземних майстрів, які оселялися в українських містах, церковне право - привілеї церкви і священиків.

Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття -- також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь -- Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

Список використаних джерел

1. Історія держави і права України: Хрестоматія. - К., 1992 р.

2. Історія України. Під редакцією В.А.Смолія. - К., Альтернативи, 1997 р.

3. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984 р.

4. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996 р.

5. Розов В. Українські грамоти XІV - першої половини XV ст. - К., т. 1, 1928 р.