Воєнно-політичні концепції урядів та стратегія армій України у 1917–1921 років

Воєнно-політичні концепції урядів та стратегія армій України у 1917-1921 рр.

У статті, на підставі архівних документів, мемуарних матеріалів, висвітлено аналіз формування бойової діяльності сухопутних військ українських армій в добу визвольних змагань 1917-1921рр. Проаналізовано воєнно-політичні концепції урядів України у сфері військового будівництва, показана їхня роль в українському державотворенні, вплив на хід війни та окремих стратегічних операцій політики національних державних утворень Української та Західно-Української Народної Республіки. Одним з перших і найавторитетніших дослідників даної проблеми був визначний військовий теоретик, генерал пруської армії Карл Клаузевіц (1780-1831). На основі вивчення досвіду більше 130 війн і походів XVI-XIX ст. він написав низку військово-історичних праць. У своїй головній книзі “Про війну” генерал зробив важливий висновок, що “війна є знаряддя політики; вона неминуче повинна носити характер останньої… Ведення війни у своїх основних рисах є сама політика, яка змінила перо на меч, але від цього не припинила мислити за своїми власними законами” [1, с. 387].

Власне Клаузевіц вперше сформулював важливі принципи стратегії війська у битвах, кампаніях і війнах взагалі: максимальне напруження всіх сил; зосередження найбільших сил на напрямку головного удару; несподіваність, швидкість і рішучість дій, енергійне використання досягнутих успіхів. Суттєвим внеском ученого у військову теорію було визначення ролі моральних факторів для досягнення перемоги.

Аналіз бойової діяльності сухопутних військ українських армій в добу визвольних змагань 1917-1921 рр. теж засвідчив потужний вплив на хід війни та окремих стратегічних операцій політики національних державних утворень: Центральної Ради, Української та Західно-Української Народної Республіки. Така думка знаходить підтвердження в ряді наукових праць, присвячених історії УНР, ЗУНР та їх армій, зокрема в грунтовних монографіях С.Макарчука "Українська республіка галичан" (Львів, 1997), М.Литвина "Українсько-польська війна 1918-1919 рр." (Львів, 1998) [5], Л. Шанковського "Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія" (Львів, 1999) [4]. Короткий аналіз військових операцій УГА проти білогвардійських військ міститься у праці М. Литвина й К. Науменка “Історія ЗУНР” [12]. Значний внесок у дослідження доби національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. зробили науковці української діаспори. Спроба схематично окреслити їх перебіг, виділити основні етапи й головні військові операції було зроблена у роботі Лозинського М. "Галичина в рр. 1918-1920 (Відень, 1922) [9], а також у більш пізніх працях Капустянського М. "Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році" (Мюнхен, 1946) [13] та Мишуги Л. "Похід Українського війска на Київ" (Вінніпег, 1966).

Разом з тим, на часі постало дослідження воєнно-політичних концепцій урядів періоду Української національно-демократичної революції до формування регулярних і боєздатних збройних сил, як гаранта національної державності та їх впливу на стратегію в боротьбі за незалежність молодої суверенної держави. Цк і є метою даної статті.

Передусім зауважимо, що політичні концепції урядів України, особливо керівництва Центральної Ради, у сфері військового будівництва завдали великої шкоди утворенню регулярного і боєздатного українського війська та вплинули на їх стратегію в боротьбі за незалежність молодої національної держави. Якщо політичний провід ЗУНР на чолі з президентом Національної Ради Є. Петрушевичем і прем'єр-міністром К. Левицьким внаслідок агресії з боку Польщі змушений був відмовитися від сподівань на багатообіцяючі декларації В. Вільсона й з перших днів приходу до влади розпочати створення регулярної 100-тисячної Галицької Армії, то Центральна Рада під впливом політиків-автономістів на чолі з М. Грушевським і В. Винниченком по суті відмовилася від формування повноцінних збройних сил, що не вписувалися в їх політичну концепцію існування автономної України у складі Російської Федерації. Виступаючи на шпальтах “Робітничої газети”, малодосвідчений голова уряду В. Винниченко писав: “Не своєї армії нам треба, а знищення усіляких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!” [2, 17 квітня].

Іншим було ставлення до війська в Східній Галичині. Проте, створивши достатньо сильну Галицьку Армію, уряд ЗУНР від початку українсько-польської війни визначав її стратегію, керуючись перш за все політичними прагненнями, часом не враховуючи ситуацію на фронті. Показовим прикладом служить операція з метою звільнення Львова від поляків 11-13 січня 1919 р. Президент Є. Петрушевич поставив завдання командуванню армії повернути столицю ЗУНР до 18 січня, коли за участю української делегації в Парижі відкривалася міжнародна мирна конференція. На його думку, ця перемога значною мірою підняла б авторитет і престиж уряду ЗУНР й сприяла б визнанню Антантою Української держави.

Спроба визволити Львів без ретельної підготовки лобовою атакою не вдалася. “Українці не могли досягнути в цій офензиві ніякого успіху, бо до неї не підготувались і наступ на Львів був узагалі не під силу Українській Галицькій Армії, - слушно відзначали галицькі військові історики Б. Гнатович і О. Думін. - Львова безпосередніми атаками зайняти було неможливо. Поляки, хоч чисельно в ньому і слабші, могли під захистом мурованих будівель міста з успіхом боронитися. Зайняти Львів можна було тільки стратегічним маневром, що відтяв би сполуку столиці від заходу, себто здобувши шлях Перемишль-Львів. На додаток останню офензиву Начальна команда УГА повела на вимогу Директорії УНР, щоб осягами на фронті можна було добитись успіхів на Мировій Конференції” [3, с. 494].

Між тим чимало командирів Галицької Армії, зокрема, командувач бойової групи “Хирів”, згодом 3-го корпусу полковник А. Кравс, наполягали головний удар завдати на Перемишль і зайняти лінію р. Сян, що привело б до повної блокади Львова й неминучої капітуляції його польського гарнізону. Лише таким чином, наголошував учасник тих подій, колишній старшина УГА Лев Шанковський, можна було досягти успіху. “Здобуття Львова мало б величезне морально-політичне значення, але стратегічно воно не вирішувало війну з Польщею. Могла вирішити польсько-українську війну капітуляція Львова, яка могла наступити внаслідок здобуття Перемишля, осягнення лінії Сяну й тим самим відрізу Львова від усіх джерел постачання й допомоги з заходу” [4, с. 100].

Варто зауважити, що впродовж майже усієї війни уряд нав'язуав Сухопутним силам своєї армії стратегічне завдання будь-якою ціною зайняти Львів й таким чином - хибну концепцію позиційної оборонної війни на усьому 300-кілометровому фронті. Була по-суті відкинута пропонована штабом Галицької Армії на чолі з полковником Є. Мишківським концепція маневреної війни, наступальна стратегія. Саме для можливості ведення наступальних стратегічних операцій під його керівництвом армія перейшла на нову структуру: корпус-бригада-курінь, яка відповідала стратегії маневреної війни й була набагато ефективнішою, про що свідчать наступальні стратегічні операції Вовчухівська (лютий 1919 р.) й особливо Чортківська (червень 1919 р.). Проте втручання політичного проводу звело їх успіхи нанівець. Характерним прикладом була Вовчухівська операція на її першому етапі 17-25 лютого 1919 р.

Вже на нараді 12 лютого в Ходорові за участю президента Є. Петрушевича й командування армії, корпусів і бригад точки зору щодо її стратегії, вибору напряму головного удару розділилися. Під впливом політичного проводу командарм генерал М. Омелянович-Павленко опрацював план, який передбачав визволення Львова. Щоправда, на відміну від пропозицій деяких членів уряду, не лобовим ударом, а шляхом його блокування: ударом на Городок-Судову Вишню перерізати залізницю Перемишль-Львів, а потім атакувати місто із заходу. Лише полковник А. Кравс із групою старшин наполягали після виходу на залізницю вести наступ на захід - на Перемишль й уникнути штурму галицької столиці з її 15-тисячним польським гарнізоном. Але цей план було відкинуто [5, с. 327-328].

Перша фаза операції розвивалася успішно. Вже 18 лютого українські війська вийшли на залізницю й обірвали усілякий зв'язок Львова з Перемишлем, власне з Польщею. Серед частин львівського гарнізону і польського населення розпочалася паніка. Відкинувши ворожі контратаки, галицькі бригади закріпилися на зайнятих позиціях й готувалися до продовження наступу. Однак в цей момент із Ставки Галицької Армії поступив наказ припинити бойові дії у зв'язку з перемир'ям.

Як згадував генерал Омелянович-Павленко, 18 лютого він отримав телеграму від місії Антанти, яка на чолі з французьким генералом Бертелемі виїжджає до Львова і вимагає припинити бойові дії на фронті, щоб дати їй можливість зав'язати переговори з українцями. Хоча голова місії погрожував у випадку відмови санкціями Антанти, командарм рекомендував урядові Голубовича не давати згоди й наполягав продовжувати успішно розпочату операцію. “Не треба доводити, - писав він у спогадах, - що самий факт можливості переговорів дуже шкідливо відбивався на наших намірах. Але уряд не знайшов можливим відмовити відпоручникам держав-переможців” [6, с. 144].

Відтак, наступальна стратегічна операція була обірвана в момент її найбільшого успіху, й у Ходорові, а згодом у Львові розпочалися переговори про перемир'я. “Вже від самого початку цих переговорів було зрозуміло, що місія Антанти не є об'єктивна і підтримує поляків… Запропонований антантською місією акт перемир'я, - наголошував М. Дольниць¬кий, - означав, що галицькі українці повинні були покинути майже половину своєї державної території, а крім цього мали ще добровільно зректися цінного дрогобицького нафтового району. Само собою, що відповідь української делегації мусила бути лише негативною” [7, с. 438].

Нав'язане Антантою перемир'я більш ефективно використало командування польських військ, яке перекинуло на галицький фронт резерви й зосередило для контрудару близько 36 тис. жовнірів і офіцерів у групах “Схід” і “Буг”. Відтак на другому етапі Вовчухівської операції (7-18 березня 1919 р.) полякам вдалося завдати сильного удару українським військам, які продовжували вперті атаки Городка, щоб звідти розгорнути наступ на Львів та виконати наказ політичного проводу - будь-якою ціною визволити столицю. В результаті потужним контрударом противнику вдалося не лише повернути втрачені позиції, але й значно потіснити частини 1-го і 3-го галицьких корпусів. “Зі зламанням нашої березневої офензиви, - визнавав тодішній начальник штабу армії і виконуючий обов'язки військового міністра полковник В. Курманович, - що була кульмінаційним пунктом нашої активності, ставав ворог з дня на день сильнішим, а тим самим перебирав теж і ініціативу в оперативних акціях. Він мав за собою Антанту і її допомогу під кожним оглядом” [8, с. 3-4].

Слід додати, що уряд ЗУНР та президент Є. Петрушевич продовжували беззастережно покладатися на справедливі рішення Антанти, й Паризької мирної конференції зокрема. Внаслідок надмірного оптимізму закінчилися провалом переговори 27 березня у Хирові за участю американського генерала Ф. Й. Керна. На них була знову відкинута як неприйнятна демаркаційна “лінія Бертелемі”, яка давала шанс зберегти ЗУНР бодай на половині її території та достатньо сильну 100-тисячну Галицьку Армію до кращих часів. Політичний провід не врахував нової стратегічної ситуації, що вимагала нових рішень. Якщо в лютому під час успішного розвитку Вовчухівської операції українці були переможцями, то тепер вони були по суті переможеними й під реальною загрозою втратити Галичину повністю. Маючи за собою підтримку Антанти й глав держав-переможниць, керівництво Паризької мирної конференції, представник Польщі в Хирові А. Скарбек слушно попереджав: “Коли ж ви тепер не підете на перемир'я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера (60-тисячне об'єднання, яке формувалося тоді в Парижі. - П.Т.) і тоді викинемо вас із Галичини” [9, с. 88].

За підрахунками Л. Шанковського, до середини травня 1919 р. Й. Пілсудський, який багато уваги приділяв галицькому фронтові, зосередив проти Галицької Армії величезні сили: 84 тис. вояків, з них 60 тис. бойового стану, які мали 1000 кулеметів, до 350 гармат, 10 панцирних поїздів і 8 ескадр авіації. Сухопутні війська Галицької армії їм значно поступалися. Вони мали 35,6 тис. багнетів і шабель, 400 кулеметів, до 200 гармат та 5 бронепоїздів. Автор зауважує, що українці мали обмежену кількість набоїв і снарядів для гармат. Отже, в цій ситуації слід було, наголошує Шанковський, обирати відповідну стратегію подальшої боротьби [10, с. 148-149].

Проте, навіть за таких складних умов, усвідомлюючи реальну загрозу поляків, Начальна Команда розробила перспективний стратегічний план ведення подальшої війни: зосередити свої Сухопутні війська на південному крилі фронту - за Дністром, де побудувати міцну оборону для продовження війни. “Район за Дністром, а ще більше Карпати, - писав один з авторів плану В. Курманович, - був дуже пригідний до ведення затяжних, упертих боїв, чого найкращим доказом приклади зі світової війни. Армія могла скоротити свій теперішній фронт на одну третину, а зліквідувавши Окружні Команди із запасовими кошами і приділеними відділами на північ від Дністра, могла неабияк скріпитися фізично і матеріально”. Маючи в тилу дружню Чехословаччину, уряд ЗУНР зміг би перекинути з Італії десятки тисяч полонених в часи світової війни галицьких вояків, а також можливість придбати озброєння. Тобто армія змогла би суттєво зміцнитися. Водночас поляки виходили на Збруч, де вступали у збройну боротьбу з більшовицькими військами. Власне саме для цього Антанта й надавала потужну допомогу Польщі. “Антанта і Польща, - продовжував В. Курманович, - числилися зі скорою ліквідацією нашого фронту, щоб мати вільну руку проти більшовицької загрози Європи. При нашім плані поставала зовсім нова ситуація. УГА висмикнулася незліквідована і стоїть за Дністром чи в Карпатах, та є чинником, з яким усякий мусів числитися” [11. с. 448].

Але політичний провід ЗУНР, а найбільш доклався прем'єр-міністр Голубович, відкинув план військовиків. Більше того, невдовзі були усунені з посад його автори: В. Курманович і М. Омелянович-Павленко. У результаті, в середині травня поляки розгорнули широкомасштабну наступальну операцію й відтіснили Галицьку Армію спочатку в трикутник на південь Тернополя, а в середині липня - за Збруч. Політика проводу ЗУНР й вимоги до армії “все або нічого” привели до втрати незалежності української держави. Ігнорування стану геостратегічної і військової ситуації й використання армії для вирішення політичних прагнень без урахування важливих факторів обернулися відчутними поразками стратегічних операцій Галицької Армії і, що найбільш важливе і болюче, поразкою в українсько-польській війні 1918-1919 рр.

Чи не найбільш показовим прикладом впливу політичної концепції на стратегію бойових операцій Сухопутних військ був наступ об'єднаних армій УНР і ЗУНР на Київ-Одесу у серпні 1919 р. після переходу Галицької Армії за Збруч.

Приєднання цілком боєздатної і загартованої у битвах з поляками 50-тисячної Галицької Армії провід УНР, а особливо Симон Петлюра, зустріли з неприхованим задоволенням. Адже 30-тисячна Армія УНР була затиснута радянськими військами в районі Кам'янця-Подільського, де знаходився уряд республіки. “На допомогу нам прийшли брати-галичани, - писав у наказі 22 липня Головний Отаман. - Вони залишили свої оселі, відходячи під переважною силою ворога; але прийшли на наш терен, як то належить дисциплінованій армії й свідомій у правоті свого діла і своїх змагань” [12, с. 222].

Військово-політичний провід УНР розбудував грандіозні стратегічні плани щодо використання об'єднаних українських армій. Один із його авторів генерал М. Капустянський виклав його на широкій нараді 30 липня в Кам'янці-Подільському за участю військових представників Франції, Англії та США. “Головний Отаман і українське командування сподівалося, що Антанта і Денікін досить зорієнтувалися в стратегічно-політичній ситуації, взяли на увагу наслідки Великої війни і революції, - писав він пізніше. - Тому командування мало надію, що Українську армію буде вжито, як активний чинник у боротьбі на проти більшовицькому фронті, а Лівобережжя і Правобережжя - як базу для наступу”. План передбачав, що Денікін із своєю Добрармією поведе наступ на Москву у напрямку Харків-Курськ-Орел. Українська ж - після звільнення Правобережжя діє у напрямку Київ-Чернігів і забезпечує ліве крило Добрармії. Польська армія наступає через Гомель на Брянськ-Москву. Якщо українські армії одержать від Антанти зброю і військову техніку, Україна могла би розгорнути армію до 500 тис. вояків і забезпечити самостійне існування [13, с. 93-96].

Об'єктивно аналізуючи вказаний план, чимало авторитетних істориків, зокрема, В. Кучабський, М. Дольницький, Б. Гнатович, А. Кравс, Л. Шанковський та інші, вважали його фантастичним, який не враховував тодішню військово-політичну ситуацію. Насамперед, константував В. Кучабський, - “В цьому часі Україна не належала вже до ніяких тогочасних політичних систем Європи… і через те ніхто не рахував вже тоді на неї, як на корисного для себе союзника. І вже під ніякою умовою вона не могла від Антанти дістати якоїсь підтримки. Антанта поклала вже тепер усі надії лише на Денікіна. Україна була вже тоді з закордонно-політичного боку засуджена на загладу”[14, с. 456].

Проте, на початку серпня Головний Отаман і командування Армії УНР розробили план стратегічної операції, згідно з яким головним напрямком визначено Київ. Головною мотивацією, за свідченням генерала О. Удовиченка, було те, що “з політично-національного боку захоплення Києва, як столиці України, давало повне моральне задоволення для війська й громадянства”. Допоміжний удар невеликими силами завдавався у напрямку Одеси, де оперували незначні сили 14-ї радянської армії, наполовину розкладені повстанським рухом. “З стратегічного боку одеський напрямок не давав жаданих вирішальних результатів у боротьбі з Червоною Армією”, - підсумовував генерал Удовиченко [15, с. 97-98].

Зовсім іншої точки зору щодо стратегії боротьби на Правобережжі влітку 1919 р. дотримувалися воєначальники Галицької Армії. Хоча вони теж піддавалися впливу політичного проводу ЗУНР, але більш сміливо відстоювали свої плани й погляди на ситуацію. Отже, нове командування на чолі з генералом М. Тарнавським розробило три варіанти їх для Галицької Армії: 1. Відновити бойові дії з метою визволити Галичину, для чого відбити у поляків коридор Чортків-Станіславів-Калуш-Лавочне з виходом до Чехословаччини. Згодом перекинути з Італії 20 тис. галичан і розгорнути бої з поляками. 2. Взяти участь у поході на Київ, проти чого виступали генерали Тарнавський і Курманович, оскільки - попереджували вони - армія опиниться в оточенні трьох фронтів - більшовицького, денікінського і польського (що й сталося згодом). 3. Розгорнути наступ усіма силами на Одесу, Миколаїв, Херсон, де знаходилися незначні сили більшовиків. Через Одесу отримати зв'язок із Заходом, а головне, повернути з Італії щонайменше 20 тисяч українських вояків. При цьому враховувалося, що на півдні України діяли десятки повстанських загонів, зокрема, отаманів Зеленого, Шепеля, Крука, Волоха, Ангела, Сокола, з якими встановлювалися дружні відносини.

Цей багатообіцяючий план підтримувала вся Начальна Команда. Його палким прихильником був генерал А. Кравс. "Я заявлявся наступом в напрямі Одеси й вияснив, що тільки через Одесу можемо осягнути зв'язок зі світом", - писав він у спогадах. При цьому генерал слушно зауважував, що слід використати вигідно для себе похід Денікіна на Москву і загострення відносин між Польщею і радянською Росією. Відтак, якщо Петлюра поведе Армію УНР на Москву, слід Галицькій Армії діяти у напрямку Одеси [16, с. 10].

Безумовно, без Галицької Армії С. Петлюра ніколи не наважився би на Київську операцію. Крім того, вона була чисельною, мала сучасну структуру, досвідчених командирів, а головне - національно свідоме, патріотично налаштоване, дисципліноване стрілецтво. Її Сухопутні війська крім піхоти включали 40 гарматних батарей, причому артилерія була одним з кращих родів військ. Дещо слабшою була кіннота: бригада в 3-му корпусі та полки в інших. Армія мала частини бронемашин і бронепоїзди. Проте, як наголошував учасник тих подій та походу на Київ Л. Мишуга, ще перед операцією чимало старшин не вірили, що коли навіть об'єднаним арміям вдасться оволодіти Києвом (це видавалося цілком можливим), утримати столицю під ударами червоних і особливо військ Добрармії буде неможливо. Він відзначав, що на нарадах за участю вищого командування і урядів УНР та ЗУНР більшість висловлювалася проти походу на Київ. Однак Головний Отаман скористався владою і віддав наказ про його здійснення [17, с. 125-126]. Тодішній начальник штабу армійської групи генерала А. Кравса, яка, виконуючи наказ вищого командування, успішно просувалася вперед і 31 серпня оволоділа Києвом, полковник В. Льобковіц звертав увагу на те, що, розгортаючи наступ на Київ, політичне керівництво УНР не вживало ніяких заходів щодо владнання відносин з денікінським корпусом генерала Бердова, який теж наступав на Київ, й таким чином зіткнення з ним було неминучим. Отже, визволивши Київ від червоних, генерал А. Кравс змушений був залишити його під тиском переважаючих сил денікінців. А вже у вересні в українців з'явився новий, денікінський, фронт. Щоправда, вступивши в збройну конфронтацію з українськими арміями, досить досвідчений стратег генерал Денікін допустився фатальної помилки, оскільки піддався впливу політичної концепції - не допустити існування незалежної України й знехтував реаліями воєнно-стратегічної ситуації. Це стало одним із факторів, які спричинилися до його поразки у війні з Москвою.

Отже, Київська наступальна операція об'єднаних українських армій закінчилася поразкою. Більшість військових істориків вважають винним у цьому політичний провід УНР - Директорію на чолі з С. Петлюрою. Він “не узгоджував політичних міркувань і планів з вимогами, - відзначав колишній начальник штабу корпусу Б. Гнатович. - Директорія переперла похід на Київ із політичних міркувань, щоб чимдуж заволодіти столицею краю. Тим часом стратегія вимагала чогось іншого. Похід на Київ був із стратегічного становища щонайменше дуже небезпечним підприємством, з огляду на загрозу з обох крил фронту та на відоме всім вороже ставлення добровольців до української держави. Після втрати Києва, коли ясні стали наміри військ Денікіна, стратегія вимагала, щоб перекинути армію на захід та залишити большевиків і денікінців одних проти одних” [18, с. 566].

Між іншим, ці думки збігаються з іншим перспективним планом галицьких воєначальників відтягти армію на південь і залишити поляків у збройному протистоянні з більшовиками влітку 1919 р.

Підсумовуючи аналіз впливу політики, зокрема, політичного проводу національних державних утворень доби Української революції, на хід визвольних війн і окремих стратегічних операцій, відтак на воєнну стратегію взагалі, можна зробити висновок, що цей фактор часто ставав визначальним для результатів бойової діяльності збройних сил молодих держав у боротьбі за незалежність.

Водночас слід відзначити, що така практика була притаманною для багатьох держав та їх армій. Історія війн, зокрема ХХ століття, має багато прикладів тому, як політична доцільність визначала стратегію бойових дій збройних сил. Причому результати стратегії могли бути як негативними, так і позитивними. Так, у своїй книзі “Моє життя” колишній голова Реввійськради РРФСР Лев Троцький відтворив боротьбу навколо планів розгрому Добрармії Денікіна восени 1919 р. всупереч пропозиції Леніна скерувати головний удар Червоної Армії з Царицина на Ростов-Кавказ. Оскільки він проходив по території антирадянськи налаштованого донського козацтва, Троїцький обрав напрямок Вороніж-Харків-Ростов через Донбас. “Ми першим ударом відрізали добровольців від козаків і, залишивши козаків у стороні, зосереджували головні сили проти добровольчої армії… Селянське й робітниче населення в цій полосі було цілком на боці Червоної Армії. Просуваючись в цьому напрямку, Червона Армія входила б, як ніж у масло” [19, с.432].

Дійсно, ця операція закінчилася успіхом більшовицьких військ. Зовсім протилежний результат мала наступальна стратегічна операція Червоної Армії на Варшаву влітку 1920 р., яка мала чітко виразну мету відверто політичного характеру - перенесення більшовицької революції на Захід. “Необхідно посилити натиск для найскорішого розгрому білогвардійської Польщі й надання допомоги польським робітникам і селянам у справі створення радянської Польщі”, - писав Троцький командуванню фронтів. Водночас командування 1-ї Кінної армії - С. Будьонний і К. Ворошилов телефонували делегатам II конгресу Комінтерна (19 липня-7 серпня 1920 р.), що не вкладуть шаблі у піхви до тих пір, доки червоні прапори не будуть майоріти над Варшавою, Берліном, Парижем і Лондоном” [20, с. 312].

В остаточному результаті радянські війська зазнали болючої поразки в боях під Львовом, Варшавою, Замостям, й Москва втратила великі території, зокрема Західну Україну і Західну Білорусію. “Помилка стратегічного розрахунку в польській війні, - визнавав пізніше Троцький, - мала величезні історичні наслідки. Польща Пілсудського вийшла з війни несподівано зміцненою. Навпаки, розвитку польської революції було завдано жорстокого удару. Кордон, встановлений за ризьким договором, відрізав Радянську республіку від Німеччини, що мало в майбутньому виняткове значення в житті обох країн” [21, с. 437].

Чимало крупних військових операцій збройних сил держав, що воювали, були прямо або посередньо пов'язані з політичною доцільністю у роки Другої світової війни. Показовим прикладом була Сталінградська битва. Німецькі військові історики й безпосередні її учасники свідчать, що удар на Сталінград улітку 1942 р. був допоміжним. “Головне завдання літньої кампанії, - аналізує план і директиву верховного командування вермахту від 5 квітня 1942 р. генерал Ганс Дьорр, - полягало не в захопленні Сталінграда, а в завоюванні Кавказу з його нафтовими промислами”.

Проте, у ході розвитку стратегічної операції, з виходом групи армій “Б” до Сталінграда, внаслідок амбіційних планів Гітлера, пов'язаних з назвою міста, цей напрямок стає головним. Відтак, поразка німецьких військ і блискуча перемога Червоної Армії виявилися історичними подіями, які переломили хід війни. “Для Німеччини битва під Сталінградом була найбільшою поразкою в її історії, для Росії - її величезною перемогою. Під Полтавою (1709) Росія домоглася права називатися великою європейською державою, пізніше генерал Дьорр [22, с. 15-18].

Варто відзначити, що в ході радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. було чимало прикладів спричиняли великі людські втрати. Зокрема, Київська стратегічна наступальна операція 3-13 листопада 1943 р., яка була проведена поспіхом з метою визволити столицю України до свята Жовтневої революції 7 листопада й коштувала життя 30569 солдатам і офіцерам 1-го Українського фронту. Берлінська наступальна операція і штурм нацистської столиці по суті лобовим ударом військами 1-го Білоруського фронту маршала Г. Жукова та її зайняття до свята 1 Травня 1945 р., а також намір випередити союзників, обійшлося втратою в останні дні війни 352475 вояків, з них 78291 полеглими [23, с. 196, 220].

Між іншим, коли головнокомандувачу військами в Європі генералові Д. Ейзенхауеру штаб доповів, що Берлінська операція може обійтися його військам близько 100 тисяч вбитими й пораненими, він категорично від неї відмовився і, поступаючись престижем, залишив штурм Берліна радянському маршалові Жукову. Так само він вчинив на початку травня 1945 р., повідомивши Москві, що 4 травня скеровує 3-тю армію генерала Патона на Прагу. Але радянське командування не погодилося з його планом визволити американськими військами столицю Чехословаччини, і Ейзенхауер відмовився від свого наміру. В результаті Празька наступальна операція 6-11 травня 1945 р., коли війна практично закінчилася, обійшлася Українським фронтам втратою близько 50 тисяч воїнів [24, с. 300].

На жаль, численні негативні приклади втручання політичного керівництва в бойову діяльність армії й її стратегію, не стали повчальними для керівництва, зокрема СРСР, яке примушувало війська Радянської армії виконувати не властиві їй функції. З метою досягнення політичних завдань - нав'язування іншим народам радянської системи, або порятунку прокомуністичних режимів - Сухопутним військам Збройних Сил СРСР довелося проводити бойові операції 1956 р. в Угорщині (2260 вбитих і поранених), 1968 р. в Чехословаччині (втрати - 194), 1979-1989 рр. в Афганістані (безповоротні втрати - 13833 та санітарні - 466425 воїнів) [25, с. 397-398, 405].

Висновок

Історія цивілізації ще раз аргументовано доводить, що збройні сили завжди були і є важливим чинником державотворення та становим хребтом існування держави, а боєздатна регулярна армія - її неодмінний атрибут і надійний гарант безпеки. Повчальним прикладом цього досвіду стала Українська національно-демократична революція, відновлення державності та героїчна збройна боротьба нашого народу за незалежність у 1917-1921 рр., яка переконливо довела, що тільки національні вишколені збройні сили спроможні захистити суверенну державу, а спроби замінити їх нерегулярними напіввійськовими формуваннями неминуче призведуть до втрати державної незалежності та територіальної цілісності. І вирішення питань, як військового, так і загальнодержавного характеру в першу чергу залежить від керівництва держави, парламенту і коаліційного уряду, того, наскільки їм вистачить міжнародного і фінансово-господарського досвіду, політичної толерантності у вирішенні соціальних, національних і політичних питань державотворення.

Список використаних джерел:

1. Клаузевиц К. Т. 2. - Москва, 1936. - 313 с.

2. Робітнича газета. - Київ, 1917.

3. Гнатевич Б., Думін О. Українська Галицька Армія // Історія українського війська, 4-те вид. - Львів, 1992. - С. 462-535.

4. Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. - Львів, 1999. - 396 с.

5. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919. - Львів, 1998. - 488 с.

6. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. - Київ, 2002. - 457 с.

7. Дольницький М. Антанта в українсько-польській війні в 1918-1919 рр. // Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. Т. 1. - Вінніпеґ, 1958. - С. 435-450.

8. Курманович В. Відворот за Збруч // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1934. - Ч. 5. - С. 3-4.

9. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Відень, 1922. - 228 с.

10. Шанковський Л. Вказана праця.

11. Курманович В. Відворот УГА за Збруч. Сторінка з нашої історії // Українська Галицька Армія. Т. 1. - С. 445-450.

12. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1995. - 368 с.

13. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. - Кн. 2, ч. III. - Вид. 2-ге. - Мюнхен, 1946. - 200 с.

14. Цит. за: Дольницьким М.. Українська Галицька Армія в боях з більшовиками // Українська Галицька Армія. Т. 1. - С. 451-468.

15. Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил. 1917-1921. - Вінніпеґ, 1954. - 176 с.

16. Кравс А. За українську справу. Спомини. - Львів, 1937. - 99 с.

17. Мишуга Л. Похід Українського Війська на Київ // Українська Галицька Армія. Т. III. - Вінніпеґ, 1966. - С. 124-134.

18. Гнатевич Б. Об'єднані українські армії // Історія українського війська. - С. 536-568.

19. Троцький Л. Моя жизнь. - Москва, 1991. - 620 с.

20. Волкогонов Д. Троцкий. Политический портрет. В 2-х кн. - Кн.. 1. - Москва, 1992. - 412 с.

21. Троцкий Л. Моя жизнь…

22. Дёрр. Поход на Сталинград. - Москва, 1957. - 138 с.

23. Гриф секретності снят. Потери Вооруженных сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах. - Москва, 1993. - 415 с.

24. Эйзенхауэр Д. Во главе союзных войск // Вторая мировая война в воспоминаниях. - Москва, 1990. - С. 437-527.

25. Гриф секретности снят…- С. 397-398, 405.