Главная
Коллекция "Otherreferats"
История и исторические личности
Благодійність в Україні ХІХ-ХХ ст.
Благодійність в Україні ХІХ-ХХ ст.
Етапи розвитку традицій благодійності в Україні, аналіз поступового формування як у державних структурах, так і в самому суспільстві ідеї залучення громадськості до доброчинної діяльності. Вивчення філантропічної діяльності А. Шептицького і волонтерства.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 05.01.2010 |
| Размер файла | 30,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
15
ВСТУП
Розвиток традицій благодійності в Україні, як і в будь-якій іншій країні, тісно пов'язаний з її історією. Коріння української благодійності можна знайти ще у Київській Русі, у християнській вірі, в козацькому та братському минулому. Коли з останньої чверті ХVIІІ ст., за часів правління імператриці Катерини ІІ, українське суспільство остаточно стало складовою загальноросійського, втративши залишки громадських свобод, самоуправління, воно мало підпорядковуватися загальноімперській системі управління соціальними процесами у країні. Самодержавна влада намагалася повністю підпорядкувати собі громадське життя в імперії. З кінця XVIII ст. благодійність в Україні поступово видозмінюється від церковно-громадської до державно-громадської. Під керівництвом держави, яка визнала власну соціальну відповідальність, організуються форми утримування окремих соціально незахищених груп людей, зміцнюються традиції громадської доброчинності там, де цілі влади та суспільства збігалися. Відповідно фінансування соціальних програм здійснювалося державою, церквою, різними громадськими організаціями й приватними особами. У 1775 р. Катериною II були створені Прикази громадської опіки, на які покладалося піклування про відкриття та утримання лікарень, богаділень, сирітських та робітних будинків, будинків для душевнохворих. Ідея залучення громадськості до доброчинної діяльності поступово формувалась як у державних структурах, так і в самому суспільстві.
ЗАРОДЖЕННЯ БЛАГОДІЙНОСТІ ТА ЇЇ РОЗВИТОК
Русь дохристиянська
У повсякденнім житті під добродійністю ми розуміємо - прояв уваги до людей, не здатних себе забезпечити необхідним для існування, надання їм допомоги в збереженні й організації своєї життєдіяльності, матеріальна й духовна підтримка.
Зачатки добродійності, як у Росії, так і в інших країнах, з'являються ще в язичеські часи, коли окремі особи, або групи, змушені були годувати й одягати нужденних. Ця допомога носила примітивні форми, не була організованої й регулярною. Поява державності практично мало що змінило, тому що в основі добродійності як і раніше лежали почуття - жалю, родинний або сусідський борг і т.п.
Багато істориків відзначають, що слов'янські народи славилися гуманним відношенням до одноплемінників і навіть колишнім ворогам. Так, С.М. Соловйов відзначає, що всі західні мандрівники звеличують гостинність слов'ян, їх пестливість, обходження з полоненими, які в слов'ян не рабствували все століття, як в інших народів, а після закінчення певного строку минулого вільні або вернутися до своїх, або залишитися жити між слов'ян як друзів.
Офіційно початок добродійності зв'язують із 911 г., коли був підписаний договір князя Олега із греками, який містив у собі взаємні зобов'язання про викуп росіян і греків, де б вони не перебували, і відправлення їх на батьківщину. По своїй суті цей договір містив у собі моменти соціальної роботи й був першим свідченням турботи держави про громадянах.
Формування духовності слов'ян, розвиток культури проходив також під впливом діяльності просвітителів Кирила й Методія, що створили в IX столітті алфавіт. Він з'явився однієї з найважливіших передумов становлення самобутньої слов'янської цивілізації, тієї особою духовності росіян, що відрізняється схильністю до добра, справедливості.
Хрещення на Русі
Дійсним поштовхом у розвитку добродійності стало прийняття християнства в 988 г.. Проявляючи гнучкість і користуючись підтримкою князівської влади, Православна Церква досить швидко поширила свій вплив у Київській Русі.
1. Князь Володимир, перший росіянин князь-християнин, був яскравим прикладом найвищого заступництва над бідними, жебраками й убогими. У його особі об'єдналася особиста й державна добродійність. Прагнучи закріпити свою діяльність, додати їй більш-менш організований характер, Володимир Червоне Сонечко, Хреститель видає Статут, який доручав духівництву в особі патріарха й церкви допомагати нужденним. Князь Володимир за милосердя й нищелюбие був прилічений до лику святих.
2. Починання Володимира продовжив його син Ярослав Мудрий, заснувавши училище на 300 людей, яке було першим справжнім навчальним закладом у Росії. Однак найбільше він прославився як укладач першого письмового зводу законів, іменованого "Росіянці Правдою". У ньому втримувалися статті й соціального характеру, що було ново для молодих держав Європи.
Так, в XXXI главі виражений прояв турботи про підростаюче покоління. Якщо до прийняття зводу законів проблема спадкування вирішувалася старшими братами шляхом застосування сили стосовно молодшого, то після - права молодших були захищені ("Двір батьківський завжди без розділу належить молодшому синові").
У Західній Європі дане соціальне питання не було вирішено, у результаті чого сформувався особливий клас лицарів-розбійників, в основному з молодших дворянських синів, вигнаних і позбавлених спадщини.
Взагалі, закони Ярослава щодо піклування над дітьми дуже гуманні для тих часів. Наприклад, в XXXII главі розглядалися розв'язки проблеми при розділі спадщини між дітьми одного батька, але різних матерів, а також проявлялася турбота про вдів. Щоб уникнути сирітства, Ярослав велів передавати дітей найближчій родичці батька при повторнім заміжжі їх матері.
Таким чином, "Російська Правда" затвердила в собі основи соціальної політики: 8 статей з 37 присвячені проблемам дитячої захищеності. Багато наступних законів на Русі були звернені до зразка "Російської Правди".
3. Онук Ярослава Мудрого, Володимир Мономах створив перше у своєму роді моральне повчання, звернене до молодшого покоління.
Але життя того часу сприяло розвитку жебрання, бродяжництва. "Церковні й богодільні люди" були по суті професійними жебраками, які утворювали навколо церков і монастирів цілі поселення. Собори й церкви мали своїх "штатних" жебраків - по 10-12 людей, які одержували милостиню грішми.
Благодійність ХІХ-ХХ ст.
Період ХІХ-ХХ ст. характерний початком формування цивілізаційної системи соціального захисту за зразком розвинених країн (Англії, Німеччини, Франції) із властивими ним системами соціального страхування й пенсійного забезпечення. 23 червня 1912 р. був прийнятий закон "ПРО страхування від нещасних випадків", який став певному кроком у розвитку соціального забезпечення робітників У Росії починала формуватися система соціального страхування від нещасних випадків на виробництві; була система обов'язкової соціальної допомоги: допомоги з випадку пологів, на похорон, по втрати годувальника у випадку виробничої травми; працювали численні благодійні організації, а приватна добродійність мала загальне визнання. У порівнянні із західними країнами рівень соціальної захищеності був дуже низок, а чисельність інвалідів по виробничих причинах і кинутих напризволяще долі була досить висока.
Для справи опіки початку XIX ст. була характерна участь особливих благодійних фондів, створених членами імператорського дому. Цей етап став часом розробки організаційних і економічних основ масового благодійного руху в Росії. Одним з перших проявів філантропічної активності можна вважати виникнення Відомства установ імператриці Марії (1797). Це була велика відомча комплексна установа, діяльність якої носила подвійний характер: благодійний і навчально-виховний. У 1828 р. засновується Маріїнський знак відзнаки бездоганної служби в установах Відомства імператриці Марії. Ще одним кроком на шляху до активізації благодійності стало створення у 1802 р. іншого великого напівдержавного об'єднання - Імператорського людинолюбного товариства. У 1900 р. йому були підпорядковані 225 установ, у діяльності брали участь 8 тис. чоловік, на доброчинні справи та потреби товариства витрачено близько 2,5 млн руб., допомогу надано майже 200 тис. чоловік. До 60-х років XIX ст. громадська і приватна благодійність розвивалася повільно. Тільки з 1862 р. дозвіл на відкриття установ був наданий Міністерству внутрішніх справ, що значно скорочувало формальності. Після реформи 1861 р. і створення земств кількість доброчинних об'єднань значно зростає. Благодійність, залишаючись релігійним обов'язком, стає суспільно-громадською діяльністю. Різні прошарки населення поступово залучаються до благодійного руху, який стає багатоукладним та різноманітним. У другій половині XIX ст. засновано 95% всіх благодійних товариств і 82% благодійних закладів імперії. Крім двох уже названих найбільших самостійних центрів благодійності активні позиції починають займати з 1867 р. Тривалий час діяльність численних добродійних установ ніяк не координувалась. У 1909 р. був створений Всеросійський союз установ, товариств і діячів з суспільної і приватної опіки, який поставив собі завданням упорядкування та об'єднання благодійної діяльності по всій Росії. У березні 1910 р. цим Союзом у Петербурзі був скликаний перший з'їзд діячів з суспільної і приватної опіки. У 1910 р. в Росії діяли 4762 благодійних товариства і 6278 благодійних закладів. Тільки 25% всього бюджету благодійності складали кошти державної скарбниці, земств, міст та станових установ, а 75% - кошти приватної благодійності. Розмах, якого набула благодійність у кінці XIX - початку ХХ ст., перевершив, за визнанням сучасників, усі сподівання. Великим центром благодійності був Київ, що безумовно пояснювалось багатими історичними традиціями міста у справі піклування про ближніх. Крім самостійних благодійних спілок у Києві діяли філіали різних всеросійських об'єднань. Помітну роль у громадському житті Києва другої половини XIX-початку XX ст. відігравало Благодійне товариство. Засноване у 1834 р. за приватним почином київських жінок для допомоги бідним, воно ставило за мету допомагати неімущим та убогим "опікою у будинках бідних, вихованням дітей на повному утриманні товариства, роздачею грошової допомоги, одягу, їжі, хліба і наданням різних занять". Для цього товариство утримувало дешеві квартири та їдальні, будинки опіки, пансіони, швейну та ремісничу школи; нерухоме майно оцінювалось майже в 3 млн руб., а щорічні витрати досягали 150 тис.руб. У 1891 р. за участю графині С.Ігнатьєвої була заснована безплатна лікарня, ліки видавалися також безплатно, а будівля була зведена коштом М.А.Терещенка. Благодійна допомога охоплювала в основному такі групи нужденних: дітей і підлітків; дорослих працездатних; дорослих непрацездатних та інвалідів; хворих; престарілих. Принципи благодійності успішно втілювалися общинами, об'єднаними за віросповідною (національною) ознакою. Благодійна діяльність висунула низку подвижників, відомих вітчизняних філантропів (Терещенки, Бродські, Дегтярьов та ін.). Однак, після 1917 р. благодійність була визнана соціальним явищем класового, перш за все, буржуазного суспільства. В СРСР благодійна діяльність стала вважатися непотрібною, її змінила державна система охорони здоров'я та соціального забезпечення. Громадська благодійність була ліквідована до 1923 року, а до 1928 р., була ліквідована і церковна благодійність. Підґрунтя для зміни ситуації в СРСР стосовно благодійності з' явилося лише наприкінці 1980-х років. Економічна ситуація в Радянському Союзі почала погіршуватися. Держава не могла підтримувати всіх своїх громадян. На ситуацію справили негативний вплив Чорнобильська аварія 1986 р. та Спітакський землетрус 1987 р. Радянська влада починає лояльніше ставитися до благодійних зусиль своїх громадян. Поступово поняття “милосердя” (стан душі) та благодійність (діяльність на благо іншим) сплітаються. “Займатися милосердям” стає новою модою в інтелігентському середовищі. В 1987 р. відбувається всесоюзна акція милосердя: вся країна збирає для вцілілих після Спітакського землетрусу теплі речі. В 1988 р. Горбачьов "дає добро" на створення товариства милосердя "Ленінград" і подібні товариства починають реєструватися по всій країні. Так розпочинається відродження благодійності на майбутньому пострадянському просторі. В 1990 році перші представники радянських благодійних організацій вчаться за кордоном. Розпочинається потік гуманітарної допомоги. 16 липня 1990 р. Україна прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона була ухвалена 355 голосами з 385 зареєстрованих того дня депутатів. «Проти» проголосували лише четверо. Але ця декларація була лише проголошенням намірів. 9 жовтня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські організації". 1991 р. економічна ситуація в країні остаточно погіршилась. Різко зменшився притік добровольців до благодійних організацій. Був прийнятий закон "Про підприємців та підприємницьку діяльність" . Проте, новим підприємцям було ще не до благодійності: відбувався процес первинного накопичення капіталів. Тим часом 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України як самостійної Української держави. Акт проголошення незалежності, а також винесення його на загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-політичні організації. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90% виборців, які брали участь у голосуванні (76% дієздатних громадян), схвалили незалежність України. Так були відкриті нові сторінки відродження традицій благодійності в українській незалежній державі
Приватна благодійність в Україні. Філантропічна діяльність Андрія Шептицького
Меценатами українського народу у ХІХ - поч. ХХ ст. виступили великі підприємці та землевласники, інтелігенція та духовні особи. Особливо було розвинуте благодійництво серед греко-католицького священства, яке стало захисником національної ідеї та кращих українських традицій.
Здавалось би, витоки філантропічної діяльності слід шукати в ментальності древніх слов'ян, для яких характерні милосердя та доброчесність, зумовлені розкішною природою, помірним кліматом, мирним родом занять. Розвитку благодійницьких тенденцій сприяла також християнська релігія з її вченням про людинолюбство та спасіння душі завдяки милостині. Молода держава Київська Русь сприйняла християнство, як спрагла земля краплини дощу. Проте витоки меценатства знаходяться окрім того в самій природі людини, природній схильності до добра, прагненні до підтримки нужденного та обездоленого.
1. Багатьма добродійними справами уславилася родина Терещенків - українських промисловців та землевласників. На благодійність вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба - “прагнути до громадських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
2. Особливу вагу у сфері соціальної допомоги вразливим категоріям населення з боку приватних осіб мала діяльність сімейства Т. Ханенка, М. Дегтярьова, С. Могилевцева, Т. Гладинюка, Л. Бродського та ін. Завдяки зусиллям Г.М. Гелеловича, промисловців і фінансистів Ізраїля Бродського та його синів Лазаря та Лева Бродських, Ф.Д. Василевського та багатьох інших, виникали великі дитячі санаторії в Євпаторії, лікувальні установи на Одеських лиманах, протитуберкульозні санаторії в Криму та під Києвом. На кошти Лазаря Бродського був створений Бактеріологічний інститут Товариства боротьби з інфекційними хворобами, який відіграв велику роль у захисті населення від епідемій. В основному на гроші Лева Бродського у Києві побудовані лікарня Товариства надання допомоги хворим дітям та лікарня для хронічно хворих дітей.
Щоб запобігти хворобам, підтримати беззахисних і найбільш вразливих, створювалися притулки для дітей-сиріт, богадільні для старих, немічних і самотніх. Зокрема, купець М.П.Дегтярьов на свої кошти здійснив будівництво багатокорпусної богадільні в м. Києві, яка давала достойний притулок сотням старих і хворих. Г.П. Гладинюк пожертвував свою велику київську садибу для влаштування в ній лікарні для хронічно хворих, надавши, крім того, понад 70 тис. карбованців на її сучасне за тодішніми часами обладнання, комплектування й утримання. Його ж коштом обладнано дитячий притулок на Байковій горі.
3. Благодійницькою діяльністю займалися український педагог, письменниця, активний громадський діяч періоду української революції С.Ф. Русова. Ніжним серцем вона відчула горе й кривду народу, серед якого жила і так полюбила його, що стала найкращою донькою України. Опіка над жіноцтвом і дітьми завжди були в полі її неослабної уваги. Жіночі товариства різних країн, поважні особи, і серед них Андрей Шептицький, надсилали на ім'я Русової кошти на допомогу дітям і жінкам. В еміграції Софія Федорівна багато часу і сил віддала організації і притулку для дітей емігрантів.
4. Благодійництвом уславився також відомий вчений, творець української національної історії Михайло Сергійович Грушевський. На власні кошти він заснував у Києві будинок під школу імені свого батька.
5. Національна інтелігенція жертвувала значні суми грошей для створення вищих шкіл. Зокрема, так був створений Харківський університет - перший університет на українських землях.
6. У досліджуваний період варто детальніше розглянути благодійницьку діяльність греко-католицького священства Галичини. У 1816 р. канонік Іван Могильницький (1777 - 1813), при покровительстві митрополита Михайла Левицького, заснував у Перемишлі “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних”, метою якого було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою. Візитації вищих духівників і, зокрема, Михайла Левицького показали велике прагнення населення до здобуття освіти. Однак цього бажання для відкриття шкіл було замало. Треба було мати підготовлених для роботи в школі вчителів. І тому в 1817 р. приймається рішення про відкриття в Перемишлі дяко-вчительського інституту. Витрати на навчання і утримання вихованців інституту повністю покривалися за рахунок церкви і жертводавців. Пізніше єпископ І.Снігурський за власні кошти закупив і подарував дяко-вчительському інститутові село Новосілки під Кальварією з тим розрахунком, щоб доходи з цього села йшли на щорічне утримання 24 вихованців.
Проте всіх перевершив своєю благодійністю Великий митрополит Андрей Шептицький.
ФІЛАНТРОПІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ А. ШЕПТИЦЬКОГО
Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької гілки нашого народу з 1901 по 1944 рр. - Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам'янець-Подільський Андрей Шептицький був без сумніву, найвидатнішим діячем української національної церкви ХХ ст., найяскравішою особистістю серед українців цього періоду. Бувши великим патріотом України, Митрополит Андрей надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, російською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами. Неперевершеною була і благодійницька діяльність Великого Митрополита.
Слід відзначити, що Митрополит Андрей ніколи не відокремлював служіння Богові від служіння своєму, українському, народові, вважаючи таким чином, головну мету свого життя двоєдиною. Він повсякденно розбудовував кожну ділянку суспільного життя, клав ті цеглинки, які потрібні для побудови потужного державного організму.
Проповідуючи християнське милосердя, митрополит здійснював дієві заходи в цьому напрямку. В одному з листів до матері Андрей Шептицький писав: “Для мене, місіонера, нема і не може бути ні однієї чужої ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом”.
Протягом свого життя Великий Митрополит допомагав культурним установам - “Просвіті”, “Сільському господареві”, Науковому товариству ім. Шевченка, “Рідній школі”, “Пластові”, опікувався заснуванням Національного музею, Богословської академії, Земельного банку гіпотетичного, Народної лічильниці, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині.
Усіх його добрих справ (як ініціатора доброчинних акцій, жертводавця, мецената тощо) годі перерахувати. Ведучи дуже скромне чернече життя, архієрей віддавав усі прибутки з митрополичих осідлостей і свого родинного маєтку на народні цілі.
Щороку своїм коштом утримував двадцять бідних юнаків і двадцять дівчат, допомагаючи їм здобути найрізноманітнішу освіту. У Львові й нині живе чимало людей, які в життєво скрутні моменти скористалися матеріальною допомогою митрополита. Ось один спогад.
“Пані Стефа, що мешкає у Львові, розповіла, як митрополит допоміг їй здобути освіту. Була дуже здібною у дитинстві, але походила з незаможної селянської родини. Так, коли настав час продовжувати навчання у гімназії, у батька забракло на це коштів. Про скрутне становище дізналася дирекція польської гімназії і, будучи зацікавленими, щоб якомога більше українських дітей ополячувалося через систему польської освіти, запропонували безкоштовне навчання. Батько погодився, та про це випадково дізнався парох сусідньої греко-католицької церкви і порадив звернутися по допомогу до митрополита. Батько поїхав до Львова. На прийом до владики, виявляється, було дуже легко потрапити. З великою увагою поставився А.Шептицький до цієї справи, довго розмовляв з батьком про селянські проблеми, про цьогорічний урожай та інші болючі теми людини, яка приїхала з села. І як результат цього візиту - навчання доньки в гімназії сестер Василіянок.
Дуже примітивними і стереотипними є наші уявлення про навчання у таких закладах. А виявляється, що навчання дітей було поставлено на рівень освіти в передових європейських країнах. Викладали там монахині, які здобували вищу освіту в Сорбонні та інших університетах Європи і вчили дітей не лише святого письма, а й світських наук - гуманітарних і точних...”
Постійним і неперервним було піклування Великого Митрополита про сиріт. За безпосередньою його участю були відкриті притулки для сиріт, організовувалося вивезення хворобливих дітей з міста в село. Зворушує і такий факт. 1921 р. серед дітей поширилась трахома. Обстеження виявило, що 70 з них є хворими. Дітей треба було ізолювати, але приміщення не було. І тоді ізолятор влаштували в кімнатах митрополичої палати.
На честь повернення А.Шептицького на батьківщину з російського ув'язнення (вересень 1917 р.) українська громадськість у Львові зібрала 312 тис. крон для заснування “Фонду ім. Митрополита Андрія гр. Шептицького для українських сиріт”. Зворушений митрополит дякував за такий доказ любові до його особи, і не приховував задоволення, що саме на таку благородну мету львів'яни зробили пожертву. Він сказав, що доля сиріт дуже турбує його і що зі свого боку прилучиться до збільшення цього благодійного фонду (пожертвував 890 тис. крон). Проте, бувши дуже скромним, не рекомендував називати фонд своїм іменем.
Турбувався він і про малечу від народження. Заснував “Порадню Матерів” на Янівськім передмісті Львова у закупленому та утриманому ним будинку “Дитячі Ясла”.
Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що його діяння торкнулися практично кожної української родини в Галичині, але не тільки в Галичі, а й в багатьох інших регіонах України і за її межами і незалежно від приналежності до релігійної конфесії. Недаремно І.Франко називав його українським Мойсеєм.
Філантропічна місія Великого Митрополита викликала закономірну ланцюгову реакцію в усього свідомого українського громадянства. Кожен - від неграмотного селянина до професора університету - скільки міг, добровільно жертвував на українські захоронки, сиротинці, гімназії та фахові школи. Бо твердо вірив: тільки йдучи шляхом слуги божого митрополита Андрія, тільки безкорисно творячи добро в ім'я свого ближнього, можна досягнути справжнього щастя для себе, своїх дітей і для всього українського народу.
Проте слід відзначити не лише благодійну діяльність Митрополита Шептицького. Як правило, духовні особи поєднують філантропічні функції з вихованням. Вони є одночасно і соціальними працівниками, і педагогами.
Питання виховання молоді та її опіки Шептицький ніколи не випускав з поля зору. У “Слові про вчителів” - в одному з перших своїх послань до пастви, будучи єпископом у Станіславі, він заповідав: “Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других. Учіть не оглядатись на поміч роду та краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного буття”
У своїх посланнях до вірних А.Шептицький закликав, щоб усі вони давали приклад християнського життя, любові до свого народу, правдивого патріотизму. він писав: “У християнських народів нема більш виховної сили над силу Церкви. Вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які роблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина... Поза церквою є ще інституції, що є добрими школами громадських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добровільні об'єднання і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм”.
Як бачимо, А.Шептицьким чітко визначені основні чинники соціального виховання, що дає нам підставу зарахувати його до перших соціальних педагогів Галичини. Отже, в ХІХ - поч. ХХ ст. в Україні знайшла своє продовження приватна благодійність, що мала місце в усі часи і в усіх народів, а в українців знаходить своє особливе вираження.
ВОЛОНТЕРСТВО
У 1859 році виник волонтерський рух. Саме тоді і виникла ідея створення організації, яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу - Червоного Хреста. До XIX ст. Волонтерство сприймалось, як військова справа, а волонтери - романтичні юнаки, які прагнули за покликом серця піти в бій за чужу незалежність і обов'язково далеку екзотичну країну.
Волонтерство - це діяльність, спрямована на допомогу іншим, яка здійснюється не заради грошей та матеріальної користі. В основу добровільності волонтерів покладена здатність безкорисливо й анонімно виконувати роботу на благо інших людей.
Історія доброчинства в Україні та Росії, налічує більше ніж 100 років. На Русі завжди були люди, які безкоштовно давали допомогу хворим та нужденним.
В період Радянського Союзу, коли благо держави ставилось вище блага окремої людини, поняття доброволець мало яскраво виражене ідейно-патріотичне забарвлення: так називалася людина, яка добровільно визнавалася служити інтересам не окремих громадян, а партії, комуністичній ідеї, соціалістичній державі. В цей час поняття радянської людини, як громадянина передбачало наявність у неї суспільного навантаження: зокрема, це стосувалося пенсіонерів, комсомольців та комуністів, яке здійснювалося у формах шефства над дітьми, школами, ветеранами; наставництва над важковиховуваними, участі в суботниках, членстві у тимурівських загонах, добровільних народних дружинах.
Однак «волонтерство», на відміну від таких загонів як «суботники» та «тимуровці», які були створені за радянських часів, означає передусім діяльність на основі доброї волі. До того ж, волонтерська робота не обов'язково є безплатною. Наприклад, волонтери ДООН (Добровольці Організації Об'єднаних Націй), асоціації,яка була створена у 1970 р. і охоплює понад 130 країн світу, мають право на отримання матеріальної допомоги та страхування на випадок хвороби.
В Україні волонтерство також має свої корені. Як пише дослідниця історії Галичини Адріана Огорчак, «українці завжди опікувалися старими та немічними, вдовами, сиротами. Сильний допомагав слабшому. Великі справи робили разом. Чуйність, ніжність у взаєминах між людьми викликали захоплення у мандрівників, які приходили до нас із далеких країн». Усім відомі імена Костянтина Островського, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Михайла Грушевського, які не тільки були відомими політичними діячами, але й меценатами і благодійниками.
В Україні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Роботу волонтерів можна спрямувати на різні сфери діяльності людини: житлово-комунальну, охорону здоров'я, соціальну, творчу і т.д. Волонтерська робота активно застосовується в організаціях, які надають соціальні послуги вразливим категоріям населення.
Український народ після активного волевиявлення у 1991 році свого прагнення жити у незалежній, самостійній державі одержав унікальну можливість утвердити себе серед розвинутих цивілізованих країн світу. Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке має базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20 тисяч. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.
Отже, можна зробити висновок, формування великого руху добровольців - є одним з важливих шляхів до продуктивної соціальної роботи в будь-якій державі. Нині спостерігається стрімке зростання попиту на волонтерську працю. З'явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства. Чимало зусиль для популяризації волонтерства докладають не тільки різноманітні громадські організації, а й державні структури. Діяльність Соціальних служб для молоді, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники - один з прикладів цього. Волонтерські служби при центрах соціальних служб для молоді поступово стали одним із напрямів державної молодіжної політики.
Подобные документы
Аналіз джерел благодійності в США кінця ХІХ — початку ХХ ст: релігії, ідей взаємодопомоги, демократичних принципів громадянського суспільства, індивідуалізму та обмеженої влади уряду. Відношення відомих американських філантропів до благодійності.
статья [20,7 K], добавлен 14.08.2017Аналіз особливостей економічного розвитку України впродовж 1990-х років. Характеристика формування економічної еліти та сприйняття громадянами економічної діяльності. Визначено вплив економічних чинників на формування громадянського суспільства в Україні.
статья [21,7 K], добавлен 14.08.2017Характеристика діяльності митрополита Шептицького, як реформатора української греко-католицької церкви. Розгляд результатів його праці над консолідацією та одностайністю священнослужителів. Аналіз причин непорозуміння між владою Польщі та А. Шептицьким.
статья [23,0 K], добавлен 07.08.2017Дисидентський рух як одне з найвизначніших явищ в українському суспільстві 60-х рр. ХХ ст. Причини появи дисидентсва, його прояви, основні цілі та задачі діяльності дисидентів в Україні. Мета релігійного та національно-орієнтованого дисидентського руху.
презентация [246,2 K], добавлен 25.02.2013Аналіз теорій існування та діяльності Світового уряду на основі сучасної джерельної бази і закритих документів. Історія виникнення та розвитку масонства в Україні. Характеристика функціонування орденів Святого Станіслава та Нащадків Б. Хмельницького.
реферат [31,1 K], добавлен 30.09.2010Наукова реконструкція, осмислення й комплексний аналіз процесу становлення й особливостей розвитку архівної науки в Україні. Розгляд і вивчення різних технологій збереження документів. Характеристика основних методів зберігання документів і їх опис.
курсовая работа [37,9 K], добавлен 03.05.2019Узагальнення поглядів Миколи Костомарова та Михайла Драгоманова на українську культуру як цілісність в її історичному розвитку. Визначення особливостей впливу дослідників на формування національної ідеї та вирішення проблем державотворення в Україні.
статья [22,0 K], добавлен 18.12.2017Боротьба за владу з Центральною Радою. Радянська влада в Україні в 1918 р. Повернення більшовиків на Україну в 1919 р. Впровадження політики "воєнного комунізму", складання однопартійної системи. Боротьба з Денікіним, формування державних органів влади.
контрольная работа [21,9 K], добавлен 25.01.2011Формування організаційних засад і корпоративних, усвідомлених інтересів пролетарського руху в Україні. Особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій. Створення центрів страйкової боротьби.
контрольная работа [36,1 K], добавлен 24.09.2010Встановлення більшовицької влади в Україні. Характерні риси та напрями соціальної політики держави у 1920-х рр. Головні проблеми та наслідки соціальних перетворень у суспільстві в Україні періоду НЕПу. Форми роботи системи соціального забезпечення.
статья [21,2 K], добавлен 14.08.2017
