Історична постать Б. Хмельницького

Житомирський державний університет ім. Івана Франка

Кафедра історії України

Реферат на тему:

«Історична постать Б. Хмельницького»

Студентки 103 групи

Інституту іноземної філології

Плясецької О.С.

Викладач: Максимов О.В.

Житомир 2007

План

Слово про гетьмана

Причини, які спровокували початок національно-визвольної боротьби в 1648 році

Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 - серпень 1657 р.р.)

Початок війни і перші перемоги

Білоцерківські турботи гетьмана

Пилявецька битва

Зборівський мир

Битва під Берестечком

Білоцерківський мир та його умови

Переяславська рада 1654 р

Статті Б. Хмельницького

Висновок

Список використаної літератури

В історії України постать Богдана (Зіновія) Хмельницького невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Б. Хмельницьким пов'язане становлення української держави, формування української нації. Його внесок в історію рідного народу полягає у визволенні придніпровських земель від ярма польських магнатів, збереженні мови і культури, будівництві української держави.

Досвідчений воїн і дипломат, визначний державний діяч, один з найосвіченіших людей свого часу, Хмельницький без сумніву, належить до плеяди найвидатніших постатей історії всіх часів.

Визначний політичний діяч і полководець Англії, сучасник Хмельницького Олівер Кромвель у своєму листі звертався до нього: «Б. Хмельницький, божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорізьких, пострах і викорінював польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста…»

У цьому, можна сказати історичному, визначенні гетьмана розкривається краса героїзму і велич подвигу славного сина України, легендарного воїна і патріота. Ніхто так, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ увічнив його образ у своїх невмирущих думах і піснях.

Саме в особі Хмельницького український народ дістав такого велетня духу, який ясно розумів історичну обстановку і бачив мету своєї діяльності в інтересах народу. І саме на народні маси, козацькі низи спирався він у здійсненні своєї мети - визволити український народ від поневолення, утворити українську державу.

Одним з організаторів повстання став Богдан Михайлович Хмельницький (27. 1595- 27. 1647). Він народився в Суботові, за іншими даними в Переяславі чи на Львівщині або ж в Чигирині, в сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького й козачки з Переяславського полку. Богдан успадкував від своїх батьків гордість і непокірливість, холодний розум, здатність прийняття оптимальних рішень, а ще - великі здібності до навчання. Початкову освіту здобув удома та в школі при одному з київських монастирів. Згодом, в шість років батько віддав Богдана на навчання до Львівської єзуїтської колегії, де він ґрунтовно вивчив латинську й польську мови, юриспруденцію, географію, та історію. Крім рідної української, польської, латинської, добре володів ще й турецькою, розумів по-татарськи. З молодих літ опанував військову справу. Не давали йому спокою і слава запорожців, що боронили свій край від татар та турків, ходили походами по Чорному морю, визволяли людей з неволі. Їхнім поводирем був славний Петро Конашевич-Сагайдачний. Він не раз бував у Чигирині. Знав і поважав Б. Хмельницького, тому коли довелося у 1618 р. йти йому на прохання польського короля Сигізмунда ІІІ на Москву, то він узяв з собою і Богдана.

Після повернення на Україну Богдан служив у кінній сотні свого батька і разом з ним у 1620 р. брав участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю поліг М. Хмельницький, а його син Богдан потрапив у турецький полон, звідки був викуплений у 1622 р. вірними козаками.

Згодом молодий Хмельницький вступає до Чигиринської козацької сотні, ходить у походи, набуває військового досвіду, займав посаду писаря реєстрового війська, а згодом - чигиринським сотником. У дипломатичних справах він, як писар Війська Запорізького, брав участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої. Повернувшись на Батьківщину, Хмельницький довідується, що Чигиринський підстароста Чаплинський заявив про свої права на хутір Суботів. Цей підстароста тероризував сім'ю, пограбував хутір, згубив найменшого сина Хмельницького, а інших дітей залякав погрозами. Дружина від гірких подій смертельно захворіла і померла. Особисте горе злилося з горем народу - це був зойк душі і Богдан Хмельницький кинув до народу заклик: «З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!»

У грудні 1647 р. він з сином Тимофієм подався на Запоріжжя. Тут 19 квітня 1648 р. був обраний козацькою радою гетьманом. Звідси звернувся до всіх знедолених виступити на боротьбу з панством.

У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Експлуатація народу панами та шляхтою була жорстокою. Богдан Хмельницький сказав: «Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів було не те, що позбавляти їх земної батьківщини, не те, що обтяжувати їх роботами, подібно до немилостивих фараонів, а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ».

Причини, які спровокували початок національно-визвольної боротьби в 1648 р.

Ускладнення соціально-економічної ситуації в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої.

Зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Посилення експлуатації селян за ради збільшення своїх прибутків, тому помітно зростає панщина. Внаслідок чого невпинно зростали натуральні та грошові податки.

Фільварково-панщинна система гальмувала розвиток капіталістичної кооперації, через що погіршилося соціальне становище народних мас.

Ускладнення і критичне становище у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася.

Селянсько-козацькі повстання першої половини ХVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формування психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку - в національну революцію.

Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 - серпень 1657 рр.)

За своєю суттю це була антифеодальна всенародна визвольна війна, головною рушійною силою якої виступало селянство, а потім силою і лідером - козацтво, яке вело за собою і всі інші стани феодального суспільства України. Ця війна була досить довготривалою, набула великого розмаху і мала рішучій характер. ЇЇ очолював видатний діяч і воєначальник Богдан Хмельницький.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі здобули блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням таємної угоди в Бахчисараї з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ, згідно з якою той зобов'язувався надати повстанцям військо (3 тис. чол.). Хан погодився на це тому, що знав про план антитурецької війни короля Владислава IV.

На нараді гетьмана з отаманами було вирішено відрядити Хмельницького з військом, яке складало 9 тис. козаків, а решта в бойовій готовності залишалась поблизу Січі на випадок необхідності. Від упійманих шпигунів Хмельницький дізнався, що проти нього йдуть два загони: один - суходолом, другий - водою, по Дніпру. 22 квітня гетьман виступив з Січі і підійшов до річки Жовті Води і балки Княжий Байрак, де й влаштував табір із возів. Турецьке військо йшло позаду Хмельницького, а прийшовши до річки стало окремо, у засідці. Бойові дії почалися 4 травня, коли за наказом Хмельницького невеликий загін татар вдарив у тил польського війська. Через запеклі сутички поляки вимушені були відступати. Передбачивши цей відступ, козаки вирили в ярах рови і канави, завалили дорогу стовбурами дерев і камінням, що зробило відступ неможливим. Це була перша блискуча перемога.

Богдан Хмельницький зі своїм військом рушив назустріч основним силам противника. Протягом 14-15 травня до Корсуня підійшли козацькі повстанські полки поділені на 4 підрозділи. Зі слів реєстрового козака, який був провідником польського війська, Хмельницький дізнався про плани поляків. Козаки організували засідку на їхньому шляху. Вони викопали рови, зробили шанці для своєї піхоти, а в лісі поставили артилерію. Заманивши польське військо в хащі, першими почали обстрілювати поляків татари. Далі вдарила із засідки козацька артилерія, а з шанців почала стріляти козацька піхота. Вороже військо було розчленоване, і кожна частина знищена окремо. Польська армія перестала існувати. Переможний шлях повстанців продовжувався.

Після корсунської перемоги Б. Хмельницький та Туганбей пішли на Білу Церкву. На цьому шляху козацьке військо зросло до 30 тис. чоловік.

Гетьман розіслав універсали, у яких звертався до селян і міщан із закликом братися за зброю.

У цей же час перед Б. Хмельницьким постала проблема стосунків між козаками й татарами. Туганбей став виявляти прихильність до поляків і без дозволу хана не хотів продовжувати похід. Татари, по-перше, захоплювали собі більшу частину здобутих воєнних трофеїв, по-друге, грабували українські міста і села. Це суперечило умовам союзу з Кримом. Козаки вимагали розриву угоди з татарами, але Хмельницькому потрібна була швидка татарська кіннота і конфлікт був залагодженим. Але кримський хан вступив у переговори з королем Владиславом ІV. На шляху до Криму татари спустошували міста й села України. Все це ускладнило ситуацію і змусило гетьмана почати переговори з поляками.

Перебуваючи в Білій Церкві, Б. Хмельницький вжив заходів до укріплення міста та організації розвідки по всій Україні. Він добре знав, що Польща формує нову армію з метою придушити повстання.

До вересня 1648 року визвольна армія Богдана Хмельницького вже нараховувала понад 80 тисяч чоловік і була готова вести подальшу боротьбу за праве діло всього народу.

На початку осені 1648 р. польсько-шляхетське військо зосередилося на Волині. Сюди ж у похід виступив і Б. Хмельницький. У цій лісистій, порізаній балками і р. Пилявкою місцевості гетьман вирішив отаборитися. Дещо пізніше підійшло татарське військо.

З метою оточення ворога Хмельницький вислав сильні загони на Волинь і Поділля, тримаючи головні сили в таборі. Польське військо підійшло під Старокостянтинів, де їх вогнем зустріла сильна козацька застава. Протримавшись день, козаки вночі несподівано залишили позиції. Цей відступ ворог витлумачив як панічну втечу. Але то був тактичний маневр Хмельницького з метою заманити ворога на свої оборонні позиції під Пилявці.

Перевагою повстанського війська було не лише вигідне для оборони місце, але й встановлена гетьманом сувора дисципліна.

Польське військо виступило в поле, аби чекати козаків на рівнині, порізаній кількома глибокими балками. Унаслідок неузгоджених дій польська кіннота вступила у бій раніше запланованого, почалася метушня, якою скористався Б. Хмельницький і кинув на польські шанці свої свіжі сили. Розбивши передові польські укріплення, козацькі полки наступали на польський військовий табір. Військова рада поляків вирішила відступати в бойовому порядку. Хмельницький посилив наступ, змусивши ворога покинути табір і втікати. Це була панічна втеча. Зброя, панцирі, артилерія й запаси пороху дісталися переможцям. Таким чином, Пилявецька битва була ще однією блискучою перемогою Б. Хмельницького. А відносна легкість перемоги - результат стратегічного плану полководця.

Пилявецька битва здійняла нову хвилю повстанського руху в Україні, зокрема в Галичині. Б. Хмельницький вважав необхідним підтримати ці повстання й послав бічними шляхами окремі полки. А сам з головною армією вийшов із Старокостянтинова в напрямку на Львів - через Збараж, Тернопіль, Зборів. Більше як 100-тисячне військо взяло захищений мурами й валами Львів у облогу.

Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за словами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило у путь».

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир'я під Замостям. Такий крок викликав багато суперечок. Очевидно гетьмана турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами помітною ставала і втома збройних формувань повстанців. Свою роль відігравали і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Ситуація ускладнювалась нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а військо воювати в зимовий період не було підготовлено. Також після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили татар повертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише незначна частина формувань Тугай-бея. Крім того у Польщі зберігався ще й досить могутній потенціал, і існувала загроза удару з боку Литви.

У листопаді українське військо обложило Замостя, а окремі козацькі полки дійшли аж до р. Вісла. Не розгортаючи великих бойових дій Хмельницький уважно стежить за ходом обрання нового короля Речі Посполитої. Обраний король Ян Казимир розуміючи, що Польща не готова до масштабної війни пропонує мир. До Польщі було відправлено козацьке посольство на чолі з Іваном Гирею. Універсалами король і гетьман сповістили своїм народам про мир.

23 грудня 1648 року Б. Хмельницький урочисто вступив до Києва. Між тим, польська сторона, використавши умови перемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649 р. розпочала наступ на українські землі. Потужні збройні формувалися із польського та литовського війська. Проте литовську армію зустріли білоруські повстанці, підсилені козацькими загонами. Військо Вишневецького було оточене під Збаражем. Польський король вирушив на допомогу оточеним, але гетьман не тільки зупинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати табір для оборони. Для польського війська назрівала подвійна поразка - під Зборовим і під Збаражем.

Проте у вирішальний момент кримський хан Іслам-Гірей зрадив Б.Хмельницького, так як становлення та зміцнення української державності не приваблювали татар.

Під тиском обставин Б. Хмельницький був змушений піти на укладання 8 серпня 1649 року Зборівського мирного договору. Договір декларував підтвердження «привілеїв» козакам і старшині, визначав 40 тисяч реєстру козацького війська, а шляхта могла повертатися до своїх маєтків. Для більшості селян відновлювалося кріпацтво, воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля.

У 1649-1650 рр. Б. Хмельницький займається великою державною діяльністю: він зміцнює козацьку адміністрацію, проводить адміністративно-територіальний поділ підвладної території на полки й сотні. Полковники, сотники мали на підвладних територіях військову, судову владу, контроль над фінансами, податками, охороною торгівлі і ремесел, налагоджувались дипломатичні зв'язки.

Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею і боротьба спалахнула з новою силою. Вже в 1650 р. король Ян Казимир обговорював з папським нунцієм плани нового походу на Україну, за що і отримав від папи римського освячений меч і благословення на війну. У лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля і захопили м. Красне. Ця подія стала початком нового протистояння.

Головні сили противників зійшлися на Волині під Берестечком в червні 1651 року

У битві 150-200 тисячному польському війську, включаючи 20 тис. німецьких найманців протистояло 100 тис. осіб війська повстанців, до яких приєднувалися 50 тис. татар, які у вирішальний момент під час артилерійського обстрілу покинули поле бою, втікаючи до містечка Лешнів, після чого повернули до переправи через р. Пляшівка біля Козина. Загнані на переправу татари вночі спалили Козин, а жителів вирізали.

Після втечі татар король повернув фронт наліво проти козацького табору, і цілу ніч під дощем поляки обстрілювали його з гармат.

Коли Б. Хмельницький поїхав вслід за ханом, сподіваючись його повернути, то сам потрапив в полон, з якого визволився лише через деякий час і то за викуп.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Обидві ворогуючи сторони були виснажені боями. До того ж в Київ увійшло 10-тисячне польсько-литовське військо. Польське командування запропонувало Хмельницькому перемир'я, і він прийняв пропозицію, як того вимагала ситуація.

18 вересня 1651 року у Білій Церкві було підписано мир. За ним козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч козаків. Влада гетьмана обмежувалася лише Київським воєводством, йому заборонялися зовнішні відносини. Шляхта діставала право займати свої землі й всякі «пожитки». Гетьман зобов'язувався розірвати союз з Кримом і відіслати з України татарські загони. Це були дуже тяжкі для України умови. Але гетьман зберіг основну територію Війська Запорозького - Наддніпрянщину.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром у такій мірі, що Б. Хмельницькому довелося їх втихомирювати.

За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє , що вибитися власними зусиллями з-під польського панування, маючи лише ненадійного союзника - татар, не вдасться. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина. Ще в другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українськім купцям права перетинати Чорне море, торгувати без мита в турецьких володіннях. Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії. Рішення гетьмана про Молдавський похід було не зовсім продуманим кроком. Для Б. Хмельницького молдавський похід закінчився трагічно. Був смертельно поранений його син Тиміш, а Валахія і Трансільванія переходять на польській бік, татари знову зраджують і переходять по війська польського. Ці події підштовхнули гетьмана до відмови від союзу з Туреччиною і визначили проросійській вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Починаючи з 1648 р. Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Навіть погрожував війною. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію.

Коли стало зрозуміло, що ослаблена тривалою війною Польща не зможе успішно воювати з сильною державою, московський цар Олексій Михайлович погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний Земський собор із широким представництвом від різних соціальних станів. Учасники собору висловилися за таке рішення; «Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами й землями прийняти». Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р.

31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна прибуло до Переяслава, де на нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час перебував у Чигирині на похоронах сина Тимоша. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж прибула й генеральна старшина. У Переяславі було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького). І здійснено усний акт присяги.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

§ стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;

§ стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

§ стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування";

§ стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

§ стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

§ стаття 6 - затвердження маєтків київського митрополиту;

§ стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;

§ стаття 8 - надіслання російських військ на польський кордон;

§ стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;

§ стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

§ стаття 11 - забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодак і у Запорізькій Січі.

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:

­ про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;

­ про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;

­ про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана за давніми звичаями, закріплення за козаками і їх нащадками належних їм маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

Якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу. Але промосковська орієнтація таки не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненьське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведській вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

Зараз, в наш час, немає точного визначення, точної оцінки Переяславській угоді. Це був лише воєнний союз двох держав, подібні союзи Україна укладала із Польщею, Кримським ханством та іншими. Це яскраво доводить в своїх творах В. Липинський. Також критично оцінюють так зване "возз'єднання" України з Росією відомі вчені і дослідники М. Грушевський, М. Брайчевський. Російська сторона використала цю угоду в своїх цілях. Україна була бугром між Москвою і Туреччиною, між Москвою і Польщею. Так історично склалось, що від цього постраждала Україна. Пізніше до 300-річчя Переяславської угоди у 1934 році в Радянському Союзі було урочисто оголошено цей договір "возз'єднання". Це було їм так вигідно, що вони не хотіли, щоб Україна отримала свою незалежність, і щоб вона навіки залишалась колонією Росії.

Це була воєнна угода двох рівних держав на рівних основах.

Але суперечки про Переяславську угоду ще будуть тривати і тривати, так як оригіналу договору немає!

Список використаної літератури

Костомаров М. «Богдан Хмельницький». Київ. «Веселка», 1992

Бойко О.Д. «Історія України». Київ. Академвидав, 2007

Полонська- Василенко Н. "Історія України" Київ "Либідь" 1993

Субтельний О. "Україна. Історія. ". Київ "Либідь" 1993

Король В.Ю. «Історія України». Київ. Видавничий центр «Академія» 1999