Декабристи і їх діяльність в Україні

План

1. Історія заснування таємних товариств в Україні.

2. Автономіські прагнення частини українського дворянства.

3. Повстання чернігівського полку.

1. Історія заснування таємних товариств в Україні

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

У відповідь на це серед широких мас населення, головно серед молоді починає ширитися невдоволення. У різних місцях Європи виникають підпільні організації, в яких обговорюється способи боротьби проти реакції, обмірковується плями конституцій, заходи для обмеження абсолютизму, соціальні реформи, скасування кріпацтва та національні -- визнання прав поневолених народів.

Європа нагадувала величезний вулкан, в надрах якого закипала лава. По всіх країнах нагромаджувались революційні сили. У Німеччині хвилювалось головно студентство. В Іспанії почалася війна проти короля Фердінанда, якому знову повернув престол "Священний Союз"; народ вимагав повернення конституції, яку скасував Фердінанд. В Італії діяли таємні товариства -- карбонарії, які домагалися об'єднання країни на конституційних засадах.

На Балканському півострові слов'яни -- серби, болгари боролися з турками за визволення. У Греції товариства -- гетерії -- підготовляли боротьбу з турками. Навіть в Одесі були в 1815 році свої гетерії".

Усі ці революційні настрої знаходили свої відгуки в Україні, а участь українців у походах 1813-1815 років сприяла ширенню революційних впливів в Україні.

Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм. У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою користувалися царі-імператори.

У XVIII ст. в результаті реформаторської діяльності Петра I й Катерини II імперія далеко відійшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй початок. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри цій зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства -- цього основного принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.

На початку XIX ст. з'явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і популярний цар Олександр I , можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону.

Але незабаром стало очевидним, що цей "освічений" монарх не сприймав ідею конституції серйозно. Проте він посилив сподівання реформ серед крихітної ліберальне настроєної групи імперської еліти, й у грудні 1825 р., зразу після його смерті, купка дворян із метою встановлення конституційного правління вдалася до спроби державного перевороту. І хоч повстання декабристів зазнало нищівної поразки, нового імператора Миколу I глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі, й він вирішує більш, ніж будь-коли, посилити контроль над своїми підданими.

Закоханий у військову муштру, Микола I намагається впровадити у цілому суспільстві дисципліну й порядки милої його серцю армії. З цією метою він розширив бюрократичний апарат і у 1826 р. впровадив Третій відділ імперської канцелярії -- першу російську таємну поліцію. Він також наказав утворити жандармерію, тобто регулярну поліцію, і значно посилити цензуру. Ці заходи призвели до того, що Росія під час царювання Миколи I вступила в період, який великий російський історик Василь Ключевський назвав "ерою найбільшого бюрократизму в нашій історії".

Російська імперська присутність на Україні. Прихильники російського самодержавства часто виправдовували його доцільність великими розмірами та багатонаціональним складом імперії. Найвиразніше це сформулював один із найславетніших серед багатьох українців, які стали на службу імперії, крім того, знаний як патріот рідної йому України -- князь Олександр Безбородько: "Росія -- це країна самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, позаяк найменше послаблення самодержавної влади призводе до втрати багатьох провінцій, до послаблення держави й принесе людям незліченні лиха". Виходячи з таких поглядів, чиновництво правило імперією так, ніби вона складалася лише з одного народу -- росіян,-- та ігнорувало відмінності національного походження та історичних традицій багатьох інших її підданих.

Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вербувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекрутів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр I та його фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько 500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів, у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям.

На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почався ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Лівобережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобережжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської, Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою чергу включали міста і села.

Взагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус, що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в підпорядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні -- в селі -- за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворянами. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливових аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків, Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Лівобережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища, як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика.

На Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут переважали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило, русифікувався й при цьому ставав більш "російським", ніж самі росіяни.

Імперська бюрократія була організована на військовий зразок -- зі своїми чинами та мундирами, її представники нерідко "славилися" здатністю плазувати перед начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що захищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом'якшувалася його відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволити собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На Заході це співвідношення було у три-чотири рази більшим.

До царя Миколи 1 (1825--1853) в Російській імперії існував лише неофіційний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано, вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав численних донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку, що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції використовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою, ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все, що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити, що "від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує".

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чиновництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закрити очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До того ж тим не багатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожувати за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж пом'якшувало несправедливості режиму.

У 1820-их роках засновуються в Україні таємні політичні гуртки, які використовують досвід масонської організації. Першим --з 1819 року -- значним політичним гуртком було Малоросійське Таємне Товариство, або Товариство Визволення України, яке складалося із значних дідичів Полтавщини. Головою його був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич, той, що 1812 року виголошував був тост за Наполеона. Метою цього Товариства буле здобути незалежність України і злучити й з Польщею. Членами Товариства були: М. Репнів, С. Кочубей, В. Тарновський, Олексієв. Лукашевич уклав "Катехизис автономіста". Товариство вело широку пропаганду, мало зв'язки з Льожею Об'єднаних Слов'ян, із польським революційним товариством "Темпляри"

В той же час у Петербурзі засновано таємне товариство -- Союз спасіння, або Товариство істинних і вірних синів вітчизни. Основоположником Союзу був полковник генерального штабу М. Муравйов, а членами офіцери-брати С. та М. Муравйови-Апостоли, унуки гетьмана Данила Апостола, князь С. Трубецькой, П. Пестель та інші. Союз мав за мету обмежити царський абсолютизм конституцією та зліквідувати кріпацтво. Року 1818-го Союз розпався, але в Москві засновано Союз Благоденствия. Він мав свою філію в Тульчині, на Поділлі, де був розташований Вятський піхотний полк, яким командував П. Пестель. Року 1820 в Петербурзі Союз поділився на дві частини: одні члени (серед них Пестель) стояли за республіку, інші -- за конституційну монархію (Фонвізін, Якушкін та інші). Союз поділився на Північне Товариство і Південне Товариство.

Південне Товариство оформилося 1821 року. Головою його був обраний полковник П. Пестель, членами -- офіцери полків, що стояли в Україні. Центр був у Тульчині. Незабаром, крім Тульчинської Управи, засновано ще дві: Кам'янську -- на чолі ц був В. Давидов та князь С. Волконський (брат М. Рєпніна) -- і Васильківську, на чолі її був підполковник С. Муравйов-Апостол. Серед членів Південного Товариства були переважно місцеві офіцери: брати -- Сергій, Матвій та Іполіт Муравйов-Апостоли, М.Бестужев-Рюмін.

Південне та Північне Товариства підтримували між собою зв'язки, спільно обговорювали тактику, хоч між ними помічалося значне розходження: Південне Товариство було радикальнішим, ніж Північне, що обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії, але серед членів його була досить значна група республіканців. На чолі Північного Товариства стояв поет К. Рилєєв, особисто близький до багатьох українців, автор поем "Наливайко", "Войнаровський", "Палій" та низки інших творів з історії України. Серед членів цього Товариства були старшини Гвардійських полків: полковник Орлов, Поджіо, Каховський, Якубович, Вестужеви. Було також чимало невійськових: С. Трубецкой, князь Одоевський, барон Штейнґель, Завалишин, В. Кюхельбекер.

Час від часу відбувалися конспіративні наради обох Товариств. Для цього використовували "Контрактовий ярмарок" у Києві, на який приїздило багато людей з різних місць України та Росії.

Голова Південного Товариства, полк. П. Пестель, уклав політичний трактат під назвою "Русская Правда", у якому докладно визначив програму дій після повалення царату. За цією програмою всі народи Росії об'єднуються в зцентралізовану республіку з однопалатним парляментом. Кріпацтво касується. Всі громадяни республіки одержують особисту свободу та право рівности перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською і окремі дільниці її даються охочим для обробітку. Повна свобода торгівлі та промисловості.

Року 1823 у Новгород-Волинському засновано третю таємну організацію -- Товариство Об'єднаних Слов'ян. Зорганізували його брати А. і П. Борисови, до яких приєднався учасник польського революційного руху Ю. Любинський. До цього Товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків, головним чином Чернігівського, яким командував С. Муравйов-Апостол. Крім братів Борисових тут були; брати Андреевичі, Я. Драгоманов, 1.Горбачевський -- сини незаможних дворян, Н Угодовський -- селянський син, 1. Ілько -- службовець та інші люди "без імені".

Своїм демократизмом Товариство Об'єднаних Слов'ян було відмінне від Південного Товариства, де переважали члени родової української еліти. Південне Товариство вело революційну пропаганду нагорі, а Товариство Об'єднаних Слов'ян -- у нижчих шарах населення України. По суті Товариство Об'єднаних Слов'ян було ближче до Польського Патріотичного Товариства. Товариство Об'єднаних Слов'ян мало на меті встановити федерацію всіх слов'янських республік -- від Білого до Адріатичного моря і від Балтицького до Чорного. У "Правилах", складених А. Борисовим, були такі пункти: "Не надійся ні на кого, крім своїх друзів та зброї"; "не бажай мати раба"; "станеш людиною, коли почнеш бачити людину в сусідові"; "об'єднайся зі своїм братом, від якого відколола тебе несвідомість предків".

Члени Товариства зверталися з пропагандою до селян, підготовляючи гайдамаччину на Волині, Поділлі, Київщині.

Року 1825 Товариство Об'єднаних Слов'ян злучилося з Південним Товариством і стало четвертою слов'янською Управою, але злука ця мала тільки формальне значення.

У грудні 1825 року в Таганрозі помер цар Олександр 1. Правним спадкоємцем був його брат Константин, але одруження з підданою за законами Російської імперії позбавляло спадкоємця прав на престол, а Константан був одружений з полькою, княгинею Лович. Олександр 1 ще раніше у приватному листі призначив був спадкоємцем другого свого брата, Миколу, але той спочатку відмовився. Почалося листування братів -- Константина та Миколи (між Варшавою і Петербургом). Настало "міжцарствіс". Північне Товариство вирішило скористатись з цієї непевності і 14 грудня того ж року підняло в Петербурзі повстання. Але воно не було підготовлене, солдати полків, виведених на Сенатський майдан, не знали навіть мети повстання, населення не підтримало акції, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного Товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове, бо вислані до Києва, Житомира та інших місць емісари були виарештувані і нічого не зробили для поширення ідеї повстання.

13-го грудня заарештовано П. Пестеля. Провід перейшов до С.Муравйова-Апостола і 28-го грудня він підняв Чернігівський полк. Але він не пішов негайно на Київ (один день дороги), а втратив марно три дні, шукаючи спільників -- і не знайшов їх. Тим часом назустріч повстанцям вислано урядові війська. В першім же бою тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола та двох старшин -- Кузьміна й Бистрицького і вбито старшину Цепіло. 900 солдатів піддалися без бою. Брат С. Муравйова-Апостола -- 1. Муравйов-Апостол застрелився. Кузьмін покінчив із собою після арешту.

Старшин з іншими декабристами привезено до Петербургу на суд. П'ятьох повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. Коло сотні чоловіка заслано на Сибір, багатьох -- на Кавказ. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

Причин невдачі повстання декабристів в Україні було багато, головна ж полягала в тому, що воно залишилося ізольованим і незрозумілим для народу. Учасниками були тільки майже дідичі, "пани". Навіть більш демократичне Товариство Об'єднаних Слов'ян не вело широкої пропаганди в народі.

Лише в останніх десятиліттях це повстання освітлюється належно. Довгий час вважалося, що це були російські таємні товариства, при чому не бралось до уваги, що більша частина членів Товариств, хоч і служила в російському війську, належала до українського шляхетства. Коло членів Товариств було значно ширше, ніж подають офіційні джерела. До них належали: Миклашевські, Капністіі, Тарновські, Шершевицькі та інші, але вони встигли знищити компрометуючі матеріали, листи, щоденники і т. п., бо мали для цього досить часу після повстання на Сенатському майдані. Однак, залишилася усна традиція, що зберегла деякі імена, які не попали до офіційних реєстрів. До цього можна пригадати ставлення до декабристів Шевченка, який приятелював із нащадками декабристів, як О. Лук'янович та П.Шершевицький (Миргород), Капністи (Обухівка), М. Миклашевський (Понурівка).

Правління Миколи 1 (1825-1855) позначилось тяжкою реакцією, від якої особливо терпіла Україна. Повстання декабристів, не зважаючи на не зорганізованість, настрашило уряд. Реакція, що почалася за Олександра 1, прибрала тепер ще більше систематичного характеру. Засновано спеціальну поліцію для політичних справ: "Третій Відділ власної Його Величності канцелярії" та "Корпус жандармів", що мав викривати політичні злочини, головним чином в армії. Під підозру взято всю інтелігенцію, і тільки військова служба вважалася за гідну пошани. В армії аракчеєвський режим, властиво успадкований від Павла, дійшов до найвищих меж. Паради, муштра, сувора дисципліна, тяжкі кари шпіцрутенами -- перетворювали армію на каторгу. Реакція позначилася й ;а літературі, в якій введено сувору цензуру, тяжко позначилася і на школі.

2. Автономістські прагнення частини українського дворянства

Початок українського відродження традиційно пов'язується з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798) - першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі - козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія - римських героїв й богів Олімпу - в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв'язок “Енеїди” з народною пам'ятю про козацтво.

Пам'ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. - Слобідській Україні (до 1765 р.), Запоріжжі (1775 р.) та Лівобережній Україні (Гетьманщині до 1785 р.). Ця пам'ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу, козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво в першу чергу були пам'яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гніту. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини, славне минуле України пов'язувалася з пам'яттю про козацьку державу - Гетьманщину.

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу виводилися з козацької старшини. Інкорпорація нащадків старшини у склад російського дворянства не проходила гладко. Довший час нащадки козацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця постава була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв в тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян, шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Захищаючи свої класові права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання “Нового уложення” (кодекса дворянських прав). Депутатом від дворянства Лубенського полку був вибраний Григорій Полетика, потомок старого козацького роду з Полтавщини. Під час роботи комісії він проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави. Іншим палким протестом проти російської неволі була “Ода на рабство”, написана Василем Капністом після введення кріпацтва на Україні. Виходець із дворянської сім'ї з Полтавської губернії, за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. він виїхав з таємною місією у Берлін, щоб викласти там свій план відірвання України від Росії і включення її до складу Пруської держави.

Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах аж так далеко. Після того, як у 1785 р. російська імператриця Катерини II звільняла дворян від обов'язкової державної і військової служби, опозиційні настрої серед потомків козацької старшини поступово вигасають. У Питанням надання дворянських титулів з 1797 р.стала займатися спеціально утворена у С.-Петербурзі комісія - Геральдія. На початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інституціях як достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофічні наслідки для козацько-старшинських родів і тому викликало хвилю протестів та невдоволення серед української шляхти. Невдоволених очолила невелика група людей, які називали себе автономістами “патріотами рідного краю”. Вони збирали у родинних архівах грамоти польських королів, царські укази та ін., щоб довести, що старшинські титули офіційно визнавалися як Польщею, так іРосією. Робота Геральдії тривала аж до 1835 р. і збудила сильне зацікавлення історією серед провідної верстви українського суспільства, а тим самим послужила поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Діяльність лідерів автономістського руху - Романа Марковича, Тимофія Калинського, Михайла Милорадовича, Василя Полетика (син Григорія), Адріяна Чепа, Василя Чарниша, Федіра Туманського - була наснажена почуттям локального патріотизму. “Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою”, - писав Василь Полетика у листі до свого приятеляАдріяна Чепи.

Українських патріотів єднала прив'язаність до минулого і критичне відношення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, базовану на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла I, відомого зі своєї опозиції до матері. І дійсно, під час свого короткого правління Павло I відновив деякі прерогативиГетьманщини. Його наступник Олександр I, хоч і не відзначався прихильністю до України, все ж таки зберіг її особливі правові норми. Що ж до питання про відновлення козацької армії, то позиція російського уряду була тут дуже прагматичною: він ладен був відновлювати козацьке військо лише у випадку військової загрози для Російської імперії, як у випадку Наполеонівських воєн 1812 р., польського повстання 1830-31 рр. чи Кримської війни 1853-1855 рр. Як тільки загроза зникла, російські чиновники відкладали це питання “під сукно”, боячись, як би ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті “История Русов” - першій більшій пам'ятці модерної української політичної думки. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Вона була віднайдена в одному з родинних архівів 1828 р., у 1830-1840-х роках поширювалася у рукописних копіях, а в 1846 р. була опублікована у Москві українським істориком Осипом Бодянським. Її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження у склад Російської держави (1654).

“История Русов” закликала до виправлення історичних кривд, заподіянихРосією українському народові, але ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відображалася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення, вони однак не вимагали відділення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє. Автономісти відчували себе представниками нації, яка приречена уступити з історичної сцени. У цьому їх мала переконувати та легкість, з якою прозходила асиміляція української провідної верстви.

Інкорпорація козацької старшини у склад російського дворянства відкривала шлях для службової кар'єри. Існування Київської академії, Чернігівської і Переяславської колегії зумовлювало той факт, що нове українське дворянство було краще освічене, аніж російські дворяни. Це давало йому кращі шанси для просування вверх по службовій драбині. Амбітніші й багатші малоросійські дворяни виїжджали на службу до Петербурґу. Там вони легко находили середовище своїх земляків, які уже займали високі позиції при дворі й могли надати необхідну допомогу зв'язками і протекцією. На початку XIX ст. росіяни скаржилися, що завдяки круговій поруці українці займають ключові посади у столиці і перекривають їм шлях догори.

Нове українське дворянство в імперській столиці вважало Малоросію своєю батьківщиною, але батьківщиною, яка була частиною більшої держави - Російської імперії. Між цими двома патріотизмами - “малоросійським” і “великоросійським” - для них не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже на протязі XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю мостили шлях до її тріумфу. Якщо у XVII ст. перед освіченими українцями, які хотіли робити службову, військову чи культурну кар'єру, стояв вибір - Україна чи Росія, та у XVIII ст. цей вибір формулювався уже інакше - провінція чи імперія? Переваги возз'єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів, які вони одержували при петербурзькому дворі. Основна перевага полягала, на їхню думку, в тому, що як частина Україна, Гетьманщина змогла дати собі ради зі своїми традиційними ворогами - польською Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією.

Тип “малороса”, який поєднував симпатію до України, до її природи, пісень і т.п., з відданою службою Російській імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньовідомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім'ї козацького походження, він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему. Гоголь вважав свою душу складеною з двох частин - української і російської; жодній з них він не надавав переваги, вважаючи, що вони взаємодоповнюють одна одну. Сильна різниця українського і російського національного характерів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злитя в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале.

Попри глибокі різниці між “автономістами” і “малоросами”, їх єднала одна спільна риса: вони були останніми людьми “старої України”. Стара формула нації, яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її із правлячими верствами. У простолюддя у цій формулі попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то Україна була б загрожена на повне зникнення з лиця землі.

Дальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили зі Заходу. Французька революція кінця XVIII ст., зліквідувала вищу владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природнім і невід'ємним атрибутом всього народу, а не окремої верстви. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування для нових національних рухів, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі - німецького, італійського, польського та ін. Україна безпосередньо зіткнулася з французькими впливами під час Наполеоновських воєн. Сам Наполеон не вступав на територію України. Наступальні військові дії тут вів його союзник - австрійська армія Шварценберга. На початку війни 1812 р. вона завдала поразки російській армії Томашова, яка стояла на Волині. Нове українське дворянство на загал було охоплене проімперськими партіотичними почуттями. Але в той же час воно виявляло менше ворожості до Наполеона, аніж російські дворяни. Воно нічого не знало про плани Наполеона утворити окрему українську державу (“Наполеоніду”), що, однак, не заважало в неодиноких випадках виражати свою симпатію до французького імператора. Дворянин Мочуговський на півдні Полтащини радів з успіхів Наполеона і висловлював бажання, щоб “Бонапарт зруйнував Росію”; у переяславському повіті один із лідерів автономістів Лукашевич пив за здоров'я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виголошувано тости “за республіку”.

Окрім впливу французької революції, іншим сильним збудником для кристалізації культурних та політичних вимог українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції, як вияв його своєрідного духу. Вони зруйнували старе погірдливе ставлення до народної культури як дочогось завідомо нижчого, вульгарного, ствердивши, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну вартість і по-своєму спричиняється до духовного багатства світу. Світ уявлявся їм як велетенська арфа, де кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу порушувало всесвітню гармонію і було рівнозначно трагедії.

Європейські романтики особливо захоплювалися українською народною культурою. Україна з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим здавалися їм втраченим раєм, Аркадією. Українські сюжети, у першу чергу пов'язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків. Авантюрна доля гетьмана Івана Мазепи була описана Байроном та іншими відомими європейськими поетами. Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішимз посеред усіх слов'янських народів. Хресний батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоган Готфрід Гердер записав у своєму щоденнику: “Україна стане новою Грецією - в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя”.

Концепції Гердера та европейських романтиків давали сильний стимул для збирання етнографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв - зрусифікований грузин, який жив в Україні і став українським патріотом - видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем.Максимович, як і Цертелєв, добачав в українському фолькльорі “незіпсуту” патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірка українських пісень вплинула на Гоголя і Пушкіна. Але ще більший вплив мало це видання в Україні. Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров , два українські будителі, первісно належали до російської школи, зневажливо дивилися на все українське і думали лише “мовою Пушкіна”. Обидвоє, один у Новгород-Сіверську, другий - у Харкові, випадково натрапили на збірку Максимовича і після прочитання її стали за один день українськими патріотами.

Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідська Україна, за ініціативою місцевого діяча ВасиляКаразина, був відкритий університет. Харківський університет став першим модерним вогнищем українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820-30-х рр. відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог ІзмаїлСрезневський. У 1831 р. він віддав “Український альманах” - збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833-38 рр. - шість випусків “Запорожской старины”. Він нав'язав контакти з чеськими будителями, які у той час вели перед у справі слов'янського пробудження.Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов'янської єдності серед українських інтелектуалів.

Романтичний напрямок в українській літературі аж до 1830-1840 рр. співіснував з класичним. На відміну від польської і російської літератури, в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно розуміння класиків, народна мова надавалися лише для творів, написаних “низьким” жанром бурлеску і травестії (як “Енеїда” Котляревський). І лише з приходом романтиків українські пооети і письменники почали пробувати себе у всіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ'яненко став засновником української прози. Один ізпізніших послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор серед малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських літераторів писати у рідній мові - право, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним у 1841 р. альманах “Ластівка” був першим збірником, в якому усі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні горизонти українського світу, появляються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотирьохтомна “История Малой России” Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 рр. - п'ятитомна “История Малоросии” Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців - почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.

3. Повстання чернігівського полку

Збройний виступ проти царизму в Україні 29.12.1825-3.1.1826 (10-15.1.1826). Виступ готувався Південним товариством декабристів і його планувалося провести одночасно з Північним товариством у Петербурзі. Декабристи розраховували підняти на повстання війська трьох корпусів - понад 50 тис. чол., розташованих в Україні. Згідно з планом декабристи повинні були виступити влітку 1826, однак смерть Олександра І змусила членів Північного товариства спішно виступити в Петербурзі. Виступ 14 (25).12.1825 Північного товариства у столиці закінчився поразкою. Напередодні виступу було заарештовано керівника Південного товариства П.Пестеля. Ситуація, що складалась, змусила членів Південного товариства до негайного виступу. В нових умовах члени Південного товариства повинні були підняти військові з'єднання для захоплення Москви і Петербурга, скинення самодержавства і створення під Києвом укріпленого табору для боротьби з контрреволюцією. Повстання очолили керівники Васильківської управи Південного товариства - командир батальйону Чернігівського полку С.Муравйов-Апостол і поручик М.Бестужев-Рюмін. 24.12. С.Муравйов-Апостол виїхав до Василькова для повідомлення командирів полків про майбутній виступ. 25.12. у Житомирі він довідався про поразку декабристів у Петербурзі й прийняв рішення про негайний початок повстання, однак командири полків А.Муравйов, В.Тізенгаузен та І.Повало-Швейковський ігнорували його вказівки. Більше того, командир полку заарештував 29.12. у с.Трилісах самого С.Муравйова-Апостола. Цього ж дня молоді офіцери В.Соловйов, А.Кузьмін, І.Сухинов, М.Щепилло звільнили С.Муравйова-Апостола з-під варти. Повстання почалося 29.12.1825 (10.1.1826) виступом у с.Триліси 5-ї роти Чернігівського полку на чолі з С.Муравйовим-Апостолом, до якої незабаром приєдналися солдати 2-ї гренадерської роти із с.Ковалівки. Зранку 30.12.1825 (12.1.1826) перед повсталими військами була зачитана революційна прокламація - “Православний катехізис”, де містилися заклики до збройного повстання з метою повалення самодержавства, скасування кріпацтва і встановлення демократичного ладу в Росії. Війська вирушили в напрямку містечка Брусилів. У селі Велика Мотовилівка до повсталих приєдналися дві роти Чернігівського полку. Однак з'єднатись з іншими частинами, де служили декабристи, не вдалося. Загальна кількість повстанців становила 1020 солдатів і 18 офіцерів. Повстанці на чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним вирушили у напрямку Житомира, де також були осередки Південного товариства. Однак урядові війська перекрили дорогу на Житомир, і повстанцям довелося повернути на Білу Церкву. З (15).1.1826 поблизу сіл Ковалівки і Устимівки вони вступили в бій з каральним загоном генерала Гейсмара. Урядові війська відкрили артилерійський вогонь, а згодом кинули у бій кавалерію. Бл. 50 чол. було вбито й поранено. Поранені офіцери А.Кузьмін та І.Муравйов-Апостол, щоб не потрапити під арешт, застрелилися. 895 солдатів і унтер-офіцерів було заарештовано і відправлено до Білої Церкви. За вироком суду С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна повісили 13.(25)7.1826 у Петропавловській фортеці разом з ін. керівниками декабристського руху. Офіцери В.Соловйов, І.Сухинов, О.Мозолевський були засуджені до довічної каторги, 6л. 100 солдатів піддані тілесним покаранням і заслані до Сибіру на каторгу, 805 чол. переведено на Кавказ у діючу армію. Чернігівський полк було розформовано.