Взаємовідносини радянського партизанського руху та підпілля Організації Українських Націоналістів в роки Другої Світової Війни (1939-1945)

11

ХЕРСОНСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

МІСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО УЧНІВ "ПОШУК"

ХЕРСОНСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І - ІІІ СТУПЕНІВ №1

ХЕРСОНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

Секція: "Історія України"

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ РАДЯНСЬКОГО ПАРТИЗАНСЬКОГО РУХУ ТА

ПІДПІЛЛЯ ОУН В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945)

Автор:

Фесенко Валерія Олександрівна,

учениця 11 класу

Науковий керівник:

Губар Любов Миколаївна,

учитель І категорії Херсонської

загальноосвітньої школи І - ІІІ ст.№1

Херсон - 2009

Вступ

Актуальність теми. Друга світова війна стала жахливою трагедією для українського народу, що зустрів світовий конфлікт розділеним територіально між сусідніми державами. Не здобувши на той момент власної державності, деморалізовані українські маси приречені були нещасливою своєю історією грати роль гарматного м'яса у суперечці за світове панування двох колосальних потуг - Радянського Союзу і Великонімецького Райху. Але у тому трагічному протистоянні українська нація зуміла показати, що має також свої власні інтереси і готова відстоювати їх зі зброєю в руках, створивши унікальне у світовій історії явище - армію без держави. Це був момент перетворення нації з об'єкта історії на суб'єкт, здатний творити власну історичну долю власними руками, момент пробудження активної національної сили і незламної волі до буття.

Нині з'явилась можливість на базі невідомих і недосяжних раніше архівних джерел об'єктивно з'ясувати взаємовідносини партизанського руху та ОУН , її специфіку в різних регіонах, реконструювати реальний хід подій, з'ясувати справжні наслідки і результати.

Високий суспільний рейтинг даної тематики підтверджується і тим, що Президент України і Уряд постійно тримають в полі зору питання пов'язані з увічненням пам'яті полеглих у Великій Вітчизняній війні, соціальною підтримкою ветеранів фронту і тилу. Свідченням цього є заходи передбаченні законом України „Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр”. Указом Президента України 22 вересня оголошено Днем партизанської слави та запропоновано об'єднати ОУН - УПА разом з партизанами у святкуванні Дня Перемоги 9 травня. У Верховній Раді і в широких колах громадськості дебатуються проблеми історії ОУН та УПА, їх місцем та роллю у світовому збройному конфлікті.

Аналізується спектр і всі особливості руху Опору на регіональному рівні, що дозволило розкрити його загальні тенденції.

Хронологічні межі охоплюють 30-40 ві рр. ХХ століття.

Географічні межі дослідження визначаються територією України.

Коротка характеристика джерел. Джерельна база дослідження, що представлена значною кількістю різноманітних джерел є цілком достатньою для повного рівнобічного висвітлення досліджувальної проблеми. У моїй роботі використовуються: листи-звернення, газетні статті, документи, а також українські історичні журнали.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб дослідити діяльність радянських партизанів і ОУНівського підпілля. Розкрити роль діяльності українських націоналістів та радянського партизанського руху. Хоча їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного. Та в наш час на думку Президента України вони мають бути на одному щаблі, тож я вирішила проаналізувати форми взаємодії підпілля ОУН та радянського партизанського руху, їхні видимі грані взаємодії.

Завдання:

- опрацювати багато літератури, ознайомитися з історією створення даних об'єднань;

- детально переглянути та проаналізувати газетні статті, документи, а також українські історичні журнали, по можливості переглянути кінофільми за участю в них ОУН та радянський партизанів;

- ретельно дослідити організації, постаратися зрозуміти кожну зі сторін та відповідно до роздумів зробити висновок.

Наукова новизна. У моїй роботі використані данні, які знаходяться в газетних статтях, архівних документах, таємних листах-зверненнях, а також у спогадах.

Практичне значення. Практичне значення роботи полягає в тому, що її фактичні матеріали та висновки можуть бути використані учнями 11-х класів з історії України, розробці спецкурсів у загальноосвітніх школах, надають можливість ширше висвітлити порушену проблему на регіональному рівні.

Структура роботи. Робота складається зі: вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ I Історія створення ОУН та партизанського руху

1) Організація Українських Націоналістів (ОУН)

Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Конгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН).[4]. Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями.[2]. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгеном Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Галичини і Волині, політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до половини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.[18].

У відповідь польська влада здійснила у 1930 р. так звану "пацифікацію", що провадилася з надзвичайною жорстокістю і багато в чому визначила долю польсько-українських відносин на найближчі часи.[20]. Тоді ж, в 1930 р. заборонено "Пласт" і українські гімназії. Усе це на тлі масштабної політики сепарації Волині від Галичини, лемків, бойків і т.д. - з метою розбити українську меншину в Польщі на кілька регіональних малих народів. 1934 р. у числі інших провідних діячів ОУН польською владою було заарештовано і засуджено до страти (згодом заміненої на довічне ув'язнення) голову Крайової Екзекутиви західно-українських земель (КЕ ЗУЗ) Степана Бандеру.[26]. Останній вийшов з в'язниці лише на початку війни. Москва, спостерігаючи розвиток українського націоналістичного руху на західних землях, теж не залишається бездіяльною. У 1938 р. радянський агент П.Судоплатов підступно вбиває в терористичному акті у Роттердамі провідника ОУН полковника Є.Коновальця, що мало драматичні наслідки для ОУН, яка з цього часу втрачає єдність. Вбивство голови ПУНу загострило протиріччя, що існували у неоднорідному середовищі організації (молодь - старші, край - еміграція, радикалізм - консерватизм...) і спровокувало серйозну кризу усього руху. [1].

Найбільшу роль у конфлікті відіграла проблема української співпраці з німцями, яку по-різному бачили старші і молодші члени ОУН. Компромісу не було знайдено, і незабаром утворюється фактично дві різних ОУН, які популярно називають "фракціями": ОУН(м) - "мельниківці" на чолі з Андрієм Мельником, затвердженим на другому конгресі у Римі 1939 р. головою ПУНу, і ОУН(б) - "бандерівці" з Степаном Бандерою на чолі проводу (революційного), затвердженим на другому (надзвичайному) конгресі у Кракові у квітні 1941 р. Остання називає себе ОУН (р - революційна), а пізніше - ОУН-СД (самостійників-державників).[21]. Конфлікт пережив війну і триває до цього часу, хоча протягом десятиліть відбувалися неодноразові спроби порозуміння з більш або менш вагомими наслідками.

Державотворчі плани було втілено у життя негайно, щойно німецька армія перетнула західний кордон сталінської імперії. 30 червня 1941 р. у Львові ОУН(б) проголосила створення Української Самостійної Держави, доручивши формування уряду Ярославові Стецькові.(3).

2) Партизанський рух

Радянський рух організований партійним і державним керівництвом Москви. Ще задовго до війни деякі воєначальники пропонували готуватися до партизанської боротьби на випадок окупації України. Однак ініціатори цих заходів у часи масових репресій були знищені, а роботи згорнуті. Водночас за новою концепцією Сталіна й тодішнього наркома оборони Ворошилова Червона армія на випадок війни повинна була проводити бойові дії тільки на чужій території. Тому лише з початком війни почалася організація партизанського руху та антифашистського підпілля.

Організацією партизанських загонів займалися працівники НКВС та місцеві комуністи, яких або не встигли евакуювати, або ж спеціально залишили в тилу для ведення підпільної діяльності. Вони не мали іншого вибору, як слухняно виконувати розпорядження Москви, або ж - у разі легалізації - бути розстріляними німцями. Так, партизанським рухом у Чернігівській області керував перший секретар обкому партії Олексій Федоров, у Сумській області - старий комуніст, голова Путивльського міськвиконкому Сидір Ковпак. Радянська пропаганда перетворила Ковпака на легендарну фігуру ще до того, як виник масовий партизанський рух, з єдиною метою - завоювати популярність серед українського населення. Ключову роль відігравало не те, що він був українцем за походженням і, за свідченням очевидців, відзначався особистою мужністю, але й різнивсь добрим українським гумором й гарною українською мовою. Посаду комісара в його партизанському об'єднанні обіймав професійний офіцер та член підпільного ЦККП(б)У Семен Руднєв. Іншим великим партизанським з'єднанням в Україні керував уродженець Уралу росіянин Олександр Сабуров, який перед війною служив в органах НКВС.

Основою для формування перших партизанських загонів становили оточені радянські війська, яким не вдалося прорватися за лінію фронту.

7 липня 1941 року у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У "До українського народу" підкреслювалося, що треба відродити "славні традиції українських партизанів, які нещадно знищували в роки громадянської війни німецьких окупантів".[4]. "На зайнятій ворогом території, - говорилося в цьому документі, - створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога ".[6]. Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни.

Внаслідок швидкого наближення до Києва німецьких військ, партизанський рух і підпілля творилися стихійно. Наприкінці 1941 року на Чернігівщині виникли партизанські загони О.Федорова, на Сумщині - С.Ковпака.[11].

Для керівництва діями партизан 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П. К. Пономаренком. Через місяць було утворено Український штаб партизанського руху (УШПР), начальником якого став Т. А. Строкач. [7]. Зі створенням вказаних штабів завершився процес формування єдиної системи керівництва партизанським і підпільним рухом. У розпорядження Українського штабу партизанського руху було передано радіовузли, госпіталі, зброю, транспортні літаки тощо. Почала діяти школа з підготовки партизанських кадрів, розвідувальних і диверсійних груп, які потім закидалися в німецький тил.

Розділ II Арени боїв ОУН та радянського партизанського руху

1) Поширення ОУН на території України

Через початок війни в Україні, згідно з наказом Першої конференції ОУН (б), Крайовий військовий штаб (який у свій час активно готував антирадянське повстання в західноукраїнських областях) перейшов до організації мережі підпільних "старшинських і під старшинських шкіл".[15].

У штабі створили два регіональні відділення - Рівненський крайовий військовий штаб для північно-західних українських земель та Львівський крайовий військовий штаб для західних земель. Найбільшою підготовчою базою для оунівців стала школа військових кадрів "Тигри", що діяла у Волинському районі сучасної Івано-Франківської області. В ній протягом 1941-1942рр. навчалися три тисячі бойовиків, які пізніше очолили загони УПА, військові штаби, повстанські розвід служби. Іншу таємну офіцерську школу ОУН(б), відкриту в м. Мости Великі (Львівська область), очолював безпосередньо шеф оунівського військового штабу, тоді ще сотник (капітан) Д. Грицай.[5]. На цих курсах готували головним чином старших офіцерів, яких планували використовувати насамперед для роботи в штабах. Неподалік від Мостів Великих у містечку Поморяни була створена під старшинська школа, яку очолював поручник О. Карачевський (Свобода). В ній готувалися кандидати виключно на молодші офіцерські звання і тільки після перебування в її стінах оунівець, котрий раніше не мав жодної серйозної військової підготовки, міг продовжувати навчання на офіцерських курсах.

Поряд з безпосередніми військовими школами бандерівці організовують у містах і селах Західної України таємні курси радистів і санітарів.

Загалом, сучасні дослідники стверджують, що восени 1941 року на території Західної України бандерівська вітка ОУН зуміла організувати 37 офіцерських шкіл та польових ви шкільних таборів, у більшості з них навчалися від 300 до 500 курсантів.[27].

30 червня 1941 року Акт про відновлення державності привітали українські вкладники - глава Греко-католицької церкви митрополит Кир Андрій (Шептинський) та луцький єпископ Православної церкви преосвященний владика Полікарп.[13].

У жовтні 1941 року у Києві почала діяти Українська національна рада, яку очолив професор М. Величковський. О.Телізі вдалося створити Спілку українських письменників і налагодити випуск газети "Українське слово" та часопису "Литаври". Такі дії ОУН (м) не влаштовували гітлерівців. О.Теліга, І.Рогач та інші представники інтелігенції були репресовані.[29].

Восени 1941 року Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі та Волині загони "Поліської Січі", що боролися із залишками Червоної армії.[19]. Бульба не належав до ОУН, а мав підтримку уряду УНР у вигнанні, який перебував у Варшаві. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву - Українська повстанська армія (УПА).

Восени 1942 року ОУН (б) взяла курс на створення партизанської армії, що мала боротися як з окупантами, так і з польськими й радянськими партизансько-підпільними формуваннями.[23]. До цієї партизанської армії явочним порядком було включено збройні формування Бульби і ОУН (м). Армію назвали, як і бульбівську, - УПА. Очолив її один із керівників розформованого німцями "Нахтігалю" - Р. Шухевич (бойовий псевдонім Т. Чупринка).

1941 рік, Херсонщина загарбана німецько-румунськими військами. Через два тижні після їх вторгнення у селищі Нововоронцовка утворюється молодіжна Організація українських націоналістів (ОУН).[17]. Й очолив 28-річний комуніст Олександр Назаренко, дйвоєнної пори - журналіст районної газети "Колгоспна правда", а у роки окупації - директор школи. Невдовзі він стає окружним провідником ОУН. Йому допомагає земляк Олександра Борис Горбатий. Про мету Організації потім, на допиті, кущовий ватажок Олексій Черкасов скаже: "Вона ставила собі за завдання шляхом усної агітації та розповсюдженням друкованої літератури пробуджувати український народ до боротьби з німецькими загарбниками - за Самостійну Україну".(1). До речі, про боротьбу з радянською владою, у чому зрештою звинуватили членів організації, мови не було. Дуже швидко організація розрослася, здебільш за рахунок молодих хлопців, колишніх школярів, які за віком не були призвані до Червоної Армії. Володимир Драненко, Віктор Бойко, Леонід Квітко, Юрій Жадько, Михайло Любченко, Леонід Прномар, Сергій Каптял та інші просто рвалися у бій.

Влітку 1942 року на Житомирщині й Рівненщині починає формуватися група під кодовою назвою «Озеро», яка до осені переросла в бойові відділи ОУН самостійників-державників (так іменували себе бандерівці).[25]. Біля джерел групи стояли Д.Клячківський і В.Стельмащук. Загальне керівництво ОУН (бандерівської) на той час здійснював Микола Лебедь. Офіційно датою створення бандерівських бойових підрозділів вважається 14 жовтня 1942 року -- дата дуже умовна, оскільки прив'язана до конкретного свята -- Покрови Пресвятої Богородиці, традиційної покровительки українського воїнства. [14].

Про діяльність ОУН у східних областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської, Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та інших. областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелегалами, які прибули із західних областей України.

2) Територіальні межі радянського партизанського руху

Посиленню партизанського руху у Україні сприяла перемога під Москвою. У районах, де партизанський рух був особливо інтенсивним, окремі загони зливалися в з'єднання. Так, незабаром після окупації гітлерівцями Сумщини, розгорнули бойову діяльність партизанські загони С. Ковпака і С. Руднєва. Невдовзі вони об'єдналися, в результаті чого виникло досить велике угрупування Ковпака.[11].

Наприкінці 1941 року на Чернігівщині виникли партизанські загони О.Федорова. Боротьбу з окупантами також вели загони на чолі з Я. Мельником, М. Наумовим, О. Сабуровим. Десятки невеликих загонів у прифронтовій смузі часто діяли у контакті з військовими частинами Південно-західного та Південного фронтів. Усього ж 1941 році утворилося близько 90 загонів загальною численністю 7тис. бійців, які поступово розгортали боротьбу з окупантами.[4].

На півдні діяли партизанські загони радянських солдатів і комуністів, які знайшли притулок у болотах на південь від Нікополя та у лісах на схід від Дніпропетровська. Однак до кінця 1941 року вони були ліквідовані німецькими силами.[18].

Привертає увагу той факт, що ядро партизанського руху в Сумщині формувалося у путивльському районі - єдиному російськомовному анклаві на Півночі України.

До кінця серпня 1942 року було сформовано ще 230 партизанських загонів; в нові і вже існуючі загони закидалися професійно підготовлені радисти, підривники, розвідники.[26]. У Київській області протягом другої половини 1942 року кількість загонів збільшилася в 8 разів, а загальна чисельність їх складу зросла до 6600 чоловік.[21]. У Рівненській області партизанили загони під керівництвом М.С.Корчева, М.І.Місюри, Д.С.Попова, загін особливого призначення під командуванням Д.М. Медведєва. Спираючись на цей загін, в Рівному активно діяв радянський розвідник М.І. Кузнецов, що мав завдання ліквідувати рейхскомісара Е. Коха і його помічників. Активно діяли також радянські партизані в Полтавській, Житомирській, Волинській, Вінницькій, Одеській і Харківській областях, в Донбасі та в Криму. На 1 вересня 1942 року радянське армійське командування мало відомості про 766 партизанських загонів в Україні численністю понад 26 тис. бійців.[18].

Як ми вже побачили партизанські загони були розміщені майже по всій території України на відміну від підпілля ОУН. Тож у завершальному третьому розділі розглянемо, як же вони взаємодіяли між собою у нерівному протистоянні.

Розділ III Форми взаємовідносин підпілля ОУН та радянського партизанського руху: видимі грані взаємодії

Ми вже розглянули і історію створення ОУН та радянського партизанського руху, і їх межі поширення й дійшли все ж таки до третього завершального та головного розділу "Форми ведення підпілля ОУН та радянського партизанського руху: видимі грані взаємодії". В ньому ми розглянемо: які наслідки приєднання західноукраїнських земель (ЗУЗ) до Радянського Союзу, які дії велися та які втрати ми спостерігаємо. Тож починаймо.

1) Наслідки приєднання

Процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися у складі УРСР, не одновимірний, а навпаки, багатоплановий при його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснене етнічне возз'єднання, західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбувалася інкорпорація, тобто входження до складу СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку.

Модель суспільно-політичних перетворень у новостворених областях України була майже однаковою. Її суттю була активна радянізація.

У цілому зміни що відбулися мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо у селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття.

Але з іншого - руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією; перестали також функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема "Просвіта", наукове товариство ім. Шевченка; насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти "буржуазних" спеціалістів; масові депортації населення. Із Західної України, Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення.[20].

Слід зазначити, що після приєднання Західної України до Радянського Союзу Організація Українських Націоналістів втратила старого ворога, але здобула нового, більш грізного. Радянські органи державної безпеки приділяли особливо пильну увагу бандерівцям. В одному з документів НКДБУРСР від 31 травня 1941 року стверджувалось, що С.Бандера "зумів підпорядкувати своєму впливові значну частину організації, яка складається в основному з молоді ".[30].

Для всіх у Європі була очевидною неминучість війни на Сході, оскільки протиприродний союз Гітлера й Сталіна не міг тривати довго. ОУНівські діячі логічно розцінюють цю майбутню війну як єдиний шанс для України повернути собі державність, оскільки будь-яка війна несе з собою насамперед зміну політичного статусу, і у Німеччині вбачають природного і навіть неминучого союзника проти створеного несправедливого політичного ладу у Європі, за якого не знайшлося місця для держави багатомільйонного українського народу.

2) Взаємовідносини сторін. Їх дії свідчать документи

Є й такі свідчення радянських партизанів про ОУН-УПА, які до останнього часу були невідомі широкому загалу. Йдеться насамперед про їхні розвідувальні донесення. Ці документи, що весь час зберігалися під грифом «цілком таємно», змальовують далеко не ту картину діяльності ОУН-УПА, як її зображено в партизанських мемуарах. Одним з перших таких аналітичних документів є доповідна записка начальника Українського штабу партизанського руху (УШПР) Тимофія Строкача секретареві ЦК КП(б)У Леоніду Корнійцю, датована 7 січня 1943 року.[7]. В ній детально розповідається про оунівський рух з початку війни, про його мережу на території України. В цьому документі вказується також і на наявність великих збройних формувань українських націоналістів у районах Пинська, Острога, Мізочі, Шумська.

Проти німців вони влаштовують окремі засади, з даних, які надійшли до УШПР, видно, що в деяких місцях українські націоналісти створюють свої нелегальні організації для боротьби з фашистськими окупантами під гаслом «За Самостійну Україну без німців».[25].

У цьому донесенні важливим свідченням непримиренності українських націоналістів до німецьких окупантів також є те, що вже невдовзі після вступу в Україну «фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до присічення діяльності українських націоналістів по створенню «Самостійної України», арештували Бандеру, вигнали з України інших відомих діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх «небажаними елементами» Т. Строкач інформує, до речі, що до його рук потрапив важливий документ гітлерівських спецслужб від 9 листопада 1941 року, в якому зазначається: «вважати відтепер небажаними особами українських політичних агентів руху Бандери, за якими вести нагляд і на випадок проведення політичної діяльності -- арештувати».[26]. Безперечно, це дуже важливе свідчення в устах керівника українських червоних партизанів про взаємини між націоналістами і гітлерівцями вже восени 1941 року. «Розстріл німцями Бандери і репресії стосовно Шептицького, відмова від створення українського уряду, видалення з Києва націоналістичних лідерів і в той же час непомірне пограбування українського населення викликало серед значної частини українських націоналістів озлоблення гітлерівською політикою. На цьому ґрунті значна частина Оунівців стала переходити в підпілля, організовуючи свої сили на боротьбу з окупантами».[20].

У цитованій доповідній Строкача є ще один досить важливий факт в радянській історіографії -- поширення націоналістичного руху на схід і південь України. Побоюючись його, гітлерівці вже в травні 1942 року попереджали сільських старост Василевського району Запорізької області про необхідність затримання причетних до оунівського руху осіб і направлення їх до німецької комендатури.[19]. Справді, ОУН змушена була перейти в повне підпілля, оскільки гебітскомісаріати і СД одержали інструкцію знищувати безоглядно українських націоналістів, насамперед бандерівців, застосовуючи до них гостріші заходи, ніж до комуністів.

Більшовицькі документи підкріплюють таку оцінку діяльності підпільної ОУН у східних областях. Так, у донесенні наркома держбезпеки УРСР Савченка на ім'я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося:

«Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби.

Новим характерним у тактиці ОУН в даний час є відмова від активних виступів проти німців з метою збереження кадрів і збирання сил, здатних у зручний момент зі зброєю в руках виступити і проти німців, і проти більшовиків за створення «Самостійної України»... Про діяльність ОУН у Східних областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської. Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та ін. областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелегалами, які прибули із Західних областей України.

У звітній доповіді гестапо м. Харкова за грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося: «Дії українських націоналістів посилились, про що повідомляють з усіх сторін, їхній лозунг -- «Свобода без Рад і без німців» -- нині у багатьох на язиці».[28].

Старший помічник начальника політвідділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкин 30 жовтня 1943 року засвідчував: «Протягом 3-х місяців ідуть арешти членів ОУН. Арештовано до 3.000 чоловік, з них у Сумській області -- до 280 чол. Серед заарештованих багато вчителів. У Сумській області заарештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко -- колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи -- Сасунін, Поглядилов і Сонуля, які в Західній Україні організували повстання проти Червоної Армії. Заарештовано 4 перекладачі Краснопільського і Сумського комендантів з української поліції».[1].

Новим для широкого загалу є й те, що наліт на Рівне в 1942 році, коли гітлерівці розбіглися, був організований саме націоналістами. Такі дані підтвердив для радянського командування командир одного із загонів червоних партизанів Шитов. Саме він передав до свого центру, що «двісті січовиків увірвалися до Рівного». Командир партизанських загонів Рівненщини Бегма 9 липня 1943 року повідомляв про бій націоналістів з німцями в селі Хараїмівка Деражнянського району 26 червня, в результаті якого було вбито 11 німців і 19 українських патріотів.[22].

І саме активні бойові дії українських повстанців проти фашистських окупантів змусили радянське командування піти на переговори з ОУН-УПА з метою залучення її підрозділів до скоординованої боротьби. Зокрема, генерал-майор О. Сабуров доручав вести ці переговори командиру чехословацького батальйону, який перейшов на бік червоних партизанів, Яну Налєпці. У першому листі ОУН-УПА до чехословаків, зокрема, вказувалося: «Більшовицькі партизани хочуть прилучити Вас до себе, щоб Ви боролися за справу жидокомунізму, за справу красної Москви. Чеські вояки, переходьте до нас, наш клич -- Чехія для чехів, Україна для українців. Будемо спільно боротись проти окупантів за визволення своїх націй».[8].

Але домовленості восени 1943 року не відбулося, оскільки комуністична влада і слухати не хотіла про можливість побудови в післявоєнному світі незалежної Української держави. До речі, з цієї причини не дійшла згоди на переговорах між ОУН-УПА і червоними партизанами бригади Бринського в лютому 1943 року.[24].

Характерний факт, що... основний їх (ОУН-УПА) ворог -- Німеччина, яка в багато разів своїм терором переважає радянську владу, а тому їх (фашистів) треба бити в першу чергу. Одночасно великі бої відбуваються між польськими групами і націоналістами. У даний час німці вирішили створити польську народну армію й доручити їй вести боротьбу з українськими націоналістами, попередньо добре озброївши цю армію.

Широкомасштабність бойових дій радянських партизанів проти ОУН-УПА, що засвідчується численними документами, в багатьох випадках переважає їхню активність проти гітлерівських загарбників. Скажімо, на особових рахунках багатьох бійців партизанського з'єднання ім. М. Хрущова, як правило, записи про подяку за участь у бойових діях стосуються лише сутичок з націоналістами в містечку Озютичі на Волині.

Більшовицькі партизани переслідували не лише оунівців, а й усіх тих українських патріотів, які допомагали останнім у їхній боротьбі проти окупантів.

Під впливом комуністичної ідеології радянські партизани особливо вороже ставилися до західноукраїнського населення.

З цього приводу командир партизанського з'єднання Кам'янець-Подільської області С.Олексенко засвідчував: «Радянські партизани часто до сіл Західної України підходили шаблонно -- а, націоналісти, бульбаки, бандерівці -- бий, ламай. І били, і ламали, худобу, хліб забирали і т. д. Це ще було тому, що націоналісти вбили багатьох диверсантів, і злоба була, кипіла в кожного радянського партизана до кожного західняка. Ну, як же? Його товариш загинув не від руки німця, а від руки західняка. Були випадки, коли радянські партизани спалювали села (с. Більчаки Людвипільського району в липні 1943 року спалено з'єднанням т. Шитова). Звичайно, такі дії відштовхували народ від партизанів і наближали до націоналістів, до «своїх хлопців».[3].

Зрештою, це підтверджують і радянські документи. «Протягом майже всього 1943 року, -- доповідав червоний партизанський командир П.Вершигора 27 лютого 1944 року», Волинь охоплена антинімецьким рухом, повстанням народу проти німців. Націоналісти очолили його. ...Кілька залізниць, важливих і другорядних, були повністю знищені, розібрані по трісці повсталим народом. Німці вихлюпнули злість, спалили сотні сіл, перебили тисячі мирного населення».(2).

І далі П.Вершигора продовжує: «Чи винні вони в тому, що в керівництві повстання (антигітлерівського) були не більшовики, а націоналісти? Думаю, що винен у цьому не народ, а ми з Вами, і особливо Волинські і Ровенські партизанські князьки-бездільники, що сиділи під носом у свого народу, чекаючи повстання, і палець об палець не вдарили, аби його очолити».(2). Але -- як переконуємося з документів -- на західноукраїнських землях більшовики не могли очолити народ, їх там ніхто не сприймав. Пройшовши рейдом через усю Західну Україну, Ковпак своїм повідомленням № 9530/219-221 від 28 вересня 1943 р. засвідчив, зокрема: «Українське населення винятково підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить».[19].

Ця ненависть проявлялася навіть у тому, що місцеве українське населення намагалося не потрапляти на очі радянським партизанам, відчувши хоч раз їхнє ставлення. Ось який запис, залишений в щоденнику Волинського партизанського з'єднання імені Леніна за 22 січня 1944 року: «Сьогодні їздили по бульбівцях, але нікого дома не знайшли. Вони всі повтікали в ліси".[10].

У щоденнику більшовицького командира Шукаєва збереглися записи, що 23 лютого 1944 року в селі Радомиль «бандерівці вбили 2-х наших партизанів, котрі їздили на господарські справи», і 27 лютого в селі Гніздичка націоналістами було ліквідовано «нашого старшину Сумарова і трьох бійців, котрі їздили на господарську операцію».[16].

Не маючи широкої підтримки серед місцевого населення в боротьбі проти українських націоналістів, більшовицькі партизани часто вдавалися до провокативних дій, видаючи себе за оунівців. До прикладу в, в 1943 році навіть була створена спеціальна криївка радянських партизанів під виглядом членів ОУН району «Пекло».[12]. Велику увагу УШПР на чолі з Строкачем приділяв створенню агентурної мережі в середовищі націоналістичного підпілля. Скажімо, якийсь «Лаврентьев», українець, 1906 р. народження, уродженець Людвипольського району Рівненської області, володів широкими зв'язками серед керівного складу ОУН і УПА... Користуючись своїм службовим становищем в УПА, доставив винятково цінні відомості про антирадянську діяльність українських націоналістів і на основі його агентурних даних було ліквідовано ряд керівників українських націоналістів, командирів підпілля.

Провокаційна роль радянських партизанів у націоналістичному підпіллі була поширена по всій Україні. Наприклад, до його мережі у Васильківському районі на Київщині, що охоплювала села Плесецьке, Дзвонкове, Сподарець, Перевіз, Мостище, Леонівка, Чорногородка, очолюваної Іваном Ярмоленком, був засланий якийсь Гнідобір. «Націоналістична» діяльність Гнідобіра призвела до того, що 12 оунівців було розстріляно, а список ще 20 осіб з Бишівського та Васильківського районів передано до НКДБ УРСР після приходу Червоної Армії.

Начальник УШПР Строкач давав роз'яснення на місця, що «передавати партизанів для подальшої роботи в органах НКВС можна в необмеженій кількості».[8]. В архівних фондах компартії збереглася підготовлена в березні 1944 року чернетка плану ліквідації українських націоналістів загонами радянських партизанів. Нею передбачалося залучити до боротьби проти членів ОУН-УПА: «В тилу ворога -- 23160 чол. У нашому тилу -- 11416 чол.».[4].

Цікаво, що згідно із “Доповненням до рапорту №28 у справі про радянських партизанів” (документ не підписаний і не датований), який є звітом розвідки про участь загону Ковпака в подіях 14 та 15 липня 1943 р., один з офіцерів-партизанів під час спілкування з польським населенням “…розповів, що Сталін наказав їм (партизанам) іти й будувати незалежну Польщу (очолювану комуністами). Поляки повинні йти за Вандою Василевською, яка створює польський легіон, котрий найближчим часом прийде на територію Польщі. Потім він заявив, що вони йдуть у Чехію, їхнім завданням є диверсії та ухиляння від боротьби із сильнішими, ніж вони, загонами противника. Полякам шкодити не будуть, вони мають намір знищувати лише українців, бульбівців і бандерівців”.[14].

Як і з боку оунівського підпілля так і з боку радянських партизан велися активні бойові дії за власні інтереси, які були досить кровопролитними по відношенню і до мирного населення котрих і розстрілювали, і спалювали, і вивозили у Сибір.

Однак попри всю неоднозначність політики сталінського режиму на ЗУЗ, більшість істориків дійшли до висновку, "що возз'єднання українців в межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком в розв'язанні українського питання".[20].

Мабуть потрібно погодитися з думкою істориків, бо все що не робиться, робиться на краще.

Висновки

Війна. Довгі роки ця народна трагедія обростала міфами комуністичної ідеології. Щось з тих подій підіймалося на п'єдестал, щось просто замовчувалося. Радянські історики впродовж десятиліть експлуатували тезу про те, що війна народ згуртувала. Це так, але вона ж його і розпрямила: у населення України, яке було вже на межі повного винищення, пробилася хвиля патріотичного піднесення, людської мужності, героїзму, національної свідомості. І чи так вже суттєво, під яким гаслом поставав народ на боротьбу із загарбниками? Та й чи у змозі були, скажімо, 15-18-річні хлоп'ята та дівчата розібратися в плетиві ідеологічних суперечностей? Їх покликала одна ідея - ідея боротьби з ненависними зайдами-чужинцями - поневолювачами Батьківщини. Але якщо членів організації "Молода гвардія", приміром, по війні піднесли на вершину слави, то тих, хто об'єднався під гаслом організації українських націоналістів, було загнано у в'язниці та табори, у пустельне безмежжя кустанайського степу, де на них чекали знущання та приниження.

Розчавлені душі. Зламані долі. Отака "подяка" випала тим, хто боровся з фашизмом під гаслом національного визволення. Їх трагічна доля найголовніший і найстрашніший наслідок політики тоталітарного режиму, спрямованої на придушення будь-яких паростків національної самосвідомості. Замислимося: чи багато ми знаємо про молодіжні організації українських націоналістів, які у складних умовах діяли на території окупованої України, у тому числі - на Херсонщині? Дуже і дуже мало, незрівнянно менше, ніж, скажімо, про молодогвардійців, яких шануємо і чиїм героїзмом пишаємося. А як же долі тих, хто чинив опір ворогу в угрупованнях, що не були створені за вказівкою партії, а виникли з власної волі людей, яким небайдужою була доля рідної землі? Які били фашистів на окупованій території та у лавах діючої Червоної Армії, натхненні не привидом, блукаючим по Європі, а садком вишневим коло хати, і саме за це запроторені до сталінських катівень, таборів, безстрокові заслання? Про них ми теж маємо знати.

Критично оцінюючи діяльність партизанів та підпільників ми прийшли до висновку, що масовим рух Опору на Півдні України так і не став. Причинами цього були, по-перше - природні умови: обмежена кількість лісових насаджень, переважно рівнина місцевість, що не дозволяли розгорнути активні бойові дії, по-друге - відсутність належної підготовки і матеріальних ресурсів, зброї, продовольства, кадрового та організаційного забезпечення руху Опору, досвіду конспіративної роботи в умовах тогочасної війни та окупаційного режиму; по-третє - жорстокі заходи окупантів та їх спецслужб, які призвели до того, що значна частина колишніх радянських активістів, рядових членів підпілля, командування партизанських загонів затаїлися, не ведучи ніякої боротьби з окупантами. За цих умов найбільш дієздатними виявилися формування з місцевих жителів і меншою мірою утворені на базі диверсійно-організаторських груп оточенців, що до війни не проживали на окупованій території регіону і часто видавались окупаційній владі зрадниками і колабораціоністами.

Спільним у діяльності всіх членів похідних груп на території України стало їх прагнення використати можливості легальної роботи. З цією метою головний наголос робився на оволодінні органами місцевого управління й самоврядування. До цієї справи залучалися не тільки члени похідних груп, але й представники місцевої громадськості - вчені, журналісти, адвокати, вчителі, священики, сільський актив. Однак демонстрація своїх намірів та відповідні декларації оунівців на початку війни дозволили окупантам швидко збагнути реальну небезпеку, в результаті чого вони вдалися до тотальних репресій. Значна частина легалізованих націоналістів потрапила за грати й була знищена. І лише ті, хто завчасно перейшов у підпілля, змогли продовжити роботу.

Сьогодні ми повинні сповна засвоїти ці трагічні уроки нашої гіркої, сфальшованої історії, щоб в умовах розбудови національної державності український народ не повторив фатальних помилок попередніх поколінь, вкотре не дав себе ошукати і втратити Українську Державу, що здобута дуже дорогою ціною життя буйного цвіту її волелюбної нації.

Мабуть, лише тоді, коли ми навчимося бачити історію не в двовимірній чорно-білій гамі, а в тривимірній кольоровій, ми станемо лояльнішими до минулого й оцінюватимемо ветеранів не за прапори, під якими вони воювали, а за те, що вони просто -- воювали. Заради ідеї. Заради життя. Заради світлого майбутнього. І що з того, що в них було різне бачення цього світлого майбутнього? Одні пов'язували його зі сталінським «союзом нерушимим». Інші -- з гітлерівською «Новою Європою». А треті вірили, що два титани, ув'язавшись у боротьбу між собою, настільки ослабнуть, що майже недосяжна ідея єдиної соборної самостійної України стане реальністю...

Список літератури

1. Білас І. Червоний терор в Україні 1917-1953рр.Боротьба з національно-визвольним рухом - К., 2000.

2. Бойко О.Д. Історія України посібник - К.: Академвидав, 2003.

3. Бульба-Боровець Т. Армія без держави - Львів,1993. - с. 48 - 73.

4. Гогун О. Маловідомі сторінки історії радянського партизанського руху України в документах польського підпілля // Укр. іст. журн. - 2006. - № 4 - с.128-135.

5. Гречко В., Ярмиш О. Історія України - Харків, 2003.

6. Грицак Я. Нарис з історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К.: Генеза, 1996. - С.211 - 245.

7. Губарєв В.К. Історія України - Донецьк, 2004.

8. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні -- К., 1991. -- С. 184-203

9. Іллюшин І.І. Анти польський фронт у бойовій діяльності ОУН і УПА //Укр. іст. журн. - 2002. - № 3 - с. 80-103.

10. Ільюшин І.І. Волинська трагедія 1943-1944 р. - К., 2003.

11. Історія України 3-те видання - Л.: Світ, 2002.

12. Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: Партизанський рух у тилу вермахту в Україні (1941-1944). - К., 2005.

13. Кіпіані В. "На сторожі" - Миколаїв, 1992.

14. Косик В. Україна під час Другої світової війни 1939-1945. К., 1992. - С. 100-128.

15. Критика та бібліографія // Укр.. іст. журн. - 2000. - № 5 - С. 128-133.

16. Малюга В. Інформаційно-пропагандистська діяльність ОУН на початку нацистської окупації України - К., 1999.

17. Марчук Л. Вони боролися не за "привид", а проти "гітлеряк" - Херсон, 2000.

18. Новий довідник Історія України - К., 2005. - С.124-153.

19. Новітня історія - К.: Вища школа,2002. - С.200-240.

20. Остапенко П.В., Боковікова Ю.В. Суперечливі моменти з історії України і Росії. - Харків: Торсінг плюс, 2008. - с. 309-346.

21. Остафійчук В.Ф. Історія України - К.: Знання-Прес, 2007. - С.120-165.

22. Пасічник М. С. Історія України - К.: Знання - 2008. - С.167-180.

23. Патриляк І. К. Військові плани ОУН(б) у таємній Інструкції Революційного проводу (травень 1941р.). Документи та матеріали //Укр.. іст. журн. - 2000. - № 2 - с.127-135.

24. Патриляк І. К. Військово творчі заходи ОУН(б) у липні-вересні 1941 р.//Укр. іст. журн. - 2001. - № 4 - с.126-139.

25. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали. К.: Дніпро, 1998. -С.3-7.

26. Сергійчук В. Радянські партизани проти ОУН-УПА. -К.: Українська Видавнича Спілка. 2000. -С.3-18.

27. Сергійчук В.К. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К.: Дніпро, 1996. -С.14-25.

28. Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Дрожжин В.П. Новітня історія України (1900-2000): Підручник -К.: Вища школа, 2000. -С. 321-324.

29. Субтельний О. Історія України - К.: Либідь, 1993. - С. 129-159.

30. Троян В. В. "У лісах" - Чернівці., 1998. - 360с.

Статті:

1) Румунські трофейні архіви, як джерело вивчення руху опору на окупованій території Півдня України в роки Великої Вітчизняної війни (у співавторстві) // Сторінки воєнної історії. Випуск 7 - К.: 2002р.

2) Бондаренко К. Історія, якої не знаємо, чи не хочемо знати?//"Дзеркало Тижня", № 12(387), 2002 р.

3) Панченко О. Життя, покладене на вівтар незалежності.// "Вечірній Київ" № 50, 2000 р.

Додатки

Додаток 1

Цілком таємно

Наркому внутрішніх справ СРСР Л.Берії

26.07.1945 p. №8/156451

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ ТА РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ СПЕЦІАЛЬНИХ ГРУП ДЛЯ БОРОТЬБИ З ОУНІВСЬКИМ БАНДИТИЗМОМ У ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ

Частину бандитів УПА, що з'явилися з повинною, використовують спочатку як окремих агентів-бойовиків, а пізніше у бойових групах особливого призначення, названих нами спеціальними групами. У тих випадках, коли агент-бойовик, який влився в банду або в підпілля ОУН, -- не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівника-ватажка, у його завданні була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації розкладу банди або місцевої організації ОУН...

Комплектування спецгруп при оперативних групах НКВС УРСР проводилося за принципом підбору агентів бойовиків, які були перевірені на виконанні завдань ліквідації оунівського бандитизму (у тому числі вбивств населення, яке співчувало ОУН -- УПА). У Ровенській та Волинській областях до складу спеціальних груп вливалися також колишні партизани- ковпаківці, добре обізнані з місцевими умовами, які мали великий досвід боротьби з оунівським бандитизмом.

За своїм зовнішнім виглядом і озброєнням, знанням місцевих побутових особливостей і мови і конспіративним способом дій особовий склад спеціальних груп нічим не відрізнявся від- бандитів УПА, що вводило в оману апарат живого зв'язку та ватажків УПА й оунівського підпілля.

У випадках загрози розшифровки або неможливості здійснення захоплення зазначених за планом ватажків ОУН -- УПА учасники спецгруп знищують останніх, до того ж у багатьох випадках створюють таке враження в оунівському середовищі і серед населення, що знищення керівників ОУН -- УПА здійснено бандитами СБ. До складу кожної спецгрупи входить від 3 до 50 і більше осіб, залежно від легенди і завдання, які являють собою особливий "почет" вигаданого бандитського керівника. Станом на 20 червня 1945 p. всього в західних областях України діє 156 спецгруп із загальною кількістю учасників у них 1783 особи.

Нарком внутрішніх справ НКВС УРСР Рясний

Додаток 2

ІІІ. Райхскомісаріат Україна

1. Полісся

а) Політика окупанта. Як для Полісся, так і для Волині використовувалася прокламація генерального комісара Шене (голова генерального комісаріату “Волинь-Поділля”) від першої половини липня, яка оголошувала застосування гострого терору в боротьбі з бандитизмом при наборі робочої сили та зборі континґентів. На Поліссі, передусім у Столинському повіті, спалювали села й убивали людей, при цьому проти антипольських виступів українців озброювалося польське населення. З іншого боку, у другій половині липня було проведено масові арешти польської інтеліґенції в Бресті (400 людей), Кобрині, Пружанах та Пінську.

б) Становище з безпекою й надалі погіршується. Щодня здійснюється кілька нападів на військові об'єкти, склади, промислові об'єкти й маєтки. Влада окупанта не поширюється за межі великих центрів. Німці не проводять великих, систематичних акцій із ліквідації партизанів. Південне Полісся по Прип'ять належить до сфери впливів українських партизанів. Північним включно з північною частиною Столинського повіту заволоділи радянські партизани, які проводять тут формальний призов, використовуючи медично-призовні комісії, тероризують населення в разі потреби не гірше німців. Велику сміливість виявили радянські командири, знищуючи в другій половині липня біля Бреста-Волинська залізниці та склади. Систематично підпалюються маєтки й здійснюються напади на засоби комунікації. Поїзди обстрілюються, тому вони ходять лише вдень… Допоміжні німецькі відділи, які можуть використовуватися в боротьбі з диверсією, утікають у банди: так було з українською стаціонарною поліцією в Дрогичині, кавказькими горцями й козаками. Виняток становлять польські поліцейські батальйони, рекрутовані з “місцевих”, якими керують поляки (Кобрин, Дрогичин).

2. Волинь

а) Німецька й радянська політика. На початку липня почалася бездумна пацифікація Шене випадкових українських, польських, чеських сіл під приводом співробітництва (сільського населення) з совєтами. У містах почалися 10 липня, а закінчилися на початку серпня масові арешти інтелігенції: у Луцьку майже 200 українців та 50 поляків, у Рівному 50 українців і 136 поляків, з яких половину вже відпустили… Поведінка німців перш за все полегшує роботу совєтів на Волині… Радянська діяльність, яка завдяки своєму апарату розповсюджується на всі села, зводить нанівець усі спроби консолідувати український націоналістичний рух, розсіює й втягує в сферу свого впливу окремі банди, нарешті паралізує спроби переговорів із поляками. За деякими свідченнями, арешти української інтелігенції спровокував радянський донос.