Територія, устрій, населення українських земель в другій половині ХVІІ століття

- 2 -

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра Історії України

Територія, устрій, населення українських земель в другій половині ХVІІ століття

Виконав

Студент групи 2-В

Мельничук І.П.

Вінниця. 2007

План

Вступ

1. Територія українських земель в другій половині XVII ст.

2. Державний устрій України в другій половині XVII ст.

3. Населення українських земель в другій половині XVII ст.

Література

Вступ

6 серпня 1657 року помер Богдан Хмельницький. Ця подія започаткувала процес руйнації Української козацької держави, витвореної Великим гетьманом. Після смерті Хмельницького відбувається різке погіршення внутрішньо та зовнішньополітичного становища козацької України. Цьому сприяли як об'єктивні так і суб'єктивні чинники.

Тема моєї роботи - «Територія, устрій, населення українських земель в другій половині ХVІІ століття» відноситься саме до цього періоду в історії України, періоду «Руїни».

Метою моєї роботи є як найглибше дослідження розвитку, встановлення та зміни кордонів України; державного та військового устрою; чисельності, етнічного складу, міграційних процесів населення українських земель у даний період. Але ці проблеми не можна розглянути окремо від політичного життя країни, тому в моїй роботі тема розкривається паралельно із загальною картиною становища України.

Досліджувана мною тема завжди буде актуальна, тому що територія, устрій та населення країни це основні складові держави без яких вона не зможе існувати. Саме від їхнього розвитку залежить рівень її розвитку як особливої політико-територіальної організації.

Територія українських земель в другій половині XVII ст.

Смерть Б. Хмельницького (27 липня 1657 р.) не могла не позначитися на політичній ситуації в країні. Характеризуючи, подальший перебіг подій в Українській державі, польські спостерігачі із задоволенням зазначили: "Між козаками задніпрянськими і по цій (правій) стороні Дніпра велика нелюбов, ворожнеча й розлад....". О.Я. Єфименко так красномовно писала про складні, часом трагічні,: суспільні _:процеси на українських землях після Б. Хмельницького: "Все ... має вигляд якоїсь безладної й безглуздої гри випадковостей. Не встигне з'явитися який-небудь факт і виявити свій зміст, як зникає під навалою інших фактів, що і собі також швидко зникають. Гетьмани зміняють один одного, партії виникають і зникають, перехрещуються впливи, походи, битви й замирення, політичні угоди й компроміси -- все миготить перед нами, як у калейдоскопі. І все це кінець кінцем гине, несучи з собою в безодню і політичну єдність і самобутність України".

Ще за життя "Великого Богдана", згідно з його особистою волею й з метою уникнути внутрішньої боротьби за владу, старшина фактично без виборів обрала на гетьманський уряд 16-річного Юрія Хмельницького. Проте вже через місяць не без умовлення його "другого батька і дорадника", генерального писаря І. Виговського, він 26 серпня на Генеральній раді в Чигирині офіційно відмовився від влади. Рада, на якій були представлені, окрім старшин і козаків, міщани та духовенство, призначила: тимчасово передати булаву Виговському. Таке рішення викликало негативну реакцію в Москві, де чекали від "малоросіян" особливого "челобития" -- клопотання на право обрати собі нового гетьмана (хоча це суперечило пунктам угоди від 1654 р.). Царський уряд повів наполегливу дипломатичну боротьбу за свої корисливі інтереси. Однак з того поки що нічого не вийшло. В жовтні того ж року Генеральна рада в Корсуні, незважаючи на факт добровільного зречення гетьманства Виговським, який не хотів жити "у неволі" царя, підтвердила всі його повноваження. Водночас учасники ради обідали одностайну підтримку гетьману в його прагненні відстояти "давні права та вольності" українців, які почав обмежувати цар. Тому стали свідками присутні на цьому зібранні посли з Австрії, Волощини, Криму, Молдавії, Семигороду, Туреччини та Швеції.

Успіх на Корсунській раді дав змогу Івану Виговському відразу здійснити кілька важливих політичних намірів. Зокрема, він спромігся підписати договори про мир з Кримом і Туреччиною, а також ратифікувати угоду про спільні дії з Швецією'. Остання визнала незалежність України з її кордонами аж до Вісли. Від Речі Посполитої ним були відірвані Берестейське та Новгородське воєводства й приєднані, до українських земель. Польща також обіцяла Україні широку автономію, в разі її повернення до складу попереднього державного утворення.

Разом з тим неослабний тиск і деякі відверто провокаційні заходи російського уряду, а також перманентні внутрішні чвари на Лівобережжі, Правобережжі й Запорожжі (наприклад, низовики ображалися на те, що їх не запросили взяти участь у обранні гетьмана) не давали можливості Виговському відчути себе впевнено на найвищій в країні посаді. Тому вкотре за нетривалий період правління він змушений був доводити цареві та його сановникам свою лояльність. Так, 18 січня 1658 р. у розмові з воєводою Микитою Зюзіним гетьман нагадує про особисті "заслуги" перед сюзереном під час спільних російсько-українських військових походів (зокрема, в кримську кампанію) і просить "чтоб царское величество никому не верші, хто на него приносить лично станет". А далі запевняв: "...Я ему государю своєму ей-ей во всем верен по присяге своей".

Мабуть, саме через такі обставини І. Виговський вирішив, що ліпше було б офіційно сповістити царя про своє обрання на раді і просить про підтвердження "високою рукою" цього рішення. Незабаром за дорученням Олексія Михайловича в Україну прибув представник Москви боярин Б. Хитрово, який призначив на 25 січня нову раду в Переяславі (не без таємної надії: "провалити" на виборах Виговського). Однак на ній знову, вже втретє, було обрано І. Виговського. Це викликало у боярина _;невдоволення і він згодом поїхав до Полтави підмовляти місцевого полковника М. Пушкаря на збройний виступ проти гетьмана. Конфлікт між одним і другим поступово загострювався, а потім зчинилася справжня бійня, яку Пушкар кваліфікував як війну. Кількість учасників у ній досягла десятків тисяч (тільки на боці останнього значилося до 20 тис. запорожців, 20 тис. "гультяїв". наймитів тощо). За М. Пушкарем виступили полковники І. Богун (правда, не відразу), І. Сербин, кошовий отаман Я. Барабаш та багато інших відомих та той час політичних: і військових діячів. І все ж Виговському вдалося перемогти в цій боротьбі. Пушкар загинув у бою під Полтавою 11 червня, а його прибічника Барабаша було скарано пеню пізніше за безпосереднім наказам переможця.

Іван Виговський перебував на гетьманстві практично два роки. Але й за цей порівняно короткий час досить рельєфно вималювалося ставлення російського престолу до українського народу і, зокрема, його "підходи" при вирішенні територіальних питань. Аналізуючи зміст трьох "проектів" статей-угод, які пропонувалися Москвою гетьману (але так і не підписані ним), можна констатувати, що цар Олексій Михайлович і його найближче оточення хотіли: по-перше, обмежити автономію Української держави (без спеціального дозволу царя старшина не мала права переобирати гетьмана, а той, у свою чергу, призначати чи звільняти генеральну старшину і полковників) й не допустити зростання її території; по-друге, встановити в ній по всіх основних кістах "где пристойно" (на правому березі -- крім Києва, у Переяславі, Брацлаві, Умані,, на лівому - крім Чернігова, у Ніжині), російські залоги та "посадовити" своїх воєвод; по-третє, до мінімуму звести зв'язки українців з білорусами (щоб "козаки туди не ходили Після скинення з гетьманства Виговського та його втечі до Польщі, де йому надали звання сенатора і нічим не підкріплений титул київського воєводи, вирішення всіх цих та багатьох інших питань було покладено знову на Юрія Хмельницького. Друге обрання Хмельницького сталося в 1659 р. спочатку на раді в Германівці (Правобережжя). Активно підтриманий старшинами правобережних полків, він через воєводу Олексія Трубецького запропонував цареві нові статті - угоди, де на користь українського населення було "многое написано... сверх прежних статей" Б. Хмельницького. В них, зокрема, вимагалося, щоб: московських залог і воєвод ніде, окрім Києва, не залишалося (ст. 2); переобрання гетьмана і старшин робилося населенням вільно (ст. 4. 5); м. Старий Бихів, яке Москва вимагала передати собі, залишалося у підпорядкуванні українського полковника (ст. 6); права гетьманського правління на зносини з іноземними державами та само-устрій були розширені (ст. 8-- 13) тощо.

Проте Трубецькой зволікав із справою підтвердження статей Ю. Хмельницького, а його самого наполегливо запрошував приїхати на переговори до Переяслава, який оточували тоді значні сили російського війська. Гетьман після деяких вагань піддався на умовляння воєводи і 10 жовтня з старшинами прибув до міста. 13-- 14 жовтня Трубецькой стягнув до Переяслава війська під командуванням Шереметєва і Ромадановського та запросив також представників І українського духовенства, які були прибічниками проросійської політики. За такого тиску й відбулася рада у Переяславі (15-- .17 жовтня), на якій автономістичні ідеї статей і О. Хмельницького було значно урізано. Під час переговорів особливо гостро постало питання про Сіверщину. Відповідно до вказівок царя російський воєвода наполягав на розміщенні у Новгороді-Сіверському, .Почепі, Стародубі й Чернігові своїх колег, щоб ті відали всіма справами не тільки у визначених містах, а й повітах, приписаних до них. Всіх козаків Новгорола-Сіверського, а їх мешкало там чимало, передбачалося переселити в інші населені пункти. Але проти цього категорично висловилися старшини й особисто гетьман, їм вдалося вмовити воєводу не чинити так, посилаючись на можливі негативні наслідки такого акту, а саме -- про можливий вибух міжусобної війни.

Заборона приймати втікачів, мало того, смертна кара за це завдали помітного удару по "вольностям" Війська Запорозького. Очевидно, через це та ряд інших обставин нові статті Ю. Хмельницького викликали неабияке невдоволення серед українського населення. Разом з тим, фіксацію такого державного кордону :між Україною і Росією знаходимо далі у статтях наступних гетьманів: від І. Брюховецького до І. Мазепи включно.

Також слід зазначити, що при обранні Ю. Хмельницького на гетьманство під документом підписалися полковники таких полків: Кальницького, Канівського, Корсунського. Лубенського, Миргородського, Ніжинського, Переяславського, Прилуцького, Черкаського і Чернігівського. Полковники Білоцерківського, Брацлавського, Київського, Паволоцького, Подільського, Уманського і Чигиринського полків із своїми козаками на той час охороняли польський кордон.

У період гетьманування Ю. Хмельницького Українська держава вже не вперше опинилася в скрутному, майже критичному, становищі. Використовуючи на свій лад непевну ситуацію в країні, уряд Олексія Михайловича все менше оглядайся на особу гетьмана та його правління, через воєвод втручався у справи місцевої адміністрації, частково розподіляв за власним розсудом земельні багатства України, проводив угодницьку промосковську політику з деякими групами старшини. Це неабияк розпалювало пристрасті, до того ж не тільки серед панівної верхівки, а й серед урядових козаків і поспільства .

Невдалі дії російсько-української армії в період кампанії 1660 р. проти Польщі ще більше ускладнили становище України. Поразка у цій війні знову поставила питання про західний кордон між нею і Річчю Посполитою. Про те, як його бачив Ю. Хмельницький на той час, довідуємося із змісту гетьманських "прохань" на ім'я царя, складених у Чигирині в травні місяці перед підписанням мирного договору з королівською владою.

Група старшин на чолі з І. Лісницьким і Г. Гулящицьким, налаштована антиросійськи, разом з Ю. Хмельницьким вирішила скористатися нагодою розірвати союз з Москвою та утворити унію з Польщею. У зв'язку з цим під Чудновнм (Волинь) вони уклали українсько-польську угоду (т. зв. Слободищенський трактат 1660р.), яка багато в чому повторювала положення Гадяцької, але в ній вже не йшлося про "Велике князівство Руське". Відтепер Хмельницький повів відверту боротьбу проти колишніх спільників. Російський державний діяч Куракін у своїй "Одписке" від 6 серпня 1661 р. сповіщав уряд, що наказний гетьман Я. Сомко з Переяслава часто листується з Ю. Хмельницьким і з полковниками "задніпрянськими" і готується до збройного виступу проти царської величності, застерігав "царських людей" по "черкаських" містах стерегтися козаків. Такі ж наміри -- вирушити "на Москву" -- виношував також полковник Василь Золотаренко.

Ю. Хмельницький все ж таки і пізніше не втрачав надії знову об'єднали державу, але зробити цього вже не зміг. Розчарувавшись у політичній діяльності, під тягарем всіляких невдач він на початку 1663 р. склав з себе булаву і постригся в ченці.

Проте такий поворот подій не приніс спокою. Навпаки, викликав ще більший розбрат, хитання, політичні інсинуації та інтриги. Новообраний гетьман Лівобережної України (перед цим кошовий отаман Запорозької Січі) Іван Брюховецький повністю схилявся на бік Москви. А правобережний гетьман Павло Тетеря (з 1663 р.), "приставши'' до Польщі, радив королю неодмінно підкорити Лівобережжя та об'єднати під своєю владою всю Україну. Чигиринський полковник Петро Дорошенко прийняв підданство Туреччини. Одночасно домагалися булави під царською "протекцією" полковники Яким Сомко і Василь Золотаренко, різко змінивши свої попередні плани та ставлення до уряду Росії.

Іван Брюховецький, як представник "низовиків", спочатку висував ідею про необхідність обирати гетьмана па Запорозькій Січі з тим., щоб тому підкорялася б уся Україна. Він демагогічне обіцяв знищити станові перегородки, турбуватися про поспільство і рядове козацтво. Після проголошення (а не загального вибору] його гетьманом на "Чорній раді" в Ніжині і 7 червня 1663 р., у присутності московських послів і з ними війська, І. Брюховецький одразу зробив зміну усім¹ лівобережним полковникам, а деяких особистих супротивників, таких, як Сомко, Золотаренко, скарав "на горло". В тому ж році підписані ним так звані Батуринські статті практично нічого не змінювали в становищі українських земель, оскільки майже в усьому повторювали зміст Переяславських статей Ю. Хмельницького. Щоправда, кожним з пунктів місцеве населення зобов'язувалося утримувати російські війська, розташовані в межах регіону.

Восени 1665 р., після багатомісячної й кривавої війни з польсько-шляхетським військом і загонами П. Тетері, І. Брюховецький на особисте запрошення царя (першим з гетьманів) приїхав до Москви. Там він з великої ласки сюзерена одержав "чин" боярина, а старшини, які приїхали з ним, "стали" дворянами, одружився з політичних міркувань на княгині Долгорукой. Але найпомітнішою подією стало підписання нових статей, що викликали неабияке вдоволення російського уряду і надзвичайне обурення серед українського населення, навіть у тих колах, де підтримувалась промосковська політика (зокрема духовенства). Старшини з приводу цього зазначили: гетьман "оженився" на Москві.

Московські статті, де близько 10 пунктів були новими або частково зміненими порівняно з попередніми, багато в чому погіршували статус України у складі Російської держави. Так, .згідно з ст. 1 "Украйна с малороссийскими городами, й местами, й местечками, й со слободами, й с селами, й в них всяких чинов жители" надалі мали знаходитись "в печном й во вски неотступном й непоколебимом'' володінні царя та його прямих спадкоємців. Ст. 4 передбачала не тільки підпорядкування української церкви, а отже, всього віруючого православного населення Московській патріархії, але й призначення київського митрополита -- з "великоросіян".

Крім того, на початку 1667 р. сталася ще одна подія, яка кардинально вплинула на становище Української держави, її національну єдність. 13 січня уряди Росії та Польщі підписали в с. Ашрусові поблизу Смоленська перемир'я терміном на тринадцять з половиною років. Згідно з договором, де повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра переходила під цілковиту владу польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (кілька верст навкруги) передавався на два роки Росії. Польща їй же повертала Смоленськ, Сіверську землю, офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави. Білоруські землі залишалися у межах Речі Посполитої. Запорозька Січ мала одночасно підпорядковуватися адміністрації обох країн. Відповідно до статей 3, 4, 5, 7 і 14 можна простежити встановлення західного кордону між Річчю Посполитою і Російською державою по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож,. Від останньої, по межі Речицького повіту (охоплював "кут" південно-східного району майбутньої Мінської губернії і розташовувався на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще за Поляновським трактатом. Але фактичне розмежування затяглся на багато років.

За гетьманування Петра Дорошенка (1665-1676) і майже одночасно з ним Дем'яна Многогрішного (1668-1672) питання про територіальні межі Української держави ставилося не раз. Перший, виношуючи ідею реального політичного об'єднання українських земель в окреме державне утворення, у 1668 р. пішов на укладення угоди з Туреччиною, за якою бачив кордони підвладної собі території по річки Віслу і Німан, міста Севськ, Путивль, Перемишль і Самбір. Наступного року П. Дорошенко спробував залучити до вирішення територіальної проблеми і польський уряд", проте з того нічого не вийшло, оскільки король вирішив за ліпше призначити гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка. Ситуація загострилася, і між Україною та Польщею з новою силою спалахнула війна. На деякий час, після втручання турецького султана, вона припинилась у 1672 р. (у зв'язку з. підписанням польською та турецькою сторонами Бузсацького мирного договору (8(18) жовтня). Згідно з його положеннями, ставленику султана;-- П. Дорошенку передавались Поділля, Брацлавщина і Південна Київщина. Турецькою "провінцією" стала також частина Галичини з Чортковим. Ця територія розглядалася царським урядом як така, що перебувала "во владении у Петра Дорошенка под игом турецкого салтана". Проте вже в квітні 1673 р. польський сейм відмовився ратифікувати договір.

Приблизно тоді ж Д. Многогрішний отримав титул "гетьмана Сіверського", тобто підпорядкував собі досить обмежену північну частину Лівобережжя -- Сіверщину, куди сягав також й вплив Дорошенка. За підрахунками М. Слабченка, останньому, наприклад, у Полтавському полку підпорядковувалося 20 міст і містечок, Лубенському -- 15, Миргородському -- 13. Першому ж, крім Сіверщини, належали головним чином полки Прилуцький і Переяславський, а також Київ з навколишньою територією, про яку мова йшла вище. Саме населенню всієї цієї території увійшло до складу Російської держави згідно з новими статтями, підписаними Д. Многогрішним у Глухові у березні 1669 р. Глухівські статті мало чим поліпшували становище України, хіба тим, що передбачали зменшення тут кількості російських воєвод (з 10 до 5, які мали залишатися лише в Києві, Ніжині, Переяславі, Чернігові й Острі) та зведення їх функцій в основному до військових справ.

Діяльність обох гетьманів, а отже, й становище різних українських регіонів, ускладнювала хитка політика на півдні Лівобережжя та Січі запорозького "гетьмана" Петра Суховія, а згодом -- Михайла Ханенка. До того ж, до останнього часу не був точно визначеним південний кордон України, бо окраїнні місцевості Миргородського та Полтавського полків поступово виходили в "Дике поле", де вже мешкали "низовики". Тому чітка межа тут не існувала, а періодично змінювалася у залежності від фактичного володіння степом. Коли ж виходити з пунктів Андрусівського договору, то можна, на думку М.П. Василенка, твердити про функціонування на Запорожжі осібної держави. Якщо ж продовжити цю думку, приходимо до висновку про наявність у 70-х роках XVII ст. в Україні трьох державних утворень (з власними адміністрацією, судочинством, фіскальною системою, особливими збройними силами тощо), які по територіях розташовувалися на: 1) Правобережжі на чолі з гетьманом Дорошенком; ^;2) Лівобережжі (Многогрішний) ; 3) Запорожжі (Ханенко). Причому їх виникнення (навіть коли це було формально) підкріплювалося. Тогочасними міжнародними угодами (Польщі, України, Росії, Туреччини тощо). Наступні договори такого характеру зафіксували порівняно незначні зміни у межах регіонів (в основному це уточнення окремих кордонів). Так, Журавненський мирний договір 1676 р. між Польщею і Туреччиною про припинення війни 1672--1676 рр. передбачав у черговий раз передачу Туреччині Поділля, а разом з ним: і значної частили Правобережжя (крім Білоцерківського і Паволоцького полків). Хоча польський сейм і не погодився утвердити цю угоду, вона ще раз розмежувала "володіння" лівобережного та правобережного гетьманів.

Бахчисарайський мирний договір, укладений 13 січня 1681 р., а ратифікований у 1682 р., про 20-річне перемир'я Росії з Туреччиною та її васалом Кримським ханством головним чином повторював положення угоди в Андрусові про український кордон по Дніпру, підтверджував законність включення Лівобережжя, правобережних містечок Васильків, Трипілля, Дідівщина, Станки, Радомишль, м. Київ до Російської держави, визнавав підпорядкованість Запорожжя царській владі. Названі країни домовилися не освоювати землі між Дніпром і Південним Бугом, а Брацлавщину, південь Київщини та Поділля, як і раніше, залишити в "протекції" султана. За кримськими татарами залишалося їх попереднє право вільно кочувати у стелах України, а за українськими промисловцями -- можливість переправлятися на правий берег Дніпра з мстою занять різною промисловою діяльністю.

Після цього договору до Російської держави відійшли від Речі Посполитої поселення по берегах р. Сож. їх приєднали до Стародубського і Чернігівського полків. Причому жителі цих місцевостей самі висловлювали бажання "перейти в подданство России". Договір про "Вічний мир" 26 квітня (6 травня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив рішення попередніх угод (починаючи з Андрусівської) про поділ Украйни, хоча в більш категоричній формі. Річка Орель окреслила південну межу регіону. Важливо відзначити також територію навколо Києва, що передавалася Москві й мала обмежуватися спеціальними прикордонними позначками. Згідно з "Вічним миром" Польща відмовлялася від протекторату наді Запорозькою Січчю, яка повністю як самостійна і відокремлена політико-адміністративна одиниця переходила до складу Російської держави. При цьому досить чітко визначався північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького та Речі Посполитої: від Січі вгору по Дніпру та гирлу р. Тясмин, а звідти -- кордон до Чигирина, "не займуя", і далі до Чорного лісу . Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина і Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими нападами Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися до Речі Посполитої, а Поділля залишалось під владою Туреччини.

Отже, маємо всі підстави твердити про правове оформлення на середину 80-х років XVII ст. кордону між трьома державами: Річчю Посполитою, Україною (Гетьманщина, Малоросія) та Росією. Крім того, тоді визначився і західний рубіж власне українських і російських земель. Згідно з трактатом 1685 р. досить чітко розмежувалися лівобережний і правобережний регіони, які мали риси практично автономних держав у складі різних великих утворень, з тією лише різницею, то Правобережжя юридичне не відокремлювалося від Польщі (на противагу Лівобережжю, розмежованому з Росією).

Державний устрій України в другій половині XVII ст.

Розвиток країни багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначила старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж складала найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв'язками, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 полків: Гадяцький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 1658 р. замість Кропивнянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян -- староста.

Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. Не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п'ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острогозький.

Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорізька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала козацька рада. Вона вирішувала найголовніші питання -- вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина -- військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на курені, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на паланки. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об'єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорізький край завжди залишався незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир'я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.

На об'єднаних з Росією українських землях зберігалася власна судова система. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотників і значкових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковувалися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.

Судовими справами селян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих посадових Осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста -- Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб -- зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом.

На Слобожанщині судова система будувалася на зразок лівобережної. На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів.

Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні збройні сили. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до ЗО тис. У 70-х роках з'явилось охотницьке військо з добровольців компанійських (кінних) і сердюцьких (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке -- з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності й підпорядковувалось бєлгородському воєводі.

На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий Малоросійський приказ. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне звуження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. Від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим -- самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнялися за прямою вказівкою з Москви.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв'язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловичу судити прибічників опального гетьмана Дем'яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєводі в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.

Представниками російського уряду на Гетьманщині були воєводи. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції -- захист міста від ворогів і дотичні до цього обов'язки. Але після смерті творця нової Української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 р., послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста Лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з'явились у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царський уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України.

На Правобережній Україні органічно переплітались адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави. Протягом другої половини XVII ст. поміж ними точилася безперервна боротьба. Полково-сотенний адміністративний устрій існував на території до р. Случ, куди стабільно поширювалася влада Української держави. Навіть після входження Правобережжя в 1660 р. до складу Речі Посполитої полково-сотенний поділ на цій території певний час продовжував функціонувати поза волею польського уряду. В цьому виявилася живучість атрибутів української державності, випробуваних у горнилі національно-визвольної боротьби. У різний час на правобережній території діяли Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Придністровський (Могилівський), Паволоцький, Брацлавський, Вінницький та інші полки. Вони, в свою чергу, поділялися на сотні. Військово-адміністративні органи мали таку ж саму структуру й виконували такі ж функції, як на Лівобережжі. Водночас Правобережжя продовжувало поділятися на воєводства (Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське), староства й повіти. Західноукраїнські землі перебували у складі Руського воєводства.

Устрій Північної Буковини суттєво відрізнявся від устрою інших земель, її територія входила до складу Хотинської райї, яка поділялася на повіти. У складі Молдавського князівства Північна Буковина перебувала під владою Туреччини. Не поширювався український адміністративний устрій на ті південні українські землі, що також перебували у складі Туреччини. Крим і степові простори поміж річками Берда й Дніпром займали Джамбуйлуцька (Перекопська), між Дніпром, Південним Бугом і Дністром -- Єдисанська (Очаківська), між Дністром і Дунаєм -- Бєлгородська (Буджацька, Добрудзька), а також Єдичкульська орди, їхній внутрішній устрій найповніше відповідав способу життя татарського народу. Західні татарські орди перебували у васальній залежності від Кримського ханства.

Внаслідок панування іноземних держав давньоукраїнський адміністративний устрій Закарпаття фактично зник. Після визволення у другій половині XVII ст. з-під гніту Османської імперії Угорщина, а за нею й Закарпаття потрапили в залежність від Австрійської монархії. На Закарпатті запроваджувався загальнодержавний адміністративний устрій. Територія краю поділялася на чотири жупи (комітати) -- Березьку, Марамороську, Угочанську та Ужанську -- на чолі з жупанами. Жупи складалися з доміній, куди входило кілька сіл.

Населення українських земель в другій половині XVII ст.

Питання про етнічний склад населення України в її державних межах має надзвичайної ваги значення. Історики у різний час писали про домінуючу роль тут за пізнього середньовіччя то поляків чи литовців, то білорусів чи українців (а стосовно південних районів і росіян). У більшості випадків трактування проблеми залежало від особистих політичних уподобань чи суб'єктивного бачення дослідників, а не всебічного аналізу документального матеріалу.

Як же безпосередньо формувалося населення України у визначений період і які саме фактори впливали на його чисельність і етнічний склад?

Визвольна війна середини XVII ст. (особливо її перший етап: 1648-- 1654 рр. помітно вплинула на демографічну ситуацію в краї. На території, яка відійшла внаслідок рішення Переяславської ради до складу Російської держави (а вона включала, насамперед, Лівобережжя, Слобожанщину, Запорожжя, Київщину, Брацлавщину, Поділля і частину Волині), різко зменшився, що цілком природно випливало з політичних чинників, відсоток польських жителів (у першу чергу шляхтичів і військовослужбовців). Це яскраво видно на прикладі одного з найбільших міст України -- Києва і навколишньої місцевості. Так, у 1630 р. у цьому районі (Київському повіті) знаходилося приблизно 6 тис. польських жовнірів. Після 1654 р. їх "змінили" російські "ратні люди", причому приблизно в такій же кількості. Влітку 1661 р. військових з Росії в місті налічувалося 1691 солдат, 1633 "стрільці", 978 "рейтарів", 166 драгунів, 31 гарматник (всього 4499 чол.). Правда, багато з них незабаром почали втікати у різні українські місцевості.

У 60-х роках поряд з киянами проживали вихідці з Білорусії й Молдови, але найбільше з навколишніх міст і сіл Білгородки, Димера, Мотовилівки, Борисполя. Коростишева, Яблунівки, Макарова, Переяслава, а також віддалених -- Глухова, Козельця, Любора, Новгорода-Сіверського, Новограда-Волинського та ін.

Аналіз джерел другої половини XVII ст. дає підстави для твердження: відразу після Переяславської ради переселенцями найактивніше освоювалися райони Ніжинського, Стародубського і Чернігівського полків, а надалі (приблизно з 60-х років) міграційні рухи поступово поширювалися й на інші місцевості Лівобережжя та Слобожанщини. Коли ж особливо загострилася політична ситуація в Україні, то переселення з правого берега Дніпра на лівий активізувалося.

На міграцію населення особливо помітно впливали активні воєнні дії. Саме в ході їх спустошувалися великі й малі населені пункти. Наведемо тут коротеньку і досить уривчасту хроніку (на підставі архівних матеріалів) військових подій на українських землях тільки протягом 1661 р.: у січні -- 8, 9, 10 і 12 дня. Аж до Охтирки дійшов полтавський полковник Федір Жученко із загонами козаків і татар; у лютому -- березні. "Відписка" до Москви олешнянського воєводи Федора Небольсіна: татари і "зрадники черкаси" приходить до Олешні щоденно, і бої йдуть безперестанно. На боці "зрадників" брали участь гадяцький полковник Булавка з Черкасами кінними й пішими полками''. Зрозуміло, частина місцевих жителів загинула, а частина повтікала.

Колишній полковник ніжинський П. Гуляницький пішов на зустріч до Ю. Хмельницького в Чигирин і військо своє розпустив, а тим часом з України пішли в Крим і по дорозі захоплюючи в полон чи вбиваючи місцевих жителів.

Зрозуміло, що всі ці та подібні до них події примо чи опосередковано не могли не спонукати масовий міграційний рух населення і певною мірою зумовлювали демографічну ситуацію в межах усієї крапни. Зокрема, про характер тогочасних переселені, з Правобережжя на Лівобережжя.

Отже, на думку очевидця тих подій, основну, і можна сказати, домінуючу масу переселенців, що "виходили." з правого берега і на лівий становили українці. З цим твердженням важко не погодитися, бо його підтверджують й документальні матеріали.

Найчастіше в цьому напрямку переселялись жителі (а їх налічувалися тисячі) Корсунського, Канівського, Уманського, Брацлавського, Торговицького, Паволоцького полків. На кінець століття у зв'язку з наступом на Правобережний регіон; польськошляхетських військ припала ще одна хвиля масового переселення на Лівобережну Україну, де місцеві і органи: влади спеціально поставили питання перед центральним правлінням про наділення новоприбулих належними ділянками землі.

Поминувши Дніпро, жителі правобережних регіонів часто-густо не обмежувалися безпосередньо Лівобережжям, а йшли далі -- на Слобожанщину, де незайнятої землі було більше, а соціальний визиск помітно слабшим. Царський уряд, зацікавлений у найшвидшому освоєнні та захисті південних земель, нерідко наперед визначав місця проживання для переселенців, надавав їм термінову матеріальну допомогу для заснування ними господарств, дозволяв поширювати на місцях козацьке самоврядування. Такі обставини сприяли зосередженню тут значної кількості населення. Зокрема, у 1657 р. у містах Слобідської України існувало 64 міста і села, в яких мешкало близько 100 тис. чол., а всього через неповних ЗО років уже налічувалося 232 поселення, де проживало 250 тис. чол. Тобто число населених пунктів збільшилося у 3,6, а жителів -- 2,5 раза.

Як переконливо довели вітчизняні дослідники заселення Слобожанщини (І. Срезнесський, Д. Багалій, П. Головинський, Ф. Щербина, В. Юркевич, А. Слюсарський та деякі інші), переважну більшість з міст, містечок, сіл, слобод і хуторів краю заснували українці. Серед них можна назвати міста: Охтирка, Краснокутськ, Мерефа, Суми, Харків тощо; села і слободи: Городня, Хухра, Нова Сотня, Тростянка, Євдакове, Дальня Полубянка, Крива Поляна, Пухова, Ближня Полубянка й ще десятки населених пунктів. Проте було б не правильним стверджувати, що лише представники українського етносу засновували тут міста, містечка, слободи тощо. Поряд з ними нерідко одночасно (а подекуди й раніше) поселялися росіяни. Вони побудували поселення Пристайлове (на р.Псьол), Великі Проходи (поблизу Харкова), а спільно з українцями села Тополі (на р.Оскол), Тор (на берегах Торських соляних озер), Мартовети (на Донці) та ін.¹⁷ Траплялося, що назва села яскраво відбивала соціальний статус чи рід занять переселенців. Наприклад, с. Пушкарну на р.Смердиця; (впадала в р.Суджу) заснували російські пушкарі.

Однак питання про те, хто ж конкретно заселив той чи інший населений пункт, іще не може свідчити про етнічний склад населення, а є лише одним з аспектів проблеми. Більш важливим для нас мають бути думки про те, хто проживав у них протягом визначеного періоду. Про це, зокрема, можуть свідчити описи по окремих; містах і селах Слобідської України, складені в 60-- 80-х роках XVII ст. Розглянемо їх у хронологічній послідовності.

Тобто в 1671 р. Миропілля заселяли вихідці з Правобережної, Лівобережної та Слобідської України (близько 98%), а також з Росії (-- до 2%), західноукраїнських земель та Білорусії (менше 1%).

Кожному з мешканців міста згідно з царським указом і розпорядженням боярина і воєводи Г.Г. Ромодановського під двори виділялися ділянки довжиною 12 сажнів і шириною -- 9, а за містом "под огороды" -- відповідно 30 і 20 сажнів. Крім того, з них передбачалося у майбутньому набирати до козацьких загонів 500 чол.

За даними 1678 р., у Миропіллі й "Миропільському повіті" число "русских людей" не перевищувало 200 осіб.

Цікаві зміни в етнічному складі жителів Острогозька відбулися, зокрема, протягом 1672-- 1683 рр. Так, у 1672 р. тут проживало: боярських дітей (судячи з прізвищ, всі -- росіяни) -- 90 чол., російських "станишників" і стрільців -- 23, а "из черкас" -- 32 чол.; у 1677 р. росіян: боярських дітей -- 72 чол., "станишників" -- 38, стрільців -- 34, пушкарів -- 20, теслярів -- 9, казенних ковалів -- 4, лісників -- 7, "городової служби черкас" (з різних сотен) -- 280 чол. У 1683 р. у місті "на государевой службе" налічувалося "русских людей" --175, "черкас" -- 279.

У Лебедині в 1675 р. мешкало "черкас полковьые службы" 586 чол., а в 1678 р. -- вже 780 (разом з дітьми й рідними -- 853 чол.). Через п'ять років у місті зафіксовано 2045 чол. українських міщан та козаків, а російських пушкарів -- лише 16. Серед інших населених пунктів, які в описі 1683 р. названо містами, можемо назвати такі: Цареборисів -- 20 росіян і 124 українці; Соленой -- 50 росіян і 154 українці; Валки -- росіян 55 і 210 "черкас''; Новий Перекоп -- 288 українців, Ольшаїв -- 10 росіян і 272 українці; Золочів -- 325 українців тощо.

У Харкові наприкінці XVII ст. кількість українців у багато разів перевищувала число росіян.

Приблизно така ж ситуація склалася в різних слободах і селах Слобожанщини. Наведемо кілька типових прикладів. У с.Рибиця (2 версти від Миропілля) значилося 7 дворів боярських дітей, а на їх землі оселилося 149 чол. "черкас". Село Черкаси (3 версти від Миропілля) мали один двір поміщика Семенова і 22 українських переселенців (1671 р.). У селах Недригайлівського повіту Деркачівка й Ольшанка все населення (649 чол.) становили козаки різних місцевостей України (1676 р.). Досить типовим явищем, для Слобідської України другої половини XVII ст. стало те, що поміщиками були росіяни, а їх "ппідданими" -- люди "воприхожих черкас".

Отже, аналіз матеріалу з історії залюднення Слобідської України другої половини XVII ст. дає підстави твердити, що в межах регіону існували як "чисто" російські, так і винятково українські поселення. Нерідко траплялися також населені пункти із змішаним в етнічному відношенні контингентом. Проте в загальній своїй масі, як це видно з наведених вище прикладів, українці там значно переважали. Разом з ними двома основними етносами проживали й представники інших народностей, хоча частка їх на той час була досить незначною.

Література

1. Гурбик А.О. Сільська громада в Україні 14 - 18 ст.: еволюція основних суспільно-територіальних форм// Український історичний журнал. - 1997. - №5. - С. 52 - 66.

2. Гуржій О.Українська козацька держава в другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.. Кордони, Населення, право. - К., 1996.

3. Муляр А.М. Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці 17 на початку 18 століття// Український історичний журнал. -2000. - №2 - С. 94 - 101.

4. Сергійчик В. Полковий устрій України// Україна і світ. - 1996. - №1-3. - С.22 - 25.

5. Сергійчук В.І. Формування території Козацької держави// Історико-географічні дослідження на Україні: - К., 1992. С. 54 - 67.

6. Трубчанінов С.В. Історична географія України. - Кам'янець-Подільський, 2005.