Окупація Вінниччини в роки Великої Вітчизняної війни

На початок Великої Вітчизняної війни територія Вінницької області оперативно входила до складу Київського особливого військового округу, а з початком бойових дій вона ввійшла в зону дій Південно-Західного фронту.

Державний кордон довжина якого в межах округу, а потім і фронту, досягала 940 км, захищали сили 5, 6, 26 і 12 загальновійськових армій, якими відповідно командували генерали Михайло Іванович Потапов, Іван Миколайович Музиченько, Федір Якович Костенко і Павло Григорович Понеделін.

Крім цих великих армій, в складі фронту було декілька окремих корпусів, полків і авіаційних частин.

Охороняли кордон і першими прийняли бій прикордонні комендатури 90 - 98 загонів.

У передбаченні війни з фашистською Німеччиною Генеральний штаб спланував переміщення 16 армії із Забайкалля до західного кордону, але на початок війни армія була ще в дорозі.

Першими контратакували противника на вінницькій землі частини 8-го і 4-го механізованих корпусів у районі Козятина і Комсомольського. Контратаки здійснювали і частини 12 армії в складі 13 стрілецького корпусу, який 9 липня 1941 року отримав наказ зайняти оборону на рубежі Летичівського укріп району по лінії Обухів - Озеро - Шершні - Лютичів.

Командуючий військами Південного фронту генерал армії А.Д. Тюленєв повідомляв у Ставку Верховного Головнокомандувача 11 липня 1941 року "Командир 16 механізованого корпусу Соколов, прямуючи 8 липня 1941 року на автомашині в Козятин, дізнався про заняття Бердичева танками та мотопіхотою противника… очолив дії частин по ліквідації противника. Вивантаживши з ешелонів мотострілецький полк 44 танкової девізії, Соколов підпорядкував собі частини 213 стрілецької девізії, які були недалеко - два батальйони танків Т - 26, частини десятої девізії НКВС і бронепоїзд, - і з ранку 9 липня атакував противника. Бій продовжується".

Ці та інші бойові дії спрямовані на відбиття наступу фашистів на різних напрямках, на жаль, не змогли зупинити противника. До того ж Ставка Верховного Головнокомандування постійно перекидала значну частину сил Південно - Західного фронту на центральний напрямок, чим відповідно послаблювалась оборона на лінії всього фронту.

З 12 по 14 липня 1941 року знекровлені у попередніх боях частини 16 механізованого корпусу, 37 і 49 стрілецьких корпусів 6 армії стримували наступ танків і моточастин противника на широкому фронті - Глухівці - Андрияшівка -Петриківці, а з 15 липня під ударами визначних механізованих частин німців з використанням артилерії вони змушені були вийти на рубіж Янів - Корделівка - Заливанщина - Немиринці - Козятин.

За таких обставин 13 липня 1941 року наказом командувача 12 армії генерала П.Г. Понедєліна була створена група військ для оборони м. Вінниці під керівництвом генерала В.В. Владімірова. До її складу ввійшли частини 491, 828 стрілецьких полків із 6 армії, 10 залізнична дивізія військ НКВС, біля двохсот командирів і 5 тисяч червоноармійців з різних частин, розбитих фашистами в боях, і декілька тилових частин з різних з'єднань.

Тисячі вінничан брали участь у будівництві укріплень, несли службу в загонах протиповітряної оборони. Активними помічниками міської партійної організації були комсомольці. За рішенням бюро Вінницького обкому комсомолу, в ті дні у місті був створений комсомольський батальйон. Пізніше він об'єднався з молодіжними загонами Запоріжжя і Дніпропетровська і в боях з ворогом виріс у комсомольську штурмову бригаду.

Для охорони важливих промислових об'єктів, для боротьби з диверсантами та шпигунами в місті був сформований батальйон в складі 300-х бійців. На підприємствах створювались групи сприяння винищувальному батальйону. Ядром були комуністи і комсомольці, які не підлягали мобілізації. Жінки і молодь заміняли також на виробництві тих, хто зі зброєю в руках ставав на захист рідної землі.

Ось, що пиши про ці події газета "Вінницька правда" від 2 липня 1941 року:

"Робітники, інженерно-технічні працівники і службовці Вінницького м'ясокомбінату у відповідь на віроломний напад кровожерних німецьких варварів на нашу країну проявляють зразки самовідданої праці на Батьківщину. Вони демонструють свою незгасиму любов до партії, до дітища радянського народу - Червоної Армії.

Кадровий робітник тов. Васкевич, крім своєї основної роботи, добровільно взяв на себе обов'язки охоронника комбінату. Береже він народне добро зірко, як зіницю ока.

Робітники м'ясокомбінату глибоко усвідомлюють, що вони на трудових постах є такими ж бійцями за перемогу над віроломним ворогом, як червоноармійці на фронті. Тому всі сили вони віддають на благо Батьківщини, день у день кують перемогу над німецьким фашизмом".

29 червня 1941 року ЦК ВКП (б) та РНК СРСР у своєму директивному листі виклали конкретний план дій, яким повинні були керуватися партійні і радянські організації прифронтових областей. Цей лист допоміг місцевим органам швидше зорієнтуватися в обстановці.

В ті важкі дні, велику допомогу обласному і міському комітетам партії надав Центральний Комітет Компартії України.5 - 6 липня до міста прибула група працівників ЦК КП (б) У на чолі з секретарем ЦК М.С. Співаком. Ця група практично допомогла Вінницькому обкому, міськкому і райкомам партії евакуювати на схід основні підприємства, навчальні заклади тощо, а також підібрати людей для підпільної і партизанської боротьби, організувати бази і явочні квартири.

Початок війни різко змінив характер роботи залізничного транспорту, особливо в прифронтовій смузі, до якої належала Вінниччина. У лічені дні і години потрібно було переправити вантажі до лінії фронту. Крім того, вінницьким залізничникам прийшлося докласти великих зусиль і проявити велику мужність, щоб своєчасно евакуювати людей, підприємства, їх устаткування в східні райони країни. Не дивлячись на часті бомбардування до 13 липня 1941 року евакуаційні перевезення на вінницькій залізниці в основному було завершено.

Коли 15 липня танкові частини і мотопіхота 17 німецької польової армії в декількох місцях прорвали оборону нашої 12 армії на рубежі Летичівського упріпрайону і вирушили на Вінницю, то частини В.В. Владімірова на рубежі сіл Іскриня - Лукашівка - Юзвин - Путівці - Сутиски зупинили і змусили вступити в бій передові частини фашистів 17 армії, але сили частин, які оборонялись, були слабкі.

Виконуючи основне завдання виводу з рубежів Летичівського укріпрайону змучених у боях з наступаючим противником 8 і 13 стрілецьких дивізій, 24 механізованого корпусу 12 армії, її командир Понедєлін зрозумів, що створена ним група військ для оборони м. Вінниці слабка. І 17 липня своїм наказом зупинив відступаючу 60 гірськострілецьку девізію та направив її на оборону міста з боку Жмеринки.

Командування Південно-Західного фронту постійно проявляло стурбованість станом військ, об'єктивно оцінювало бойову обстановку, матеріальне забезпечення і доповідало про це в Генеральний штаб.

Так, 18 липня в Генеральний штаб пішло бойове донесення від М.П. Кирпоноса такого змісту: "Противнику вдалось розділити 12 армію і створити загрозу тилу 6 армії. Вона резервів немає, крім 189 стрілецької девізії, яка підходить з півдня. У 6 армії залишилося 6 стрілецьких дивізій, сильно виснажених, і частини механізованого корпусу, який налічує до 60 танків.

Розрив із сусідом справа (Біла Церква) досягає 90 км і поступово заповнюється противником.

12 армія має п'ять дивізій, теж виснажених безперервними боями.24 механізований корпус армії танків не має.

Такі обставини змушують просити Ставку дозволити мені здійснити відвід 6 і12 армій на лінію Біла Церква - Тетіїв - Китайгород.

Відхід здійснити послідовно по проміжних рубежах: 18 липня - на рубіж Кордишівка - Вінниця - Мурафа - Могилів-Подільський.

19 липня - Погребище - Іллінці - Шпиків".

З тексту цього документа зрозуміла складність усіх обставин і необхідність відводити війська, поповнити їх частинами, технікою і продовжувати оборонні бої, одночасно вимотуючи сили противника.

Гітлерівські генерали, навіть у той важкий для наших військ час, високо оцінювали мужність і стійкість наших бійців і командирів. Так, колишній командувач з танкової групи генерала Гот писав: "Найважче було групі "Південь". Війська противника були відкинуті від кордону, але вони швидко оговтались від раптового удару і контратаками своїх резервів не раз зупиняли наш наступ.

Оперативний прорив першої танкової групи, завданий 6 армії до 28 червня, досягнутий не був".

Чисельна перевага противника давала про себе знати. Частини 6 армії продовжували з боями відступати на Супрунів, Липовець, Погребище, частини 26 армії - її 24 механізований і 8-й стрілецький корпуси - відступали на південь і зайняли оборони від Хмільника до Копайгорода.

Південніше 6 і 12 армії з боями відступав 17 стрілецький корпус 18 армії на Ободівку - Ольгопіль, і тут утворився великий простір, не зайнятий нашими військами. У цей коридор націлились відбірні ударні частини 17 німецької армії на лінію Брацлав - Ладижин - Гайворон-Первомайськ, а частина військ цієї армії - 49 стрілецький корпус - на Вінницю.

2. Бої за Вінницю

Цей прорив створив безпосередню загрозу захоплення Вінниці, 18 липня начальник штабу 6 армії в бойовому донесені повідомляв: "Противник танками, мотопіхотою, мотоциклістами ввійшов у південну окраїну. Вінниця веде бій, становище фронту 6 армії без змін. Штаб 6 армії о 18.30 18.07.41 року переходить у Турбів".

На цьому документі є резолюція командувача військ Південно-Західного фронту: "Н.Ш. Терміново зв'яжіться зі штабом південного фронту і просіть прискорити висунення 39 танкової дивізії для знищення противника в районі Вінниці". І ще один документ - оперативне зведення №045 штабу 12 армії 18 липня 1941 року на 17.00: "1. Армія здійснює перегрупування і відхід на новий робіж оборони… Перед фронтом армії противник розвиває активні дії з району Браїлова в напрямку Вінниці і, прорвавшись танками, мотопіхотою на південну і східну окраїни Вінниці, веде артилерійський і мінометний обстріл міста.

2.8 стрілецький корпус село Стрижавка.

44 гірськострілецька дивізія на 11.00 зайняла рубіж оборони Янів - Камяногірка -Бруслинів. Штаб дивізії - Супрунів…

3.24 механізований корпус без 45 танкової дивізії зайняв новий рубіж оборони. Штаб - Якушинці.49 танкова дивізія обороняє Літин.

4.13 стрілецький корпус здійснює вхід, … веде тривалі бої з противником … Штаб у передмісті Садки.58 гірськострілецька дивізія відходить від Жмеринки. Стан дивізії уточнюється…

5. Вінницька група військ, ведучи бої з противником, продовжує посилювати оборону в районі Вінниці. Дані про її винищувальних загонів від частин не надходили".

Оперативне зведення Південно - Західного фронту №036 на 22.00: "…4.6 армія. За донесенням начальника штабу армії о 14.00 становище фронту без змін. Штаб армії - Турбів.

6.12 армія. Противник підтягнув свіжі сили мотопіхоти, танки на Жмеринському напрямку і завдає удар в обхід Вінниці. Обстрілюють важкою артилерією переправи, склади і залізничні станції. Даних про становище частин армії немає".

На 20 липня кільце довкола Вінниці звужувалось, але частини всіма силами намагалися вирватися з нього.

Так. Частини 8 стрілецького корпусу підходили до Вінниці від Гущинець - Кізякова і ледве встигли перейти мости, як Староміський міст вже був кимось зруйнований.

17 липня мотопіхота противника зайняла Луку-Мелешківську. На шляху її дальшого просування до Вінниці стояв в обороні 90 танковий полк 45 танкової дивізії. Бій розпочався з ранку 18 липня і продовжувався до темряви, але не цілий день противник був затриманий на цьому напрямку. Командир полку полковник С.Г. Банчуков розумів своє завдання і виконував його мужньо. Полк прикриваючи відступ, дав можливість багатьом частинам 12 армії вийти за межу Вінниці і зайняти новий рубіж оборони. Особовий склад 90 танкового полку майже весь загинув на околиці м. Вінниці, але тільки через 50 років, у 1991 році, була відкрита ця сторінка історії 1941 року.

Штаб 12 армії, який до 20 липня був розташований в Дашеві, повідомляв 24 липня штаб Південно-Західного фронту: "12 армія зірвала плани противника на оточення військ в районі Вінниці.

Для захоплення міста і оточення військ противник посилив натиск і кинув у тил армії свої танкові і мотострілкові частини і авіадесант з мінометами, який підірвав усі переправи через Південний Буг.

Наші частини своєчасно були виведені з міста завдяки мужності військ, які прикривали відхід - 60 і 99 стрілецькі і45 танкова дивізія. За виявлену мужність … подаю наказ армії про нагородження тих, хто відзначився в цих боях". На жаль, списки осіб, представлених до нагород за оборону Вінниці, ще не знайдені.

19 липня 1941 року останні частини 99 і 60 дивізій залишили оборонні рубежі Вінниці і в місто ввійшли німецькі війська. Трагічною була доля армій, з'єднань і частин, які пройшли з боями Вінницькою землею. Наприкінці липня - на початку серпня дві знесилені в боях армії - 6 і 12 - потрапили в оточення в районі села Під високого, що на схід від Умані. З цього оточення вдалося прорватися деяким частинам, в тому числі й 99 стрілецькій дивізії. Всього з полону з боями вирвалося понад 11 тис. чол.6 серпня була зроблена чергова спроба вийти з оточення, але й вона закінчилася невдало, хоч деякі групи продовжували боротися з ворогом до 13 серпня 1941 року.

Більше 103 тис. наших бійців, командирів та генералів потрапили в полон. У рукопашному бою були схоплені німцями командувач 12 армії генерал П.Г. Понедєлін, важкопораненим потратив у полон і командувач 6 армії генерал І. Музиченко. Вони обидва всю війну утримувались у концтаборі Заксенхаузен. Фашисти зберегли їм життя, але після Перемоги за наказом Сталіна, був розстріляний у тюрмі м. Свердловська генерал П.Г. Понедєлін. Кати чітко виконали наказ Верховного Головнокомандувача, який він підписав ще в 1941 році за втрату двох армій Південно-Західного фронту.

У результаті бойових дій на території Вінницької області загинули десятки тисяч воїнів.

3. Спогади учасників боїв за Вінницю

Про ці події згадують:

1. Ветеран Великої Вітчизняної війни, командир танкового батальйону І.Г. Павлов: "У червні 1941 р. мене, молодого лейтенанта, після закінчення Грозненського піхотного училища направляють до м. Ярмолинці Кам'янець-Подільської області. По прибуттю мене призначають начальником штабу 2-го батальйону 90-го танкового полку 45-ї танкової дивізії. Через чотири дні розпочалася війна.

Разом, з однополчанами приймав участь у прикордонних боях з німецько-фашистськими загарбниками. Втрачаючи людей і техніку частини 12-ї армії, до якої входив і наш полк, відступили до Летичівського укріпрайону. Штаб 12-ї армії, якою командував генерал-майор Понеделін П.Г. розташувався на території військового санаторію по вул. Свердлова.

13 липня 1941 р. за наказом командуючого армією було створено групу військ для оборони м. Вінниці. На чолі її було поставлено генерал-майора Владімірова В.Б. Під його командуванням знаходились 828-й та 491-й стрілецькі полки, управління 6-ї армії, біля двохсот командирів і п'яти тисяч бійців з розбитих частин, а також різні тилові підрозділи фронтового й армійського підпорядкування.

15 липня танкові і механізовані частини 17-ї німецької армії, подолавши нашу оборону, рушили на Вінницю. Її передові частини рухались між колією Південно-Західної залізниці і Барським шосе. Для прикриття обласного центру було створено лінію оборони від П'ятничанського лісу до Луки-Мелешківської, Хижинець.

Наш 90-й танковий полк з Літина було перекинуто на автомашинах до Вінниці. Полк пішки (танки згоріли ще під час оборони Проскурова) пройшов від Калічі по вул. Леніна, через мости на о. Кемпу до вул. Кармелюка. Тут було зроблено привал і всьому особовому складу видали по п'ять патронів до рушниць та сухий пайок.

О 6-й годині ранку 18 липня 1941 року полк, щоб створити лінію оборони, вийшов з Старого Міста в напрямку Луки-Мелешківської. Проте німецькі механізовані частини нас випередили. І, коли полк строєм вийшов на шосе, німці відкрили кулеметний вогонь. Одразу було вбито й поранено декілька чоловік. Полк розсередився, зайняв бойовий порядок, почав окопуватися.

Мені; як командиру 2-го батальйону, було наказано вибити німців з пшеничного лану і лісу перед Лукою. Розпочався бій, німці відійшли до лісу. Проте нам, незважаючи на перевагу ворога в озброєнні, вдалося вибити його і звідти.

Фашисти, прикриваючись мінометним вогнем, декілька разів переходили в контрнаступ. Але, втрачаючи солдат і офіцерів, змушені були відступати. У нас теж було тяжко поранено шість бійців, їх евакуювали до санчастини полку.

Командир полку, полковник Банчуков С.Г. організував оборону від Тиврівського шосе до залізниці Жмеринка-Вінниця. Полку в допомогу було надано зенітну батарею 76-мм гармат. Вона вела вогонь по німецьким танкам.

Біля шостої години вечора німці прорвали оборону в стику з іншим полком 45-ї танкової дивізії, він обороняв Малі Хутори. Ворог прорвався до штабу 90-го полку, який знаходився в підвальному приміщенні будинку №143 по вул. Данила Нечая. Група на чолі з Банчуковим тримала оборону до останнього патрону. Всі вони загинули. Загинули і бійці зенітної батареї.

Того ж дня, 18 липня, о дев'ятій годині вечора німці почали оточувати і мою групу. За наказом командира дивізії Саламатіна ми почали з боєм відходити. Ворог розпочав сильний мінометний обстріл. У нас закінчились патрони. Тільки в ручному кулеметі було ще декілька набоїв.

Під час відходу з лісу були тяжко поранені лейтенант Яковлев О. М, молодший політрук Пилипенко І.М., червоноармієць Курбієв Ф., загинув кулеметник Карімов. Поранених винесли до пшеничного поля. Подальша доля їх мені невідома.

Розривною кулею поранено й мене. Зв'язковий Лесницький Петро і ще один боєць на плащ-палатці потягнули мене по полю. Біля нас вибухнув снаряд. Мене контузило й засипало землею. Лесницького поранило, бійця було вбито.

Червоноармійці, що вийшли з оточення, зайняли оборону від старогородського кладовища до вул. Данила Нечая (тоді - Тиврівська). Вночі їм було надано підкріплення - 197-й стрілецький полк і гарматну батарею.

Вранці,19 липня бої йшли на території водосховища, цегельного заводу, на площі 8-го березня. Після обіду німці захопили Старе Місто, а на ранок 20-го липня 1941 р. і все місто.

Героїчна оборона м. Вінниці не дозволила ворогові оточити 6-у і 12-у армії. Вони встигли відійти в південно-східному напрямку.

21 липня мене, засипаного землею й без свідомості, знайшла староміська колгоспниця Хоменко Натал'я Дмитрівна. В той же день вона знайшла і молодшого політрука Пилипенко І.М. Його й мене патріотка завезла до своєї оселі. Проте політрук вранці 22-го липня помер. Наталя Дмитрівна поховала його на своєму городі. Мене відвезла до обласної лікарні ім. Пирогова.

Німці 24 липня всіх поранених з лікарень міста перевезли до госпіталю для військовополонених. В ньому щоденно, без ліків та їжі, помирало, по 20-30 хворих.

Після часткового одужання, 26 вересня 1941 р. я втік з госпіталю і поселився у Хоменко Н.Д. Приймав участь у підпіллі. До цього часу мешкаю у рідному для мене місті Вінниці".

2. Згадує капітан у відставці, ветеран Великої Вітчизняної війни.М. Кузнєцов: " Наша 99-а стрілецька дивізія, під командуванням полковника Н.І. Дементьєва, з боями відступала від державного кордону. Частина дивізії, ведучи безперервні бої на вінницькому напрямку, тільки 17 липня 1941 р. підійшли до Літина. Ворог намагався відрізати шлях до Вінниці.

В той день, вранці відбувся бій з ворожими танками. Вони намагались знищити піхотний підрозділ. На щастя, поблизу була батарея 76-мм гармат ст. лейтенанта Ведибіди. Його бійці швидко розвернули гармати і вдарили по танкам. Четверо з них одразу загорілись, інші відійшли за ліс.

Біля села Гута-Літинська відзначилась батарея ст. лейтенанта Н. Туровця. Вона відкрила нищівний вогонь по німецькій мотопіхоті, що намагалась сточити наші частини. Ворожа атака була зірвана. Підрозділи дивізії досягли околиць Вінниці.

В другій половині дня, 18 липня дивізія форсувала Південний Буг в районі сіл Селище і Бохоники. Артилерія пройшла через міст на Кумбарах, який після проходу техніки було підірвано.

Німецька авіація намагалась зірвати відхід за Буг. Обслуга зенітної гармати сержанта І. Базило, прикриваючи своїх бійців підбила два "Юнкерси".

В районі Вінниці стримувала ворога гаубічна батарея під командуванням лейтенанта М. Калюжного. Чотири гармати і 60 гармашів знищили немало живої сили і техніки гітлерівців. Проте, щоб не бути оточеною, 99-а дивізія була змушена залишити Вінницю. Шлях на Київ було перекрито і довелось відступати в напрямку Гайсина. Біля села Краснопілка 27 липня 1941 р. відбувся жорстокий бій. Втрати агресора склали біля 800 чоловік. Були вони і у нас. У братній могилі спочиває прах 334 бійців дивізії.

У боях за Краснопілку особливо відзначились:

підрозділи М. Дубинського, І. Касьяненко, І. Кужими, Н. Германова, Н. Туровця, М. Калюжного;

кулеметник О. Вишневецький; Бронебійники - І. Кургін, А. Романенко та багато інших.

Під час цих боїв до бійців і командирів дійшла звістка, що 99-а стрілецька дивізія першою із з'єднань Червоної Армії Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22.07.1941 р. була нагороджена орденом Червоного Прапора".

4. Окупаційний режим у Вінниці в 1941 році і боротьба проти окупантів

Після захоплення міста почалися страшні дні німецько-фашистської окупації. У Вінниці, як і в інших тимчасово окупованих містах і селах, встановлювався так званий "новий порядок" - жорстокий режим кривавого терору, грабежів, знущань. В одному із звернень гітлерівського командування до фашистських вояк прямо вказувалось: "Вбивай кожного росіянина, радянського, не зупиняйся, якщо перед тобою дідусь чи жінка, дівчина чи хлопчик, - вбивай, цим ти врятуєш від загибелі, забезпечиш майбутнє своєї сім'ї і прославиш себе на віки".

Фашистські кати розстрілювали, вішали, засилали в концентраційні табори тисячі громадян тільки за те, що вони були радянськими. Так 19 вересня 1941 року гітлерівці провели масову облаву на жителів міста і всіх схоплених євреїв, близько 10 тис. чоловік, було розстріляно в Пятничанському лісі. Другу облаву, яка закінчилась розстрілом 15 тис. громадян, фашисти вчинили 16 квітня 1942 року.

У квітні 1942 р. фашистські кати розстріляли, заморили голодом і отруїли 1800 психічно хворих людей, що перебували в лікарні N4, а саме приміщення було перетворене в казино для офіцерів, що охороняли ставку Гітлера.

Навколо Вінниці було створено декілька концентраційних таборів, там сотні людей вмирали від холоду, голоду, від хвороб і катувань. В місті не було світла, палива, продуктів, не було роботи. Окупаційні власті заборонили торгівлю продуктами, намагаючись якомога більше вивезти їх до Німеччини. В місті було чимало випадків смерті, особливо людей похилого віку, від голоду.

Окупанти намагалися поневолити радянських людей і духовно, зробити їх слухняним знаряддям німецьких фашистів. Були зруйновані пам'ятники культури, а професійні навчальні заклади, середні школи, вузи були закриті. За навчання в так званих "народних школах" (4-х класних) потрібно було платити. В кінці серпня 1941 р. фашистські окупанти і їх прислужники стали видавати газету "Вінницькі вісті" в якій друкувалися брехливі повідомлення про події на фронтах.

Шляхом жорстокого терору, грабежів та кривавих розправ над населенням, шляхом брехливої пропаганди, фашисти розраховували залякати наш народ, зламати його волю до опору, підірвати віру в перемогу, примусити його скоритися, бути слухняним. Але вони прорахувалися. Трудящі країни, в тім числі і міста Вінниці, на заклик партії комуністів, одностайно піднімалися на боротьбу з ворогом.

Умови які складалися у місті Вінниці для розгортання боротьби були надто складними і важкими. Відступ нашої армії і швидке просування ворога вглиб нашої країни не дало можливості повністю сформувати сили для підпільної боротьби. Не всім, хто був виділений для організації підпілля, вдалося закріпитися в місті, а ті хто й залишився не мали досвіду підпільної роботи. Негативно позначилося й те, що на території області не було, в початковий період, єдиного керівного центру, який би спрямовував діяльність підпілля.

Ускладнювалась бойова діяльність патріотів ще й тим, що поблизу міста, біля села Коло-Михайлівка фашисти розмістили ставку Гітлера "Вервольф" і декілька вищих військових установ. Навколо ставки та й у Вінниці були розміщені спеціальні каральні загони, раз у раз посилювалися гарнізони поліцій жандармерії, засилалися шпигуни, вводився спеціальний режим.

Та незважаючи на ці труднощі, вже з перших днів окупації у місті, як і районах області, створюються підпільні антифашистські організації, групи, які очолюють боротьбу з фашистськими окупантами і їх посібниками.

Вже в серпні і на початку вересня 1941 р. у Вінниці була створена і розпочала активну діяльність підпільна організація, яку очолив Іван Васильович Бевз. Штаб-квартирою організації була бібліотека ім. Крупської по вулиці Депутатській (нині вул. І.В. Бевза). Навколо І.В. Бевза швидко складається бойова, активна підпільна група: комуніст Семен Лєвенець, який зумів увійти в довір'я окупаційних властей і був призначений директором міськторгу. Ця посада давала можливість налагоджувати нові зв'язки, підтримувати підпільників матеріально. Молоді патріоти: Надія Рудь, Валя Любимова, Наталя (Анастасія) Медвідь, Ігор Войцехівський, а на початку 1942 р. в цю групу влилася Ларіса (Ляля) Ратушна, до війни студентка Московського університету. Коли почалася війна, Ляля йде на курси медсестер і відправляється на фронт. Під Смоленськом військова частина в якій вона служила попадає в оточення і Ляля потрапляє до табору військовополонених, звідки їй вдалося втекти і добратися до Вінниці. Зустрівшись з Ігорем Войцехівським, з яким навчалась в одній школі, Ляля включається в підпільну діяльність.

3а дорученням Бевза вони проводять роботу серед молоді, допомагають молодим хлопцям і дівчатам уникнути відправки на каторжні роботи до Німеччини, розповсюджують листівки, займаються виготовленням фальшивих-німецьких документів (посвідчень, довідок, перепусток) при допомозі яких радянські люди звільнялися з таборів, переправлялись в партизанські загони.

Майже одночасно з цією підпільною організацією розпочинає свою діяльність підпільна організація під керівництвом Анатолія Петровича Панченка (він же Єфім Павлович Левченко, він же "Бурлака").А.П. Панченко до війни працював головою Новоселицької районної Ради депутатів трудящих. В підпіллі був залишений як перший замісник секретаря підпільного обкому партії Чернівецької області.

30 липня 1941 року при переході лінії фронту він попав у полон і був направлений в Гайсинський табір для військовополонених. Коли йому. вдалося звільнитися з табору, він прибуває до Вінниці і по вул. Заводській відкриває майстерню по ремонту взуття. Одночасно веде роботу по створенню підпільної. організації. Ядро організації складали колишні військові, які за тими чи іншими причинами змушені були залишитися на окупованій території. Пізніше, вже в червні 1942 р. з ініціативи Панченка був створений підпільний організаційний комітет з п'яти чоловік, який направляв діяльність ряду підпільних груп, займався розвідкою, шукав можливостей для встановлення зв'язків з "Великою землею".

Активні підпільні групи були створені: на м'ясокомбінаті (керівник І.В. Рибалко (Колпаков)); на залізничній станції (керівники Л. Гречко, О.В. Кокарев, В.М. Ковалено); на електростанції (В.І. Войшвило (Орловський)); серед шоферів колишнього заводу ім. Горького (О.І. Побережець)); серед робітників і військовополених, які працювали на будівництві, у вересні 1941 р. групу створив І.Я. Бялер (Прокопович). Вона виросла в організацію "За Батьківщину", штаб-квартира якої находилась по вул. Островського, 19.

Всього на кінець 1941 року у Вінниці діяло 32 підпільних організацій і груп. Більшість з них на той час були ще малочисельними, не мали ще досвіду підпільної боротьби, майже не мали зв'язків між собою і не мали зв'язків з "Великою землею". їх діяльність полягала головним чином у виготовленні і розповсюдженні листівок, в організації саботажу заходів окупаційних властей, в організації диверсій на підприємствах, які намагалися використати окупанти. Найбільш активні підпільники, ризикуючи життям, несли слово правди в маси, розповідали про героїчну боротьбу Радянської армії на фронтах. Повсякденна роз'яснювальна робота, яку проводили підпільники серед населення підносила моральний дух людей, зміцнювала їх віру в неминучість перемоги, запалювала на рішучі дії проти окупантів.

Велике значення для активізації підпілля має розгром німецько-фашистських військ під Москвою в грудні 1941 року. Підпільники міста активно розповсюджували листівки, в яких розповідалось про славну перемогу.

Але німецькі окупанти вже у 1942 році розгромили майже всі підпільні організації у Вінниці.

В пам'яті народній назавжди збережеться видатний подвиг патріотів, які в буремні роки війни виборювали наше сьогодення.