Сталінські злочини у Вінниці 30-х рр.

Сталінські злочини у Вінниці 30-х рр.

- Обіч шосе на Могилів-Подільський стоїть… трон. Він велично розташувався у придорожній сідловині, але за розмірами - десь сімдесят метрів по периметру, - ретельно нагорнутими земляними валами підлокітників, зручним сидінням, височенною спинкою - створює повне враження, ніби трон, немов наглядач. нависає над трасою.

Побутує на Вінниччині легенда про те, що «зеки», які перед війною тачками насипали це шосе, на місці трону ховали своїх померлих від хвороб і виснаження товаришів, а згодом (табірний «гумор»!) нагорнули ті вали, саркастично відтворивши ними «трон для тирана». Та й сама дорога, яка пролягає Вінниччиною на протязі майже 200 кілометрів, назавжди, здається, дістала в народі назву «сталінської».

Легенда - промовиста і трагічна. Адже дійсно, тисячі й тисячі «ворогів народу» поклали голови у фундамент траси вона споруджувалась «сталінськими» темпами й методами, оскільки була офіційно визнана стратегічною, призначалась для оперативної передислокації військ уздовж державного кордону, який до 1939-го року пролягав по ріці Збруч.

Втім, попри всю свою жахливу «романтичність», легенда про «сталінський трон» не відповідає дійсності: насправді «крісло вождя» - це слов'янське городище десятого століття, давно досліджене археологами.

Проте й сьогодні, більш ніж через 60 років після будівництва «сталінської» траси, можна уявити собі, який жах сіяла вона серед жителів Поділля, якщо породила цю трагічну легенду.

А за кілька десятків кілометрів від самітнього «трону вождя» спокійним, розміреним життям, несміливою ще літньою спекою дихає Вінниця. У Центральному парку культури та відпочинку виграють сонячною веселкою фонтани, весело крутяться «чортове колесо» і гойдалки атракціонів, відпочиває від вечірнього напруження танцмайданчик, закличними рекламами ґастролів популярної естрадної співачки рясніють стенди літнього театру.

І ніщо не нагадує про трагедію, яка розігралась тут 60 років тому. «Тоді тут теж поставили гойдалки. Але вони скособочились і попровалювались у перекопану й просілу від дощів землю. Тож довелося все переробляти, а поміж гойдалками терміново посадили акацію:її колючки унеможливлювали прогулянки закоханих алеями парку. Втім, і сам він був терміново закритий «на ремонт».

Чому ж «ремонтували» парк, намагаючись відновити горизонтальну позицію гойдалок, чому, немов колючим дротом, засаджували його непролазними хащами?

Тому що буквально весь парк складався з численних ям. У них тихими й безлюдними ночами співробітники місцевого управління НКВС скидали трупи замордованих «ворогів народу» і крадькома закопували безіменні могили. А на них виростали гойдалки атракціонів і молоді деревця.

Це все - не легенда. Як з'ясували працівники Управління КДБ УРСР по Вінницькій області, розстріли відбувалися у трьох «точках» міста (хоча активісти товариства «Меморіял» твердять, що насправді таких «точок» було чи не удвічі більше). Вироки (якщо цей юридичний термін взагалі можна вжити щодо кричущого беззаконня), які виносилися діючими тоді «трійками» УНКВС, колегіями ДПУ УРСР, ОДПУ, «особливими нарадами НКВС-МДБ-МВС, кинули у ями майже десять тисяч вінничан і «зеків», етапованих до міста з інших регіонів.

Київську або Харківську області, з їх колишньою і теперішньою столицями, з індустріальними центрами? Або Донбас, або прикордонну смугу? Там жертви були те чисельніші.

«У Вінниці, як і в інших містах України, російсько-большевицька окупаційна влада організувала чотири хвилі масового нищення українського населення та один штучний голод, що був організований для всієї України, тому не минув і Вінниччини. Послідовно у Вінниці масові вбивства відбувалися:

1. В роках 1921-1922, безпосередньо після закінчення війни між Українською Народною Республікою і російсько-большевицькою владою та її армією. У ці роки ворог розправлявся з безпосередніми учасниками визвольних змагань і вимордував в Вінниці і її провінції 10 тисяч військових, політичних та культурних діячів.

2. У 1928-1930 роках, під час розправи над учасниками Спілки Визволення України винищено (убито або заслано на каторжні роботи) 8 тисяч осіб, переважно інтелігенції. І

3. У роках 1930-1931, під час масової колективізації винищено або заслано на каторгу, що означало те ж саме знищення, лише іншими засобами, 20 тисяч осіб, переважно селян.

4. В році 1935, в так звані «Кіровські дні» вимордувано у Вінниці і районах 2 тисячі осіб, переважно службовців та інтелігенції.

5. В 19Л7-1938 роки, так званої «Єжовщини», у Вінниці й провінції вимордувано 12-15 тисяч осіб, переважно селян, робітників та інтелігенції.

6. В роках 1932-1933, коли шалів в Україні спеціально створений владою голод, по селах Вінниччини вимерло 150 тисяч осіб, переважно селян.»

Стільки винищено людности в одній Вінниччині, що являє собою звичайнісіньку область. Що ж тоді треба сказати про Київську або Харківську області, з їх колишньою і теперішньою столицями, з індустріальними центрами? Або Донбас, або прикордонну смугу? Там жертви були ще чисельніші.

Як виявлено масові могили

У часи окупації України німцями до міської управи приходили окремі особи і заявляли, що вони знають або догадуються про масові могили розстрілюваних місцевим НКВД в'язнів. На підставі цих свідчень та загального огляду вказуваних місць було встановлено точно місця поховання і приблизно розташування самих могил. 24 травня 1943 року були відкопані перші могили й виявлено жахливу картину масового морду місцевого населення. Спочатку була створена місцева медично-судово-експертна комісія, а згодом німецька і міжнародна з представників різних країн,

У процесі скрупульозного вивчення архівних матеріалів, опитів очевидців з'ясовано, що розстріли і поховання проводилися в трьох місцях Вінниці: в центральному парку культури і відпочинку, на православному кладовищі і в садку по вулиці Підлісній.

З травня по жовтень 1943-го року німецькі окупаційні власті спільно з судовими медиками і криміналістами із різних європейських країн, місцевим духовенством і жителями области з пропагандистською метою розкопували поховання. Останки всіх розстріляних - майже десяти тисяч чоловік - були перепоховані в саду по вулиці Підлісній.

Отже, небезпідставний був людський поговір. Правди не заховати. Безслідне зникнення людей, про яке понад 60 років не припинялися розмови, перестало бути таємницею. Чергові факти сталінських злодіянь дістали офіційне підтвердження. Але до повної правди, до цілковитої ясности ще далеко. Адже реабілітація, розслідування не завершені, матеріяли слідства, бодай частково, не опубліковані.

Десять тисяч жертв! Хто вони? Ми не знаємо. Гласність не торкнулася жадного прізвища. А всіх їх слід знати поіменно. І назвати поіменно їхніх катів.

Кого ж забирали до страшних катівень, кого там принижували, мордували, розстрілювали, за ким полювали ночами «чорні ворони»? Партійні, державні працівники, військовослужбовці, церковнослужителі, «колишні буржуї», непмани, інші, хто «не перебудувався» з 1917 по 1937 роки? Так. Але це лише вершина айсберга злодіянь, оскільки нещадний «гребінець» НКВС прочісував суспільство без розбору.

Хто вони? Головним чином - колгоспники, рядові люди, далекі від політики, «винні» лише у тому, що мали сміливість (а то й елементарну необережність) вимовити «зайве» слово. А інколи - і «просто так».

Утворилась, м'яко скажемо, парадоксальна (як на наш час!) ситуація: по селах навіть створювались черги - кому й коли вирушати до «казенного дому». Якщо на думку єжовсько-беріївських катів, на ту чи іншу дату план по «ворогах народу» вже було виконано, або камери місцевого НКВС не вміщували «зайвих» (конвеєр розстрілів не встигав перемелювати їх мешканців), то рух цих черг тимчасово сповільнювався, щоб згодом набрати нових обертів.

Фруктовий сад

На площі розміром коло одного гектара по Літинському шляху, на Підлісній вулиці №1, простелився красивий фруктовий сад. Несподівано у цей садок наприкінці березня 1938 року почали звозити дошки, цеглу, вапно, цемент. Згодом цей сад був обнесений високим дощаним парканом. З'явився там, ліворуч від воріт, і невеличкий мурований будинок, якого майже і не видно було з-за пишної зелені. Паркан збудували дуже старанно, не лишивши жадної шпарини. Навіть дітвора і та не знаходила способів хоча б одним оком зазирнути у сад і довідатись, що ж там діється. За місяць паркан уже був обтягнутий нагорі кількома рядами колючого дроту, з'явилась варта. Було заборонено навіть підходити близько. Люди, що жили поблизу, зрозуміли, що тут будується щось секретне, і, за тодішнім звичаєм, називали це «воєнная стройка».

Із слів очевидців встановлено, що сюди дуже часто заїжджали машини НКВД, особливо вночі було чути гул моторів. До цього надокучливого гулу так звикли мешканці цієї околиці, що вже просто не реагували на нього. Іноді чути було гомін людей, але й на думку нікому не спадало те страшне, що діялось там.

Риття могил, як це вже встановлено, відбувалось за принципом траншеї. Могилу у формі квадрата копали так, що землею з наступної ями закопувалися трупи попередньої могили. Потім ця могила закопувалась землею нової і т.д. Траншеї розміщені одна біля одної між деревами саду, наче доріжки. Могили рили дуже глибоко. На глибині півтора-двох метрів вдасться лише доходити до одягу загиблих, під яким приблизно ще на метр лежать самі трупи. В окремих могилах трупи та одяг пересипані вапном. У тих могилах, де вапна було замало, одяг зберігся настільки добре, що його досі ще можна розпізнати.

Страшним видовищем є розкриття такої могили. Серед одягу ми знаходимо полотняні сорочки з українською вишивкою, селянські гуньки, жіночі з вишивкою комбінезони, блузки, плаття, кожухи, військові шинелі, ковдри, селянські рядна, пальта, жіночі спідниці, селянські торбинки, в яких ще досить добре збереглося сало, чашка з маслом, кілька пачок махорки і цигарковий папір, грубі полотняні кальсони, вишиті хустинки, рушники тощо.

Два тижні розкопано 19 могил площею 228 кв. метрів і на глибину понад два метри (лише до шару трупів) і вилучено велику кількість різноманітного одягу загиблий. Чимало людей побувало тут, на цих страшних розкопах. Немало сліз пролито понад трупами безвинних мучеників. Жах огортає людей, коли вони на власні очі бачать сотні мертвих людський тіл із зв'язаними руками.

Ось біля трупів зібрався великий гурт жінок. Громадянка м. Вінниці Ольховська Олена Юхимівна розпізнала труп свого чоловіка. Нещасна, знедолена більшовиками жінка у грудні 1937 року втратила назавжди свого чоловіка, Ольховського Петра Дмитровича, який працював робітником у вінницькій пекарні. Працював віддано, не шкодуючи сил, і у подяку за працю став «ворогом народу». За кілька років нужда і горе поклали в могилу п'ятеро їх дітей. Бідна жінка залишилась сама-одна…

7 червня на місце розкопів прийшла молода жінка Тамара Вансецька. Розглядаючи численні речі, вона знайшла хатній капець свого чоловіка, Джеванецького Бориса Костянтиновича, а згодом серед трупів, які лежали на поверхні біля ями, вона знайшла й тіло свого чоловіка Бідолашну жінку намагались втішати, що, мовляв, вона помилилась, і що тіло може належати й іншій людині. Ридаючи, жінка розказала нам про одяг, в якому був заарештований її чоловік; оксамитова верхня сорочка і помітки на кальсонах були для нас достатнім доказом, що її слова є страшною правдою.

Православний цвинтар

Окремі громадяни нашого міста, особливо ті, що жили поблизу кладовища і парку, ще добре пам'ятають страшний 1937 рік з частими заїздами вантажних машин в нічний час Однак в той час і думати про це було лячно. Кожен мав свою сім'ю, своїх дітей і рідних. Надмірна цікавість і «зайві» розмови були небезпечними. Краще мовчати і не обговорювати це навіть з близькими.

Розкопи могил жертв, розстріляних Вінницьким НКВД, які розпочато 24 травня ц.р. в саду на Підлісній вулиці №1, пробили камінну стіну мовчання вінничан. Люди почали говорити. І от 29 червня 1943 року у лівій частині кладовища у районі лікарні ім. Пирогова були розпочаті пошуки нових могил з трупами замордованих. За 5 років ці місця поросли високими бур'янами і кущами. Коли розпочинали розкопи, дехто, можливо, вважав, що це даремна праця. Але вже другого дня, 30 червня, було розкрито шість могил розміром 3x3 метри і завглибшки понад 2 метри. Дійшли до людського одягу, а потім до трупів. Страшна картина Підлісної вулиці відкрилася очам і на православному кладовищі, яке брутально було перетворене енкаведистами на місце укриття страшних злочинів. У цих могилах (а їх нині вже розкопано 15) лежать закатовані мученики, зі зв'язаними руками, розстріляні в потилицю.

Парк ім. Горького

Парк культури і відпочинку ім. Горького у Вінниці. Пишна зелень, великі панно «вождів» і геніальних «п'ятисотенниць», на головній алеї - кільканадцять гербів совєтських республік, великий портрет Сталіна, море квітів. В кінці алеї велика статуя Леніна і Сталіна, які, сидячи на лавочці, ведуть розмов. Так виглядало це місце 60 років тому.

30 червня розпочато розкопи могил замордованих у катівнях Вінницького НКВД у цьому паркові «культури і відпочинку».

Розкопано вже 14 могил. Сотні предметів людського одягу та взуття видобуто з цих страшних ям і повивішувано на дроті для розпізнання. Знайдено велику кількість жіночого одягу - сорочок, платтів, хусток, а також жіночих гребінців тощо. Це дає підставу думати, що тут лежить чимала кількість закатованих жінок. Багато одягу селянок. Можливо, то серед них е ті «п'ятисотениці», які так красиво були намальовані на пано в кількох кроках під цих ям.

Люди з усіх кінців Вінничини відвідують ці розкопи, шукаючи своїх близьких. Відомі факти, коли окремі громадяни і в «паркові культури» знайшли одяг своїх рідних.

Ось дружина розпізнала носову хустку свого чоловіка Явлецького Тимофія Івановича, який працював теслею у м. Вінниці. Робітник «Водоканалу» у м. Вінниці Стігарецький Микола Іванович, заарештований 15 червня 1937 p., знайшов собі тут вічний спочинок. Дружина його розпізнала піджак. Піджак і пальто розпізнано рідними розстріляного колгоспника з села Щітки Луся Івана Петровича, заарештованого 23 грудня 1937 р. Корнієнко Катерина, обливаючись сльозами, розпізнала вишиту сорочку свого батька, Корнієнка Івана, колгоспника с. Кордишівка Погребищенського району.

Оглядаючи «стандартні» могили, вщерть заповнені людськими тілами, а в нашій пам'яті проходять картини: поруч, в кількох метрах від них, п'ять років тому під грім баяна чи оркестри на танцювальному майданчику танцювала весела молодь з кімнати сміху з розчервонілими від сміху обличчями виходили піонери… Автор цих рядків не раз приводив своїх школярів у цей парк для розваг, заводив дітей у цю кімнату сміху, і сміявся разом з ними, не знаючи про те, що поблизу, у страшній ямі могла бути дорога йому і рідна людина.

30 липня. Сьогодні о 6 годині ранку ми прийшли сюди, щоб на самоті розглянути страшне видовище розкопів, проте ми застали тут уже вісім жінок, які вже майже годину розшукували речі своїх близьких. Ця група жінок приїхала до Вінниці з Брацлавського району. Вони всі втратили своїх близьких і прибули до Вінниці розшукати хоча б їхні залишки. Ось громадянка Малаховська з с. Чернишівка-Укр. Знайшла накидку, гуньку, піджак і наволочку свого чоловіка, Малаховського Венедикта Степановича. Обливаючись слізьми, вона розповідає нам деталі свого життя. У жовтні 1937 року П чоловік, голова колгоспу, був заарештований. Через деякий час П повідомили, що він помер від дизентерії. Проте сумнів завжди непокоїв знедолену жінку. Не вірила вона в правдивість енкаведистських слів. Через деякий час з родини було заарештовано п'ятеро П братів. Шість років нічого не було відомо про їх долю. І ось сьогодні, тут, у паркові «культури і відпочинку», поблизу гойдалок, дружина брата цієї громадянки Франя Тушевська знайшла гуньку свого чоловіка Тушевського Андрія, який працював ковалем МТС, заарештованого в 1937 році як «ворог народу».

Обходимо місце розкопів. Страшне видовище відкривається перед нашими очима 295 трупів лежать на поверхні у районі гойдалок, з них 8 жінок. Усі трупи чоловіків - із зв'язаними руками. Один чоловічий труп лежить із зв'язаними руками і ногами.

Розкрито 14 великих ям. Лише з кількох із них вийнято трупи. Ці останки загиблих перевозяться на Підлісну вулицю для похорону на братському кладовищі. Несприятлива дощова погода довгий час утруднювала переведення робіт по вийманню з ям тіл розстріляних. Проте понад три місяці невпинно йшли розкопи страшних ям. В саду на Підлісній вулиці розкопано 36 великих ям з трупами і 3 ями, де був лише одяг і речі загиблих. (Це опис одного з очевидців А. Трембовецького).

Знайдені документи

Енкаведистські кати старанно приховували свої криваві злочини. Це видно хоча б з того, що, переглянувши велику кількість речей, знайдено в одягові порівняно невелику кількість документів, які вказують нам на особу тих, що загинули тут від рук кривавих енкаведистів. Подаємо опис деяких з цих документів:

1. Протокол обшуку 14 квітня 1938 року. Обшук проведено в квартирі rp-на с. Савинець Тростянецького району Синівського Івана Романовича. При обшукові був присутній гр. Лужанський. Вилучено паспорт серія ЕО №647075.

2. Протокол обшуку. Квітень 1938 р. (дата нерозбірлива). Обшук проведено в квартирі гр-на села Пляхова Козятинського району Римши Михайла Петровича. При обшукові присутні: Котик Василь.

3. Квитанція №945 на прийом речей, датована 21 квітня 1938 р., та забірна книжка №А 5023 власних коштів в'язня. Ці два документи виписані на ім'я Молодиченка Василя Михайловича.

4. Забірна книжка власних коштів 1938 р. (дата розмита), виписана на ім'я Манявського Людвига Сігізмундовича.

5. Протокол обшуку 2 квітня 1938 р. Мельника Феодосія Володимировича, 1907 р. народження, с Ольшана Крижопільського району.

6. Протокол обшуку 10 квітня 1938 р. Подлісний Альбін Олександрович, с. Розсоше Тиврівського району. Також знайдено на його ім'я протокол особистого обшуку.

7. Квитанція на одержання в'язнем грошей, виписана на ім'я Дубнюка Василя Кириловича 13 березня 1938 р.

8. Медичне заключения. Бевз Григорій Павлович, 33 років, село Шкуринці, 31 травня (рік не встановлено). Медичне заключения робилось лікарем для встановлення фізичного стану після перенесення побоїв по дорозі в село Бохоники.

9. Протокол обшуку 14 квітня 1938 р. Обшук проведено в квартирі громадянина с. Савинець Тростянецького району Денисюка Семена Трохимовича. Вилучено пашпорт ЕО №647017 та військовий квиток.

10. Протокол обшуку, м. Шпиків, 12 березня 1938 р. Обшук проведено в квартирі гр. Бабулевича Олександра Йосиповича Вилучено документи: паспорт ЕУ №383256, військовий квиток, царський паспорт і різні особисті документи про службу в царській армії (12 документів).

11. Протокол обшуку, м. Тростянець, 6 квітня 1938 р. Обшук в квартирі гр. Силавського Самуїла Федоровича. Вилучено при обшукові: пашпорт ЕС №710866, мисливську рушницю двоствольну №19379 та мисливський квиток №191.

12. Знайдено в одній кишені 42 документи (довідки про сплату додатків та інші квитанції). Усі ці документи виписані на ім'я Раковського Лукаша Андрійовича, колгоспника с. Олександрівка Тростянецького району. Серед цих документів є листівка - повістка на суд за №77, яку надіслав йому Тростянсцький суд.IV.1938 р. Громадянин Маковський викликається як свідок у праві Лисогора та інших. Звертає на себе увагу невеликий ркушик із шкільного щоденника, в якому були загорнуті дві поштові марки. На аркушику дитячою рукою написано розклад років.

13. Довідка зі штампом Савинецької с-г. артілі імені Косіора Тростянецького району Вінницької області, 1.VI.1936 року №1. Із клаптика цієї довідки видно лише такий текст, написаний рукою чорнилом): Довідка., дана - ім. Ко- в тім, що рахівник дано голова колгоспу (підпис), секретар (підпис), печатка колгоспу. Очевидно, щo цей документ належить рахівникові цього колгоспу (прізвища е знаємо), який став жертвою катів НКВД.

14. Також знайдено довідку із штампом Тростянецької машинно-тракторної станції, з якої також не вдалося нам довідатись, то зберігав цей документ у себе. Текст її майже повністю нами розшифрованими, і ми його подаємо: Савинецький колгосп ім. Косіора здав в р-к (рахунок) натуроплати рапсу 1920 р. на суму 396 крб. 98 коп. (сума прописом), яка перерахована МТС Тростянецьким пунктом «Заготзерно» по полученому наказу №507 від 27 (нерозб.) 1937 року.

15. Витяг з протоколу засідання президії Тиврівського райвионкому від 4 грудня 1935 року про звільнення від м'ясоподатку р-на с. Вітави Угляниці Дмитра.

16. Довідка, датована 16.Х.1937 року, видана молодшому ветеринарному лікареві Поташкову Захарові Васильовичу про те, по він працює у Гайсинській ветеринарній лікарні.

17. Протокол обшуку від 23.111.1938 p., t. Нова Ободівка Ободівського району; обшук проведено в квартирі гр-на Кучера Петра Мироновича.

18. Протокол обшуку від 10.Ш.1938 р., с. Домівка Ольгопільського району; обшук проведено в квартирі гр-на Янішевського Дмитра Семеновича.

19. Протокол обшуку від 29.111.1938 р, с. Нова Ободівка Ободівського району; обшук проведено в квартирі гр-на Оримченка Андрія Кіндратовича.

20. Копія квитанції №18 на одержання в'язнем грошей 8.ІІІ.1938 Р4 Лукіянчук С.Г. (м. Тульчин).

21. Розписка, датована 25.IV.1937 р» на ім'я Клопоцького (Погребищенський район).

22. Повідомлення №56 від 7.ІХ.1933 р. про сплату податку гр-ном Яворським Севастіяном, Дорогощанська сільрада Заславського району.

23. Посвідчення №374, 1936 p., видане директорові Ободівської МТС Гавіловському Костянтину Павловичу. Знайдено також окремі шматки заяви-скарги на ім'я генерального прокурора в Москву за його власноручним підписом.

Наведений нижче документ знайдено при трупі під час розкопів однієї з могил в саду на Підлісній вул. №1.

Особи жертв

Знайдені численні документи, речі з помітками, розпізнавання трупів та одягу близькими дали можливість встановити прізвища 580 осіб.

Ось ким були ці «вороги народу»:

Селян 212, робітників 82, службовців 51, фахівців 26, військових 16, священиків 4. З цієї кількості спеціальність 109 осіб не встановлена.

За окремими категоріями вони розподіляються так:

Встановлення віку жертв провадилося на всіх трьох ділянках, виходячи з описаних вище критеріїв. Експертиза переконливо показала, що жертви в окремих масових похованнях не складалися лише з молодих чи старих осіб. Навпаки, було встановлено, що в кожній могилі були тіла найрізноманітнішого віку, хоча переважали особи середнього віку. Результати дослідження подані нижче:

Надійна оцінка віку інших трупів була неможливою. Частково це пов'язане зі значною втратою зубів за життя та великою кількістю протезів. Ні ті кілька зубів, що лишилися, ні дослідження кісткової системи не давали можливості встановити вік. Однак, в інших випадках зуби випали значною мірою в наслідок розвинутих посмертних змін у тілах жертв. Водночас у наслідок тих самих процесів нижньощелепний і скелетний суглоби відділилися, що також робило такі знахідки й визначення.

Речові документи і документи, знайдені в могилах

Ініціатори розкопування могил у Вінниці організували постійну виставку речей і документів, знайдених при трупах. Як ми уже згадували, одяг був розвішаний на міцних дротах близько самих могил, а документи й речі виставлені в спеціально створеному «музеї» на головній вулиці міста. При чому для цього використано приміщення колишнього магазину з величезними виставковими вікнами на вулицю. Тому виставлені речі можна було оглядати день і ніч, навіть знадвору.

З експонатів ми бачили: персональні посвідки службовців різних установ міста Вінниці, в тому числі і персональний квиток члена міської управи Івана Чередниченка; багато протоколів обшуку, вироки, родинні групові й індивідуальні фотографії (студентів, офіцерів, урядовців, священиків); церковні печатки римо-католицьких церков (між іншим, кілька з Кам'янці-Подільського), вірменської церкви та інше; натільні хрестики, щоденники, родинні документи, листи українською, польською та російською мовами. Навіть комплект зошитів учнів 7 групи «комсомольської школи». Всі зошити закінчені переказом роману А. Головка «Мати», при чому учитель лише частину перевірив, бо не всі виправлені, можливо, що навіть заарештований за цією роботою, а всі зошити забрані як «речові докази» разом з учителем у страшній могилі. Всі документи мають різні дати, але не пізніше 1937-1938 років.

На виставці в музеї, крім документів, виставлено багато різних дрібних речей. Ми звернули увагу на такі персональні речі: окуляри, гаманці, цигарнички, ложки, ножі, кишенькові ножі, ремінці, ґудзики, носові хусточки, серветки та інше. На терені могил ми бачили: звичайний робітничий брезентовий одяг (спецівки), звичайний селянський одяг, піджаки і штани, добрі подільські гуньки, кожухи, короткі теплі піджаки, совітські ватянки (штани й фуфайки), старі солдатські шинелі, вишиті сорочки, вишиті рушники, ватяні ковдри й звичайні коци, селянські рядна, подушки, смушеві шапки, кашкети, вишиті обруси й серветки, і навіть один солом'яний бриль. Із взуття: прості юхтові чоботи, саморобні «бурки», себто пошиті з старого сукна чоботи, старі калоші, постоли й дуже малого доброго модерного взуття, але бачили кілька штук чоловічих черевиків і жіночих туфель.

Деякі епізоди вінницької трагедії

Кілька епізодів малюють ту трагедію.

Дружина священика на прізвище Білецький впізнала одяг свого чоловіка серед купи одежі. Зчистивши бруд, зауважила латку. Щоб довести, що каже правду, вона поїхала до свого села і за кілька днів повернулася до комісії з клаптями використаної тканини. Комісія дослідила тканину й погодилася, що латка на пальті священика з цього самого матеріалу. Це стало доказом, що її чоловік був убитий і похований у Вінниці, тоді як НКВД інформувало, що він перебував на засланні без права листуватися з родиною.

Ганна Годованець - українська селянка - впізнала пальто свого чоловіка, яке витягли з групової могили. Вона розповіла, що причиною його арешту став невихід на роботу в день якогось свята. Докладаючи всіх можливих зусиль, щоб з'ясувати, що з ним сталося, вона якось одержала поштівку з Москви - від самого Андрія Вишинського (Генеральний прокурор СССР - Ред.) із вісткою, щоїї чоловіка звільнено з ув'язнення в березні 1938 р.

Однак він ніколи не повернувся додому й вона передчувала щось погане, її передчуття обернулося сумною дійсністю, коли вона впізнала пальто свого чоловіка.

Інша українка - Ольхівська сиділа годинами на земляних насипах і придивлялася до трупів, що їх витягали з могил. Біля однієї ями пролунав її розпачливий крик: вона впізнала дефективний мізинець та одяг свого чоловіка, якого арештувало НКВД. Вона також розповідала про поневіряння, які закінчились масовою могилою.

Подібних прикладів було сотні, але одночасно тисячі інших людей не знаходили знаків, по яких могли б пізнати своїх дорогих. Комісія вивчала методи совєтських допитів і судів, тортур і розстрілів, в'язниці й заслання. Вона дослідила силу-силенну різноманітних документів, ознайомилась із доказовим матеріалом, що його повідомили свідки.

Гулевич, Скрепка та багато інших українців свідчили, як НКВД возило трупи до місць поховання. Вони розповіли, що тіла транспортували з головного управління НКВД, на вулиці Дзержинського. ч. 5 і що вночі вони бачили й чули рух вантажних авто, а вранці дорогою на роботу помічали кров, що стікала з авто, а також, як працівники НКВД приховували сліди своїх дій на місцях масових могил. Були свідки, які розповідали, що з дерев бачили, що робилося за високою огорожею НКВД, як там рили ями й закопували трупи. Відомим фактом було зникнення двох українців з Вінниці, котрі, не зважаючи на заборону, пробували зазирати крізь щілини огорожі. Згадували хлопчину, який щез після того, як поліз по яблука в садок, де його спіймала варта НКВД.

Надію на торжество справедливости в цьому світі дає такий випадок: знайдено записку в пальті на викопаному тілі героїчного християнина. Як і тіло, записка була вогка. Обережно висушивши, я заходився відчитувати її з допомогою місцевих українців. Папір був звичайний, використовуваний у шкільних зошитах. Невправна рука писала олівцем: «Я… прохаю особу, яка знайде цю записку, передати П моїй жінці Зіні … в село … району…, що мене оскаржили до НКВД такі люди…». Після того йшли імена та адреси семи осіб. Далі в записці було: «Вони свідчили проти мене й говорили неправду перед НКВД, Мене засуджено на смерть і скоро розстріляють. Бог знає, що я не винний. Нехай Бог простить їхні провини, я їм прощаю».

Важко повірити в таку великодушність простого селянина перед його загибеллю. Цей факт зворушив усіх. Двоє згаданих у записці згодом померли, двоє перебували офіцерами в Червоній Армії, а троє мирно проживали в околиці та займалися власними справами, оскільки ніхто не знав, що вони були таємними співробітниками НКВД. Їх не заарештували під час мого перебування у Вінниці. Однак, німці брали на облік усіх таємних помічників НКВД. Дехто з них постріляли німці, які тепер скидають вину на НКВД.

Ні для кого немає сумніву, що викопані у Вінниці трупи були жертвами більшовиків у час їхньої підготовки до війни.

Пута і кляпи

У той час, коли більшість жертв-жінок не були зв'язані, майже всі чоловічі трупи знайдені зі зв'язаними руками, а в кількох випадках - і ногами. У разі, коли пут на руках не було, звичайно спостерігалися значні посмертні зміни, що призвели до втрати кісток зап'ястка чи всієї руки. Очевидним поясненням тоді може бути сповзання пут з трупа. Як правило, руки або кисті були зв'язані за спиною.

Однаковий спосіб зв'язування виявлявся з певною одноманітністю при кількох тисячах обстежень пута накладали надзвичайно туго, так що мотузка лишала глибокі сліди в м'яких тканинах зап'ястка. Весь вигляд пут свідчить про те, що процедуру виконував досвідчений персонал. При накладанні цих пут уживали подвійну мотузку діаметром від 5 до 6 мм, явно і зроблену з досить грубої конопляної линви промислового виробництва. Довжина коливалась від 1,2 до 3 м.

Метода зв'язування полягала в подвійному обкручуванні мотузки навколо кожного зап'ястка. Кінці мотузки зв'язували вузлом у щілині між кистями так, щоб один кінець туго охоплював першу петлю мотузки спереду, а другий проводився ззаду між передпліччями, закінчуючись у кінці подвійним вузлом. Попередньо мотузку зав'язували навколо кожного зап'ястка, відокремлюючи тим самим руки одну від другої. Тож кожна кисть була більш чи менш охоплена половиною подвійної петлі, що в результаті робило неможливим для жертв вивільнити руки. Отже, застосована тут метода зв'язування певною мірою відрізняється од виявленої в Катині.