Походження назви "Русь"

- 7 -

Походження назви «Русь»

«Откуда єсть пошла Руская земля»

Це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці XI - чи на початку XII ст., продовжує хвилювати дослідників і нині. Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, що розпочалася понад 200 років тому, триває і сьогодні. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкретні, і далеко неоднозначні. Вибіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження етноніма «Русь», теорію соціального змісту терміна «Русь», що первісне означав лише знать, а не весь народ.

Історики, котрі відстоюють точку зору північного походження назви «Русь», апелюють до авторитету «Повісті минулих літ». Як правило, вони цитують таке місце: «Й бізша у него (Олега. - П.Т.) варязи й словени й прочии, прозвашася Русью». Та при цьому чомусь забувають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з'являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає ще одне питання. Якщо назва «Русь» уже в IX ст. завдяки тісним «слов'яно-фіно-скандинавським контактам могла з'явитися лише в середовищі цього змішаного населення», як стверджують деякі дослідники, то чому Олег проголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто, скажімо, Ладогу чи Новгород, що знаходилися в центрі цієї «північної Русі», а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів? І як могло статися, що писемні джерела ніде не відобразили назву «Русь» стосовно північноруського населення.

Літописець і пізніше буде чітко розрізняти русь і варягів, і навіть слов'ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ, маючи тисячу варягів та інших воїв. Святополк вийшов йому назустріч, «пристрой бещисла вои, Русь й печєІ-ГБгь». Після утвердження на київському столі вже Ярослав стає володарем руської дружини. Для походу проти Святополка і Болеслава Польського Ярослав «совокупиль Русь, й варяги, й слов'ЬнІі».

Ще більш показові в цьому плані свідчення давньоруських літописців XII-XIII ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях - широкому, яке стосувалося всіх східнослов'янських земель, що входили до складу Давньоруської держави, і вузькому, що вживалося для означення південної частини цих земель, тобто Київщини, Чернігівщини, Переяславщини.

Так, Юрій Довгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі «в Русь», тобто до Києва. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з «Руської землі» на Волинь, а потім знову повернувся в «Руську землю»¹. Передаючи 1148 р. сину Юрія Довгорукого Ростиславу місто Божськ, Ізяслав Мстиславич ставить йому таку умову: «А ти постерези земл1> Рус-кой оттоліі»- Але Ростислав Юрійович не виконує умов угоди, його виганяють, і він іде дсгСуздаля і говорить батькові: «Сльїшаль есмь, оже хо щеть тебе вся Руская земля». Юрій Довгорукий, ображений за себе і свого сина, вигукнув: «Тако ли мни части н'Ьту в Руской земли, й моимг. дізтемть?».

Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, «возвратися опять в Русь». Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри говорили: «Князь наш убьень, а д-Ьтей у него н'Ьту, сьінок его в Новіігороде, а братья его в Руси».

Новгородці також розуміли під «Русью» Київ і Київську землю. В літописній статті 1135 р. говориться: «Йде в Русь архиепископ Нифонт». У 1142 р. новгородське посольство було затримане в Русі (у Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава. Князь Святослав, якого вигнали з Новгорода, «идущу в Русь к брату».

Всеволод Велике Гніздо направив у 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: «Ви есте нарекли мя во своемь племени во Владимир^ старіишаго, а нині; еси в Києві, а мне еси части не учиниль в Рускои землі». 1223 р. на допомогу південноруським князям у їх боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він не встиг «к ним в Русь»- Подібне цитування можна продовжити. Але й наведені свідчення переконують, що Русь у вузькому значенні слова - це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, що склали основу ранньодержавного утворення «Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою «Русь», - Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст з назвою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало називатися Переяславом Руським.

Очевидно, що саме пізніші літописні свідчення допомогли повернути із забуття нашою пам'яттю саме поняття «первісна Русь», що поклала початок державі. Можна думати, що й Костянтин Багрянородний мав на увазі саме цей регіон, коли говорив про внутрішню Русь. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов'янського світу, в межиріччі Волги, Которослі і Трубежа, як це робить О. Пріцак, або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д.О. Мачинському, нема підстав. В Ідрісі цей північноруський регіон цілком конкретно означений терміном «Зовнішня Русь».

Обидва дослідники здалися до надто вільного тлумачення писемних джерел, ототожнивши первісну Русь з островом Русів, розмістивши його на півночі чи у північно-східній Русі. Д.О. Мачинський розуміє, що свідчення арабських авторів важко співвіднести з відомостями про Ільменсько-Ладозь кий регіон, і виходить із становища в такий спосіб: оголошує їх пізнішими переказами давнього оригінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробицями, що відображують історичні реалії Південної Київської Русі. Л сталося це тому, що в 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, «руський домен» переміщується до Середнього Подніпров'я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел. Щоправда, вже через 40 років, згідно з Д.О. Мачинським, соціальний центр Русі повертається на північ. Тоді незрозуміле, чому свідчення східних авторів цього часу не поповнились подробицями, що відображали б реалії Північної Русії Теза О. Пріцака про мігруючий соціальний центр, підтримана Д.О. Мачинським, непереконлива. Ранні вогнища державності виникли практично одночасно в кількох найрозвинутіших регіонах Східної Європи. Історія утворення і формування найдавніших князівств Русі є яскравим підтвердженням цього. Процес формування соціально-класових структур проходив активніше у Середньому Подніпров'ї, де традиції державності були започатковані ще в скіфські часи. І не випадково, що саме Середнє Подніпров'я опинилось у центрі формування держави Руська земля та її народності. Спроби заперечити цей очевидний історичний факт, пов'язані, як правило, з необхідністю авторського переосмислення джерел, заздалегідь приречені на невдачу.

Заради справедливості слід зазначити, що Середнє Подніпров'я не єдине місце, яке джерела називають територією проживання русів. Вони відомі і в Прибалтиці (острів Рюген), Подунав'ї (Рузара марка і Рутенська марка), Тюрингії і Саксонії (Рейнланд), Прнкаспії і навіть у Північній Африці («русь ка» колонія в Сирії). Можна, звичайно, припустити, що в результаті якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але до цього часу ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, непереконливі. А.Г. Кузьмін найважливішою «Руссю» вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний в джерелах V-VIII ст. Ругіланд (або Ругію) з Рутенською маркою X-XIII ст. Саме звідси, на його думку, «Повість минулих літ» виводила полян-русів і всіх слов'ян. Тут необхідно лише мати на увазі, що перш ніж розселитися з Дунаю по різних землях, слов'яни прийшли туди. «По мнозьхь же временьхь сьли суть слов'яни по Дунаеви».

Б.О. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я взяв ім'я одного з племен, що об'єдналися в ньому, - народу «Рос» або «Рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов'янського світу. Сталося це, мабуть, уже наприкінці VIII - на початку IX ст., і не випадково Русь як держава і народ часто згадуються в цей час арабськими і візантійськими письменниками… -

Вперше назва «Русь» зустрічається в арабській літературі і належить середньоазіатському вченому IX ст. ал Хорезмі. У своєму географічному творі «Книга картин землі», написаному між 836 і 847 рр.,_він згадує ріку Друс (Данапрос - Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал-Рус). Ібн Хордадбех, який, написав у 80-ті роки IX ст. «Книгу шляхів і країн», зазначав: «Якщо говорити про купців ар-Рус, то-це один із різновидів слов'ян. Вони постачають заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших околиць країни слов'ян до Румійського моря. Володар ар-Рума бере з них десятину. Якщо вони відправляються по Танаїсу - річці слов'ян, то проїжджають повз Хамлідж, місто хозар, їх володар також бере з них десятину» '³. Твір невідомого автора IX ст. «Худуд-ал-Алам» повідомляє, що «країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів».

Ібн Хордадбех відзначив, що руси вважають себе християнами. Підтвердження цього містяться в «Житії Стефана Сурозького», в якому ідеться про похід «новгородського» князя Бравліна на початку IX ст. до Криму, взяття міста Сурож і хрещення там князя русів. Ймовірно, Ідо разом з Бравліном прийняла хрещення і його дружина. Похід русів до Криму дослідники датують кінцем VIII - початком IX ст.^Г) Він, як і всі наступні походи київських князів на Візантію, мав на меті передусім утвердження Русі на чорноморських економічних ринках і подолання опору імперії. Наскільки успішними були ці ранні воєнні експедиції, видно з того, що «Румійське море» почало називатися «Руським»: «А втечеть в Понетьское море треми жереламь, еже море словеть Руское».

Серед аргументів, що використовуються для підтвердження північного походження назви «Русь», незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838 - 839 рр. про посольство русів. Коли посли прибули до Константинополя, вони відрекомендувалися представниками народу Рсях (КЬоз), посланцями від хакана (СЬасагшз) «заради дружби». Пізніше вони у складі посольства Феофіла дістались до столиці франкського королівства Інгельхейма. Тут їх прийняв імператор Людовік І Благочестивий. Під час бесіди з'ясувалося, що вони власне не руси, а шведи (свеони).

Багатьом це зізнання послів здається безперечним аргументом на користь північного походження назви «Русь», насправді ж висновок тут може бути швидше зворотний. Уточнення послів заслуговує на увагу. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Вони справді не були русами, але перебували у них на службі і в даному випадку справедливо виступали їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів до Константинополя і пізніше, наприклад за Олега і Ігоря, але їх етнічне походження не може мати безпосереднього відношення до характеристики держави, від імені якої вони виступали.

Останнім часом деякі дослідники у питанні походження назви «Русь» знову повернулись до старої філологічної точки зору, що пов'язувала її етимологію з фінським «Киоїзі» («Швеція»). Але вданому випадку це тільки подібність звучання. Польський історик Х. Ловмянський, якому належить найбільш ґрунтовне і повне дослідження цього питання, вважає, що лінгвісти, котрі виводили слово «Русь» виключно з «КиоІ5І», перевищили межі своїх дослідницьких можливостей.

Обидві назви могли розвиватись у цей час незалежно одна від одної. Назва «Русь», згідно з думкою вченого, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. В процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення.

Німецький славіст Людольф Мюллер виводить термін «руси» від скандинавського етноніма «Кисіегег». Він переконаний, що всі раніші джерела (Бертинські канали, Руський літопис, трактат Костянтина Багрянородного «Про управління імперією») називають «русами» скандинавів. Усвідомлюючи значну звукову розбіжність між «рудерами» і «русами», Л. Мюллер вважає, що останній термін був не самоназвою скандинавів, а їх слов'янським еквівалентом.

Уважне і неупереджене прочитання літопису, навіть і у виправленому літописцем Мстислава Володимировича вигляді, не дає підстав вбачати у назві «Русь» щось чуже східним слов'янам, привнесене в їхнє життя тільки у IX-X ст. Навпаки, той факт, що назва ця швидко поширилась на весь східнослов'янський світ, вказує на давні традиції його побутування в цьому середовищі.

Але незалежно від походження в період східнослов'янської політичної і етнокультурної консолідації назва «Русь» була тотожна назві «слов'яни». Щоб переконатися в цьому, досить подивитися, в якому розумінні літопис вживає вислови «Руські гради», «ми від роду руського», «Русин» та ін. Безперечно, що вже у IX-X ст. колишні міжплемінні східнослов'янські союзи - поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші - злились у велику спільність, яка одержала назву «роду Руського», «Русі».