Українська еміграція

УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ

Українці, як недержавний етнос протягом тривалого часу, були схильні до еміграції з країн, в межах яких проживали у різні історичні періоди. Чимало визнаних діячів української культури: Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Іван Багряний, Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, В'ячеслав Липинський, Олександр Кошиць, Анатоль Курдидик, та інші -- у різний час змушені були покинути Україну і тривалий час (або й до кінця життя) жити «на еміграції».

Останнім часом широковживаним став термін «діаспора». Він використовується коли йдеться про представників етносу за межами етнічної батьківщини. Діаспора сформувалася внаслідок міграції населення за межі своєї батьківщини з економічних, політичних, релігійних та інших причин.

Термін „діаспора" використовується коли йдеться про українців і осіб українського походження, які проживають поза своїми етнічними землями (діаспора - грецьке слово і означає „розсіяння"). Діаспора - це будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій - невеликих вкраплень в іншоетнічному масиві; компактних утворень - суцільних етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюється або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву.

Раніше цей термін щодо українців практично не вживався. В основному використовувався стосовно давніх євреїв, розсіяння яких серед інших країн і народів почалося у VII ст. до н.е., коли ассірійський цар Саргон ІІ завоював давньоєврейську провінцію Самару. На початку VІ ст. до н.е. (після загарбання Єрусалима нововавілонським царем Навуходоносором) діаспора євреїв помітно зросла. Після же зруйнування Єрусалима римлянами (60 - 70 рр. н.е.) більшість населення Палестини була розсіяна по багатьох країнах Європи, Азії та Африки.

Значною була діаспора християн-вірмен, оточених мусульманськими народами. Їх розсіювання почалося у ХIV ст., тобто після вторгнення у Закавказзя орд Тимура і здійснювалося в кілька етапів: у ХVI-ХVIII ст. після завоювання Вірменії Туреччиною і Персією; у 1895-1896рр.; а також у 1915 р. в результаті масової різні, коли загинуло понад мільйон чоловік. Як наслідок, вірмени „розсіялися" по багатьох країнах світу, в тому числі по містах України, особливо Криму і західних областей України.

Розселення українців за кордоном має свої особливості. Серед них переважає трудова (економічна) еміграція. Вживання понять „діаспора" до цієї (більшої) частини зарубіжних українців не викликало і не викликає заперечення. Однак слід брати до уваги і те, що в деяких зарубіжних країнах (Румунії, Словаччині, Угорщині, Польщі) велика кількість українців живе на своїх етнічних землях у пограниччі з Україною. Ці українці діаспори у класичному розумінні цього слова не утворюють. І все ж, термін „українська діаспора" є загальновизнаним у світі і стосується всіх українців, які проживають поза державними кордонами України.

Коли йдеться про всіх українців і осіб українського походження, що розселені за кордоном, можна користуватися й іншими визначеннями: „українці в зарубіжних країнах", „зарубіжні українці", „українці на поселеннях"; часто говорять також „американські українці", „канадські українці", „російські українці" і т.д. Але оскільки термін „українська діаспора" останнім часом став широко вживатися щодо всіх зарубіжних українців, у тому числі й тих, що живуть на українських етнічних землях, цей термін використовується в тому числі і для означення українців, розселених поза Україною в межах колишнього Радянського Союзу. У світовій практиці поняття „діаспора" широко вживається щодо всіх, хто живе поза своєю батьківщиною, в тому числі й на етнічних землях, поняття „українська діаспора" також вживаємо щодо всіх без винятку українців чи осіб українського походження, які розселені поза державними кордонами України.

Після проголошення незалежності України, проведення (в Києві) конгресів української діаспори, поглиблення економічних і національно-культурних зв'язків з українцями західних країн і республік колишнього Радянського Союзу, переводу цих зв'язків на державну основу, статус українців із зарубіжжя змінився, вони все активніше включаються у вирішення складних державотворчих та економічних проблем, що постають перед нашою державою. В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну.

Західна українська діаспора утворювалася шляхом переселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії, пізніше - до республік колишнього СРСР.

Основна хвиля української еміграції спрямована на території сучасних Білорусі та Російської Федерації. Як відомо, сучасні державні кордони не співпадають з етнографічними. На початок 1989 р. з 44 186 006 радянських українців за межами України проживали 6 766 953 (або 15,3 %), в тому числі в Російській Федерації 4 362 872, Казахстані - 896 240, Молдові - 600 366, Білорусі - 291 008, Узбекисані - 153 197, Киргизії - 108 027, Латвії - 92 101, Грузії - 52 443, Естонії - 48 271, Литві - 44 789, Таджикистані - 41 375, Туркменії - 35 578, Азербайджані - 32 345, Вірменії - 8 341.

Умови життя і національно-культурного розвитку української діаспори в країнах Центральної і Західної Європи, Північної і Південної Америки, Австралії незрівнянно кращі, ніж української діаспори в республіках колишнього СРСР. Щодо них проводилась політика повної деукраїнізації, русифікації. Лише в останні десятиліття почали зґявлятися статті про східну українську діаспору, про її життя, національно-культурні та мовні проблеми, звґязки з батьківщиною.

Еміграція, тобто розсіювання населення України за рубежем, почалося давно. Ще за княжих часів міжусобні війни призводили до переміщення людей, до зміни місць постійного і тимчасового їх проживання. Перемішування племен і народів також сприяло формуванню діаспори, що в більших чи менших масштабах відбувалося постійно. Поодинокі міграції зафіксовані у XVI ст., коли українські козаки разом із російськими землепроходцями освоювали простори Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки та Чукотки. Масові ж переселення мають більш визначений час та грунтовніше мотивування. До першої половини ХІХ ст. переселення з України переважно йшло в райони причорноморських і приазовських степів, на Північний Кавказ, в Центрально-Чорноземний район, Поволжя. Наприкінці ХІХ ст. у зв'язку з освоєнням родючих земель на сході напрямки еміграції змінилися, в основному переселенці прямували за Урал.

Загалом, у східному напрямку виділяються три основні хвилі міграцій. Перша (кінець XIX ст.) пов'язана із збіднінням селянства та частини міських ремісників і напівпролетарів. Надлишок робочих рук, викликаний нерозвинутістю економіки, спонукав цих людей шукати прикладення своїх сил на вільних землях Алтаю, Сибіру, Далекого Сходу. З 1897 по 1916 р. з України до Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану та Середньої Азії переселилося 912,8 тис. осіб, тобто приблизно 76 % усіх переселенців того періоду. Дослідниками встановлено, що до початку масового заселення Далекого Сходу загальна чисельність корінного населення складала тут близько 18 тис. чол., а разом з росіянами - не більше 24 тис. Після приєднання до Росії Далекосхідного краю у 1858 р. царський уряд протягом майже 25 років безуспішно намагався заселити цю маже безлюдну територію. Незважаючи на оголошені пільги по сплаті податків і стогектарний земельний наділ, не так уже й багато російських сімей (лише близько 10 тис.) відгукнулося на заклик властей. Тим часом міжнародна обстановка на Далекому Сході вимагала негайного залюднення величезних просторів російськими підданими, адже навіть продовольство військовим частинам доводилося завозити з європейських губерній. Не важко уявити, чим це могло обернутися на випадок війни з Китаєм чи Японією, які з кожним роком набирали сили. Тому 1882 р. Державна рада поставила питання пре необхідність внести певні зміни в організацію заселення Далекого Сходу яке було вирішено взяти під безпосередній контроль уряду. Для успішної реалізації намічених планів не останню роль, на думку урядових кіл, мало відіграти визначення основного переселенського контингенту. Полковник Генерального штабу О. Ф. Риттих, який спеціально вивчав це питання, 1882 р. дійшов висновку, що кращого за українців колонізаційного елемента немає. Посилаючись на успішне заселення українцями Кубані, де у 1858 р. вони складали 18,6 відсотка всього населення (росіяни -16,9) , О. Риттих резюмує: "З цього можна зробити висновок, що в нас є готовий, історичний елемент, здатний заселяти без шкоди своїй матері-землі, звідки він безперервно виходив із давніх-давен. Цей народ, працюючи наполегливо, забезпечуючи цим самим свій добробут, приносить безсумнівну вигоду державі, якщо тільки скористатися розумно його природними даними бути основою заселення, майбутнього багатства і розквіту нових місць".

Цей погляд щодо українців пізніше був підтриманий і таким загальновизнаним знавцем переселенської справи, як професор О. Кауфман: Найкращим колонізаційним елементом для казенних земель... без жодного сумніву, є вихідці з південних і головним чином малоросійських губерній Європейської Росії" . У своєму звіті цареві після поїздки до Сибіру 1895 р. міністр землеробства О. Єрмолов писав: "...Найкращий колонізаційний елемент дають малороси, особливе полтавці та чернігівці, яких мені довелося багато бачити під час моєї поїздки... "

Врешті було прийнято рішення відправляти морським шляхом на Далекий Схід сформовані переважно на Україні переселенські партії з Одеси до Владивостока. Спочатку (1883 - 1885 роки) витрати на переселення повністю брала на себе держава. Проте, переконавшись у тому, що на Україні є чимало охочих переселитися за свій рахунок, 1886 року в безкоштовному перевезенні селянам було відмовлено . Ті, хто не мав тисячі карбованців, аби оплатити проїзд усіх членів сім'ї (6 - 7 осіб), нерідко переселялися на Далекий Схід сухопутним шляхом. У цілому, протягом 1883 - 1917 років з України на землі Далекого Сходу прибуло 276 293 особи, не рахуючи тих кількох тисяч, що залишилися там після закінчення строку служби в армії. Питома вага українських новоселів складала, таким чином, 66,7 відсотка усіх далекосхідних мігрантів (413765 осіб) вказаного періоду, з яких основна частина прибула суходолом .

Що ж до Сибіру, то міграція в цей регіон українського населення також розпочалася в другій половині XIX ст. Перепис населення 1858 р. зафіксував у Сибіру лише близько тисячі українців. Будівництво у 1892 році Транссибірської залізниці стало важливим фактором прискореного освоєння цього краю українськими селянами. Так, згідно з переписом 1897 року, в сибірських губерніях проживало вже 162,4 тисячі, а у 1917 році - 472,4 тисячі українців, що складало не менше 5 відсотків усього населення регіону. Отже, загалом у 1917 році за Уралом жило 748,6 тисяч українців, тяжкою працею яких створено величезні матеріальні цінності, введено в сільськогосподарський оборот сотні тисяч гектарів цілинних земель. Адже, якщо покласти в основу розрахунків середню кількість орної землі, що була в розпорядженні українських переселенців (4 га) і орієнтовну кількість сімей (не менше 100 тисяч), одержимо цифру 400 тисяч гектарів. Українці заснували близько тисячі населених пунктів, назви яких часто нагадують про колишню батьківщину новоселів: Катеринославка (1895), Звенигородка (1900), Зіньківка (1892), Гайворон (1890), Чернігівка (1886), Прилуки (1893), Хорольське (1891), Глухівка (1885), Ніжине (1885), Кролевець (1896), Новоніжине (1885), Київ (1899), Монастирище (1887), Тавричанка (1897), Харківка (1901), Ромни (1896), Гоголеве (1902), Харкове (1896), Знам'янське (1894), Брацлавка (1900), Переяславка (1898) і багато інших.

Переселенці з України принесли із собою нові для місцевого населення способи обробітку грунту, такі сорти сільськогосподарських культур, про які корінні жителі взагалі ніколи не чули: картопля, огірки, капуста, помідори, цукрові буряки, морква тощо. До приходу українських селян на Далекому Сході зовсім не практикувалося бджільництво, тоді як напередодні 1917 р. з Далекого Сходу мед уже відправлявся на експорт. Цікавий сюжет знаходимо у відомого письменника В. Г. Короленка, який, перебуваючи у сибірському засланні, був дуже здивований тим, що одного разу в якутській тайзі побачив справжню українську хату з невеликою ділянкою орної землі. Поговоривши зі своїм земляком, В. Короленко дізнався про серйозні труднощі, з якими раптово зіткнувся цей переселенець. Побачивши вперше в своєму житті розорану землю, якути дуже стривожилися, негайно скликали сходку для обговорювання цієї події. "Ти що це надумав"?, - запитали новосела якути. "Землю ми тобі відвели для божого діла: коси що бог дасть, а псувати не смій. Бог визначив, що трава росте догори, чорна земля внизу і коріння в землі. А ви божу справу хочете зробити навпаки: коріння догори, траву закопуєте. Земля захворіє, трави родити не стане, як будемо жити?" Не погодившись із поясненнями новосела. якути вирішили наступного дня повернути зорану землю в її попередній стан, що і було зроблено. Тільки з допомогою поліції новоселу вдалося відстояти своє право працювати на землі згідно зі своїм бажанням і землеробськими традиціями.

Однією з причин важких умов життя новоселів був бюрократичний апарат, який не боявся ніяких перевірок. Агітуючи українців переселятися до Сибіру і на Далекий Схід, царський уряд обіцяв кожній родині видати по 165 - 200 крб. (залежно від місця оселення) безпроцентної позички. Але на практиці мало хто в повному обсязі скористався оголошеними пільгами.

На жаль, досі в російській історіографії нерідко ще побутує думка про те, що переселенці загалом добре влаштувалися на просторах Зауралля. Однак ця теза, висунута ще в дореволюційні часи апологетами царизму не витримує критики при ознайомленні з умовами життя вихідців з України. У нашому розпорядженні є немало узагальнених статистичних даних, які підтверджують загалом злиденний економічний стан наших земляків. Так, 1910 року в Омському повіті, де жило кілька десятків тисяч українців, проведено обстеження близько 2 тисяч господарств. Результат виявився таким: 20 відсотків новоселів не мали ніякого майна; понад 30 відсотків мали майно вартістю лише до 50 крб.; 22 відсотки - до 100 крб.; 19 відсотків - до 200 крб.; 6 відсотків - до 500 крб. Тільки 0,6 відсотка мали майно вартістю понад 500 крб.

Наслідком масових переселень було не тільки освоєння величезних земельних площ, а й голод, злидні та смерть, про що свідчать, зокрема, численні повідомлення тогочасної української преси. "За останні роки з нашого села багато виїхало в Уссурію, - писав кореспондент із с. Верби, Сквирського повіту. - Але, покуштувавши того "луччого хліба", вони почали повертатись назад. Що ж чекає цих нещасних переселенців удома? Землю, худобу і все майно вони проїздили, доводиться або наймати хату, або... ставати за шкільного сторожа і тяжкою працею заробляти шматок насущного хліба. Але ж чи здатні на це переселенці? Ні, вони здебільшого повертаються із загубленим навіки здоров'ям" . Із звітів переселенських чиновників своєму начальству відомо, що протягом 1909 - 1913 років щорічно у лікарні і на фельдшерські пункти зверталося до 500 тисяч хворих, третина яких помирала

Отже, українські переселенці заплатили за освоєну ними землю каторжною працею і життям сотень тисяч співвітчизників. Характерно, що створюючи належні передумови для переселення на схід, російський уряд стримував еміграцію українських селян у зарубіжні країни Північної та Південної Америки, Західної Європи, Австралії.

Друга хвиля теж мала соціально-економічну основу. Особливо інтенсивними стали міграційні потоки після столипінської реформи 1905 р. Згідно з реформою селяни діставали право виходу з общини і створення самостійних господарств на відрубах та хуторах. Проте через брак землі вони змушені були подаватися на степові простори України, а значна їх частина скористалася можливістю одержати землю у глибинних районах Російської імперії. Якщо за 1894-1903 рр. з України переважно переселялося по 42 тис. осіб в рік, то за 1906-1910 рр. - 202 тис. осіб. Це становило близько 70 % усього природного приросту на новоосвоюваних регіонах.

Третя міграційна хвиля (50-60-ті роки ХХ ст.) також була трудовою, пов'язаною з освоєнням цілинних та перелогових земель Казахстану, Алтаю, Сибіру.

Нарешті, в історії українства була ще одна могутня хвиля - насильницька депортація селянських сімей у період колективізації та „ліквідації куркульства як класу". Лише на початку 1930-х років з України було вислано до мільйона осіб, серед яких були не тільки так звані куркулі, а й середняки. Частині українських селян удалося втекти в Росію від шштучно організованого більшовиками голоду 1933 р., прорвавшись через спеціально зосереджені на кордонах застави. Серед переселенців були також противники радянської влади або люди, яких ця влада вважала противниками. Північні і східні райони - Європейська Північ, Західний і Східний Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Середня Азія - перетворилися в місця спецпоселення і спецпереселення, де масово використовувалась практично безкоштовна каторжанська праця. Загальнознаними стали такі табори-катівні тоталітарного режиму, через які пройшли 10-12 млн. в'язнів (у тому числі не менше 50 % з України), як Соловки, система таборів на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, в районах Печори, "Свирбуду", колишнього Ленінграда, Медвежої Гори,на Поп-острові і т.д. Тут провели свої останні дні в 1930-х роках сотні тисяч невинних людей. Депортації тривали і в наступні роки: навіть у 1948 р. з Ізмаїльщини було вислано 1157 сімей. В післявоєнний період із семи областей Західної України вивезено 1,1 млн. осіб - кожен 7-10 житель, з яких 6678 осіб не доїхали - загинули в товарних вагонах або на пересильних пунктах, не винесли тяжких умов голоду, холоду, хворіб. Внаслідок поганого харчування, каторжної праці, важких кліматичних умов смертність серед поселенців у Норильську, Тюмені, Хабаровську, Караганді, Читі, Архангельську тощо була дуже високою. З 1946 р. до середини 1950-х років кількість спец поселенців зменшилась на 64224 особи (майже одна третина загинула).

До східної діаспори (а вона налічує до 10 млн. осіб) слід залучити і українців Берестейщини, Курщини, Кубані, Придністров'я, тощо, історичною долею відрізаних від колись цілісного етнічного масиву, і етнічні вкраплення в населення Прибалтики, Москви та Санкт-Петербурга, і цілі етнічні райони в Башкортостані, Закавказзі, Казахстані та Середній Азії, де у 1920-ті роки ХХ ст. утворилася так звана „Сіра Україна", і великий клин у Сибіру та на Далекому Сході, що дістав назву „Зеленої України".

Щодо сучасної четвертої хвилі еміграції, то за підрахунками російських дослідників одномоментна присутність української робочої сили в Росії становить 1 млн. осіб. За даними українських дослідників, даними досліджень щодо трудової еміграції, то в певних регіонах України - 40 % трудової еміграції - це виїзд до Росії, за приблизними підрахунками - це 2,5 млн. заробітчан одномоментно.

У зв'язку з демократизацією суспільно-політичного життя, проголошенням суверенітету України пожвавився національно-культурний рух серед східної української діаспори. У різних регіонах колишнього Радянського Союзу, де живуть українці, почали виникати національно-культурні об'єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, географії, літератури, етнографії тощо. В багатьох республіках і областях створюються українські школи, а також українські класи в іншомовних, здебільшого російських школах, гуртки художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки української літератури, почали видаватися українські газети, звучати в ефірі українські передачі. Повсюдно посилився інтерес до України, до її національно-етнічних проблем та особливостей господарського розвитку, зовнішньоекономічних зв'язків, до її історії, географії, мови, культури, народних традицій. Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних зв'язків з українським зарубіжжям (в тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні. 22-23 січня 1992 р. у Києві було проведено Перший Конгрес українців східної діаспори. Конгрес (у його роботі брали участь і численні представники західної діаспори) показав єдність українців усього світу, зцементованих ідеєю побудови Української самостійної соборної демократичної держави.

Активно включилася в українське національно-культурне відродження діаспора Європейської Росії, в тому числі українці, які проживають на своїх історичних землях. Активну діяльність проявляє створене в квітні 1989 р. об'єднання „Славутич" у Москві, очолюване першим українським льотчиком-космонавтом П. Поповичем. Воно проводить велику культурно-патріотичну роботу серед майже 450-тисячної української громади Москви і Московської області. З його ініціативи в Москві створено українську школу, бібліотеку; проводяться дні української культури, шевченківські вечори, організовуються факультативи з вивчення української мови при російських школах, зустрічі з українською громадськістю столиці, Підмосков'я та інших регіонів Росії. Видається україномовна газета „Український кур'єр". Однак це лише перші кроки на шляху до широкого українського національно-культурного відродження в Москві. До речі, в 1934 р. у столиці колишнього СРСР працювало чотири українські школи, кілька українських театрів, хоча чисельність українців була тоді там значно меншою, ніж тепер.

Серед найбільших проблем українців Москви і Підмосков'я була відсутність матеріальної, економічної підтримки з боку влади - і московської, і центральної. Російські навчальні заклади в Україні, російськомовні видання театри і ще багато іншого фінансує уряд України. На жаль, російський уряд відносно українців не робить цього.

Спроби активізації відродження українського національно-культурного життя наштовхуються на великі труднощі і в інших регіонах. Наприклад, в Ростові-на-Дону, культурно-просвітницьку роботу серед українців намагаються представити як пропаганду іноземної держави та вплив політики України. Аналогічна ситуація створилася в Молдові, де в містах проводиться суцільна русифікація („наші діти мусять ходити до російських шкіл"), а в селах - румунізація. Молдавські українці просять урядової підтримки. Адже остання українська школа тут була закрита ще в 1962 р. Зароджується національно-культурне життя у Воронезькій обл. В обласному центрі діють „Просвіта" і філіал Міжреспубліканського центру традиційної культури „Відродження". Останній, зокрема, проводить дні української культури, концерти української пісні, демонстрування українських фільмів. Товариство української мови ім. Т. Шевченка, „Просвіта" організували вивчення української мови при середній школі № 11 м. Воронежа; відкрило бібліотеку української книги.

Певна робота ведеться і на Кубані. В жовтні 1990 р. в Краснодарі відбувся Установчий з'їзд кубанських козаків „Козачий круг". Козацька рада сприяє національному відродженню українців краю. В Краснодарі, в станиці Саратовська та ін. діють осередки „Просвіти". Великою популярністю користується Кубанський хор, в репертуарі якого, як відомо, є українські народні пісні, танці. В Краснодарі видається українська газета „Козацьке слово". Але це лише перші кроки.

Головний отаман Чорноморської козачої ради Кубані Ю. Пилипенко зупинився на проблемах відродження Чорноморського козацтва - виходців із Запорізької Січі. Він, зокрема, відзначив, що свого часу на Кубані були українські школи, театри, бібліотеки, сьогодні - немає нічого, бо все безжально знищувалося. Ми не хочемо просити допомоги, наголосив він, а лише співробітничати, відкрити школи, де наші діти й онуки могли б вивчати українську мову, історію, культуру, щоб вони знали, хто вони, звідки і де їх коріння.

У травні 1989 р. створено Українське культурне товариство в Мурманську. Тут видається газета „Українське слово", з червня 1990 р. функціонує українська бібліотека. Влаштовуються ювілейні шевченківські вечори, організовано гурток української пісні тощо.

Пробуджується національно-культурне життя в Башкирії. Тут відкрито дві українські школи (в с. Золотоноші Стерлітамацького району і в с. Санжарівці Чишмінського району). Створено Башкирське республіканське товариство „Кобзар" тощо. Зароджуються національно-культурні зв'язки з Україною.

Деякі зрушення в українському національно-культурному житті відбуваються в Сибіру та на Далекому Сході. Наприклад, в Іркутській обл. створено національний центр „Клекіт", який проводить роботу, спрямовану на збереження мови і народних традицій українського народу. В Уренгої (Тюменська обл.) видається газета „Українське слово", двічі на тиждень місцеве телебачення організовує українські передачі, створено філіал української бібліотеки. На Сахаліні (в Южно-Сахалінську) засновано українське товариство „Київська Русь", в Хабаровську функціонує товариство української мови ім. Т. Шевченка. В Біробіджані обласний фонд культури пропагує українську мову та українську культуру серед українців Далекого Сходу. В цьому місті створено клуб української культури „Світанок", гуртки української пісні та вишивки, проводяться дні української культури тощо. У Якутську діє Українське громадсько-культурне земляцтво ім. Т. Шевченка, селищі міського типу Нерюнгінського району Чульман-1 - осередок „Просвіти" „Струмок". На Далекому Сході створено українське культурне товариство „Славутич-Колима".

Позитивні зрушення відбуваються і в деяких інших республіках колишнього СРСР. Так, у Єревані працює товариство української мови „Просвіта"; в 1991/1992 навчальному році тут відкрито перший у Вірменії український клас у середній школі № 2 ім. Т. Шевченка, де вивчають українську мову і дорослі, в тому числі вірмени. В Алма-Аті функціонує Товариство української культури, кілька українських недільних шкіл. У 1990 р. при Карагандинському університеті засновано товариство „Просвіта". Таке ж товариство організовано в Павлодарі. В Естонії друкується українська газета „Калина", працює українська суботня школа, два рази в місяць виходить в ефір українська радіопередача „Червона калина".

Пожвавилось українське національно-культурне життя в Литві і Латвії. Після проголошення названими республіками реальної незалежності в них були створені добрі умови для культурного відродження національних меншостей, в тому числі українців. У Латвії діє українська школа. Громада „Українська родина" і українська середня школа (м. Рига) заснували Асоціацію українців Латвії, якій всіляко допомагають урядові структури цієї самостійної держави. За ініціативою голови української громади Л. Жильцової в Литві організовано дитячий ансамбль „Веселка", недільну школу, передачу українською мовою по литовському радіо і телебаченню.

Проте наведені приклади, як уже зазначалося, не дають належної підстави говорити про повсюдні позитивні зміни в національно-культурному житті східної української діаспори. Українські національно-культурні товариства, громади, фонди, клуби, гуртки, об'єднання, центри згуртовують ще відносно небагато українців; вони створені тільки в окремих областях і населених пунктах, в основному працюють епізодично, не завжди мають постійні зв'язки з широкою українською громадськістю. В діаспорі гостродефіцитними є українські газети і журнали, художня література, книги з української мови, літератури, історії, практично не організовано радіомовлення українською мовою, українських телепередач тощо. Українські громади потребують кваліфікованої методичної допомоги спеціалістів з українських проблем.

Українці є однією з найчисленніших національних діаспор у багатьох країнах Америки і Європи. Для української діаспори довший час характерною була відсутність повнокровних зв'язків з Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Та попри все це діаспора жила Україною, виховувала дітей на українських ідеях, мріяла про незалежну Україну і працювала над реалізацією цієї мети.

Поглиблення в останні роки міждержавних контактів, насамперед з країнами, де живуть українці, викликало підвищений інтерес до їхнього життя, культури, духовного відродження і можливостей подальшого зближення з Батьківщиною. В свою чергу, і зарубіжні українці хочуть всебічно ознайомитися з Україною, життям її народу, його культурою, мовою, історією, традиціями.

Відомо, що масова еміграція з українських земель в західні країни має більш як столітню історію. Вона сприяла заселенню та господарському освоєнню нових земель на багатьох континентах і в різних країнах світу, їх економічному розквіту, соціальному прогресу і культурному розвитку.

Проте цілком однозначно можна сказати, що про західну українську діаспору, про її життя, трудову і громадську діяльність, райони і країни проживання, історію еміграції з Батьківщини ми знаємо дуже мало. У довідниках про населення світу, виданих у повоєнні роки, наводяться з цього приводу вкрай неповні та нерідко суперечливі дані.

Західна українська діаспора також утворювалася масовими хвилями. В основному їх три: з останньої чверті XIX ст. до початку першої світової війни; між двома світовими війнами; після другої світової війни.

Масовому переселенському рухові передували поодинокі міграції, які не завжди фіксувалися статистикою. З літературних джерел відомо про переселення запорізьких козаків за Дунай після ліквідації Січі; число втікачів поповнили козаки, що підтримували гетьмана І. Мазепу, який зазнав поразки під Полтавою у 1709 р. (вони знайшли притулок у Бессарабії); чимало українських козаків і селян вимушені були мігрувати після воєн Б. Хмельницького (у 1658 р. Польща видала наказ, щоб усі протестанти або перейшли на католицизм, або покинули межі держави). Через це ті, хто не бажав приймати унію, виїздили до Німеччини, Голландії, Англії, Франції та в американські країни. Проте масовий міграційний рух розпочинається лише наприкінці XIX ст.

Перша міграційна хвиля українців на Захід, як і східна хвиля, пов'язана з аграрним перенаселенням, що мало місце в західноукраїнських землях - провінції Австро-Угорської імперії. До чинників економічного характеру додавався національний та релігійний тиск. Отже, основним суб'єктом першої, міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини - 235 тис, із Росії - 5,4 тис), до Канади- 135 тис, до Бразилії- 47,3 тис, до Аргентини- 15 тис Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України.

Друга міграційна хвиля (період між двома світовими війнами) була викликана як соціально-економічними, так і політичними чинниками. З одного боку, цей рух за своєю природою також був трудовим, а за соціальним складом - селянським; із іншого він включав і чимале число політичних емігрантів; уенерівців, гетьманців, діячів культури та науки. Серед них - відомі вчені Ю. Вернадський, Ю. Кистяківський, О. Грановський, В. і С. Тимошенки. Тільки за даними 1936 р., 700 українських мігрантів до США і Канади мали магістерські та докторські дипломи. Деякі з них повернулися на батьківщину (зокрема М. Грушевський), проте рееміграція не стала масовою. Усього ж під час другої міграційної хвилі з України виїхало понад 200 тис. осіб.

Третя хвиля обіймає повоєнний період. В її основі домінували політичні мотиви. За своїм складом мігранти цієї хвилі розпадалися на декілька категорій. Одну складали репатріанти - радянські громадяни, в тому числі військовополонені, котрі опинилися в західній окупаційній зоні і відмовилися повернутися до СРСР (там їх прирівнювали до зрадників). До іншої категорії належали вояки підпільної Української повстанської армії (УПА), дивізії СС „Галичина", а також колишні колабораціоністи. Усього в період після другої світової війни лише на початковій його фазі до країн Заходу емігрувало майже 200 тис. українців.

Отже, до західної української діаспори (понад 5 млн. осіб) слід залучити і українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини, Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного масиву, і давні компактні утворення в Угорщині, Югославії, Австрії, Німеччині, і етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.

Кількісна характеристика західної діаспори виглядає нині таким чином. У США проживає близько 2 млн. осіб, половина з яких - у штаті Пенсильванія, до 20 % - у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, менше - в Мічигані, Огайо та Коннектикуті. Серед них спостерігається стійка тенденція до збереження національних цінностей, зокрема мови. Українська католицька шкільна система, що у 1970 р. складалася з 54 парафіяльних шкіл, шести вищих учбових закладів та двох коледжів, де навчалися 16 тис. осіб забезпечує крім навчання англійської мови та релігії знайомство з українознавчими предметами, що викладаються у так званих суботніх школах. Помітними досягненнями української громади в США було збирання коштів на відкриття трьох українознавих кафедр у Гарвардському університеті в 1970 р. Невдовзі був заснований Гарвардський інститут українських досліджень. Він створений завдяки керівництву історика Омеляна Прінцака та щедрості понад 10 тисяч українців-дарувальників, яким вдалося зібрати 6 млн. доларів на цей проект. Серед наукових закладів - Наукове товариство ім. Т. Шевченка та Українська академія мистецтв та наук, що продовжили в еміграції традиції своїх київських та львівських прототипів.

Українці Канади складають 3 % населення і за чисельністю посідають п'яте місце серед інших етнічних груп (у США - двадцять перше місце). Вони вважають себе однією з націй - фундаторів Канади і є досить добре організованими. Розселяючись компактними групами, іммігранти в Канаді, протистояли асиміляції ефективніше, ніж у США. Внаслідок цього, порівняно велика кількість українців третього, четвертого і навіть п'ятого поколінь і досі розмовляють мовою своїх предків і беруть участь у справах української громади. Їм вдалося зберегти єдину загальновизнану організацію, що репрезентує їх інтереси - Комітет Українців Канади. Торонто є осередком Всесвітнього конгресу вільних українців. Створено можливості вивчати українську мову як один із предметів у загальноосвітніх школах, що роблять майже 10 тис. учнів, у західних провінціях введено двомовне україно-англійське навчання. На відміну від Гарвардського українського дослідного інституту, створеного на приватні кошти, його аналог у Канаді - Канадський інститут українських студій, заснований у 1976 р., утримується за рахунок провінції Альберта. Українознавчі дослідження в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших фінансуються здебільшого за рахунок місцевих бюджетів.

Українська діаспора в інших країнах, але у менш відчутних проявах також намагаються зберегти українські традиції: в Аргентині та Бразилії, де проживає приблизно по 300 тис. українців, у Парагваї (понад 10 тис), Венесуелі (понад 4 тис), Уругваї (10-15 тис), Австрії (понад 5 тис), Бельгії (4 тис), Великобританії (понад 30 тис), у Данії, Іспанії, Греції, Італії, Люксембурзі (приблизно по 1 тис. осіб).

Особливе місце серед країн української діаспори займає Югославія. Українські переселенці (нині їх налічується близько 36 тис.) перебралися до Воєводини ще у XVIII ст., утворивши у місті Руський Керестур свій значний осередок. Ще давніша українська діаспора у Болгарії. Українці почали прибувати до неї ще у IX-X ст.- ченці, купці, студенти, а головне - викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов.

Загальна динаміка чисельності та розміщення українців у світі має такий вигляд: У 1719 р. із загальної кількості українців (5,8 млн) в Україні проживало 4,9 млн, у тому числі в межах Російської держави - 448 тис, у зарубіжній Європі - 379 тис; у 1858 р. із загальної кількості українців (16,1 млн.) в Україні проживало 12,8 млн., у Росії - 2,2 млн., в зарубіжній Європі -941,5 тис; у 1926 р. відповідно: 37,2 млн., 27,6 млн., 8,4 млн., 745,8 тис. і до 500 тис. в Америці; у 1979 р.- 44,1 млн., 36,5 млн., 5,9 млн., 490 тис.; 1 млн нарешті, у 1989 р. із загальної кількості українців світу (51,9 млн) 37,4 млн проживало в Україні, 11 млн у республіках СРСР, 853 тис. у зарубіжній Європі, а в країнах Америки - понад 2,5 млн.

Дослідники феномена діаспори заувжують, що найбільш послідовними щодо визначення власної ідентичності, яка пов'язується з культурою народу залишеної батьківщини є перше покоління емігрантів. Їхня свідомість фактично все життя перебуває в полоні історичних, уявних чи сучасних реалій батьківщини, а тому такі емігранти загалом слабо інтегруються в нове суспільство, соціалізуються в нових умовах за принципом збереження етнічної, культурної, мовної самобутності, групуються, створюють національні товариства, громади, фонди, газети, журнали, бібліотеки. Як правило, емігранти все життя тяжко працюють у новій батьківщині і це позначається на свідомості їхніх дітей.

Діти емігрантів, друге покоління діаспори, намагаються якомога активніше соціалізуватись у новій країні. Вони ідентифікують себе громадянами країни в якій народились, а батьківщину своїх батьків сприймають із симпатією як географічну (не духовну) реальність. Це покоління ніби "стирає" в собі ознаки національності батьків і прагне досягти певних висот у своїй країні, а загалом живе і працює за суворими, прагматичними законами. Часто з цього покоління виходять мільйонери, політики, банкіри, промислові магнати тощо. Їхні діти живуть у достатку, здобувають престижну освіту, а в спілкуванні зі своїми дідами і батьками проявляють небувалий інтерес до батьківщини своїх дідів.

Саме це третє покоління діаспори досить часто "реставрує" в собі риси свого етнічного походження. Це призводить до того, що багато представників цього покоління прагнуть допомогти країні своїх дідів, заінтересовані у відкритті на її теренах власного бізнесу. Як правило, це покоління із симпатією ставиться до суспільно-політичних, культурних процесів на своїй прабатьківщині, і прагне до встановлення і подальшого розвитку взаємних наукових, економічних, мистецьких зв'язків.

Зауважено, що саме вихідці із західноукраїнських земель здебільшого виїздили до країн Західної Європи, Америки і на територію колишнього Радянського Союзу. Сучасна четверта хвиля повторює цю тенденцію. Згідно з інформацією Міністерства праці і соціальної політики від 30 вересня 2002 р., що базується на офіційній статистичній звітності, яку надають до державної служби зайнятості суб'єкти господарської діяльності, що займаються працевлаштуванням громадян за кордоном, протягом 2001 р. за кордоном легально працювали 36329 громадян України. Більшість закордонних трудових мігрантів з України працювали в таких країнах як Чехія (1275 осіб), Німеччина (1241 особа), Кіпр (4979 осіб), Греція (12442 особи), Великобританія (3514 осіб), Росія (1328 осіб). Із загальної кількості працевлаштованих за кордоном 31069 - трудящі мігранти, лише 419 - сезонні працівники.

Якщо розглядати розподіл громадян України, які тимчасово легально працювали за кордоном за видами діяльності, то на транспорті та зв'язку було задіяно 28624 особи (у тому числі на морському транспорті - 28611 осіб - 79 % загальної чисельності), у будівництві -1384 особи, у риболовстві - 3617 осіб. Прикметно, що 35% із загальної чисельності громадян країни, що працювали за кордоном мали вищу освіту, 35 % - професійно-технічну.

За даними обстеження у 2000 р. трудові поїздки за межі України здійснили 271,5 тис. жителів 8 регіонів держави, з них 95 тис. осіб (0,8 %) були задіяні у човниковій торгівлі і 176,5 тис. (1,5 %) - у власне трудових міграціях. Крім того, виявлено, що станом на березень 2001 р. 204,1 тис. жителів Волинської, Донецької, Закарпатської, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Рівненської та Чернівецької областей (1,7 % населення віком 15-17 років) за повідомленням родичів тимчасово були відсутні в місці постійного проживання протягом трьох місяців і більше, займаючись трудовою діяльністю за кордоном. Результати обстеження засвідчують, що сільське населення, особливо у Закарпатській області, інтенсивніше, ніж міське, бере участь у трудових міграціях (частка сільських жителів серед трудових мігрантів склала майже 53 %). Навпаки "човникова" торгівля отримала незрівняно більше поширенняу серед міських жителів. Зазвичай українські трудові мігранти перебувають за кордоном від 2 тижнів до 6 місяців. Сезоном найбільшої активності є літо.

Проте, за дуже приблизними підрахунками, загальна чисельність жителів Західного регіону (без Тернопільської обл.) і Донбасу, що працювали за кордоном у 2000 р., оцінюється майже у півмільйона осіб, або у 70 разів більше від зареєстрованих державною статистикою. Це засвідчує поширеність такого явища, як неорганізована трудова міграція, що спричиняє в суспільстві появу і загострення низки проблем соціального спрямування.

Неорганізована трудова еміграція здійснюється силами та за кошти самих мігрантів. Така трудова міграція має ще назву нелегальної (нереєстрованої, стихійної). До нелегальних трудових мігранті міжнародна статистика відносить тих, хто в'їхав на територію країни без офіційного дозволу, що обумовлює місце проживання та рід занять, або тих, чий закордонний термін перебування в країні закінчився. Нелегальні трудові мігранти не забезпечені гарантіями країни іміграції щодо умов праці та соціального захисту. Облік нелегальних трудових міграцій не має достовірної статистики навіть серед більшості країн, де діють реєстри населення.

Захист прав громадян легально, тимчасово працевлаштованих за кордоном, регулюється шляхом укладання двосторонніх договорів між Україною та іншими державами. Урядом України укладені Угоди про взаємне працевлаштування громадян з Урядами Республіки Польща, Чеської Республіки, Литовської Республіки, Російської Федерації, Республіки Молдова, Республіки Білорусь, Латвійської Республіки, Словацької Республіки, Республіки Вірменія, Соціалістичної Республіки В'єтнам тощо. Дія цих угод розповсюджується лише на тих громадян, які працюють на законних підставах, тобто в'їхали на територію країни працевлаштування на підставі робочої візи, не туристичної або гостьової, отримали дозвіл на працевлаштування і дозвіл на перебування.

Проте цих заходів недостатньо. Сучасна нелегальна трудова еміграція є проблемою, яка потребує негайних серйозних заходів на державному та міждержавному рівні. В окремих регіонах, особливо на заході України, розміри трудової еміграції набули масового характеру, що призвело до фактичної втрати найбільш енергійної, продуктивної частини громадян. Праця за кордоном нерідко пов'язана з жахливими умовами, безправ'ям. Сучасна четверта хвиля еміграції має відмінність від попередніх у вирішальному питанні - ставленні до власної етнокультурної ідентичності, оскільки це питання, в силу соціальних особливостей, є не надто суттєвим.

Для українських громад за кордоном, особливо на Заході, головною функцією завжди було збереження політичних і культурних надбань, а також народних традицій нерадянської України. Іншою метою, був захист українських національних інтересів - за умов, коли співвітчизники в радянській Україні були змушені мовчати. Якби не зусилля діаспори, інформація про Україну залишалася би дозованою, викривленою. Не дивно, що відносини між Радянською Україною та діаспорою мали ворожий характер. Внаслідок цього українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Захід, а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала. Залишається сподіватися, що українці за кордоном і в Україні зможуть розвинути плідні взаємини, доки є нагода бути корисними одне одному.

ЛІТЕРАТУРА

1. Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. - Житомир: „Льонок", 1992.

2. Євтух В. Українська діаспора. Соціологічні та історичні студії. - К.: Вид УАННП „Фенікс", 2003.

3. Кабузан В. Дальневосточный край в XVII - начале XX вв. (1640 - 1917). - М., 1985.

4. Українська діаспора / За ред. В.Євтуха, В. Маркуся. - Київ - Чикаго, 1992.

5. Шлепаков А. Українська трудова еміграція в США і Канаді (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) - К., 1960.

6. Якименко М. Роль українців у залюдненні і господарському освоєнні Сибіру та Далекого Сходу (кінець ХIХ -початок ХХ ст.) // Сучасність. 1993. - № 1. - С. 110 - 113.