Господарський розвиток Галицько-Волинського князівства

16

Зміст

Вступ

1. Галицько-Волинське князівство

2. Господарство феодальних земель

2.1 Розвиток ремесла та міст

2.2 Торгівля

2.3 Сільське господарство й промисли

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Наприкінці ХІІ -- у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров'я -- Київську, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося ново державне об'єднання -- Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславовича (1199--1205) та Данила Галицького (1238--1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199--1205) -- утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини. Галицько-Волинське князівство на зламі XII--XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії, його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-- Дністер витісняє занепадаючий шлях "із варягів - у греки».

Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув.

II етап (1205--1238) -- характерними рисами державного життя у цей час були -- прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права -- оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213 -1214);

Ш етап (1238--1264) -- об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції.

IV етап (1254--1323) -- стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність.

V етап (1323--1340) -- поступовий занепад. Загибель Андрій та Лева ІІ, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель.

1. Галицько-Волинське князівство

Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство стало її спадкоємцем і ще протягом ста років зберігало і уособлювало на міжнародній арені східнослов'янську державність.

Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну від Київської держави, в Галицько-Волинській сильні позиції мало боярство, особливо галицьке. У жорстокій боротьбі з князями воно збільшувало свої земельні наділи, зосереджувало у своїх руках торгівлю, постійно претендувало на владу в князівстві.

Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм феодальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське землеволодіння і поступово утверджувалася ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві утверджувалась бенефіціальноленна система західноєвропейського типу. Надання землі у власність своїм послугам боярам галицько-волинські князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися “державою”.

Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники здобували право судочинства, збирання данини, управління всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в економічну та юридичну залежність.

Найкраще розвивалося князівське вотчине господарство, яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у вотчині займалися тваринництвом та різними промислами: рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка частина продукції вироблялася для обміну.

Селянські господарства залишалися основою економічного життя, хоча вотчині господарства князів та бояр були перспективнішими.

Торгівля у Галицько-Волинському князівстві суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи, якими русичі відправляли товари традиційного експорту вели, як правило, на Захід. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишається торгівля з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона занепадає, як і торговельні стосунки русичів зі Сходом [2, 132-136].

2. Господарство феодальних земель

2.1 Розвиток ремесла та міст

Феодальна роздробленість тяжко позначилася на розвитку ремесла. Для феодалів міські ремісники являли собою найбільш цінну частину населення. Феодальна роздробленість призвела до тимчасового спаду ремесла, але воно відроджувалось і розвивалося далі. Значних успіхів було досягнуто передусім у залізоробному виробництві і обробці металу. Це було пов'язано із зростаючими потребами землеробства, мукомельного, солеварного, суднобудівного та інших промислів, а також міського ремесла, військової справи тощо.

Помітні зрушення сталися в ливарництві. Значним поштовхом до цього Значним поштовхом до цього були, зокрема, виникнення і розвиток замкової артилерії: якраз у XII-XIV ст. відбувався перехід від виробництва залізних гармат (шляхом кування залізних смуг і кілець) до лиття більш досконалих (мідних). Високої професійної підготовки, складної технології потребувало також виробництво дзвонів, мідних і срібних оздоб, предметів церковного вжитку та ін.

Прогресувало самобутнє ювелірне виробництво, яке мало на Русі давні традиції. У XII-XIV ст. майстри-ювеліри оволоділи новими технічними і художніми прийомами. Це дозволяло їм сполучати різноманітні матеріали, вносити нові елементи в орнаментування ювелірних виробів.

Значного пожвавлення набула в XII-XIV ст. будівельна справа. Цей період характеризувався інтенсивним будівництвом замків, веж та інших оборонних споруд, палаців, церков тощо, що зумовлювало виникнення десятків нових будівельних спеціальностей.

Головні роботи при будівництві великих споруд виконувалися найманими майстрами - спеціалістами за певну винагороду, допоміжні ж - залежними селянами в порядку трудової повинності.

В розглядуваний період Київ знову посів провідне місце. Через нього проходили важливі караванні шляхи, які з'єднували східні країни з Центральною і Західною Європою.

Важливим осередком ремісничого виробництва та торгівлі став Львів. Маючи на увазі високий рівень ремесла у Львові, сучасники називали його «школою ремісників». Львів став найбільш значним центром виробництва гармат і взагалі зброї.

В інших містах неухильно збільшувалася кількість ремісників і ремісничих професій. Загалом кількість ремісничих професій у кінці XIV ст. досягала 150 - 200, що було помітн6им кроком уперед, порівняно з минулим періодом. Специфічною рисою ремесла залишалася, однак, робота ремісника на замовлення і лише невеликою мірою на ринок.

Планування натурального господарства, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації та окремих феодалів, наплив у міста ремісників з сіл, конкуренція між міськими ремісниками тощо зумовили виникнення і поширення цехової організації в міському ремеслі.

Перші ремісничі цехи виникли в Галицькій землі ще в XIII ст., а згодом поширилися на Волині, Київщині і т.д.

З дальшим розвитком ремесла і посиленням конкуренції вступ до цехів всіляко утруднювався, однак, в розглядуваний період вони відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла.

Разом з тим неможливість вступу до цехів для більшості підмайстрів, особливо сільських ремісників, зумовила появу в містах значної кількості неповноправних - позацехових майстрів партачів), які не мали права торгувати своїми виробами на міському ринку, жили переважно на околицях міст, на них поширювалися інші обмеження. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і володіли значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках -- і художньо довершені.

Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями іконки, хрестики. Виробництво високохудожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз неслася середньовічною Європою.

Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна.

Розвинена обробка дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилась біднота. У наземних зрубних будинках мешкали представники середніх прошарків населення. Окрасою й водночас архітектурними домінантами міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев'яні. У великих містах височіли кам'яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено понад ЗО кам'яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі [6, 45-47].

Поряд із старими осередками ремесла та торгівлі у XII-XIV ст. почали виникати численні нові міста і містечка. Значна частина міського населення продовжувала займатися сільським господарством або сполучати його з ремісничою діяльністю, через що нерідко орні землі і городи розташовувалися у самому місті.

Населення міст було дуже неоднорідне в соціальному і економічному відношенні. Верхівку його становили купці, цехові старшини і окремі майстри. Нижча частина міщан складалася з бідних позацехових ремісників, підмайстрів, дрібних торговців, землеробів, наймитів тощо.

Загальні умови для розвитку міст, проте, були несприятливі. Процес зростання міст гальмувався неподільним гальмуванням феодальних відносин.

Проводячи політику національно-релігійного гноблення на згадуваних українських землях, польські, литовські та угорські феодали запрошували в міста ремісників і торговців з Центральної Польщі, Угорщини, Німеччини та ін. І надавали їм різні привілеї. Водночас українські міщани всіляко обмежувались у правах займатися ремеслом і торгівлею, навіть у праві проживання у містах [5, 68-69].

Міста, як відомо, у VI--VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста -- укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия", що виник наприкінці V -- в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI-- першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян [1,56-57].

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.

Під писком міщан протягом ХІV - ХV ст. польські королі і великі князі литовські почали за велику нагороду давати окремим містам грамоти на міські «вольності», тобто переводити їх на магдебурзьке право. Влада в магдебургіях належала магістратам - виборним органам міського самоврядування, які складалися з представників заможної верхівки міщан - патриціату [4, 87-89].

2.2 Торгівля

Охарактеризовані вище процеси певною мірою сприяли розвитку торгівлі, торгових зв'язків. У містах щораз частіше з'являються крамниці, через які ведеться постійна торгівля. На міські торги в дедалі зростаючих обсягах надходила продукція селянських господарств.

Як і цехове ремесло, торгівля регулювалася численними правилами, які мали захистити інтереси дрібних торгівців від конкурентів. Новим явищем доби було виникнення і поширення ярмаркової торгівлі. Ярмарки влаштовувались у містах раз, рідше два рази на рік, як правило, під час свят. Тривали вони кілька днів, іноді тиждень і більше. Право на два ярмарки на рік у ХIII ст. мали Львів, Луцьк і Київ.

Про пожвавлення внутрішніх економічних зв'язків між окремими землями свідчить помітна активізація робіт з будівництва шляхів. Поступово виникла нова мережа суходільних торгівельних доріг, яка була вагомим додатком до системи річкових шляхів, що існувала здавна.

Поряд із внутрішньою торгівлею дальшого розвитку набула зовнішня. Це було наслідком наступних змін у внутрішньому і міжнародному поділі праці. Західна Європа пред'являла зростаючий попит на сільськогосподарську сировину та інші продукти. Одночасно зростала торгівля з країнами Сходу. Окремі міста, таким чином, почали відігравати значну роль у міжнародній, в тому числі транзитній, торгівлі між Сходом в Заходом (Київ, Львів).

В міру свого розвитку міжнародна торгівля набирала певних організаційних форм, купці почали об'єднуватися у товариства. Так виникли об'єднання купців, які торгували з певною країною. Окремі заможні купці вели торгівлю вже не особисто, а через своїх торгових агентів на місцях, дедалі ширше користуючись при цьому кредитом.

Поодинокі заможні купці, які мали вільні кошти, спеціалізувалися не лише на торгівлі, а й на кредитних операціях. Це спричинило виникнення перших «банківсько-торгівельних домів».

Загальні умови для розвитку торгівлі, кредиту тощо в умовах панування феодальної системи були дуже несприятливими. Держава і окремі феодали вкрили країну незліченною кількістю митниць, стягували великі збори з товарів.

Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня [2, 254-255].

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний -- до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX--XI ст. були іноземні монети -- переважно арабські срібні кубічні дирхеми. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів [1, 278-279].

2.3 Сільське господарство й промисли

Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку.

Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом.

У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь -- заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.

Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно.

Мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед і віск мали попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня виробництва меду й воску, як і у добуванні хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу й Західної Європи. Натомість вони одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо [4, 164-166].

Висновок

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

-- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

-- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя:

-- модернізувало давньоруську державну організацію:

-- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

-- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

Список використаної літератури

1. Історія економічної думки України: Навч. посібник / Р.Васильєва, Л.Горкіна, Н.Петровська та ін.- К.,1993.

2. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство - К.,1984.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В., Чайковський В.Ф. Економічна історія: курс лекцій / за редакцією Б.Д. Лановика._2-ге видання, перероблене- К.: Віктар, 2000.- 300с.

4. Лановик Б., Матисякевич З., Мотейко Р. Економічна історія України і світу : Підручник.- К.,1999.

5. Лановик Б., Матисякевич З., Мотейко Р. Історія господарства : Україна і світ: Підручник.- К.,1995.

6. Пеняк П. Про ремісничі об'єднання Русі та Візантії // Укр. істор. Журнал. -1995.-№ 1. - С. 122-125.