Козацька республіка та її право

КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА ТА ЇЇ ПРАВО

Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII--І пол. XIII ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у II пол. XV-- на початку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в Наддніпрянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.

Відомо, що в 1552--1554 pp. український магнат Дмитро Вишневецький (Байда) об'єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію -- Запорозьку Січ.

Запорозька Січ мала всі ознаки самостійної держави, а саме: територію, населення та власну верховну владу. Запорозька правосвідомість базувалась на неухильному дотримані народних традицій та заборон, котрі мали силу законів. Запорожці утвердили притаманну українцям-русичам систему народовладдя, істинну демократію, де влада належала народові, захищаючи інтереси народу, котрі в суспільному устрої Запорожжя стояли на першому місці. З усіх відомих демократій запорозька демократія є найдемократичніша, найближча до народу, бо вона обмежувала переваги козаків над не козаками лише участю в управлінні, забезпечуючи не козакам особисту свободу, гідність, право власності. Святість традицій стверджувалась авторитетом громадської думки і силою влади. Як у будь-якій середньовічній державі, в Запорозькій Січі не було писаної конституції в сучасному розумінні цього слова, але існував неписаний конституційний лад, що реалізовувався на основі постанов загальної Козацької Ради, рішень Коша і традиційних народних звичаїв. Таким чином, державність Запорозької Козацької Республіки відповідала усім вимогам тодішнього часу.

Доцільно однозначно визначитись не лише стосовно кордонів Козацької Республіки, але й самого часу її утворення. З огляду на попередні докази, маємо визнати: Запорозька Січ, як військово-політичний і адміністративно-територіальний центр Козацької Республіки, утворилась у 1386 році на Хортиці, де виявлені найдавніші козацько-військові укріплення, датовані ХV століттям. Відтак, усі наукові виклади про більш пізнє утворення Запорозької Січі слід вважати недосконалими чи зумисне спотвореними для приниження історичного значення запорозьких козаків у створенні й утверджені української державності. Адже провідна роль Запорозької Січі в історичному процесі українського державотворення незаперечна.

Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів -- куренів. Курінь -- це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував навчання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.

Об'єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.

Полк об'єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.

Кіш -- центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць -- паланок на чолі з полковниками.

Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об'єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік -- на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.

Найвища адміністративна, військова, судова І духовна влада належала кошовому отаману (пізніше -- гетьману). На Січі функціонувала козацька Рада -- своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.

Загальна Рада (так зване «Велике Коло», або велика Загальновійськова Рада, де збиралося усе Запорозьке Товариство) уособлювала всю повноту законодавчої, адміністративної та судової влади і забезпечувала законотворчість, контроль діяльності та формування внутрішньої і зовнішньої політики Запорозької Січі. Загальна Рада збиралася щорічно 1 січня для звіту козацької старшини перед товариством й обрання отамана-гетьмана Війська Запорозького, січової та курінної старшини.

Військово-адміністративні посади Запорозької Січі

38 куренів Запорозької Січі (старшини: курінний отаман, писар, хорунжий, кухар)

Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з'явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.

З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.

Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського підданства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

Під час селянсько-козацького повстання 1637--1638 років польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому документі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», «окрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.

Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського старосте. Реєстр встановлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».

Статус реєстрового козака не був чітко визначений і нормативне забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстру. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.

Таким чином, українське козацтво XVI--XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.

Українське козацтво як оновлений тип організації політико-правового життя на українських територіях.

В умовах козацьких громад селянський демократизм набрав рис військово-козачого демократизму з усіма демократичними традиціями державності предків:

* звичаєвим правом пращурів, які ототожнювали його з правдою;

* елементами народотворчості у вигляді віча;

* соборності, колективізму, громадянської солідарності, що втілювались у в общинному землеволодінні, суспільній власності на землю;

* потягу до рівності, братерства та справедливості у розвиненому общинно-громадянському житті;

* принципів виборності владних органів (десятські, сотські, тисяцькі, старости, земельні суди тощо);

* централізації політичної влади, що виявилось у розгалуженні системи місцевого самоврядування, автономізації окремих громад і регіонів, їх федералізації та, навіть, конфедералізації;

* поєднання монархічних і аристократичних форм правління.

Можна сказати, що в межах українського козацтва було на практиці реалізовано політичну ідею Полібія з відповідним “поділом влади”, тобто сумішшю рис царства (княжа влада), аристократії (боярська влада) та демократії (віче, верв тощо), де місце царя займав кошовий отаман (гетьман), аристократії - Рада старшини (рада генеральної старшини), демократії - Січова рада (Генеральна військова рада).

З іншого боку, у козачому самоврядуванні можна виокремити елементи розвиненої демократії та класичного розподілу влади: “законодавчої” (загальне зібрання та військова рада), “виконавчої” (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина)) та “судової” (військовий або генеральний суддя). І все це майже за два століття до появи робіт Ш.Монтеск'є. Тому не слід відкидати опосередкованого впливу на козаче народоправство демократичних традицій причорноморських еллінських полісів і безпосереднього - польської та литовської шляхетської демократії.

Номінально визнаючи верховенство російського царату, запорізьке козацтво фактично до кінця ХVІІ ст. так і не стало частиною російської державності. Визнаючи владу Речі Посполитої, воно також не може бути названим територіальною одиницею цієї держави.

Унікальність Запорізької Січі полягає в тому, що вона була спробою реалізації селянської утопії вільного життя на вільних землях.

На Запорізькій Січі не визнавались тогочасні офіційні джерела права -- ані норми польських судебників, ані литовських статутів, ані магдебурзького права. Власних письмових зводів законів також не існувало -- на січі керувались “стародавніми військовими звичаями, словесним правом та здоровим глуздом”. Письмові закони не напрацьовувались з ряду причин:

* по-перше, козацька община була досить молодою соціальною системою, і щоб напрацювати ті чи інші закони, звести їх у систему та письмово зафіксувати необхідний був час (кодифікація дуже тривалий процес);

* по-друге, основним заняттям козаків була практично безперервна війна, що не вимагало особливих законодавчих зводів;

* по-третє, у більшості козаків було досить сумнівне минуле і вони просто намагались уникнути писаного права.

Гарантією дисципліна та порядку на Січі були звичаї.

Норми козацького права захищали переважно особу та її майно. Наявні джерела демонструють, що у запорізьких козаків визнавалось: право першої позики, право договору між товаришами, право давності володінь.

На Січі був свій перелік злочинів.

Цивільні злочини:

* несплата боргу;

* неправомірна грошова претензія;

* обопільні суперечки;

* різного роду навмисні шкоди;

* перевищення визначеної на Січі норми на продаж товарів.

Кримінальні злочини:

* вбивство козака козаком;

* побиття, заподіяні козаком козаку у п'яному чи тверезому стані;

* крадіжки речей козаком у козака та приховування вкраденого;

* зв'язок із жінкою та содомія (через звичай, який забороняв січовим козакам шлюб);

* “образа жінки” (вважалось, що такий злочин очорняє все військо);

* зухвалість проти керівництва (особливо стосовно російських чиновників);

* насильство у самій січі чи у християнських поселеннях (віднімання худоби чи майна);

* дезертирство (самовільна відлучка під час походів на ворога);

* гайдамацтво (крадіжки худоби та майн в мирного українського, польського татарського населення та купців чи мандрівників);

* введення на Січ жінок, не виключаючи матері, сестри чи доньки;

* пияцтво під час військових походів (вважалось кримінальним злочином та жорстко каралося; пияцтво у мирний час злочином не вважалось).

Судові функції виконувались Радою та старшиною.

Рада виконувала функції “верховного суду”, але реально виносила рішення в тих випадках, коли мова йшла про злочини кошового отамана, старшини, полковників, відомих козаків.

Кошовий отаман вважався верховним суддею, який володів повнотою влади над всім запорізьким військом.

Військовий суддя вів слідство, розбирав справи, давав поради під час суперечок, але не виносив остаточного вироку.

Військовий осавул ловив злочинців та доставляв їх на Січ, вів слідство, займався дізнанням (мав право на “упередження”), розглядав на місцях скарги, організовував виконання судових вироків та слідкував за їх виконанням.

Військовий писар іноді викладав вироки старшини на Раді, оповіщав засуджених про судові рішення (особливо, якщо вони жили не в Січі).

Військовий довбиш був помічником осавула та приставом при екзекуціях, оголошував вирок старшини та місці покарання або на військовій Раді.

Курінні отамани виконували судові функції у своїх куренях, якщо мова йшла про мілке злочинство, крадіжки, бійки. Мав право розбирати справи між сперечальниками та тілесно карати.

Паланочні полковники виконували судові функції у своїх паланках.

За звичаєм, перед судом всі були рівні -- від простого козака до кошового отамана. Існувала повна відкритість судового процесу. Ображений та образник мали право викласти перед суддями суть своєї справи, однак допускались також “суд з упередженням” та катування.

Дозволялась порука всього війська чи духовних осіб за злочинців, а також моральне переконання злочинців. Але закони у запорізькому війську були надзвичайно суворими. Це пояснюється:

* по-перше, тим, що до війська часто приходили люди сумнівної моральності, іноді з кримінальним минулим;

* по-друге, в Січі козаки проживали без жінок та були позбавлені їх пом'якшувального впливу на свідомість;

* по-треті, козаки постійно воювали, вбивств було для них звичною справою, адже для підтримання порядку у війську були потрібні особливо суворі закони.

Відмітною ознакою козаків Запорізької Січі була релігійність. При старшині завжди жили грецькі та слов'янські ченці, які давали поради стосовно праведного життя. Захист православної віри складав основу козацького життя, національна та соціальна ворожнеча могла бути забутою, а от образа святинь -- ніколи. Крім того, козаки вважали за обов'язок визволяти християн з поневолення.

Існування між сильними державами, відсутність власного державного статусу забезпечували ставлення до козацтва як до особливої феодальної верстви з незавершеним характером побудови станової чи національної державності. Але й поглинання козацтва іншими суспільними формами також не відбулось.

Повне включення до складу Росії означало політичну смерть козацтва, яке поступово перетворилось у особливу феодальну верству з певними привілеями, але все більше зближувалось із селянством. В останній період свого існування козацтво переважно виконувало не стільки прикордонні, скільки поліцейські функції та неодноразово використовувалось для придушення соціальних рухів, оскільки козацька верхівка встигла надзвичайно тісно зв'язати себе з царизмом та дворянством. Українським козакам, на відміну від донських, не вдалося зберегти самоврядування, і проіснувавши близько 300 років вони фактично зникли після знищення їх прикордонного окраїнного положення.

Українське Низове козацтво за часи свого пів-тисячолітнього існування залишило незгладимий слід у вітчизняній і всесвітній історії. Нам ще слід усвідомити, що Запорозька Січ перебувала в надзвичайно скрутному становищі. Вона не мала ніякої підтримки нізвідки. За сучасною термінологією козацьке військо перебувало на власному господарчому розрахунку. Жодне військо у світі не утримувало само себе, та ще й вподовж багатьох століть. А Запорозька Січ була не тільки самодостатньою й військовоспроможною, але й вела безперервну війну на кілька фронтів: проти Кримського ханства й Туреччини на півдні, проти Польщі на північному заході, а згодом і проти Московії на північному сході.

Історичне значення Запорозької Січі неможливо переоцінити. В надзвичайно тяжких умовах, в найтрагічніший період історичного поступу України-Руси, запорожці якнайкраще виконали свою історичну місію - згуртування української нації. Низове українське козацтво закарбувало своє покликання у свідомості українського народу, прославившись як осередок національно-визвольної боротьби, як оплот сміливого протистояння кріпосницькій системі європейських держав. Героїчна епоха українського козацтва і славнозвісної Запорозької Січі увійшла в свідомість українського народу як загальнонаціональне всеукраїнське явище, що дає право кожному українцеві вважати себе причетним до «козацького роду».

Запорозька Січ - унікальне явище у всесвітній історії, ще не оцінене належним чином. Ми ще маємо визнати неспростовну істину: «Якби не було Запорозької Січі - не було б і українського народу».

Література

1.Антонович В. Про козацькі часи на Україні. -- К., 1991.

2.Багалій Д.Історія Слобідської України. -- К., 1994.

3.Голбуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування 1734-1775. -- К., 1961.

4. Грозовський І. Звичаєве право Запорізької Січі // Радянське право, 1991 -- №10.

5. Малик Я. Історія української державності. -- Львів, 1995.

6. Кульчицький В.С., Настюк М.У., Тищик Б.Й. Історія держави та права України. -- Львів, 1996.