Петро Великий та Україна

ЗМІСТ

ВСТУП до основної частини

1.1 Військові реформи Петра I

1.2 Адміністративні реформи

1.3 Церковна реформа

1.4 Економічні реформи

1.5 Зміни в області науки, культури і побуту

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНА ЗА ПРАВЛІННЯ ПЕТРА І

2.1 Коротка характеристика доби гетьманщини на Україні

2.2 Занепад української автономії

2.3 Загальна характерисика України за правління Петра І

2.3 Суспільство, економіка й культура за часів Петра І

ВИСНОВКИ

ВСТУП до основної частини

Актуальність роботи. В зв'язку із становленням української держави та міжнародному визнанні її, існує необхідність у визначенні місця і ролі України в загальному історичному розвитку людства. Тема дипломної роботи допомагає розкрити історичний розвиток України із різних точок зору, а також зрозуміти та усвідомити її історичне значення. Цілком припустимо, що образи національних історій, з національною специфікою будуть відмінні одна від одної.

Очевидно, що російська історія по іншому сприймає нашу історію ніж ми свою, і відповідно, ми їхню ніж вони свою. У цьому проявляється своєрідність національного світогляду, національної психології та характеру, а також національної традиції державотворення.

В тому і є актуальність цієї роботи, щоб зрозуміти й усвідомити своє власне місце в історичному розвитку людства, побачити ті історичні підводні течії українського державотворення, зрозуміти всю складність відносин гетьманської України та Російської імперії.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити взаємозв'язок реформ Петра І із процесом поступового обмеження автономних прав гетьманської України.

Показати чим були зумовлені дії та заходи царського уряду проти гетьманської України. Розкрити соціальний, політичний та економічний ровиток гетьманщини на поч. ХVІІІ ст. Проаналізувати причини реформ Петра І та яке історичне значення цих реформ для Росії та України. Дати історичну оцінку процесу поступової втрати Україною своїх автономних прав.

Вказати на внутрішнє протиріччя між політичними системами російмької імперії та гетьманської України.

В царювання Петра Першого були проведені реформи в усіх областях державного життя країни. Багато із цих перетворень входять коренями в XVII сторіччя - соціально-економічні реформи того часу стали передумовами реформ Петра, задачею і змістом яких було формування дворянсько-чиновничого апарату абсолютизму.

Загоструючі класові протиріччя призвели до необхідності підсилення і зміцнення самодержавного апарату в центрі і на місцях, централізації управління, побудови стрункої і гнучкої системи управлінського апарату, строго контрольованого вищими органами влади. Необхідно було також створення боєздатної регулярної військової сили для проведення більш агресивної зовнішньої політики і подавления народних рухів, які почастішали. Вимагалося закріпити юридичними актами панівне положення дворянства і надати йому центральне, керівне місце в державному житті. Все це в сукупності і зумовило проведення реформ в різноманітних сферах діяльності держави.

Два з половиною сторіччя історики, філософи і письменники сперечаються про значення реформ Петра, але не залежно від точки зору того або іншого дослідника всі сходяться в одному - це був один з найважливіших етапів історії Росії, завдяки якому всю її умовно можна поділити на “допетрівську” і “післяпетрівську” епохи. В російській історії важко знайти діяча, рівного Петру по масштабам інтересів і умінню бачити головне, що вирішується в проблемі. Конкретна історична оцінка реформ залежить від того, що вважати для Росії корисним, що - шкідливим, що - головним, а що - другорядним.

Знаменитий історик Сергій Михайлович Соловйов, що, напевно, найбільш глибоко досліджував особистість і вчинки Петра Великого, писав:

"Відмінність поглядів... Відбувалося від об'ємності діла, вдосконалюваного Петром, тривалості впливу цього діла. Чим більш значніше яке-небудь явище, тим більш протиріч та думок породжує воно, і з часом більше говорять про нього, ніж відчувають на собі його вплив".

Як вже було сказано вище, передумовами петровських реформ з'явилися зміни в кінці XVII сторіччя. В другій половині цього сторіччя змінюється, стаючи більш централізованою, система державного управління. Вживалися також спроби більш чітко обмежити функції і сфери діяльності різноманітних наказів, з'явилися зачатки регулярної армії, поліція іноземного виду.

Відбувалися зміни в культурі: з'явилися театр, перший вищий навчальний заклад. Росіяни починають більш тісно стикатися із представниками інших культур, особливо після приєднання України і Білорусії (тимчасово), які сприйняли ідеї і нові традиції епохи Відродження. Знаменита Німецька слобода, що зробила на юного Петра такий сильний вплив, також переживала свій розквіт в кінці XVII ст.

Але незважючи на те, що майже всім реформам Петра Великого передували ті або інші державні починання XVII ст., вони мали безумовно революційний характер. Після смерті імператора в 1725 р. Росія була на шляху реформи в зовсім іншу країну: з Московської держави, чиї контакти з Європою були досить-таки обмеженими, вона перетворилася в Російську імперію - одну з найвидатніших держав світу. Петро перетворив Росію в справжно європейську країну (в всякому випадку, як він це розумів) - недаремно вираження "прорубав вікно в Європу" стало крилатим висловом. Віхами на цьому шляху стали завоювання виходу до Балтики, будівництво нової столиці - Санкт-Петербургу, активне втручання в європейську політику.

Діяльність Петра створила всі умови для більш широкого знайомства Росії з культурою, образом життя, технологіями європейської цивілізації, що і стало початком досить болісного процесу ломки норм і уявлень Московської Русі.

Ще однією важливою особливістю петровських реформ було те, що вони зрушили всі страти суспільства, на відміну від попередніх спроб російських правителів. Будівництво флоту, Північна війна, створення нової столиці - все це ставало справою всієї країни.

1.1 Військові реформи Петра I

Військові реформи займають особливе місце серед Петровских перетворень. Вони мали найбільш яскраво висловлений класовий характер. Сутність військової реформи полягала в ліквідації дворянських ополчень і організації постійної боєздатної армії з однорідною структурою, озброєнням, обмундируванням, дисципліною, статутами.

Задачі створення сучасної боєздатної армії і флоту займали юного царя ще до того, як він став повновладним государем. Можна налічити лише декілька (по оцінкам різних істориків - по-різному) мирних років за 36-річне царювання Петра. Армія і флот завжди були головним предметом турботи імператора. Однак військові реформи важливі не тільки самі по собі, але ще і тому, що вони виявляли дуже великий, часто вирішальний, вплив на інші сторони життя держави. Хід же самої військової реформи визначався війною.

Василь Осипович Ключевський писав: "Война вказала порядок реформи, регламентувала її темп і самі її прийоми".

"Игра в солдатики", якої віддавав весь свій час юний Петр, з кінця 1680-х рр. Стає все більш і більш серйозною. В 1689 р. Петро будує на Плющеєвому озері, біля Переславля-залєського, декілька невеликих кораблів під керівництвом голандських майстрів. Навесні 1690 року створюються знамениті "потешные полки" - Семеновський і Преображенський. Петро починає вести нинішні військові маневри, на Яузе будується "стольный град Прешбург".

Семеновський і Преображенський полки стали ядром майбутньої постійної (регулярної) армії і виявили себе під час Азовських походів 1695-1696 рр. Велику увагу Петро I приділяє флоту, перше бойове хрещення якого також потрібно в цей час. В скарбниці не було необхідних засобів, і будівництво флоту доручалося так званим "кумпанствам" (компаніям) - об'єднанням світських і духовних землеволодарів. З початком Північної війни основна увага переключається на Балтику, а із заснуванням Санкт-Петербургу будівництво кораблів ведеться майже винятково там. До кінця царювання Петра, Росія стала однією із сильніших морських держав світу, маючи 48 лінійних і 788 галерних та інших кораблів.

Початок Північної війни став поштовхом до остаточного створення регулярної армії. До Петра армія складалася з двох головних частин - дворянського ополчення і різноманітних полурегулярних формувань (стрільці, казаки, полки іноземного виду: мушкетери, алебардисти та ін.). Революційною зміною було те, що Петро ввів новий принцип комплектування армії - періодичні позови ополчення були замінені систематичними рекрутськими наборами. В основу рекрутської системи був покладений “сословно-крепостнический” принцип. Рекрутські набори розповсюджувались на населення, які платили подать і несли державні повинності. В 1699 г. Був вироблений перший рекрутський набір, з 1705 р. Набори узаконені відповідним указом і стали щорічними. З 20 дворищ брали одну людину, холостої в віку від 15 до 20 років (однак в ході Північної війни ці терміни постійно змінювалися із-за нестачі солдат і матросів). Більше всього від рекрутських наборів постраждало російське село. Термін служби рекрута практично не був обмежений. Офіцерський склад російської армії поповнювався за рахунок дворян, що навчалися в гвардійських дворянських полках або в спеціально організованих школах (пушкарська, артилерійська, навігаційна, фортифікаційна, Морська академія і т.д.).

В 1716 р. Був прийнятий Військовий, а в 1720 р. - Морський устав, проводилося широкомасштабне переозброєння армії. До кінця Північної війни Петро мав величезну та сильну армію - 200 тис. людей (не вважаючи 100 тис. Казаков), яка дозволила Росії отримати перемогу у виснажливій війні, що розтяглася майже на чверть сторіччя.

Головні підсумки військових реформ Петра Великого полягають в наступному:

- створення боєздатної регулярної армії, однієї із сильніших в світі, що дала Росії можливість воювати зі своїми основними супротивниками і перемагати їх;

- поява цілої плеяди талановитих полководців (Александр Меншиков, Борис Шеремєтов, Федор Апраксін, Яков Брюс і ін.);

- створення потужного військового флоту; - гігантське зростання військових видатків і покриття їх за рахунок найжостокішого збору засобів з народу.

1.2 Адміністративні реформи

В.О. Ключевский писав: "Перетворення управління - сама показна, фасадна сторона реформаторської діяльності Петра; по ній особливо охоче цінували і всю цю діяльність".

Ключевський, взагалі стосовно діяльності Петра ставився критично. Він писав, що реформи управління проводилися похапцем, безпрограмно. Ті або інші зміни в державному управлінні, адміністративно-територіальному поділі Росії диктувалися військовою необхідністю, а їхньою головною задачею було якомога більш ефективне вибивання кошів з народу для покриття всіх видатків, які задовольнять потреби військових (сам Петро називав гроші "артерією війни").

Для Петра-реформатора було також характерно прагнення перенести військові принципи на сферу громадянського життя і державного управління. Надто показовий в цьому плані Указ від 10 квітня 1716 р., надісланий імператором в Сенат:

"Господа Сенаторы! Посылаю вам книгу Военных уставов (какое зачат в Петербурге и днесь сделаный)... И понеже оной устава военских людей, аднако касается и всех правителей земских!".

Петро відносився до державної установи як до військового підрозділу, до регламенту -- як до військового статуту, а до чиновника -- як до військовослужбовця. Американський дослідник Д. Крайкрафт відзначав: "Петро не тільки одягався як солдат, але і діяв і думав як солдат"

Безсистемність і поспіх часто призводили до плутанини: встановлені, накази змінювались одні іншими, часто прямо протилежними за занченням, або зводилися нанівець нескінченними перемінами в державних установах, інколи установи дублювали одна одну по своїх функціях. Багато з посад, військових і громадянських, змінили лише староруські назви на європейські, по суті своєї залишившись колишніми.

Вже в перші роки царювання Петра змінилися стиль і засоби управління: замість Боярської думи (яку Петро прирік просто на фізичне вимирання, своїм указом припинивши поповнення думи новими членами) рішення стала приймати своєрідна "команда", складена з найближчих сподвижників царя. На перших етапах головним радником Петра був князь Федор Ромодановський, по словам сучасника, "злой тиран, пяница по жизни".

Першою адміністративною реформою стало створення в 1699 р. Особливого відомства міст. Указами вводилося самоврядування для міського купєчества, а також для населення поморських міст. Скасовувалася влада воєвод, віднині судом і збором податків відали виборні бургомістри. На Чолі нових органів була поставлена Московська ратуша, яка вибиралася купцями Москви.

У відомстві Ратуші знаходились головні надходження державних прибутків з міст, а також загальний нагляд за діями органів самоврядування. На Чолі Ратуші стояв обер-інспектор ратушного правління. Першою людиною, занявшим цю посаду, був колишній дворецький Шеремєтов Олексій Курбатов.

Але із зростанням державних видатків Петр поступово втрачає довіру до фінансових можливостей Ратуші. Цар приходить до рішення перенести основну масу управління на місця, бо людині тяжко “за оче все разумете и правите".

Така організація управління забезпечувала більш високий ступінь задоволення фінансових потреб держави, а після закінчення Північної війни повинна була спростити процес розміщення і забезпечення регулярних військ. В кінці 1707 р. Починається здійснення нової реформи, а в 1708 р. проголошується створення восьми губерній, які в свою чергу поділялися на провинції: Московської, Інгерманландської (згодом Санкт-Петербургської), Київської, Смоленської, Архангелогородської, Казанскої, Азовскої і Сибірської.

На Чолі прикордонних губерній стояли генерал-губернатори, інших - губернатори. Провинції управлялися воєводами, при губернаторах і воєводах знаходилась земська канцелярія як орган, який здійснює розпорядження і накази.

З 1710 р. Воєводи стали називатися уїзними комендантами. В підпорядкуванні у губернатора були віце-губернатор (заступник), ландріхтер, завідуючий судом, провіантмейстер та інші чиновники.

Таким чином, губернська реформа фактично скасувала реформи 1699 р., а Московська ратуша перетворилася із загальнодержавного в губернську установу.

В тому ж таки 1710 р. була проведена “подворная перепись” населення і була встановлена особлива платіжна одиниця в 5536 дворищ, що повинна була забезпечувати одну "частку" засобів, необхідних для покриття військових видатків. Коменданство скасовувалося, а замість них створювалися нові "частки" на чолі з ландратами - в більших губерніях по 12, в середніх - по 10, в менших - по 8. Передбачалося, що в відповідності з кількістю "доль" кожна губернія буде містити певну кількість полків.

Однак і ця реформа не дала бажаного ефекту, Північна війна затягнулася, і розмістити в губерніях приписані до них полки не вдалося. Грошей по-давньому не вистачало, що створило благодатний грунт для різноманітних махінацій. Так, губернатор Казанської губернії Апраксин придумав суми "прибутків" і надавав царю фальшиві відомості про них, демонструючи піклування про втрачені прибутки.

Ці дві реформи викликали повний розлад державного управління. В результаті губернської реформи була знищена система наказів, в початку XVIII ст. Росія фактично залишилася без столиці, бо Москва перестала нею бути, а Санкт-Петербург ще не став. Вся влада виявилася по-давньому зосереджена в руках "команди", що називалася то "ближньою канцелярією", те "консилией министров".

Поворотним моментом став Указ від 2 березня 1711 г., що проголосив створення нового органу державної влади - Сенату. Формальною причиною став від'їзд Петра на війну з Турцією. Указ регламентував:

"Указ, что по отбытии нашому делати.

1. Суд мати нелицемерный и неправедных суддей карати отнятием чест и всего имения, тож и ябедником так последует;

2. Дивитися во всей державе за расходами и ненужные а особенно ушлые отставите;

3. Денег же по возможности собирати, понеже деньги суть артерией войны сопустатом;

4. Дворян собрати молодых для запасу в офицеры, а наипаче тих, кто кроются, сыскать; а также тысячью человек людей боярских грамотных для того ж;

5. Вексели исправити и тримати в едином месте;

6. Крам, что на откупах либо по канцеляриах и губерниям, осмотреть и посвидетельствовати;

7. Про соли старатца отдати на откуп и потщитца прибули у оной;

8. Торг китайськой, сделав кампанию хорошую, отдати;

9. Персицкой торг умножити и армян, приласкать и облехчите, онож пристойно, дабы тим подату охотника для большего их приезду. Петро Государь І."

В перший час Сенат складався з дев'ятих найближчих соратників царя, і Петро наполягав на визнані Сенату вищим державним органом, якому всі особи і установи повинні коритися, як самому царю.

Для встановлення жорсткого контролю за управлінням Петро в 1711 р. Створює систему фіскалів, які підкорялися обер-фіскалу. В обов'язки їм ставилося доносити Сенату і царю про всі зловживання і неблаговидні вчинки службових осіб. Фіскали були практично безкарні, але якщо їхній донос підтверджувався, фіскал одержував половину майна винного. Інститут фіскалів створив умови для розквіту корупції і дав широкі можливості для відомості рахівниці. Став сумно відомий цим обер-фіскал Нестеров. Однак на цьому Петро не зупинився - в 1722 р. Вводиться посада генерал-прокурора для керівництва фіскалами. Головна його роль полягала в нагляді за Сенатом, тепер тільки він міг пропонувати Сенату питання для обговорення. Таким чином, роль Сенату як органу державної влади була різко знижена.

Але новий централізований апарат влади з установою Сената ще тільки починав створюватися, і зразком для подальшої реформи державного управління Петро обрав шведський державний устрій. Ця реформа, як і багато інших реформ Петра, не могла не торкнутися питання про ступінь запозичення їм західноєвропейского досвіду.

Шведська державна система була побудована на принципах камералізму -- вчення про бюрократичне управління, що отримало розповсюдження в Європі в XVI-XVII ст. Камералізм містив ряд рис, надто привабливих для Петра:

1) Це функціональний принцип управління, що передбачав створення установ, які спеціалізувалися в будь-якій сфері;

2) Це влаштування установ на засадах колегіальності, чіткої регламентації обов'язків чиновників, спеціалізації канцелярської праці, встановлення одноманітності штатів і платні.

Використовуючи шведський досвід і шведські зразки, Петро, як правило, вносив зумовлені особливостями Росії зміни. Указ Петра від 28 квітня 1718 р. оголошує: "Всім колегіям зараз же на підставі шведского статуту підпорядкувати в усіх справах і порядках Росії по пунктах, за якими пункти в шведському регламенті незручні, або із ситуацієюю в державі ".

В 1712 р. у Петра з'являється ідея створити по шведському зразку колегії. Перша нотатка царя про кількість колегій відноситься до 23 березня 1715 р. - тільки шість колегій без розшифровки їхніх обов'язків: Юстиції, Іноземні справи, Адміралтейство, Військова, Камер- і Коммерц-колегії.

Реформа почалася в кінці 1717 - початку 1718 р., коли Петро склав своєрідну програму майбутніх перетворень: він визначив число і компетенції колегій, а також укомплектував їхнім керівним складом. Указом від 15 грудня 1717 р. Призначаються президенти і віце-президенти колегій:

Колегія	Президент	Віце-президент
Чужестранных Р. І. Головкин	Канцлер граф Шафиров	Віце-канцлер барон
Камер	Князь Д. М. Голицын	Барон Нирот
Юстиція	Таємний радник	Бревер	А. А. Матвеев
Ревизион	Князь Я. Долгорукий
Військова	Князь А. Д. Меншиков	Генерал А. А. Вейде
Адміралтейська	Генерал-адмірал	Крейс	Ф. М. Апраксин
Коммерц	П. А. Товстої	Шмидт
Штатс	Граф І. А. Мусин-пушкин
Берг і Мануфактур	Я. В. Брюс

Берг і Мануфактур. Рудокопні заводи і всі прочія ремесла і рукоділля, і заводи оних, і розмноження, при цьому же і артилерія". З появою колегій припиняли своє існування багато з цих наказів, що збереглися, а деякі з них вийшли в склад нових установ, так, в Юстиц-колегію війшли сім наказів. Особливістю колегіальної системи стало більш чітке розмежування сфер діяльності і дорадчий порядок ведення справ. Самий Петро писав:

"В колегії запропоновану потребу розбирають багато хто, і, що один не збагне, те збагне другий, а чого не побачить той, то інший побачить". Колегіальна система мала недоліки, і склад колегій при житті Петра неодноразово змінювався. В 1721 р. була створена Духовна колегія - Синод, що був виведений з підпорядкування Сената, в 1722 р. Берг і Мануфактур-колегія була поділена на Берг-колегію і Мануфактур-колегію, була утворена Малоросійска колегія для поліпшення управління Україною, а Вотчинна контора Юстиц-колегії отримала статус колегії.

В 1720 р. був прийнятий Генеральний регламент -- документ, що визначав штати колегій, що остаточно розмежовував їхні функції і компетенцію. Формування колегіальної системи було завершене. Вона функціонувала майже сторіччя - з 1717 по 1802 р. Після установи колегій Петро вирішив по шведському зразку реформувати і місцеве управління. Почалася чергова реформа місцевого адміністративно-територіального влаштування. В 1719-1720 р. Були скасовані "частки" і посади ландратів, губернії тепер ділилися на провінції, а ті, в свою чергу, на дистрикти, на чолі яких стояли земські комісари, що призначалися Камер-колегією.

Міське управління було передане в руки міських верхів. Посада бургомистрів скасовувалася. Всі посадові населення ділилося на три частини:

1-у гільдію (багаті купці і володарі ремісничих майстерень),

2-у гильдію (дрібні торговці, заможні ремісники) і "подлый люд", більшість, яка складала міське населення. Правом вибору в нові органи міського самоврядування - магістрати - отримали лише представники "регулярного" населення - члени гільдій, обиратися могли лише члени 1-ої гільдії. Діяльність всіх міських магістрів контролював створений в 1720 р. Головний магістрат.

Поряд з розподілом міського населення, були проведені реформи і в відношенні численного класу некріпосного населення -- воно об'єднувалося в стан державних селян зі чимал звуженням прав і можливостей. Переписом 1719-1724 р. Було ліквідоване холопство шляхом злиття його з кріпосними селянами.

Нова система органів управління створила потужний шар чиновничого дворянства в Росії, склався розгалужений дворянсько-бюрократичний апарат. Після повного урівнення земельних володінь дворян (поместий) і бояр (вотчин) дворянське землеволодіння остаточно перетворилося в панівне, причому указ про майорате 1714 р. повернув роздроблені володіння. Але ця міра повністю реалізована не була.

Своєрідним підсумком адміністративних перетворень Петра I став прийнятий в 1722 р. табель про ранги - зведення законів про порядок державної служби. Табель зобов'язував усіх дворян служити і оголошував службу єдиним засобом отримання будь-якого державного чину, причому відкривалися можливості просування по службі і вихідців з "подлого люда", а досягнення восьмого рангу означало привласнення дворянства, в ніж полягала відома демократизація системи управління. Петро відзначав в указі про Табелі:

"Ми для того нікому жодного рангу не дозволяємо, доки вони нам і Вітчизні жодних послуг не покажуть і за них характеристики не отримають".

По Табелям всі посади ділилися на шість частин - військові (сухопутні, гвардія, артилерія, морські), цивільні та придворні, і на 14 класів або рангів.

Витяги з Табелю про ранги:

Чини	Ранг Військові
Сухопутні	Штатні
I Генерал-фельдмаршал	Канцлер
II Генерал	Дійсний таємний радник
III	Генерал-лейтенант	Генерал-прокурор
IV	Генерал-майор таємний радник,	Президент колегії, обер-прокурор
V	Бригадир, генерал провіантмейстер	Віце-президент колегії
VI	Полковник, обер-про віантмейстер	Прокурор
VII	Підполковник	Обер-секретар
VIII	Майор	Асесор колегії
IX	Капітан, флігель-адъ Ютант при генерал-фельдмаршал	Радник колегії
X	Капітан-лейтенант	Секретар колегії
XI	Буде відстуній	Буде відстуній
XII	Лейтенант	Камерир, секретар
XIII	Унтер-лейтенант	Протоколист, перекладач
XIV	Фендрик, флігель-адъ - Ютант при генерал-лей - тенанте або бригадирі	Юнкер колегії

Багато істориків вважають, що адміністративні реформи були найбільш слабким місцем Петровських реформ. Відомий російський історик В. Я. Уланов писав: "Всі ці реформи, безперервним потоком слідували одно за іншою... Але вони не тільки не вели населення до матеріального і морального успіху, але були гнітом для всього народу та мало чим уступали війні Петровського часу".

Такий висновок Уланова є очевидним свідченням того, що Петро І, наслідуючи західноєвропейські країни, перейняв велику долю абсолютистської монархічної системи управління, пристосувавши її до характерного для Росії самодержавства. Українські ж губернії були притусниті соціально-економічним та культурним гнітом, що звернуло Хмельницьку Україну як колишню союзницю, до політичного статусу Малоросії в повному розумінні цього слова.

1.3 Церковна реформа

Важливу роль в затвердженні абсолютизму грала церковна реформа Петра. В другій половині XVII ст. Позиції Російської православної церкви були надто тривкими, вона зберігала адміністративну, фінансову і судову автономію по відношенню до царської влади. Останні патріархи Іоакім (1675-1690 рр.) і Адріан (1690-1700) проводили політику, направлену на зміцнення цих позицій.

Церковна політика Петра, як і його політика в інших сферах державного життя, була направлена передусім на якомога більш ефективне використання церкви для потреб держави, а якщо конкретніше -- на вижимання з церкви грошей на державні програми, передусім на будівництво флоту (про "кумпанстви").

Після подорожі Петра в складі Великого посольства його займає ще і проблема повного підпорядкування церкви своїй владі.

Поворот до нової політики відбувся після смерті патріарха Адріана. Петро розпоряджається провести ревізію для перепису майна Патраршого дому. Скориставшись інформацією про виявлені зловживання, Петро скасовує вибори нового патріарха, доручаючи те ж саме митрополиту Рязанському Стефану Яворському пост "местоблюстителя патриаршего престола".

В 1701 р. утворився “Монастырский указ” - світська установа - для управління справами церкви. Церква починає втрачати свою незалежність від держави, право розпоряджатися своєю власністю та християнською ідеологією. Відтоді з амвону лунають проповіді більше із політично-патріотичним змістом ніж наповнені християнською мораллю любові до ближнього: ченці закликають населення до вступу у військо, плати податей і т.ін.

Петро, керуючись освітньою ідеєю про суспільне добро, для якого необхідна продуктивна праця всіх членів суспільства, розгортає наступ на монастирі. В 1701 р. Царський указ обмежує число монахів: за дозволом на постриг тепер потрібно було звертатися в Монастирське відомство. Згодом у царя з'явилася ідея використати монастирі як притулки для відставних солдат і жебраків. В указі 1724 р. кількість монахів в монастирах ставиться в пряму залежність від числа людей, за якими вони доглядають.

Відносини, які склалися між церквою і владою вимагали нового юридичного оформлення. В 1721 р. видний діяч Петровської епохи, українець за походженням -- Феофан Прокопович складає Духовний регламент, який передбачав знищення інституту патріаршества і утворення нового органу -- Духовної колегії, що незабаром була перейменована в "Святейший государственный Синод", офіційно зрівняний в правах із Сенатом. Президентом став Стефан Яворский, віце-президентами - Феодосій Яновський і Феофан Прокопович. Створення Синода з'явилося початком абсолютистського періоду російської історії, бо тепер вся влада, в тому числі і церковна, була зосереджена в руках Петра. Сучасник повідомляє, що коли російські церковні діячі намагалися протестувати, Петро вказав їм на Духовний регламент і заявив: "От вам духовний патріарх, а якщо він вам не подобається, то от вам (кинувши на стіл кинжал) булатний патріарх".

Прийняття Духовного регламенту фактично перетворила російських священнослужителів в державних чиновників, тим більш що для нагляду за Синодом була поставлена громадянська особа - обер-прокурор.

Реформа церкви здійснювалася паралельно із податковою реформою, проводилися врахування і класифікація священників, а нижчі їхні шари були переведені в “подушный оклад”. По зведеним відомостям Казанської, Нижегородської і Астраханської губерній (утворені в результаті членування Казанської губернії), від податків було визволено тільки 3044 священника з 8709 (35%). Бурхливу реакцію серед священників викликала Постанова Синоду від 17 травня 1722 року, в якому священнослужителям ставилося в обов'язок порушувати таємницю сповіді, якщо у них була можливість повідомити важливі для державної безпеки відомості.

В результаті церковної реформи церква втратила величезну частину свого впливу і перетворилася в частину державного апарату, строго контрольовану і керованою світською владою.

1.4 Економічні реформи

В Петровську епоху російська економіка, і передусім промисловість вчинила гігантський скачок. В той час розвиток господарства в першій чверті XVIII ст. йшов шляхами, наміченими попереднім періодом. В Московській державі XVI-XVII ст. Існували великі промислові підприємства - Пушкарський двір, Друкований двір, збройові заводи в Тулі, верф в Дедінові і ін. Політика Петра в відношенні економічного життя характеризувалася високим ступенем застосування командних і протекціонистських засобів.

В сільському господарстві можливості вдосконалення черпалися з подальшого засвоєння родючих земель, оброблення технічних культур, дававших сировину для промисловості, розвитку тваринництва, просування хліборобства на схід і південь, а також більш інтенсивній експлуатації селян. Зрослі потреби держави в сировині для російської промисловості призвели до широкого розповсюдженню таких культур, як льон і конопля. Указ 1715 р. заохочував вирощування льона і коноплі, а також тютюну, тутових дерев для шовкопряду. Указ 1712 р. наказував створювати конярські господарства у всіх губерніях, заохочувалося також вівчарство.

В Петровську епоху відбувається різке розмежування країни на дві зони ведення феодального господарства -- неурожайний Північ, де феодали прирікали своїх селян на грошовий оброк, найчастіше відпускаючи їх в місто і інші сільськогосподарські місцевості на заробітки, і родючий Південь, де дворяни-землеволодарі прагнули до розширення панщини.

Також посилювались державні повинності селян. Їхніми силами будувалися міста (на будівництві Петербурга працювали 40 тис. Селян, основному із північних регіонів України), мануфактури, мости, дороги; проводилися щорічні рекрутські набори, підвищувалися старі грошові збори і вводилсиь нові. Головною метою політики Петра весь час було отримання якомога більших грошових і людських ресурсів для державних потреб.

Були проведені два переписи -- в 1710 і 1718 рр. По перепису 1718 р. одиницею обкладення ставала "душа" чоловічої статі, поза залежністю від віку, з якої стягалася “подушная подать” в розмірі 70 копійок в рік (з державних селян - 1 руб. 10 коп. в рік). Це упорядкувало податкову політику і різко підняло прибутки держави (приблизно в 4 рази; до кінця правління Петра вони складали до 12 млн. руб. в рік -- гігантська сума на той час).

В промисловості відбулася різка переорієнтація з дрібних селянських і ремісничих господарств на мануфактури. При Петрі було засновано не менше ніж чверть сотні нових мануфактур, він всіляко заохочував їхнє створення. Політика держави була також направлена на засоби які б запобігали молодій російській промисловості від конкуренції з боку західноєвропейської промисловості, шляхом внесення дуже високих митних мит (Митний устав 1724 р.)

Російська мануфактура, хоча і мала капіталістичні риси, але використання на ній здебільшого праці селян -- посесійних, приписних, оброчних і ін. -- робило її кріпосницьким підприємством. В залежності від того, чиєю власністю вони були, мануфактури поділялися на казенні, купечеські і поміщицькі. В 1721 р. промисловцям було надане право купувати селян для закріплення їх за підприємством (посесійні селяни).

Державні (казенні) заводи використовували працю державних селян, приписних селян, рекрутів і вільних найомних майстрів. Вони в основному обслуговували важку промисловість -- металургію, судоверфи, рудники. На купеческих мануфактурах, таких що випускалися здебільшого товари широкого споживання, працювали і посесійні, і оброчні селяни, а також вільнонаймана робітнича сила. Поміщицькі підприємства повністю забезпечувалися силами кріпосних поміщика-володаря.

Протекціонистська політика Петра вела до появи мануфактур в самих різних галузях промисловості, найчастіше таких, що з'являлися в Росії вперше. Основними були ті, що працювали на армію і флот: металургійні, збройові, суднобудівні, сукняні, полотняні, шкіряні і т. п. Заохочувалася підприємницька діяльність, створювалися пільгові умови для людей, що створювали нові мануфактури або брали в оренду державні. В 1711 р. В указі про передачу московським купцям А. Турчанинову і С. Цинбальщикову полотняної мануфактури Петро писав: "А буде они оной завод радением своим умножати и учинят по нему зыск великий, и за те они умилостевлены будут".

Виникають мануфактури в багатьох галузях - скляній, пороховій, паперообробній, парусній, полотняній, шовкоткацькій, сукняній, шкіряній, канатній, шляпній, красочній, лесопильній і багатьох інших.

Величезний вклад в розвиток металургійної промисловості Уралу вніс Никита Демидов, що користувався особливою прихильністю царя. Виникнення ливарської промисловості в Карелії на базі уральських руд, будівництво Вишнєволоцького каналу, сприяли розвитку металургії в нових районах і вивели Росію на одне з перших місць в світі в цій галузі. В початку XVIII ст. В Росії витоплювали біля 150 тис. пудів чавуну, в 1725 р. - більш 800 тис. пудів (з 1722 р. Росія експортувала чавун), а до кінця XVIII ст. - більше 2 млн. пудів.

До кінця царювання Петра в Росії існувала розвинена багатогалузева промисловість з центрами в Петербурзі, Москві, на Уралі. Найбільшими підприємствами були Адміралтейська верф, Арсенал, петербурзькі заводи, металургійні заводи Уралу, Хамовний двір в Москві. Йшло зміцнення всеросійського ринку, накопичування капіталу завдяки меркантилистській політиці держави. Росія поставляла на світові ринки конкурентоспроможні товари: залізо, полотна, юфть, поташ, пушнину, ікру.

Тисячі росіян проходили в Європі навчання різним спеціальностям, і в свою чергу іноземці - інженери-зброярі, металурги, майстри шлюзного діла наймались на російську службу. Завдяки цьому Росія збагачувалася самими передовими технологіями Європи.

В результаті Петровскої політики в економічній області за найкротший в історії термін була створена потужна промисловість, здатна повністю забезпечити військові і державні потреби, економіка Росії ні в чому не залежала від імпорту.

1.5 Зміни в області науки, культури і побуту

Процес європеїзації Росії в епоху Петра Великого -- найбільш суперечлива частина Петровських реформ. Ще до Петра були створені передумови широкої європеїзації, помітно посилилися зв'язки із зарубіжними країнами, в Росію поступово проникають західноєвропейські культурні традиції, навіть “брадобритие” сягає коренями в допетровську епоху. В 1687 р. була відкрита Славяно-греко-латинська академія - перший вищий навчальний заклад в Росії. І все ж діяльність Петра була революційною.

В. Я. Уланов писав: "Новым в порушенні культурного питання при Петрі Великому було те, що тепер культура була визнана творчою силою не тільки в області спеціальної техніки, але і в її широких культурно-побутових проявах, і не тільки в додатку до 1избранному суспільства... Але і по відношенню до широких мас народу".

Найважливішим етапом в проведенні реформ стало відвідання Петром в складі Великого посольства ряду європейських країн. По поверненні Петро спрямовує багато молодих дворян в Європу для вивчення різноманітних спеціальностей, головним чином для оволодіння морськими науками.

Цар піклувався і про розвиток освіти в Росії. В 1701 р. в Москві, в Сухарьовій вежі відкривається Школа математичних і навигаційних наук на чолі з професором Абердинського університету шотландцем Форварсоном. Одним із викладачів цієї школи був Леонтій Магницький -- автор першої російської "Арифметики...". В 1711 р. в Москві з'являється інженерна школа.

Петро прагнув до того, щоб якомога скоріше подолати виниклу ще зі часів татаро-монгольского іга відсталість Росії від Європи. Одним з її проявів було різне літочислення, і в 1700 р. Петро перекладає Росію на новий календар -- 7208 рік стає 1700-м, а святкування Нового року переноситься з 1 вересня на 1 січня.

В 1703 р. в Москві виходить перший номер газети "Відомості" -- першої російської газети, в 1702 р. В Москву запрошується трупа Куншта для створення театру.

Відбувалися важливі зміни в побуті російських дворян, що переробили російське дворянство "по образу і подібності" європейського. В 1717 р. Виходить книга "Юності чесне зеркало" -- свого роду підручник етикету, а з 1718 р. існували Асамблеї, -- дворянські зібрання за зразком європейських.

Однак не можна забувати про те, що всі ці реформи виходили винятково згори, а тому були достатньо болісні як для вищих, так і для нижчих шарів суспільства. Насильницький характер деяких з цих перетворень викликав відразу до них і призвів до різкого заперечення інших, нехай навіть самих прогресивних, починань. Петро прагнув зробити Росію європейською країною в усіх значеннях цього слова і придавав велике значення навіть самим дрібним деталям процесу культурних реформ.

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ

Головним підсумком всієї сукупності Петровських реформ стало встановлення в Росії режиму абсолютизму, вінцем якого стала зміна в 1721 р. титулу російського монарха -- Петро проголосив себе імператором, а країна стала називатися Російською Імперією.

Таким чином було оформлене те, до чого прагнув сам Петро всі роки свого царювання -- створення держави зі стрункою системою управління, сильною армією і флотом, потужною економікою, що виявляє вплив на міжнародну політику. В результаті Петровських реформ держава не була зв'язана нічим і могла користуватися будь-якими засобами для досягнення своєї мети. В підсумку Петро прийшов до свого ідеалу державного влаштування -- військового корабля, де всі і вся підпорядковані волі однієї людини -- капітана яким був Петро, і встигнув вивести цей корабель з багна в бурхливі води океану, обходячи всі рифи і мілі.

Росія стала самодержавною, військово-бюрократичною державою, центральна роль в якій належала дворянському стану. Разом з тим відсталість Росії не була повністю подолана, а реформи здійснювались в основному за рахунок найжорстокішої експлуатації і примушення.

Роль Петра Великого в історії Росії тяжко переоцінити. Не відноситись до засобів і стиля проведення ним реформ, не можна не визнати - Петро Великий є однією із самих помітних фігур світової історії.

Логічно навести слова сучасника Петра -- Нартова:

"... І хоча немає більш Петра Великого з нами, однак дух його в душах наших живе, і нам за шастя було знаходитися при цьому монарху, помремо вірними йому і гарячу любовь нашу до земного бога поховаємо разом з собою. Ми без страху виголошуємо про батька нашого для того, що шляхетному відваги і правді навчалися від нього".

Таким чином, Росія в обличчі такого царя як Петро І знайшла визначного лідера, який максимально відповідав характеру самих росіян і привів їх не тільки до військових перемог, але й і до остаточного становлення російської нації. На жаль для інших народів, які були під п'ятою Російської імперії царювання Петра І принесло мало позитивного.

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНА ЗА ПРАВЛІННЯ ПЕТРА І

2.1 Коротка характеристика доби гетьманщини на Україні

Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за добиРуїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв'язок з Москвою. І все ж козацькі гетьмани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.

Іван Мазепа (1687--1708). Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи -- одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії,Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., колизмістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він(зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу 'дарчих на землі. Не забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопи-чує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибут?ків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За'Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того.він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

Проте якщо київські спудеї та духовенство складали на його честь захоплені панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р.. коли Петро Іваненко-Петрик. писар, кот-рий мав широкі політичні зв'язки, втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народнукров^ і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у своїх намаганнях утворити незалежне Українське князівство заручається підтримкоюкримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти нього й стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й пов-стання згасло.

Взаємини з Росією. Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, його здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із прове-денням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку.-- все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І. гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова -- ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя. Як Іван Степанович Мазепа».

Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р.Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковникомСеменом Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки -- Самійло Самусь. Захар Іскра. Андрііі Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів. Беріичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти. Отже було на те. що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І -- король Швеції Карп XII. Скориставшися замішанням. Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популяр-ного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна. У виснажливііі 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І 18-річний король Швеції Карп XII -- обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро 1, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб за-хищати свою землю від безпосередніх ворогів -- поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чиЦентральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони по-верталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро 1 поставив на чолі козацьких полківросійських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими по-садами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,-- писав цареві Мазепа, -- я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XIIСтаніслав Лещинський став погрожувати нападом на країну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запо-бігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батуриннапав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро 1 наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й II листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах середукраїнців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона волілапочекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійнодіючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708--1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва -- одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.