Запорозька Січ - центр вольностей козацьких

План

Вступ

1. Економічні, соціальні, політичні та духовні передумови виникнення українського козацтва

2. Запорозькі козаки - українські лицарі

3. Побут, вірування та військові традиції козаків

Висновки

Вступ

Запорозька Січ - це один з тих світових феноменів, над яким замислювались і який намагались з'ясувати багато поколінь дослідників. Вони ще й досі не з'ясували всіх питань і загадкових явищ, фактів з життя, побуту й історії запорожців.

Польська шляхта ненавиділа їх, називаючи «лотри та розбійники». А селяни - «славне Запоріжжя», і оспівувала їх у думах, піснях і легендах. «Гніздо своевольства» - писала цариця Катерина ІІ у своєму маніфесті 1775р. про скасування Запорозької Січі. А Карл Маркс - «козацька християнська республіка», і наголошував, що «з появою козацтва дух вольностей розлився по Україні».

Скільки людей - стільки думок. Давайте просто розглянемо історію виникнення цього устрою на Україні. І будемо намагатися об'єктивно оцінити їхню діяльність в позитивному чи негативному ракурсі.

1. Економічні, соціальні, політичні та духовні передумови виникнення українського козацтва

Жодна з теорій (а їх викристалізувалось з часом 10) не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитись до правильної відповіді.

Поява певного історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорії (межа між якими досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим та тих, які зумовлюють його необхідність.

Татарський погром в другій половині ХІІІ століттям, хоча й не обернув область середньої Наддніпрянщини (приблизно територію пізнішої Полтавської губернії на лівому березі Дніпра та Київському на правому) в справжню пустиню, та все-таки дуже її спустошив. Населення заціліло лише в деяких пунктах над самим Дніпром, починаючи з Києва й кінчаючи Черкасами, а далі вглиб по обидва боки Дніпра справді простягнувся Дикий Степ, що згодом опинився під владою Литви. Уряд литовський побудував на окраїнах своєї держави укріплені пункти - «замки», яких вистачало, щоб оборонятися від наскоків ворога. Цим ворогом з кінця ХV ст. були кримські татари. Фактично діло оборони лежало в руках пограничної адміністрації - українських старост, що мали широкі повно власті, але держава давала їм дуже мало засобів і коштів. Вони самі мусили ці засоби вишукувати, причому тут же на місці. Та їм не треба було далеко шукати: місцеве населення, яке саме мусило давати собі раду, являло дуже добрий військовий матеріал. Та й незважаючи на всю небезпечність життя, цього населення не меншало, а навіть більшало. Річ у тім, що широкі наддніпрянські простори були занадто багаті природними дарами, щоб не приваблювати до себе людину, незважаючи на небезпеки: і Дніпро, і його незчисленні допливи аж кишіли величезними масами риби; околишні степи були густо населені всяким звіром, і таким, що давав дорогі хутра, як наприклад, бобри, куниці, лисиці, ведмеді, і таким, що давав м'ясну поживу. Багата природа вимагала мінімальної затрати сил з боку людини, щоб сторицею оплатити її труд.

І недивно, що така багата земля вабила до себе людей сміливих і активних, які оселилися в Каневі й Черкасах і звідти ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не по одинці, а зібравшись в невеликі озброєні ватаги. Озброєні тому, що під час полювання чи рибної ловлі можна було наскочити на татарський загін, і треба було вміти дати йому відсіч. Найбільш приваблював до себе «Низ» Дніпра, який давав найбільш здобичі. Це був Великий Луг. Ранньою весною збиралися ватаги промисловців і на все літо вирушали в свої «уходи» і пересиджували там до глибокої осені. Тоді верталися, навантажені здобиччю, яку продавали здебільшого в Києві. Місцевому воєводі платили десяту частину свого добутку.

Обороняючись від татарської небезпеки, ці здобитчики засвоїли всі способи степової партизанської війни й іноді від оборони переходили до наступу. Життя серед невпинної небезпеки, під загрозою щоденної зустрічі з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи многоцінну здобич, зароблену працею своїх рук або ж відняту від ворога, ці люди приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух «сваволі й непослушенства», як здавалося тоді.

В очах мирного мешканця внутрішніх провінцій ці люди виглядали скоріше як якісь своєвольні розбишаки, ніж звичайні звіролови й риболови. Цих людей вже наприкінці ХV ст. намножилось стільки, що вони складали вже окрему суспільну версту й мали свою окрему назву: їх звали « козаками».

Фактично майже до кінця ХVІ ст. термін «козацтво» фіксував не офіціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

До причин виникнення козацтва входять:

1) Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що мали проміжне становище між незаможною шляхтою і селянством.

2) Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни і міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

3) Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

4) В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани та навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці.

Утворення Запорозької Січі.

У 1552 - 1556рр. канівський та черкаський староста Дмитро Іванович Вишневецький (Байда) об'єднав козаків, створивши за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва «Запорозька Січ» поширилась на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Запорозька Січ стала зародком нової української (козацької) державності. Її, як державне утворення, характеризують такі ознаки:

а) військовий устрій (січові козаки складали військо - кіш, кіш поділявся на військові одиниці - курені /38 куренів/);

б) територіальний устрій (територія, яку контролювала Січ поділялася на паланки /10-15 паланок/ на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках);

в) форма правління (Запорозька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки. Рада обирала старшину: кошового отамана(гетьмана), писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька рада збиралася щороку 1 січня);

г) правова система (вживалося звичаєве козацьке право, яке склалося в ХV -середині ХVІ століття. Козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину).

Як бачите, запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер.

Утворення реєстрового козацтва.

Слідом за козаками в південні степи проникають офіційні власті, литовські, польські, українські магнати та шляхта. Литовський, а пізніше і польський уряд, спочатку намагався тримати козаків під контролем своєї провінціальної адміністрації, а далі робив спроби організувати особливі відділи з-поміж козацької маси, які б перебували на державній службі, діставали від державного скарбу платню і підлягали призначеним від уряду властям. Цим способом думалося тримати козаків в руках і не допускати до своєвільних вчинків. Так ось, черкаський староста Остап Дашкевич виступив ще в 1533р. на сеймі в Петрокові з проектом тримати завжди на Дніпрі 2 тисячі піших козаків для охорони границі від татар, та ще кілька сот кінних для зв'язку й постачання припасів цій сторожі. Але з цього нічого не вийшло: в уряду не було коштів , не було й справжнього зрозуміння справи.

З метою контролювання козаків у 1572р. польський король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на службу, записано у реєстр(список) і отримало правовий статус регулярного війська.

Але незабаром загін був розформований. Лише в 1578р. король Стефан Баторій повертається до ідеї відновлення реєстрових формувань: вписує 500 козаків, які за свою службу звільняються від податків, одержують землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основним завданням реєстровців була охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

Спираючись на свою січову організацію й на здобуті власними силами засоби, низова козаччина дозволяла собі не тільки самовільні походи на татар та турків, але й почала вести свою власну міжнародну політику. Це і послужило причиною для цілого ряду конфліктів з польським урядом.

А успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямовану на захист українських інтересів.

2. Запорозькі козаки - українські лицарі

У першій половині ХVІІ ст. запорізьке козацтво піднялося до кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися позиційної оборонної війни.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона героїчно і майстерно билася з ворогом на суші, уславилася штурмом ворожих фортець, воювала і на морі в складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій.

Кіннота у запорожців була менш численна від піхоти, але і її дії відзначалися військовою майстерністю.

Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір - найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості. Він давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони, і навпаки. Табір використовували і в боях, і в переходах. Сучасники називали його «рухомою фортецею».

Козаки були озброєні шаблями і списами, а також вогнепальною зброєю - мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Зброю та бойові припаси вони виробляли самі або ж захоплювали в бою.

Козаки були добрі майстри будувати земляні укріплення.

Сучасники малюють запорозьких козаків як людей фізично витривалих, мужніх і відважних, невтомних на війні.

На Запорожжі склалася залізна військова дисципліна. Найтяжчим злочином була зрада козацтва, Вітчизни. Січ стає місцем, де формуються воєнні таланти, де карбуються сталеві характери, де запалюється патріотизмом серця і сповнюються ненависті проти всякого гніту. З кінця ХVІ ст. Запорозька Січ перетворюється в політичний центр українського народу.

Січ дала видатних полководців, мудрих державних діячів, проводирів народних повстань: Северина Наливайка, Павла Павлюка, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка та ін.

Особливого розмаху походи запорожців набрали в першій половині ХVІІ ст. У той час вони не раз «окурювали мушкетним димом» столицю Туреччини, змушували тремтіти від страху того самого султана, якого жахалися правителі країн Західної Європи.

У 1606р. козаки спустошили Варну, у 1608р. під їх ударом пав Перекоп, у 1609р. ними було пограбовано Кілію, Ізмаїл та Акерман, у 1614р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615р. вони проникли в Константинопольську гавань і спалили її. Повторили цю акцію і в 1620р. А раніше, у 1616р. вони здобули Кафу - ринок рабів в Криму - і звільнили тисячі невільників. Описуючи ці козацькі діяння, турецький історик ХVІІ ст. Найма зауважує: «Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних у всьому світі».

Роль козацтва в усьому суспільно-політичному житті України була така велика, що в документах ХVІІ - ХVІІІ ст. всіх українців навіть називали «нацією козаків», «українською козацькою нацією».

Минали десятиліття. Січ лишалася осередком волелюбства; звідси розходилися хвилі повстань проти феодального гніту. Почалася велика Визвольна війна 1648 - 1654рр., у якій Запорозька Січ відіграла визначну роль, особливо на початку війни. Таку ж роль Січ відігравала у визволенні з-під турецького ярма південних земель України та Криму, що було результатом Кючук-Кайнарджийського миру, яким завершилась війна 1768 - 1774рр. і, що мало велике значення для розвитку продуктивних сил усієї країни. Козацтво також самовіддано билось і в Росії в лавах учасників селянських війн. У війську Пугачова було немало запорожців.

Після розправи з пугачовцями і закінчення війни з Туреччиною царський уряд вирішив ліквідувати Запорозьку Січ, бо це було вогнище безперервної антифеодальної боротьби. Не могло самодержавство миритися і з особливим ладом і самоврядуванням Запорожжя. Землі його було роздано російським і українським поміщикам. Частину населення було закріпачено.

Але все одно народ оспівував козаків в думах і історичних піснях, як звитяжних лицарів козацької республіки за їх добрі та славетні вчинки. Прикладом цього являється народна творчість того періоду.

Про страхіття турецько-татарського рабства розповідають невільники і в своїх думах - «невільничих плачах», де розкривається патріотизм українського народу, що зберігає незламну вдачу в найважчих умовах.

«Доба героїчних походів», розпочата під керівництвом Сагайдачного, тривала й по його смерті. Стратегічні й тактичні принципи його справили великий вплив на характер і специфіку дальшої бойової діяльності запорозького козацтва. Його внесок у розвиток українського воєнного мистецтва був величезний. Про здобуття козаками Варни співається в народній пісні, загальний мажорний тон якої влучно передає радість блискучої козацької перемоги.

«…Була Варна здавна славна,

Славніші козаченьки,

Що той Варни - міста достали

І в ней турків всіх забрали.»

Український народ зберіг світлу пам'ять про свого героя Івана Богуна, ім'я якого звучить в українських народних піснях і думах, про його подвиги складено багато легенд. Дума «Іван Богун» змальовує оборону Вінниці, де Богун вславився хоробрістю та кмітливістю.

«…А кобзарі грали,

В струни дотинали

Та Богдана із Богуном

Піснями хваляли!»

«…Ой наточив Іван Богун невірам вила, -

Та було ж їх сорок тисяч, а тепер нема».

У численних піснях і думах, які народ склав про Сірка, він виступає народним героєм, запорозьким вождем, козацьким полководцем.

«Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.»

Т.Г. Шевченко.

З тих далеких героїчних і трагічних часів на Україні залишилося тільки дві святині - поховання козацького гетьмана Петра Конашевича - Сагайдачного і найславетнішого кошового отамана Івана Сірка. Жахливо, по-варварськи обійшлися з ними невдячні нащадки. Як тут не згадати слова: «…славних прадідів великих правнуки погані»?

Закінчивши цей розділ, можна тільки сказати услід за Тарасом Шевченко: серце болить, а розповідати треба.

3. Побут, вірування та військові традиції козаків

Як було сказано раніше, до лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди. Проте, ці, в недавньому минулому селяни, призвичаєні до землі, не тільки воювали. Вони бралися за плуга, полювали хижого звіра, годували худобу, ремісникували. Вони засновували хутора й села, будували нові і відроджували зруйновані міста й містечка. Саме козацтво повернуло до життя спустошені татарами українські степи. А із створенням Запорозької Січі як республіки ввелися певні закони і традиції.

Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні і покинути Січ.

Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що вони в степу будуть зайвими.

Відмовляючись визнати авторитетом будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями і традиціями, що формувалися протягом поколінь.

Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, де перемагала частіше сторона, що найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків. В період воєнних дій старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою.

Про військовий устрій козаків було сказано в попередній главі.

Січове господарство переважно спиралося на полювання, риболовство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною і козаками поступово виникли соціально-економічні відносини та напруження, які час віл часу виливалися в заворушення.

Щодо релігійних вірувань козаків.

Запорозькі козаки були глибоко віруючими людьми. Вони дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Вони мусили хреститися в православну віру.

Релігія в ті часи супроводжувала людину на кожному кроці. Церква освячувала всі найважливіші етапи її життя і діяльності. Релігія давала людині моральний кодекс. Релігією був пройнятий увесь внутрішній і зовнішній світ людини минулих століть. Мистецтво базувалося на релігійних ідеях і темах. Найвеличнішими витворами архітектури були храми.

У добу феодалізму у всьому світі всі соціальні зіткнення, станові конфлікти, національно-визвольні рухи, політична боротьба набувала релігійного характеру і форм; релігійні шати прикривали історичні процеси й події, класову боротьбу.

Україна не була винятком з цього загального правила. В кінці ХVІ ст. реєстровим козакам було віддано містечко Трахтемирів, де вони і збудували свою церкву, яка стала першою парафією українського козацтва. Потім, замість неї, парафією став Межигірський монастир у Вишгороді під Києвом, - аж до трагічного кінця Запорозької Січі.

Важливими рисами запорозької церкви були автономність і демократичність. Парафіяльність монастиря виявлялася в тому, що він давав на Січ священика, до якого були суворі вимоги: щоб проповіді читати не з папірця, і лише українською мовою. Неодмінною умовою були красномовність, гарний голос, тверезість. Богослужіння в запорозьких козаків виконувалися щодня і неодмінно.

Останнє слово у вирішенні важливих церковних(!) справ було за кошем, і воно ставилося вище за розпорядження київського митрополита і права Межигірського архімандрита. Питання про будівництво церкви на Запорожжі розв'язувалося також на загальновійськовій раді.

Церкви були там дерев'яні. Була ще одна особливість на Січі - похідні церкви. Робилися вони з грубого полотна та церати й нагадували намети. Запорожці возили їх з собою в походи, встановлювали поблизу сторожових постів.

Церковний інтер'єр, внутрішнє оздоблення храмів відбивали ставлення козаків до церкви. Січова церква відзначалася дорогою різницею, щонайкоштовнішим церковним начинням.

Найшановніші святі і свята у козаків були свої. Храмовим святом на Запорозькій Січі було свято Покрови - 1 жовтня (14 жовтня за новим стилем). На всіх Січах була церква Покрови, що вважалася головною. Користувалися популярністю церкви Миколая, небесного воїна Михаїла, а також Андрія Первозданного.

Запорожжя мало свої благодійні традиції. Численні пожертвування, дарунки з коштовними речами, книгами складали запорожці. Не тільки в церкви в Запорожжі, а й направлялися в Межигірський монастир. Робилося це й у далекому Афоні, і в Єрусалимі - відвідуючи ці місця, запорозькі козаки теж будували і утримували храми.

«…Срібло, злото на три частини паювали:

Першу часть брали, на церкви покладали,

На Святого Межигірського Спаса,

На Трахтемирівський монастир,

На святу січову Покрову давали, -

Которі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,

Милосердного Бога благали,

А другу часть поміж собою паювали,

А третю часть брали,

Очеретами сідали,

Пили та гуляли…»

Таким чином, небезпечно наблизившись до цілковитої асиміляції панівним польським суспільством та його культурою, українці водночас розвинули риси, що відрізняли їх від сусідніх народів. На Запорожжі в умовах постійної небезпеки, в атмосфері героїчної боротьби склалися чудові традиції січового побратимства, почуття дружби, взаємодопомоги й самопожертви.

Висновок

Отже, розглянувши всі аспекти козацтва на Україні, спробуємо зробити висновки.

Козаччина є найблискучішою, найефективнішою появою української історії; вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості, коли виявились яскраво найліпші ясні й найгірші темні боки української національної вдачі. В козаччині український народ виділив з-поміж себе найкращий, найактивніший елемент, утворив свою національну аристократію. Недарма в ХVІІ ст. утворилась і довгий час трималась назва «козако - руська нація».

Козаччина - ідеал українського народу, оспіваний і поетизований в піснях. В поезії козак - ідеал вільної людини. Для жінки він є ідеалом мужчини, юнака сміливого, завзятого.

Але треба сказати, що необхідно тверезо дивитися на речі і оцінювати безсторонній образ зародження козаччини, її історичного розвитку і її історичної долі.

Отже, козаччина зародилася і розвинулася органічно, як результат особливих умов українського життя ХVІ - ХVІІ століть. Процес формування був довгий. Це призвело до того, що коли вона нарешті вступила на широку арену історії як сформований військовий клас, то на питання, як постала й звідки взялася, ніхто не зміг дати точної й ясної відповіді. Але можна зазначити, що козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя, стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України.

Діяльність козаків торкалася усіх сфер життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволенні України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності і витоком Української держави, а для них - центром їхніх вольностей.

Список використаної літератури

1. О. Апанович «Розповіді про запорозьких козаків» / О. Апанович. - К., 1991.

2. Д.І. Дорошенко. Нарис історії України. Том І / Пам'ятки історичної думки України. - Львів, 1991.

3. О. Субтельний. Україна: історія / 3-тє видання, перероб. І допов. - К.: Либідь, 1993.

4. В.В. Світлична. Навчальне видання Історія України. За редакцією д-ра наук, проф. Ю.М. Алексєєва / 3-тє видання - К.: Каравела, 2004.

5. О.Д. Бойко Історія України / О.Д. Бойко - К.,2000.