Формування української народності

Формування української народності

Формування української народності, що почалося в глибині століть, тривало і в XIV--XV ст. Але умови цього процесу надто ускладнилися. Українські землі захопили різні держави, що мали відмінні від українців мову, релігію, культуру та історичні традиції. Проте між окремими частинами Південне-Західної Русі-України розвивалися економічні, політичні, культурні зв'язки.

Українська народність формувалася на землях Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств, Буковини і Закарпаття. В XV--XVI ст. територія розселення українців поширилася на південний схід, на Нижнє Подніпров'я, Побужжя, лівий берег Дніпра. Термін «Україна» поширюється з Наддніпрянщини на всі українські землі, витісняючи попередній «Русь». Ця назва фігурує в офіційних документах, художніх творах, народних піснях. З XIV ст. з'явилася назва «Мала Русь». Вперше її вжито в грамотах останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава II, який титулував себе - «король всієї Малої Русі». Згодом термін «Мала Русь» здебільшого вживався в офіційних документах. Народ же називав себе русинами -- слово, утворене від «Русь». (Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи називали московитами).

Однією з найважливіших ознак народності є мова. В XIV--XVI ст. на основі місцевих південних діалектів, внаслідок спілкування з мовами сусідніх народностей склалася українська мова. З XIV ст. вона стає по суті сучасною українською мовою. Наприкінці XVI ст. робилися спроби наблизити книжну мову до живої народної української мови.

У XIV--XV ст. культура України розвивалася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, іноземне гноблення, спустошливі турецько-татарські напади -все це гальмувало процес становлення української національної культури. Але й за таких умов культурний розвиток не припинився. Українська культура розвивалася на засадах вітчизняних традицій попередніх віків, вбираючи в себе ідеї європейського Відродження.

Самобутність культурного життя України XIV--XV ст. зумовлена тим, що народ із втратою державності був приречений виключно на роль виконавця чужої волі, позбавлений можливості вільно розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. За таких обставин енергія українського народу спрямовувалася на доведення своєї життєвості через національну культуру. Людські взаємини, побут, православна віра визначили коло суспільних та культурних інтересів.

Школи існували при монастирях, церквах, але виникали і в маєтках деяких феодалів. Учителями були дяки. Навчалися діти грамоті, молитвам, церковному співу. Окремі українці здобували освіту в школах Польщі, Чехії, Німеччини. Наприклад, син ремісника з Дрогобича Юрій Котермак (Дрогобич) закінчив Краківський університет, потім перейшов у Болонський університет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію й медицину, в 1481-- 1482 pp. був ректором університету. В Римі вийшла книга Ю.Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року». Автор подав багатий матеріал з астрономії й географії. Зокрема, зробив першу в друкованій літературі спробу визначити географічну довготу міст України. Ця книга - перша видана за кордоном наукова праця українського автора.

Усна народна творчість представлена казками, легендами, переказами, притчами. До нас дійшло багато обрядових пісень:

Бодай пану у дворі страшно,

Як нам в полі сонце зайшло.

Сонце зайшло - ми ще жнемо,

При місяці снопи носимо,

При зіроньках копи кладемо,

Опівночі додому йдемо,

На світанні вечеряємо.

Удень білий знову йдемо...

Бодай пана громи вбили,

Як ми ручки потомили.

Зберігалася традиція літописання. У литовсько-білоруських літописах містяться цінні дані з історії українських земель. Характерна особливість літописів -- наявність «повістей»--вставок, що наближаються до художніх творів. Цікавими пам'ятками українського літописання є Короткий Київський та Короткий Волинський літописи, створені на зламі XV- XVI ст. анонімними авторами. У цих творах значне місце відведене висвітленню боротьби українського народу проти турецько-татарської навали, оспівуються ратні подвиги князя К.Острозького. Автор порівнював його з Антигеном, полководцем Александра Македонського, навіть з біблійними героями.

Значної популярності набули перекладні твори світської літератури: «Александрія» (про Александра Македонського), «Троянська історія», «Ізмарагд» (збірка повістей та повчань), ірландська повість про Таудаля-лицаря, в якій описано фантастичну мандрівку в потойбічний світ.

Центрами книгописання були монастирі, що збирали під своїм дахом переписувачів, художників, проповідників, музикантів, учених. Серед книг тієї далекої доби -- «Євангеліє» зі Спаського Красносільського монастиря в Луцьку, «Євангеліє» диякона Спиридона, «Київський псалтир» того ж автора. Найвидатніша пам'ятка XIV ст. -- «Київський псалтир», оздоблений майже 300 мініатюрами з алегоріями, пейзажами.

Книги XIV ст. писалися на пергаменті. В XV ст. пергамент замінив папір.

Архітектура й образотворче мистецтво України розвивалися на самобутній народній основі. У цей період церковні впливи дещо витісняються світськими елементами. В неспокійні часи XIV-XV ст. боротьби з татарами розвивалося головним чином оборонно-замкове будівництво. Кам'яні замки здебільшого споруджувалися на Правобережжі, у Східній Галичині, на Північній Буковині, Закарпатті (Луцьк, Володимир, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський та ін.). Навколо тих міст, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, зводилися земляні й дерев'яні укріплення (Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль та ін.). Навіть культові споруди пристосовувалися до оборонних цілей. Найвизначніші з пам'яток архітектури цієї доби - церкви-твердині у селі Сутківці на Поділлі, Зимненський Успенський монастир на Волині, церква Богоявления в Острозі та ін. Більшість монастирів обносилася міцними мурами.

Застосування вогнепальної зброї вплинуло і на структуру твердинь. У XV ст. вежі будувалися так, що виступали за лінію мурів і мали квадратну або п'ятикутну форму.

У живопису подекуди з'являлися елементи світського характеру. В образотворчому мистецтві панував релігійний живопис - іконопис. Українські малярі продовжували візантійські живописні традиції. У найбільших містах України - Львові, Перемишлі, Луцьку-- існували оригінальні живописні школи. У XV ст. виник український іконостас. Так, українські майстри на чолі з Андрієм розписали фресками Ягеллонську каплицю в Любліні, Вислицьку колегіату та інші культові споруди у Польщі.

Основою музичної культури була пісенна народна творчість. Тексти й мелодії складали переважно народні поети, композитори - кобзарі, бандуристи, вони ж були і виконавцями. Кобзарі оспівували героїчну боротьбу народу з турками, татарами, іншими поневолювачами. Народними інструментами були бандура, кобза, гудок, волинка, бубни, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Великого поширення набув танцювальний жанр -- гопак, козачок, їхні мелодії були надзвичайно популярними.

Джерелом театру були народні ігри. У той період розвивалося таке явище в історії театру, як діяльність скоморохів -- співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів. Осілі скоморохи виступали під час свят. Мандрівні об'єднувалися у ватаги й переходили з місця на місце, відвідуючи й деякі інші країни. Скоморохи грали на майданах, на ярмарках просто неба, обходячись звичайними ширмами, за якими вони переодягалися. Вже їхній зовнішній вигляд - короткополий одяг (що вважалося гріхом), маски, «бісівська» поведінка, не кажучи про зміст їхнього мистецтва, спрямованого проти церкви й феодалів, -- викликали незадоволення держави і світських феодалів.

Руїна Києва в 1240 р. призвела до того, що київські митрополити перебралися до Володимира Суздальського. Галицько-волинські князі домоглися створення окремої Галицької митрополії, яка протрималася до кінця XIV ст. Москва, що набирала все більшого впливу, без порозуміння з патріархом на соборі 1448 р. обрала свого митрополита, поклавши початок незалежній Московській державі.

Литва з великим незадоволенням дивилася на церковну залежність від Москви своїх українських і білоруських провінцій. Ольгерд добився висвячення для Литви митрополита Кипріяна, але той незабаром утік до Москви. Остаточне розмежування митрополій відбулося після утворення незалежної московської церкви і висвячення на Київську митрополію Григорія Болгарина (1458 р.). У результаті всі українські й білоруські землі надалі залишилися підпорядковані царгородському патріарху. Резиденція митрополита київського, галицького і всієї Русі розташовувалася здебільшого у Вільно.

У Литві православна віра спочатку була панівною, державною. За Ягайла, який прийняв католицьку віру, це становище кардинально змінилося. Але вже в 30-х роках XV ст. обмеження щодо православних були скасовані. Незважаючи на це, становище православної знаті Великого князівства Литовського погіршилося. Тому частина князів і бояр Чернігово-Сіверщини перейшла на бік Москви. Інші поступово покатоличувалися, аби мати доступ до керівного становища в польсько-литовській державі.

Серед причин занепаду православної церкви в литовській Україні було падіння авторитету митрополита, якого призначав переважно сам князь. На посаду єпископа висували здебільшого представників світської знаті. Ставши єпископом, такий шляхтич часто зовсім не переймався церковними інтересами, зберігав світські звички, інколи єпископами ставали цілком негідні з моральної точки зору люди. Великої шкоди церкві завдавав патронат світських людей над церквами й монастирями. Магнати, у володіннях яких були церкви й монастирі, розглядали їх як свою власність. Становище віруючих ускладнювалося, коли вельможа-патрон переходив з православної віри в іншу.

Дезорганізована церква не могла підтримувати українські духовні традиції, зберігати українську мову, народність в умовах наступу полонізації та покатоличення.

Культурне життя українських земель в той період перебувало під постійною загрозою заборони й викорінення. Багато цінних пам'яток загинуло. В цей період український народ втратив державу, йому загрожувала повна асиміляція. Культура України середньовіччя була проміжним етапом між культурою Київської держави й культурою національного пробудження XVII ст. В ній перехрещувалися проміння духовності Сходу й Заходу.