Товариство Українських Поступовців

Товариство Українських поступовців

Маловідомі сторінки

На початку XX століття в Наддніпрянщині набула значного поширення така форма об'єднання громадсько-політичних сил, як партії. Поряд з ними на теренах Східної України в цей період активно діяли також інші політичні утворення -- товариства, союзи тощо. Ці об'єднання нерідко називали себе партіями, проте насправді були гуртковими структурами з програмними та статутними елементами. До таких громадсько-політичних організацій належало і Товариство українських поступовців (ТУП), яке в міжреволюційний період зіграло важливу роль координатора українського національного руху. Вітчизняний історичний досвід переконує, що переважна більшість українських політичних партій та організацій стала активним учасником визвольних змагань початку XX століття, зробила суттєвий внесок у розвиток суспільно-політичної думки, сприяла формуванню демократичних політичних традицій.

Утворення, ґенеза, функціонування партійно-політичної системи в Наддніпрянщині виразно засвідчили наявність в Україні класичних політичних атрибутів капіталістичного суспільства, буржуазної цивілізації. Дослідження Історії національних партій та організацій, їх повчального досвіду, на мій погляд, є досить перспективним напрямом у вітчизняній історіографії. Не можна сказати, що історія ТУПу -- це суцільна "біла" пляма. Питання виникнення та діяльності Товариства українських поступовців знайшли висвітлення в працях відомих громадсько-політичних та культурних діячів України початку нинішнього століття, активних учасників і лідерів ліберально-демократичного руху: В. Дорошенка, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, Є. Чикаленка та інших. Спроби об'єктивного, неупередженого дослідження історії ТУПу були зроблені також представниками української історичної науки в діаспорі. Проте наукові розвідки як вітчизняних, так і зарубіжних істориків мають фрагментарний характер. Історія Товариства українських поступовців висвітлена в них опосередковано, в контексті політичних рухів в Україні на початку XX століття.

Варто сказати і про те, що радянська історіографія всіляко замовчувала місце і значення ТУПу в національно-визвольному русі. Окремі її представники обмежувались лише згадками про це громадсько-політичне товариство, віднесене ними до буржуазно-націоналістичних політичних організацій. Лише у незалежній Українській державі з'явились умови для максимально повного, глибокого і всебічного дослідження історії національних політичних партій та організацій.

У 90-х роках вийшли в світ монографічні дослідження, підручники нової хвилі, які засвідчили позитивні зміни в українській історіографи у вивченні історії національних політичних партій та організацій початку XX століття, їх автори, залучаючи новий фактологічний матеріал, з нових методологічних засад підійшли і до висвітлення історії Товариства українських поступовців. На мого думку, цікавою з науково-пізнавальної і практично-політичної точок зору могла б стати узагальнююча праця з історії ліберально-демократичного руху, чільне місце в якій мало б бути відведено ґрунтовному аналізу витоків, зародження, еволюції політичної платформи, соціальної бази, організаційної мережі, практичної діяльності, тактики, міжпартійних відносин, історичної долі ТУПу.

Спинимось на деяких концептуальних засадах вивчення історії Товариства українських поступовців, відтворимо пройдений ним шлях. Досліджуючи історію ТУПу, потрібно виходити з того, що її витоки сягають кінця XIX століття. У 1897 році з Ініціативи видатних діячів Київської громади, відомого історика й археолога В. Антоновича та українського письменника, громадського діяча О. Кониського була створена Загальна українська організація (ЗУО). Нелегальна федеративна спілка автономних українських громад, ЗУО стала першою національною ліберально-демократичною організацією в Наддніпрянщині, її постійно діючим виконавчим органом -- Рада, яка щорічно переобиралась на з'їздах, неофіційним друкованим органом -- журнал "Киевская старина". Один з засновників Загальної української організації С. Єфремов вказував, що її діяльність найбільше виявлялася "в пропаганді ідеї українського національного відродження, переважно серед інтелігенції, в гуртуванні свідомих елементів, розповсюдженні української книжки, видавництві і т.ін. Це була переважно культурна робота, що мусила попередити й покласти підвалини, створити грунт і людей для майбутніх політичних організацій...".

Можна стверджувати, що виникнення ЗУО започаткувало перехід процесу українського національного відродження з організаційної стадії в політичну. За визнанням О. Лотоцького, ця "перша стала українська" організація стала зародком майбутнього ТУПу. Та оскільки Загальна українська організація займалася переважно культурницькою діяльністю, згодом вона перестала відповідати зростаючим потребам суспільного життя І восени 1904 року була перетворена в Українську демократичну партію (УДП). Перетворення не змінило її внутрішньої структури (Центральна Організація -- Рада, місцеві громади), проте призвело до надзвичайного загострення стосунків між членами новоствореної парти.

На початку 1905 року з ініціативи представників її лівого крила Б.Грінченка, С. Єфремова, М. Левицького, Ф. Матушевського було засновано Українську радикальну партію (УРП), яка зважаючи на недостатній рівень національної свідомості серед різних верств українського населення зосередила свою діяльність головним чином на виданні політичних брошур, які виходили у Львові й Петербурзі. Проте незабаром виявилося, що УРП, більшість членів якої становили письменники, не має очікуваного впливу на маси. Щоб поліпшити своє політичне реноме, восени 1905 року вона об'єднується з Українською демократичною партією (УДП), у результаті чого була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП). У політичній програмі УДРП своїм головним завданням проголосила здобуття для України в рамках її конституції широкої автономії з крайовим сеймом та введення української мови у школах, судах. У соціально-економічній сфері радикали вимагали примусового викупу землі від приватних власників і промислових підприємств. У роки першої російської революції УДРП, спираючись на місцеві громади, швидко поширила свій вплив на Наддніпрянщину. Проте стати загальнонаціональною політичною партією, виразником інтересів усіх соціальних верств українського населення радикал-демократам не вдалося, передусім через ідейно-політичну строкатість та слабкі зв'язки з масами. Специфіка соціальної природи УДРП виявлялась у своєрідному поєднанні ліберальних і соціалістичних елементів. У різноманітному політичному спектрі України початку XX століття радикал-демократи були розташовані в "центрі" як серед національних (між УСДРП і Українською народною партією), так і російських (між кадетами І народними соціалістами) партій.

На початку 1906 року почалися арешти членів партій, була розгромлена поліцією друкарня радикал-демократів. Усе це спричинило організаційно-політичне послаблення УДРП. Діяльність партії була відновлена, але ненадовго. Ще більше ускладнилась партійна робота в УДРП у період реакції, коли консервативно-монархічні сили повели шалений наступ на українські парти, культурно-освітні установи. За таких умов партійна діяльність ліберально-демократичної інтелігенції була зведена нанівець. У другій половині 1907 року УДРП поступово самоліквідувалась як партія. Аналізуючи стан місцевих організацій українських демократів-радикалів в умовах суворого поліцейського режиму, В. Дорошенко зазначав, що вони "розсипалися, втратили свій недавній характер партійних організацій І зійшли знову на колишні громади". На політичну смерть УДРП, хоч і без "офіційних похорон", указував у своїх мемуарах і Є. Чикаленко.

На різке зниження активності політичного життя в Україні в кінці 1907 року вплинуло і те, що після невтішних результатів виборів до Ш Думи багато членів УДРП перейшло до російської парти кадетів. Зокрема, так зробили члени Київської громади І. Лучинський, В. Леонтович, В. Науменко, М. Василенко та інші. Аналогічна ситуація склалася і в провінції. Інша ж частина партії зосередилася на легальній культурно-просвітницькій роботі. Політичні репресії, розбивши партійні осередки лібералів І позбавивши їх можливості легальної діяльності, не знищили потяг поміркованих українських сип до консолідації в єдину загальнодемократичну організацію.

Члени Ради УДРП Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Є. Чикаленко, М. Левицький, ураховуючи досвід УДП, УРП і УДРП, а також зміну ситуації в країні у зв'язку з настанням столипінської реакції, вирішили відновити не партію, а колишню Загальну українську організацію, діяльність якої базувалася б на платформі федеративної перебудови держави та автономії України, Цей проект відновлення партійного життя поміркованих українських політичних сил підтримала та більшість, яка вважала, що УДРП "розсварила українство".

На з'їзді 5 вересня 1908 року було прийняте рішення про відновлення давньої безпартійної організації, що існувала в 1897-- 1904 роках, але вже під іншою назвою -- Товариство українських поступовців. ТУП став "другим виданням" загальної української організації, але зміст діяльності цього угруповання відрізнявся від попереднього. Товариство українських поступовців на відміну від ЗУО брало активну участь у суспільно-політичному житті України в міжреволюцїйний період. Потрібно наголосити на тому, що ТУП не був власне партією, а виконував функції міжпартійного координаційного політично-культурного центру. Товариство українських поступовців намагалося об'єднати всі верстви українського народу, всі політичні партії на терені боротьби за вільний, демократичний розвиток України. Водночас в історичній літературі існують інші точки зору щодо визначення організаційно-політичного статусу ТУПу. Скажімо, Н. Попонська-Василенко вважала Товариство українських поступовців "єдиною українською партією", яка діяла в період реакції в Наддніпрянщині. Упорядники збірки "Українські політичні партії кінця XIX -- початку XX століття" стверджують, що ТУП був "глибоко законспірованою політичною партією". Таким чином, класифікація товариства є дискусійною історичною проблемою.

З моєї точки зору, товариство не було партією у традиційному розумінні її відповідності критеріальним ознакам. До речі, тогочасні ліберально-демократичні діячі вказували на те, що ТУП був не партією, а "свого роду союзом різнопартійних поступових українців, які об'єдналися на загальній платформі для оборони спільних національних, політичних і культурних домагань". В своїй діяльності Товариство українських поступовців керувалося не програмою, а політичною платформою, яка будувалася на визнанні пріоритетних принципів автономії, конституціоналізму й парламентаризму. Тому не випадково, що до складу товариства увійшли різнорідні політичні елементи -- ліберальне настроєні радикал-демократи, частина членів УСДРП, Української народної партії (УНП), До ТУПу належали, з одного боку, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Грушевський, Н. Григорів, а з іншого -- Ф. Матушевський, А. Ніковський, А. В'язлов, Ф. Штайнгель, Є. Чикаленко, П. Стебницький.

Діяльність товариства

Діяльність товариства полягала в організованій підтримці тих українських товариств та видань, які відповідали зазначеним раніше принципам, у намаганнях здобути прихильників у думських та земських колах; в ознайомленні російського закордонного громадянства із завданнями й характером українського руху. Щоб захистити його від напливу небажаних елементів, для прийняття в члени ТУП вимагалися певний моральний ценз і громадське становище. Товариство об'єднувало весь цвіт української творчої інтелігенції, а в наступні роки до його членів почали приймати і селян.

ТУП взяв на себе керівництво всією культурно-національною роботою в Україні, зносини з російськими політичними партіями та з Державною Думою. Хоч за своїм змістом і характером діяльність ТУПу поширювалась на справи легальні, проте з огляду на переслідування з боку уряду товариство мало таємний, конспіративний характер. За влучним висловлюванням одного з членів ТУПу, це була "нелегальна організація для ведення легальної праці". ТУП очолювала Рада, яка обиралася щорічним з'їздом. До Ради входили М. Грушевський, Є, Чикзленко, І. Шраг, С. Єфремов, С. Петлюра, В. Винниченко, П. Стебницький, Д. Дорошенко, А. В'язнов, Ф. Штайнгель і А. Старицька-Черняхівська. Незмінним членом і фактично неофіційним її головою був Є. Шкаленко. Рада ТУПу перебувала в Києві і координувала діяльність близько 60 громад в Україні, а також громад у Петербурзі і Москві. В самому Києві існувало 12 громад товариства. Неофіційними органами ТУПу були щоденна газета "Рада" в Києві і місячник "Украинская жизнь", який почав виходити у Москві з 1910 року зусиллями відомого діяча тупівців О. Саліковського. Товариство Українських поступовців вело широку пропагандистську, інформаційну, культурно-просвітницьку роботу. ТУП визначав напрям української преси, тримав під своїм впливом майже всі "Просвіти", культурологічні клуби, українські книгарні, кооперативні установи. На початку 1911 року товариство налічувало близько 2 тисяч членів.

Потрібно сказати, що навіть у роки реакції ТУП не повністю втратив ознаки партійності. Не менше двох разів на рік у Києві, в будинку Є. Чикаленка, відбувались з'їзди товариства, функціонували його керівні органи. Однак усі ці атрибути означали не що інше, як партійну ємбріональність ліберально-демократичного руху, хоч на той час така форма була найбільш оптимальною, оскільки не давала приводу для репресій.

Передвоєнне пожвавлення революційно-демократичних сил і, водночас, послаблення репресивної державної машини обумовили повернення української поступової інтелігенції до суто політичної діяльності. Програмні засади ТУПу були викладені в заяві, яку провідники товариства надіслали до IV Державної Думи. Піднімаючи свій голос протесту проти нестерпних утисків, яких зазнавали українське громадянство, національна культура, лідери ТУПу чітко сформулювали свої вимоги: "Визнаємо, -- зазначалось у заяві, -- негайну потребу націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу. Вважаємо автономію України, рівно як і інших областей і націй, гарантією від втручань в сферу національного життя і запорукою (забезпеченням) вільного культурного і громадського розвою". В розробленій тупівцями передвиборній платформі до IV Думи стратегічним завданням визначалося досягнення національно-територіальної автономії України в складі федеративної Росії. В тактичному плані висувались вимоги повернення до громадянських свобод, проголошених царським маніфестом 17 жовтня 1905 року. Національно-культурні домагання тупівців були конкретизовані в їхніх програмних вимогах до кандидатів до IV Державної Думи. Товариство вказувало на такі першочергові завдання українських представників у російському парламенті: українізація народного шкільництва; викладання української мови, літератури, історії як обов'язкових предметів у середніх та вищих навчальних закладах України; впровадження української мови в церкві, суді, у всіх громадських установах в Україні; усунення перешкод для поширення закордонних українських книжок на території України. Як бачимо, в тактичному плані українське питання тупівці розглядали виключно в національно-культурній площині. Його політичні аспекти не розглядалися керівництвом Ради товариства. Проте в добу реакції відкрите проголошення національно-культурної програми стало свідченням перших обережних кроків до легального виведення українського питання на рівень політичного.

Виходячи з поміркованих позицій товариство бралося за розв'язання соціальних проблем. Не маючи свого представництва у Державній Думі, Товариство українських поступовців намагалося підтримувати зв'язки з російськими політичними партіями для того, щоб вони виступали в Думі на захист українських інтересів. Такі зв'язки були встановлені, зокрема, з кадетами, трудовиками й соціал-демократами. До речі, співробітництво з кадетами було таким тісним, що деякі діячі ТУПу одночасно вважалися членами Російської партії народної свободи. Відомий російський політичний діяч, лідер конституційно-демократичної парт» П. Мілюков часто приїздив до Києва, щоб на місці отримувати об'єктивну Інформацію про стан українських справ, брав активну участь у зборах Ради ТУПу. Представники ТУПу так само регулярно відвідували Москву, де брали участь у роботі конференцій кадетів та трудовиків.

У листопаді 1912 року під час виборів до IV Державної Думи поступовці підтримали кадетів у виборчій кампанії в Києві, Катеринославі та в інших містах. В свою чергу конституційно-демократична партія зобов'язалась перед українськими виборцями внести законопроект про створення українських кафедр в університетах. За політичну підтримку у виборах трудовики "обіцяли" внести на розгляд російського парламенту законопроект про українську народну школу. При обговоренні бюджету керівники цих партійних фракцій у Думі Д. Шингарьов, П. МІлюков, О. Керенський виступили на захист українства, відкинувши інсинуації лідерів російських націоналістів П. Савенка та П. Скоропадського про розгортання "мазепинсько-го" руху в Росії. Водночас у відносинах тупівців з кадетами нерідко виникало напруження, зумовлене тим, що російські ліберали не поділяли українських планів щодо національно-територіальної автономії України. Найвиразніше це проявилося під час дебатів у Державній Думі 19 лютого 1914 року, коли з промовою виступив ідеолог російського лібералізму П. Мілкжов. З одного боку, він став на захист культурно-національних прав українського народу, а з іншого -- рішуче відкинув політичну програму поступових українських сил щодо автономії і федерації, вважаючи її здійснення для Росії справою шкідливою й небезпечною.

Товариство підтримувало також активні політичні зв'язки і з російським союзом автономістів-федералістів. Делегати ТУПу (М. Грушевський, 1. Шраг, П. Чижевський) взяли участь в установчому з'їзді цього політичного об'єднання, а також виступили з ініціативою випуску російською мовою місячника під назвою "Области и народы".

Перша світова війна знаменує новий період І в історії українського лібералізму і зокрема ТУПу. Спочатку щодо війни товариство зайняло оборонську, проросійську позицію. Газета "Рада" закликала українців стати на захист російської держави. Лідери ТУПу, ліберали Д. Дорошенко, А. Вязпов, А. Ніковський увійшли до створених повсюдно відділень Всеросійського союзу земств і міст. У 1916 році до союзу вступив С. Петлюра і одержав призначення помічника уповноваженого союзу на Західному фронті. Ця організація займалась координацією питань, пов'язаних із санітарною й технічною допомогою армії. Працюючи у ній, українські ліберали допомагали українським біженцям та переселенцям Із західних областей України, а також культурним установам окупованої Галичини, школам. Однак уже наприкінці того ж 1916 року Рада Товариства українських поступовців підготувала декларацію до російського суспільства і до народів світу, а якій висловила рішучий протест проти продовження війни, яка плюндрувала українські землі. У декларації "Наша платформа" говорилось: "Війна для українського народу стала сущим упирем, що виссав усі життєві соки краю. Що ж дістав за це стражденний народ і знедолений край? Знищення всіх культурних цінностей... економічного добробуту, десятки тисяч ув'язнених і засланих у сніги й тайгу сибірську, сотні тисяч силоміць зігнаних з рідних осель "біженців", безмежну низку репресій і заборон, знущання і насильства...". Далі у декларації були сформульовані політичні завдання щодо корінної перебудови Росії, вирішення в ній національного питання. "Отже, боролись ми, -- проголошували лідери українських поступовців, -- і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану також федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися і поступовуватись економічно, а єдиним шляхом до цього уважаємо націоналізації всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше".

У роки першої світової війни Товариство українських поступовців намагалось проводити свою діяльність в легальних формах. За ініціативою членів ТУПу були засновані лазарети для поранених солдатів-українців у Петербурзі й Києві. Члени ТУПу складали петиції до царських міністрів, в яких зверталися з проханням припинити переслідування освітніх і культурних установ у Галичині та дозволити навчання українською мовою в школах Наддніпрянщини. Діячі ТУПу зверталися також до членів Державної Думи (кадетів і соціал-демократів), щоб вони з думської трибуни висловили протест проти гноблення українців царським урядом. Протягом війни тупівці робили різні спроби видавати українську пресу як у містах України, так і Росії. В 1915 році було видано декілька номерів місячника "Основа" в Одесі, а в 1916 -- почав виходити український тижневик "Промінь" у Москві за редакцією М. Грушевського і В. Винниченка. Потрібно вказати, що обережна тактика діячів ТУПу зберегла політичний провід цієї партії недоторканим царською адміністрацією аж до 1915 року. Після розгрому царської армії в Галичині українські ліберали були потіснені на політичній арені царським урядом, який, скориставшись військовим станом, намагався покінчити з українським визвольним рухом. У серпні 1915 року тупівці увійшли до "Прогресивного блоку". Оцінюючи цей крок українських лібералів, П. Мілкжов писав у своїх спогадах, що "вожді ТУП згодилися відсунути на майбутнє вимогу "федерації", і зовсім виключити "сепаратизм", погодившись на помірні культурницькі вимоги "українізації".

Як бачимо, проголошуючи програму українізації громадського життя, тупівці не завжди були послідовні в своїх діях щодо її практичного втілення. Перемога лютневої революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. З огляду на це відпала потреба в ТУПі як у тимчасовому угрупованні на національній основі різних напрямів українських політичних сил. У квітні 1917 року Товариство українських поступовців перетворилося на Спілку українських автономістів-федералістів, а в червні цього ж року -- на Українську партію соціалістів-федералістів. Створення 17 березня 1917 року товариством разом з представниками військових, робітничих, кооперативних, студентських, релігійних, різноманітних культурницьких організацій Української Центральної Ради стало вагомим здобутком українських визвольних змагань 1917 -- 1920 років. Як на початку XX століття, так і в його кінці а Україні гостро відчувається потреба в могутній, авторитетній всеукраїнській громадсько-політичній організації, яка б об'єднала всі соціальні верстви населення, розпорошені політичні сипи під прапором розбудови української державності. Корисним в її діяльності міг би стати і повчальний досвід Товариства українських поступовців.