Занепад укранськоi автономiї, козацтва

17

План

Вступ

1. Іван Скоропадський (1708--1722).

2. Павло Полуботок (1722--1724).

3. Данило Апостол (1727--1734).

4. Правління гетьманського уряду (1734--1750).

5. Кирило Розумовський (1750--1764).

6. Лiквiдацiя Гетьманщини.

7. Зруйнування Запорозької Сiчi.

Висновок

Вступ

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та поглинання Гетьманщини Російською iмперiєю було довгим i затяжним. Не всі росiйськi правителі ХУІІІ ст. були такими прибічниками централізму, як Петро І. Потребуючи підтримки у численних війнах з турками, царський уряд ретельно уникав антагонiзмiв з «малоросами». Проте росiяни послiдовно намагалися обмежити українське самоврядування. для цього вони застосовували всі звичайні способи імперських полiтикiв. Найулюбленішим з них був принцип «поділяй i володарюй», яким заохочувалися чвари маж гетьманами і старшиною. іншим способом було упокорення старшини під острахом пiдбурювания проти них селянства. Кожний прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину використовувалися центральним урядом як привід для впровадження адмiнiстратiвних «покращень». Ці нововведення незмінно супроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежать монарше піклування про суспільний добробут.

Російська централізаторська політика на Українi передбачала три основнi мети:

1) цiлком підкорити собi українську верхiвку i простий люд;

2) пiдпорядкувати українське врядування, економiку, культуру;

3) максимально користатися людськими й господарськими ресурсами України.

Слiд зауважити, що Україна не становила у цьому вiдношеннi винятку, оскiлъки царський уряд провадив аналогiчну полiтику, як в iнших сусiднiх з iмперiєю землях, так і в самому її центрi.

1. Іван Скоропадський (1708--1722)

Хоча Скоропадський i фiгурував у планах Мазепи та пiдтримував iдею автономї України, Петро І погодився на його обрання, бо той був людиною старою й ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинив опору реформам Петра І, але й зробити мiг небагато. Одразу пiсля його обрання у 1708 р. цар вiдрядив до Скоропадського свого намiсника Iзмайлова та два росiйських полки, давши їм таємнi вказiвки заарештувати гетьмана зi старшиною, якщо їхнi дії викличуть пiдозру. Приблизно в цей самий час Петро І пiдтверджуе договiр 1654 р., проте у найзагальнiших рисах. На прохання Скоропадського підтвердити окремi пункти цар вiдповiв рiзкою вiдмовою, сказавши, що «українцi й так мають бiльшi волъностi, ніж будь-який iншій народ на землi». Незабаром стала проводитися полiтика пiдпорядкування. Резиденцiю гетьмана перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Головнокомандуючим козацького вiйська було поставлено росiянина. На посади управляючих територiями полкiв призначють чужинцiв i росiян. Уперше росiяни (й насамперед фаворит царя Олександр Меншиков) отримали на Українi великі землеволодiння. Навіть за видавничою справою здійснювався нагляд, щоб «українськi книжки бува не суперечили великоруським виданням».

Експлуатацiя українських ресурсiв мала рiзноманiтиi форми. Мiж 1709 та 1722 рр. Україна повинна була утримувати десять росiйських полкiв, розмiщених на її теріторії. Десятки тисяч українців посилали на пiвнiч працювати на будiвництвi Ладозького каналу на новоцарськоi столиці Санкт-Петербурга, де у надзвичайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захiд. Натомiсть вони мали довозити його у росiйськi порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановлевними урядом цiнами. Нарештi, росiйськiм купцям створювалися пильговi умови для продажу в Гетьманщині своїх товарiв, у той час ях українці мусили сплачувати величезне мито за крам, що везли на півнiч.

Але найбiльшим ударом для українцiв стало те, що у 1722 р. Малоросiйська колегiя -- урядовий орган Москви, що складався з шести росiйських урядовцiв, якi постійно перебували на Українi, -- дiстала право дiлити з гетьманом владу. Це вже було занадто навiть для терплячого Скоропадського. Вiн поїхав до Санкт-Петербурга просити царя переглянути цю справу. Петро І вiдмовив йому, i невдовзi, повернувшись до Глухова, старий гетьман помер.

2. Павло Полуботок (1722--1724)

Пiсля смертi Скоропадського старшина звертається до царя з проханням дозволити й обрати нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом вони обирають чернiгiвського полковника Павла Полуботка -- людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживае енергiйних заходів, щоб стати на завадi Малоросiйськiй колегії, повторюючи прохання про вибори нового гетьмана. Роздратований його наполегливiстю цар вiдповiдає, що всi гетьмани виявилися зрадниками i виборiв не проводитимугь доти, доки не знайдуть вартого довiри кандидата. Але вiдважний Полуботок не відступався. Якраз коли Петро І вiв вiйну в Iранi, наказний гетьман добився того, що iмперський Сенат вiддав колегії розпорядження, аби та знайомила гетьмана зi своiми планами й узгоджувала свої дiї з украiнсъкою адмiнiстрацiєю. Оскiльки колегiю було створено нiбито для розгляду скарг українцiв на адмiнiстрацiю й особливо на корумповану систему судочинства, Полуботок вирiшує сам розв'язувати цi справи, а не лишати їх на розсуд росiян. Вiн реорганiзовує суди на засадах колегiальностi, забороняє хабарi та призначає iнспекторiв для нагляду за виконанням його наказiв. Щоб зменшити кiлькiсть скарг вiд селян, вiн тисне на старшину, аби вона пом'якшила визиск своїх пiдданих.

Цi змiни дуже розгнiвили царя. Влiтку 1723 р. він викликає до столицi гетьмана та його спiльникiв, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботi колегії. Побачивши нагоду пiдiрвати становище Полуботка, президент колегii Вельямiнов переконав кiлькох українцiв написати на того донос, а також просити впровадити у Гетъманщинi росiйськi порядки. Наказний гетьман посилає на Украну емiсара, щоб органiзувати кампанію петицiй, що засвiдчили б пiдтримку украiнського самоврядування переважною частиною населення. Ще бiльше розлючений його непокiрнiстю, Петро І ув'язнює Полуботка й усіх, хто пiдписав петицiю. Лише смерть царя у 1725 р. рятує їх вiд заслання до Сибiру. Бiльша частина старшини повернулася додому, окрiм Полуботка: за кiлька мiсяцiв до смертi Петра 1 вiн помирає в Санкг-Петербурзi у камерi Петропавловської фортецi.

3. Данило Апостол (1727--1734)

Із смертю Полуботка Малоросiйська колегiя дiстала свободу дiй у Гетьманщинi. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування, що стало для українцiв справжнiм лихом. У 1724 р. Велъямінов з гордiстю повiдомляє про пiдвищешiя податкiв на 600 % порівняно з попереднiми, отримуваними від Гетьманщини царським урядом. Проте успiх Вельямiнова обернувся його ж поразкою. Вiн став вимагати, щоб новий податок сплачували також росiяни, котрi мають землеволодiння на Лiвобережжi. Несподiвано князь Меншиков -- найвпливовіший в імперії полiтик, яхий володiв велячезними маєтками в Гетьманщинi й був запеклим ворогом української автоноії, -- став на захист українського самоврядування, виступивши проти колегiї з гострою критикою. Iншi росiйськi полiтики почали прихильнiше ставитися до української автономії, позаяк у 1726 р. з'явилися ознаки близько вiйни з Туреччиною й за цих обставин вони не хотiли настроювати украiнців проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та стратегiчнi мiркування спричинилися до того, що iмперська рада розпустила першу Малоросiйську колегiю й видала декрет, за яким «для задоволення i заспокоєння мiсцевого населення гетьманом мав бути обрана людина достойна й вiддана».

У жовтнi 1727 р. гетьманом обирають 70-рiчного миргородського полковника Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цiєю подiєю, затьмарювалося тим, що iмператорський уряд не лише вiдмовився підтвердити всi статтi Переяславської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьмановi новi обмеження. За всiма зовнiшньополітичними контактами мав наглядати росiйський намiсник, вiйськовi справи -- контролювати росiйський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землi в Гетьманщині. Щоб утішити українцiв, Гетьманщина з iмперського Сенату передавалася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи приречеснiсть усяких спроб вiдновити полiтичнi прерогативи Гетьманщини, Апостол зосередив дiяльність на полiпшеннi соцiально-економiчних умов у країнi.

Вiн продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забезпечила Гетьманщинi перший рiчний бюджет. Оскiльки мiж 1729--1731 рр. серйозно вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів ретельну ревiзiю та вiдновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він обстоював iнтереси української торгiвлi, захищаючи укранських купцiв вiд нерівноправного суперництва з росiянами, скоротивши обтяжливi експортні мита, накладені росiйськими чивовниками. Вiн навiть здобув кiлька полiтичних перемог. Вiдвоювавши право призначати Генеральну канцелярiю та полковникiв, Апостол рiзко зменшив кiлькiсть росiян i чужинцiв у своiй адмiнiстрації. Він також поставив пiд свою юрисдикцiю Київ, що довго перебував під владою росiйського губернатора. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення на веснi 1734 р. пiд владу Росії запорожців, якi з 1708 р. жили у вигнаннi на теріторії кримських татар. Апостол не дожив до цiєї події, бо помер у сiчнi 1734 р.

4. Правлiння гетьманського уряду (1734--1750)

Із змiною царiв у Санкт-Петербурзi змiнювалася й їхня полiтика на Українi. Зразу ж пiсля смертi Апостола нова iмператриця Анна Iоаннiвна знову заборонила вибори гетьмана й заснувала ще одну колегiю пiд назвою «Правлiння гетьманського уряду». Складалася вона з трьох росіян i трьох українців на чолi з росiйським князем Шаховським. Удаючи, що його колегiя iснує лише тимчасово, Шаховськой мав таємнi iнструкції поширювати чутки, що в надмiрних податках і невмiлому керiвництвi Гетъманщиною виннi попереднi гетьмани. Це мусило переконати українцiв у тому, що скасування Гетьманщини найкраще вдповiдає їхнiм iнтересам.

Імператорський уряд також видає Шаховському наказ вiдохочувати представникiв української старшини вiд шлюбів як iз полъською чи бiлоруською знатгю, так і з правобережни украiнцями. В той же час належало всiляко заохочувати шлюби мiж укранцями та росiянами. I намагання позбавити украiнцiв самобутностi набирали також iнших форм. У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Барятинський заарештував увесь Кивський магiстрат, конфiскувавши його давнi хартії прав, щоб iз часом мiщани забули їхнiй змiст i не могли порушити питання про свої права, не маючи документiв. Того ж року iмперський Сенат двiчi вiдмовлявся затвердити посадником Києва украiнця, поступившись лише після того, як було доведено, що у мiстi немає жодного росiянина, який мiг би претендувати на цю посаду.

За правлiння Анни Іоаннiвни та її могутнього фаворита -- нiмця Ернста Бiрона -- старшину Лiвобережжя огорнули фаталiстськi настрої, i представники уникали громадських справ, зосереджуючись натомiсть на приватному життi. До цього, зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу «слова й дiла», за яким найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на дiлi ставили людину пiд загрозу Таємної канцелярії, де допитували, піддавали тортурам, могли засудити до страти чи заслання. Бiльше того, за принципом “слова й діла” навiть найближчi друзi або члени сiм'ї громадянина були зобов'язанi доносити владi про його пiдозрiлi розмови та поведiнку. Вiдтак страх і пiдозрiливiсть стали на Лівобережжi буденним явищем.

За бiронiвщини, тобто перiоду панування фаворита царицi Анни, селями й козаки також тяжко терпiли. Найблъшi їхнi лиха були пов'язанi з росiйсько-турецькою вiйною 1735--1739 рр., в якiй Лiвобережжя слугувало головним плацдармом iмператорського війська. Протятом цих чотирьох років було мобiлiзовано десятки тясяч українських козакiв i селян. Втрати укранцiв у цiй вiйнi сягнули 35 тис., що для населения близько 1 ,2 млн. становило виллчезну цифру. До того ж у 1737--1738 рр. Україна була вимушена утримувати власним коштом від 50 до 75 росiйських полків. Це коштувало Гетьманщинi 1,5 млн карбованцiв, або в 10 разiв бльше за її рiчний бюджет.

Випробування, перед якими поставила українцiв росiйсько-турецька вiйна, були для них подвiйно нестерпними, оскiльки вiйнi передувала довга низка спустошливих конфлiктiв. Переважна бiльшiстъ козацько-полъсько-росiйсько-турецьких воен, що тривали мало не столiтгя, точилася саме на Українi. До 1740 р. країна зовсiм знекровилася. Навiть росiйськi офiцери, якi приїжджали нею, були враженi картиною її занепаду. Протягом наступних десятилiть українська старшина скаржитиметъся на те, що їхня земля не в змозi оправитися вiд цих руйнувань.

Та все ж «Правлiння гетьманського уряду» спромоглося хоч на одне творче досягнення. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на Литовський статут ХУI ст., у 1728 р. було створено кодифікацiйну комiсiю. У 1744 р., через 16 рокiв дiяльностi, комiсiя, до якої входило 18 членiв, нарештi уклала новий кодекс пiд назвою «Права, за якими судиться малоросiйський народ».

5. Кирило Розумовський (1750--1764)

Якщо Бiрон принiс українцям мало добра, то фаворит наступної iмператрицi Єлизавети прислужився їм білъше. Імператриця взяла морганатичний шлюб з Олексiєм Розумовським -- простим вродливим козаком iз Гетьманщини, що колись спiвав у придворному хорi. Хоч Олесiй уникав полiтики, вiн палко любив свою батькiвщину. Ймовiрно, що це позначилося й на його дружинi, особливо пiсля того, як її з великим ентузiазмом приймали під час вiдвiдин Киева у 1744 р. З цiєї нагоди укранська старшина звернулася до Єлизавети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Вiдповдь імператрицi була позитивною. Однак вона вiдклала справу, бо кандидатовi, якого вона мала на думцi, -- молодшому брату Олексiя Кириловi -- було лише 16 рокiв, і перш нiж зайняти цю посаду, вiн мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до унiверситетiв Захiдної Європи. Тим часом iз Гетьманщини було виведено росiйськi війська, а «Правління гетьманського уряду» поступово розпущено. Пiсля повернення з Європи Кирила призначають президентом Iмператорської Академії наук. 1750 р. у Глуховi. 22-рiчного Кирила з великою помпою проголошують новим гетьманом.

За Розумовського Гетьманщива переживала «золоту осiнь» своєї автономiї. Проводячи бiлъшу частину часу в Санкт- Петербурзi, де вiн брав активну участь у придворнiй полiтицi, Розумовський також пiдтримував тiснi контакти з Лiвобережжям. Розумiючи, що суспiльство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшива могла виконувати в ньому судовi, адмінiстративнi та військовi функцiї, Розумовський починає органiзовувати окрему систему судочинства. у 1763 р. пiсля тривалої підготовки Гетьманщину було подiлено на 20 повiтiв, кожен iз власними судами, якi розглядали карнi, цивiльнi та межовi (земельнi) справи. Суддiв обирали звичайно з маєтної знатi. Як i ранiше, мiщани судилися власними судами.

Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ i запорожцiв. Крiм того, вiн розпочав дещо поверхову модернiзацiю козацького вiйська шляхом систематизацii його вишколу, забезпечення унiформою та вдосконалення артилерiї. Планувалося заснувати унiверситет у давнiй столицi Мазепи Батурiшi, а також охопити початковою освiтою всiх козацьких синiв. Проте полiтичнi подiї перешкодили здiйсненню цiх планiв. Усе ж гетьмановi вдалося надати Глухову європейської витонченостi, прикрасивши його грандiозними палацами, англійськими парками й театром, де виступали опернi трупи навіть з Італії. У мiстi було багато кав'ярень, а знать поголовно захоплювалася французькими модами.

Оскiльки гетьман часто їздив до столицi iмперії, країною на власний розсуд правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхiвка нарештi домоглася свого, завершивши почате ще наприкiнцi ХУІІ ст. перетворення з корпусного офiцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством.

Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових iніціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичнi стосунки з європейськими дворами, його петицiю було вiдхилено. Намагання Розумовського звільнити українське вiйсько від участi у вiйнах, прямо не пов'язаних з українськими iнтересами, теж зустріти негативну реакцiю. Навiть у цей сприятливий для автономії. Гетьманщини час форсувалися деякi централiзаторськi заходи iмперii. Так, у 1754 р. бюджет Гетъманщини було поставлено пiд російський контроль, а митнi кордони мiж Росiсю та Україною скасовано. Коли Розумовськяй добивався права вiльно розподіляти землi на Лiвобережжi, йому повiдомили, що цiєю прерогативою користується лише iмператриця. Очевидними були певнi рамки, в яких українцям дозволялося вести власнi справи.

Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина ІІ, Розумовський повертаеться в Гетьманщину й займасться її справами. У 1763 р. вiн збирає старшину на важливу раду в Глуховi. Спочатку i метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусiя швидко поширилася й на проблему занепаду полiтичних прав Гетьманщини. Пiд кiнець ради делегати ухвалили надiслати iмператрицi петицiю з рiшучим закликом повернути втраченi вольностi й створити на Лiвобережжi шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основi Глухiвської петiції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна з окремим полiтичним та економiчним цiлим, пов'язаним з Росiєю лише в особi монарха. На думку Зенона Когуга, ця петицiя мiстила найбiлъш самостiйницькi погляди, якi не висловлювалися так вiдкрито з часiв Мазепи! Слiдом за цим Розумовський звернувся до iмператрицi зi смiливою пропозицiєю зробити посаду гетьмана спадковою в його родинi. Iнакше кажучи, українцi просили Катерину взяти постiйне зобов'язання шанувати їхню автономію.

Але українська знать прорахувалася. Саме тодi пiд впливом нападок на українську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумовського, Катерина ІІ вирiшує скасувати цю автономію взагалi. Вона наказала Розумовському прибути до столицi та зажадала його вiдставки. 10 листопада 1764 р. Після деяких зволікань і спроб досягти компромiсу

Розумовський залишив гетьманство.

6. Лiквiдацiя Гетьманщини

Катерина ІІ завершила справу, що її почав на Українi Петро І. Нiмкеня, котра стала членом династiї Романових через шлюб, вона була вiдданою прибiчницею русифiкації й централiзацiї. Як i багато інших правителiв доби освiченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним i ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах i позбавлений таких «феодальних релiктів», ях особливий статус окремих земель. Звiдси її негативне ставлення до української, а також лiвонської та фінської автономії. «Цi провінцiї, -- казала вона, -- слiд русифiкувати. Це завдання було б легко здiйснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросiї зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'ятi їх та iхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду росiйського полководця й полiтика Петра Румянцева.

Виконувати свої функцiї Румянцеву допомагала друга Малоросiйська колегiя, що складалася з чотирьох росiйських урядовцiв та чотирьох довiрених представників старшини. У зводi таемних iнструкцiй Катерина наказувала Румянцеву дiяти обережно, «аби не викликати ненавистi до росiян». Щоб пiдготувати грунт ддя скасування української автономiї, генерал-губернаторовi радилося повторювати селянам, що погiршення їхнього становища було насамперед наслiдком вiдсталостi «малоросiйських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати полiтику кийка i пряника. З одного боку, жорстоко каралися всiлякi прояви автономiстських тенденцiй, а з іншого -- тим, «хто не був заражений хворобою сваволi й незалежностi», пропонували привабливi посади в iмперському урядi, обіцяли зрiвняти їх у статусi з росiйським дворянством i надати бiльшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку вiн уникав проведення глибоких змiн, намагаючись завоювати прибiчникiв. До його канцелярiї дiстали призначення багато українцiв, було засновано поштову службу, а також здiйснено широкий перегляд суспiлъно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яхим освiченим є її правлiння, у 1767 р. Катерина ІІ засновує свою знамениту “Комиссию для сочинения нового уложення”. У Москвi зiбрали послiв вiд усiх (за винятком селян) верств суспільства з усiх регiонiв з метою висловиги iмператрицi свої побажавля та погляди. На велику прикрiсть Катерини й Румяцева ряд українських послів на чолі з , щоб знову заявити про прагнення вiдновити гетьманство й повернуги давнi українськi вольностi. Посли інших порубiжних земель теж викликали занепокоєння ураду. Пiд приводом близької вiйни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засiдання комісiї.

Пiсля росiйсько-турецької вiйни 1768--1775 рр. Румянцев удається до рiшучих крокiв. Перший удар вiн спрямовує проти Запорозької Січi, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дiйшла в 1781 р. , коли у зв'язку з адмiмiстративною реорганiзацiєю всiєї iмперії на Лівобережжі було скасовано його традицiйнi 10 полкiв. Натомість засновувалися три намiсництва: Київське, Чернiгiвське й Новгород-Сiверське. За територiєю та органiзацiєю вони були iдентичнi рештi з 50 губернiй iмперiї. Одночасно украiнськi адмiнiстративнi, судовi та фiнансовi установи замiнялися відповiдним вiдгалуженням імперської бюрократичної системи. Потiм скасували й славетнi козацькi полки. У 1783 р. їх замінили на регулярнi уланськi, до яких на шестирiчний строк набирали селян i неукраїнців. Вiдтак перестало iснувати окреме козацьке вiйсько. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської iмперської системи не полегшило, а ще бiльше погiршяло долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панiв -- саме так, як це колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лiвобережне селянство ставало юридично закрiпаченим.

Зате українська знать вiд цих змiн виграла. Селяни нарештi потрапили пiд її цiлковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Катериною ІІ, знать звiльнялася від усяко вiйськової служби для уряду, зрівнявшись у правах iз росiйським дворянством. Iз цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з лiквдацiєю автономії. Траплялися лише поодинокi випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капнiст спробував таємно заручитися пiдтримкою Пруссії в намаганнях вiдновити Гетьманщину. Але таких дiй було недостатньо, щоб запобiгти поглиненню Козацької України Росiйською iмперiєю.

7. Зруйнування Запорозької Сiчi

Пiсля повернення у 1734 р. пiд владу Росії запорожцi знову оселилися на своiх колишнiх землях, збудувавши неподалiк від старої Нову Сiч.

Iператорський уряд дивився на це повернення досить неоднозначно. У наступних боях з турками запорожцi так добре воювали, що Катерина ІІ осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй багато клопоту.

Оскільки на землях запорожцiв крiпацтва не iснувало й було вдосталь вiльних земель, Сiч стала раєм для селян-утiкачiв.

До того ж, як тiльки спалахувало повстання проти панiв, запорожцi незмiнно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони вiдiграли провiдну роль у кривавому повстаннi гайдамаків на Правобережжi, а коли росiйський козак Омелян Пугачов пiдняв у 1772 р. величезне повстання на пiвднi Росiї, запорожцi сховали його людей вiд гнiву iмператрицi. Серед самих запорожцiв звичайним явищем були соцiальнi конфлiкги й насильство. З густішим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживало близько 200 тис. чоловiк, бiльшiсть яких належала до козацтва) стали розвиватися хлiборобство, торгiвля й тваринництво. Господарську дiяльнiстъ контролювали запорозькi старшини.. Зокрема, останьому запорозькому кошовому Петровi Калнишевському належало понад 14 тяс. голів худоби. Бiльшiсть його старшин була такими ж багатими. Як i в Гетьманщинi, між запорозькою старшиною та неiмущою голотою розвинулися рiзкi соцiально-економiчнi вiдмiнностi, через якi часто вибухали конфлiкти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину напнути чернече вбрання та рятуватися по сусiдніх росiйських залогах. Порядок було вiдновлено лише після втручання iмператорського війська. Постiйнi конфлiкти на Сiчi, а також упертий опiр, що чинили запорожцi росiйським намаганням колонiзувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необхiдностi радикалъного вирiшення цiєї проблеми. Тому, як тiльки скiнчилася вiйна 1768--1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала вдруге зруйвувати Сiч.

4 червня 1775 р., коли більшiсть запорожцiв ще перебувала на турецькому фронтi, росiйська армiя пiд командуванням генерала Текелi, що повертався з вiйни, оточила Сiч i зрiвняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи на їхнiй проросiйський курс, було заарештовано й заслано до Соловкiв. Найбiльший загiн з 5 тис. козакiв знайшов собi притулок на турецькiй теріторiї неподалiк гирла дунаю. Близько половини всiх запорозьких земель було розподілено мiж росiйськими вельможами, а решта передана нiмецьким i сербським колонiстам. Катерина II намагалася стерти запорожцiв навiть iз пам'ятi народної. Оголосивши про їх лiквiдацiю, вона додала, що вживання слова «запорозький козак» розглядатиметься нами як образа нашої iмператорської величностi.

Історiя Запорозької Сiчi має свiй епiлог. П'ять тясяч запорожцiв, що втекли до Оттомансько iмперiї, дiстали дозвiл оселитяся в гирлi Дунаю. У 1784 р., щоб створити їм противагу, росiйський уряд переселяє решту колишнiх запорожців на землi мiж рiчками Буг та Днiстер. У 1792 р. цих бузьких козакiв перейменували у Чорноморське Вiйсъко й переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайських козакiв пiд проводом Иосипа Гладкого повертається до Росiйської iмперії та згодом приєднусться до своїх побратимiв на Кубанi. З 1864 до 1921 р. вони були вiдомi під назвою кубанських козакiв.

Висновок

Протягом майже столiття Гетьманщина була центром полiтичного життя України. Хоч росiяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постiйно втручалися у внутрiшнi справи, все ж управлiння та соцiально-економічна полiтика Гетьманщини здiйснювалися українцями, їм належали ключовi позицi у судах, фiнансах, армiї. Самоврядування сприяло пiднесенню української шляхетської елiти, гордої своїми традицiями. Навiть у 1767 р. старшинськi посли до Законодавчої комiсiї вiдкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: “Нашi закони найкращi”. Саме Гетьманщина явила для полiтичних дiячiв України початку ХХ ст. прецедент українського самоврядування.

Бiльш нiж через півстоліття пiсля лiквiдацiї Гетьманщини Тарас Шевченко писав:

Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колись панували,

Та більше не будем.

Тії слави козацької

Повік не забудем.

Гетьманщину не тiльки не забули -- пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, позаяк саме з нащадкiв старшины вийшло багато дiячiв, що сприяли формуванню нацiональної свiдомостi украiнцiв. Iсторiя гетьманщини стала ключовим явищем нацiональної iсторii та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихав багато поколінь українцiв у їхнiх прагненнях створити свою власну нацiональну державу.

Список використаної літератури

1. Історія України: Навч. посібник - К.: Альтернатива 2002. - 472с.

2. Лановик Б.Д. Історія України - К.: Знання, 2000 - 574 с.

3. Аркас М.М. Історія України-Русі - К. : Вища школа, 1998 - 365с.

4. Орест Субтельний Україна історія - К. : Либідь, 2000 - 452с.