Волинь наприкінці XV – в середині XVI століття

Волинь наприкінці XV - в середині XVI століття

Великий князь Олександр і Волинь

У 1492 році помер Казімир Ягайлович, король польський, він же Великий князь Литовський. По його смерті Литва і Польща мали окремих володарів в особі польського короля Яна Ольбрахта (Альбрехта) і його брата Великого князя Литовського Олександра (1492-1500). Однак це було дуже коротко, бо король Ольбрахт незабаром помер. Зразу по його смерті (1501) польські магнати і шляхта, щоб не допустити розриву між Польщею і Литвою, обрали королем Польщі Олександра (1501--1506). Ще будучи Великим князем Литовським, наприкінці ХУ ст., Олександр шукав засобів, щоб примиритись з московським володарем Іваном III і припинити кровопролитну війну Литви з Московщиною Московщиною у XI - ХУІІ ст. західні хроніки називали російську державу., яку розпочав ч його батько Казімир і яка тяглася роками, то пригасаючи, то знову вибухаючи з великою силою і завзяттям.

З цією метою Олександр посватав і одружився з дочкою Івана III Оленою. Але цей шлюб скоро послужив джерелом нових суперечок як за прикордонні землі, так і через утиски католиками православних. Навіть княгиня Олена не була вільною від цих утисків. В 1499 році війна Литви з Москвою розгорілась з новою силою. Великий князь Московський Іван III оголосив, що він йде боронити православних українців й білорусів, яких змушують приймати католицизм. Литсвсько-руське військо (куди входили й волинські полки) очолив гетьман князь Костянтин Іванович Острозький. Вирішальна битва відбулась 14 липня 1499 року на берегах річки Ведроші, неподалік Дорогобужа Смоленського. Литовське військо було розбите і сам гетьман Костянтин Острозький потрапив у полон, де пробув 4 роки. Знесилена затяжною війною Литовська держава була змушена укласти в 1503 році невигідне перемир'я на 6 років.

Поразка у війні з Москвою штовхнула Литву до тіснішого союзу з Польщею. В тім часі несподівано помер польський король Ян Ольбрахт і, як вже сказано, магнати і шляхта обрали королем його брата, Великого князя Литовського Олександра, виставивши при цьому кабальні умови союзу Литви з Польщею - злиття в єдину державу. Передбачувалось, що в майбутньому Литва і Польща будуть мати спільного короля і спільний сейм для вирішення основних внутрішніх і зовнішніх справ, в якому домінували б поляки. Це означало, що для Литви, по суті, залишався тільки титул, і тому литовські та українські представники відмовились підписати такі умови союзу, хоч на цьому наполягав сам король Олександр.

Події, що відбувались в Литві й Україні на рубежі ХУ-ХУІ століть, були пов'язані з позицією короля Олександра і спочатку сприятливо позначились на суспільно-політичному і громадському житті Волині.

Ставши королем Польщі (1501-1506), Олександр більше перебував у Литві, з якою тісніше був зв'язаний і де сильною опорою для нього були волинські українські князі, зокрема князь Костянтин Іванович Острозький. Костянтин Іванович був тоді на Волині найбагатшим і найвпливовішим магнатом, його маєтності обіймали майже всю Східну Волинь, включаючи міста Зв'ягель і Чуднів. Лише сам Острозький постачав литовсько-руському війську 426 коней і 3408 осіб для служби, що становило приблизно одну третину всього війська, яке набирали з Волині.

Будучи в дружелюбних відносинах з Острозьким, іншими українськи-ми князями та зважаючи на застережливі кроки Москви, король Олександр змінив своє ставлення до православ'я в Україні і, зокрема, на Волині. На прохання православного митрополита Йосифа ще в 1499 році Олександр підтвердив „свиток Ярослава" і постановив, що „християнство гречеського закону на вічні віки судять православні митрополити і єпископи їм підвладні". Це означало, що в духовні справи православних людей у містах і селах не мають права втручатися католицькі духівники, ані світські пани, ні королівські урядники. Волинь на деякий час знову зажила своїм попереднім життям, староукраїнськими православними традиціями і звичаями.

Православні священики, що мали парафії в маєтках (по.містях) князів і знатних панів римо-католиків, не могли бути усунені з парафії без згоди православного митрополита, а „як хто би зневажив священика, то без винятку, він підлягає суду митрополита або єпископа", зазначалось у законі. Однак ці закони, в основному, стосувались Волині та, в меншій мірі, інших українських земель, і зовсім не стосувались Литви. Будучи католиком, Олександр йшов, як кажуть, „в одній упряжці" з єзуїтами. Віденському латинському (католицькому) єпископу він дав повну волю дій, внаслідок чого ксьондзи мали право навертати й перехрещувати православних у католицьку віру, погрожуючи при цьому насильством за непокору - можливим розлученням жінок" з чоловіками та відняттям дітей у батьків. З цього видно, що Олександр робив лише тимчасові уступки стосовно православ'я на Волині, а взагалі всіляко підтримував католицизм. В Україні і Білорусі будував костьоли і латинські монастирі, в тому числі і в містечку Ратне та домініканський монастир у Володимирі (Волинському), залишки якого дійшли до наших днів.

Щоб послабити опір волинян і роз'єднати їх сили, король Олександр, він же Великий князь Литовський, вирішив задобрити волинських укра-їнських князів і шляхту. В 1501 році видав так званий земський привілей для Волині. Привілей надавав великі права і вольності місцевим князям і шляхті, якими вже користувалась польська шляхта: звільняв від повин-ностей і податей на користь Великого князя, укезалежнював шляхту від старшинського суду. Одночасно надав шляхті право за польським зразком судити селян у своїх помістях, що привело до безправ'я і закріпачення селян на рівні польських хлопів. Цим Олександр намагався зблизити українську шляхту з польською, прилучити волинян до польсько-католицької культури.

Але намагання властей внести польсько-католицьку подобу в суспільно-громадське життя Волині поки що не мало успіху. Народні маси твердо зберігали свою духовність, православну віру, українську культуру, джерелом і натхненням якої була православна церква.

Спроби обмеження православ'я

Хоч національно-громадське життя в Україні, і зокрема на Волині зберігало ще багато староукраїнських форм і традицій, політична ситуація в нашому краї на початку ХУІ століття погіршувалась з кожним роком. Причиною стало упереджене ставлення литовського уряду до православ'я, нетолерантність католицької церкви до „схизми", православного віросповідання, староруської (української) культури, звичаїв і традицій нашого народу.

Починаючи з ХУІ століття вищі кола литовських властей дедалі більше проникалися недовірою до православних громадян своєї держави, боялись, що православна церква стане доменантою впливу Московської держави в українській і білоруській землі. Тому намагались всіляко обмежити права і діяльність православної церкви серед населення. Під впливом короля Литовська влада практично ліквідувала традиційний для православної церкви України соборний вибір митрополита і встановила право так званого патронату. За цим правом литовські великі князі, також польські королі та місцеві феодали мали право „дарувати" митрополичу чи єпископську кафедру за протекцією (часто за вислуги а, навіть, за гроші). Це привело до значного упадку не тільки морального, але й інтелектуального рівня православного кліру. На вищі посади потрапляли інколи люди недостойні, як от Луцький єпископ Іона Борзобагатий і Феодосій Лозовський, що прославились користолюбством і поборами.

Перший свідомо порушив засаду соборного вибору вищих ієрархів православної церкви Великий князь Олександр, котрий в 1498 році наказав поставити Київським православним митрополитом „свою людину» - білорусина Йосифа Болгариновича. Це був крок назустріч литовським і українським вельможам і панам, які намагалися зберегти права православної церкви - джерело українського національного життя. Але поляки цим дуже стривожились і настирливо намагались здійснити свою споконвічну мрію - загарбання Волині та підкорення православної церкви.

Якщо раніше від короля Казімира вони вимагали приєднання до Польщі лише Волині й Підляшшя, то тепер поляки рішуче поставили питання про злиття Литви з Польщею в єдину державу. Фактично це означало позбавлення самостійності Великого князівства Литовського і відторгнення від Литви українських земель та підпорядкування їх без-посередньо Польщі. За цю справу ревно взявся і сам король Олександр. Його підтримали також реакційні литовські князі та інші вельможі, які, ставши католиками, зверхньо дивились на православних і тим самим відсахнули від себе українців і білорусинів, що було непоправною помилкою литовської політики.

Поки князі литовські прихильно ставились до православної культури староруської, місцевого життя українського й білоруського - доти й українці з білорусинами горнулися до них, скріплюючи їх сили в протистоянні з поляками та Москвою. А коли литовці почали схилятись на бік поляків і король Олександр, він же Великий князь Литовський, з своїми „єзуїтами" заходився прилучати православних до католицької церкви - тоді українські й білоруські князі й бояри почали шукати захисту в православної Москви. Прикордонні з Московщиною князі чернігівські і сіверські один за одним стали переходити під владу московського князя Івана НІ, котрий заявив, що в обороні віри православної буде „за християнство стояти, скільки Бог поможе", і вислав військо, яке докінчило прилучення цих земель до Московської держави.

Ці події дуже стривожили і налякали польсько-литовський уряд. Король Олександр тимчасово припинив заходи проти православної церкви та поспішив укласти мир з Москвою (1503). Православний люд зітхнув полегшено.

Тоді ж в литовському великокнязівському дворі з'явився енергійний і сміливий український шляхтич Михайло Глинський. Прізвище князів Глинських, зазначає Михайло Грушевський, від міста Глинська, де були їх родові маєтки, над річкою Ворсклою на Полтавщині. Змолоду Михайло Глинський виїхав у Європу, де довго перебував при дворі цісаря Макси-міліана, потім служив у саксонського князя Альбрехта, ходив з його військом в різні краї, бував у Фризії (Голландії), Італії, Іспанії і так здобув славу знавця військової справи і взагалі освіченої людини. Глинський сподобався Великому князю Олександру і став його найближчим радником.

В 1500 році Михайло Глинський вже був дворовим маршалком (міністром двору). Користуючись прихильністю Олександра, Михайло Глинський дуже прислужився українському православному люду Волині. Своїм братам та іншим княжатам і боярам виклопотав визначні посади в урядах. Один його брат отримав Київське воєводство, другий - Берестейське староство, інші українські пани також призначались на відповідні уряди, наділялись маєтками. Разом із цим знову оживало українське життя і традиції православної церкви в усій Україні, зокрема на Волині.

Повстання Глинського

Та Олександр несподівано помер у 1506 році. Литовські князі і великі пани католики, котрим дуже не подобалась прихильність Олександра до українців, обрали Великим князем Литовським Олександрового брата Зигмунта і в першу чергу наставили його проти Глинського, зводячи різні наклепи, ніби він спричинився до Олександрової смерті тощо. Зигмунт удавав, що вірить цьому і з перших днів негативно поставився до Глинського, почав відбирати урядові посади та маєтки від нього і його свояків та інших українських князів і бояр православної віри і взагалі почав притискати православну церкву і культуру.

Ображений цим Михайло Глинський та інші українські князі і бояри змовились проти Зигмунта і підняли проти нього повстання, заручившись при цьому підтримкою Москви і кримського хана. Метою повстання було відірвати від Литви українські землі та утворити незалежне князівство.

Загони Глинського діяли в околицях Житомира, Овруча, Слуцька, здобули Мозир, Турів, доходили до середньої Волині, але волинські князі і бояри не зрозуміли і не підтримали Глинського, а князь К. І. Острозький виступив на боці Литви. Союзники не подали належної допомоги Глинському, кримський хан не рушив з місця, а Великий князь Московський Василій НІ в 1507 році вислав військо, але не в Україну, де діяли повстанці, а в Білорусію. До Глинського ж прийшов лише один невеликий полк. Це негативно вплинуло на місцеве боярство і воно не відважилося виступити на боці Глинського.

Простий люд український також не піднявся на боротьбу, бо вважав, що це „панське діло". І коли король Зигмунт, він же Великий, князь Литовський, рушив на Україну польсько-литовське військо, Глинський із своїми прихильниками відступив у Московщину. Деякий час він служив у князя Василія НІ, був першим радником його дружини Анни - Олени Анна-Олена Глинська була небогою Мих. Глинського. Від її шлюбу з Василієм III народився майбутній цар Росії Іван Лютий (Грозний)., брав участь у новій війні. Але становище українців цим не поліпшилось, самому Глинському дуже не пофортунило. Незабаром Василій III, почувши від ворогів Гданського, що він мав намір відокремитись від Москви 1 утворити незалежне князівство українське, наказав посадити Глинського у в'язницю, де він і помер. Так трагічно закінчилась ще одна спроба українських князів і бояр вирватись від гніту польських і литовських панів і зробити Україну незалежною.

Війна Литви з Росією цим разом закінчилась для Литви невдалим миром 1508 року, за яким всі попередні завоювання Івана III залишались за Росією, а завоювання Глинського вертались Литві. Обставини, що склалися, змусили Великого князя Литовського Зигмунта І пригамувати процеси, спрямовані на окатоличення православних. Цим скористалась православна церква і активізувала свою діяльність.

Зразу по закінченні війни в 1509 році західноруські (волинські й берестейські) ієрархи скликали у Вільні собор під керівництвом Литовського православного митрополита Йосифа Солтана.

Собор православних ієрархів виробив основні правила захисту від наступу латинян і подам чолобитну Великому князю Литовському Зигмунту І, котрий незабаром у 1511 році на загальному сеймі у Бересті видав грамоту „митрополиту, єпископам и всем людям восточной греческой вери на духовньїе права...". Ця грамота не вносила нічого нового в духовне життя Волині, лише підтверджувала привілеї, дані православній церкві Великим князем Вітовтом і королями Казімиром та Олександром.

А між тим війна Литви з Москвою вибухнула знову й тривала кілька років. Причини були ті ж самі: неузгодження щодо пограничних міст і волостей. Але Москва, крім того, заявляла, що вступається за православну віру, і православний люд Литви вважас Москву заступницею від утисків латинян. Цю війну Литва програла. Хоч великий гетьман Литовський Костянтин Іванович Острозький, який недавно повернувся з московського полону, і завдав нищівного удару московському війську під Оршею, це не мало вирішального впливу на наслідки війни: за перемир'ям 1520 року до Росії відійшов Смоленськ з навколишніми волостя-ми.

Литовці обурливо зреагували на ці події, зокрема на таке образливе для них перемир'я з Москвою і з докором дивились на православних, немовби звинувачуючи їх за поразку у цій війні. Навіть князь К.І. Острозький піддався нападкам з боку католицької польської та литовської шляхти і магнатів, які вимагали усунення його з сенату. Але король Зигмунт І вступився за православного гетьмана, зважаючи на його заслуги перед Литовською державою: князь Костянтин Іванович провів 33 пере можні битви з татарами, московитами, волохами й турками.

У своїх багаторазових походах на кримських татар К.І. Острозький використовував також козацькі загони, про що згадує Д.І. Яворницький в „Історії запорозьких козаків". Сучасні литовські і польські хроніки схвально відкликались про перемоги Острозького, а битву під Вишнівцем порівнювали з перемогою Ганнібала під Каннами. Острозького з почестями зустрічали в столицях Литви і Польщі - Вільні і Кракові, на честь його складали панегірики. Навіть вороги К. І. Острозького не могли не рахуватися з таким авторитетом. Однак король ледве переконав латинян залишити Острозького в сенаті, як виняток.

Боротьба проти польського засилля

Тим часом серед певної частини литовсько-руських князів і вельмож наростало велике незадоволення політикою польських феодалів, які, користуючись ослабленням Литовської держави у війні з Москвою, намагалися прибрати Литву до своїх рук, всіляко поширюючи там свої впливи. В 1526 році литовські та українські пани виставили королю на вид, що поляки давно посягають на суверенітет Литви, замишляють приєднати Литовське князівство до Польщі, але литовсько-руські князі проти цього приєднання, бо не хочуть бути підданими польської корони і вважають, що їм і потомкам їхнім „лєпєй и пожиточней будет под особим титулом і правом". В цьому „посланні" литовсько-руські вельможі просили також, щоб король Зигмунт І призначив їм на княження свого сина. Король виконав прохання і в 1529 році назначив Великим князем Литовським свого сина Зигмунта II Августа. Маючи окремого монарха, литовці мріяли забезпечити незалежність Литви від Польщі. Але поляки розгадали наміри литовців, і незабаром польський сейм в Пйотркопі оголосив Зигмунта-Августа спадкоємцем польського престолу і, таким чином, зруйнував наміри Литви.

Довголітнє панування Зигмунта-Августа (1529-1572) було щедре на події в Литовському князівстві як зовнішні, так і внутрішні, загальним підсумком і завершенням литовсько-руського періоду життя на Україні І зокрема на Волині. Це був час заворушень і боротьби складових частин Литовського князівства, які не зуміли вжитись між собою, тягнули в різні боки, поборюючи одне одного. Але у зовнішніх відносинах з Польщею і внутрішньому управлінні Литовське князівство на початку княження Зигмунта-Августа зберігало повну незалежність. Гарантом того була тверда позиція українських, зокрема волинських князів Острозьких та місцевої шляхти, котрі, відстоюючи суверенітет і незалежність Литво-Русі від Польщі, в першу чергу, відстоювали свою незалежність, православну духовність і національну культуру від посягань латинян.

Хоч литовські князі католики і вищі державні чини зверхньо ставились до православних князів і бояр, але, зазнаючи тиску з боку польських вельмож і магнатів, які домагались злиття Литви з Польщею, литовці солідаризувались з українським боярством і разом рішуче виступали проти агресивних намірів польських феодалів.

Саме тоді, в рік вступу Зигмунта-Августа на литовський великокняжий престол у 1529 році, був вироблений і затверджений на сеймі Литовський Статут, фактичний звід законів Литовсько-Руської держави, котрий пізніше (в 1566 р.) був виправлений і доповнений як другий Литовський Статут для Волині й Поділля Було видано три литовські статути: .Старий" - 1529, „Волинський" - 1566, „Новий" - 1588, що діяв на Волині до 1840 р.. Статут захищав єдність Литовської держави, а Польщу представляв як країну чужу, а поляків як іноземців, котрі позбавлялись права на урядові посади і земельні придбання в Литовськім князівстві, навіть через шлюби.

Як перший, так і другий статут закріплював привілеї, дані князями і королями шляхті різних областей. Одночасно передбачав суворі міри покарання для селян і міщан за спроби нанесення шкоди майну чи особі шляхтича: „А коли... мещанин шляхтича собьет а рукою на него сягнет або скривавит, а он бы то на него правом перевел, тогда ничим не маєть бьітьі каран, только руки втятьєм", зазначається в статуті.

Законами статут нагадував нашу древню „Руську Правду", окремі його статті дещо обмежували свавілля поміщиків: заборонялось перетворювати наймитів у рабів, розшукувати збіглих селян не більше як десять років, узаконювався копний (громадянський) суд та ін. Статути були написані українською мовою, що засвідчувало значимість і вагу руського люду (українського) в Литовській державі.

В другому Статуті вже зовсім не вживається слово боярин, лише шляхтич. Але закони, передбачені литовськими статутами, не набули широкого значення, бо в житті часто обмежувались і порушувались польськими королями, які одночасно були великими князями литовськими Д. Дорошенко. Нариси історії України, Львів: Світ, 1991.- С. 123, 131, 132; П. Біюіпков. Волинь...- С.-Петербург, 1888.- С. 102,103. 184.

Незабаром після прийняття першого Литовського Статуту (1529 р.), немовби в противагу його положення, почався широкий наплив поляків на Волинь. При підтримці короля вони осідали в урядах, набували земе-льні наділи. Сам король Зигмунт І віддав місто Крем'янець з фортецею і королівські маєтності в Крем'янці і Луцьку своїй дружині Боні, італійці за походженням. В Крем'янці вона побудувала в 1538 році франціскансь-кий костьол. За протекцією короля, старший син К. І. Острозького Ілля одружився в 1539 році на дочці колишньої королівської наложниці Катерини - Беаті Косцєльській, яка невдовзі, по смерті мужа, заволоділа великими земельними маєтностями на Волині.

Беата ревно поширювала католицизм, в 1548 р. збудувала костьол в м. Рівному. Слідом за королівськими родичами й улюбленцями на Волинь хлинули юрби поляків, наводнюючи міста й села, що викликало незадоволення й обурення волинян. На Берестейському сеймі в 1542-44 роках литовські й українські вельможі скаржились королю, що „в Литве и Русі уряди і тіунства роздани ляхам". Король Зигмунт І зважив на скарги і в 1544 році прямо з сейму послав у Литву сина Зигмунта-Августа, котрий досі, будучи Великим князем Литовським, проживав одначе в Кракові, при королівському дворі. Одночасно було призначено чимало литовських, українських і білоруських вельмож на придворні почесні і службові посади в князівстві Литовськім, які потиснули польський елемент.

Ці заходи, безперечно, були спрямовані на зміцнення влади, в першу чергу, литовських феодалів на Україні і, зокрема на Волині, але при цьому одночасно зростала влада і сила також волинських українських феодалів і вони в 1551 році на сеймі Великого князівства стали домагатися у Великого князя Зигмунта II Августа ще більших вольностей і прав (усунення з своїх маєтків державних митників) та вживати заходів, щоб у найбільшому старостві Волині - Луцькому важливі уряди були обсаджені місцевою українською шляхтою, але поки що ці заходи не всі увінчались успіхом. Зрівнення православної шляхти у правах з католицькою у Великім князівстві Литовськім настало дещо трохи пізніше, у 1563 році.

В цей період, другій половині ХУІ століття, на Волині довершився глибокий процес феодальних відносин. Другий Литовський Статут 1566 року (до речі, як і попередній, 1529 року, писаний українською мовою) чітко відмежовував знатні княжі і боярські роди від шляхти, а саму шляхту - від посполитих, а селян ставив у повну залежність від шляхти, позбавляючи їх права на землю.

Поширення протестанства

Литва і Волинь в тім часі переживали також інше характерне суспільно-політичне явище. З переїздом Зигмунта-Августа на проживання в Литву чимало поляків було усунено з місцевих службових посад, і, як вже сказано раніше, важливі почесні та службові посади у литовськім великокняжім дворі зайняли литовські й українські князі та знатні вельможі. Першорядне становище зайняли тут князі Радзівіли - Микола Чорний і його двоюрідний брат Микола Рудий. Радзівіли були гарячими поборниками незалежності Литовської держави від Польщі, а тому, щоб відрізнитись від Польщі в самій вірі, вони прийняли протестанство і всіляко сприяли його поширенню в Литовському князівстві.

Зигмунт-Август, хоч і залишався католиком, таємно потурав протестантським проповідникам і цим, свідомо чи несвідомо, підривав як православ'я, так і католицизм. Литовці, котрим король Ягайло і польські католицькі ксьондзи нав'язали католицьку віру, дивились на неї, як на засіб поневолення своєї народності Польщею, і тому охоче приймали протестантство. Із кількох сотень парафій і монастирів у Литві в тім часі лишились католицькими лише міста, майже не було тоді католиків у Литовському сенаті.

Наприкінці ХУІ - на початку ХУІІ ст. протестантство поширилось і на Волині. Тут почали утворюватись протестантські (аріянські) громади. Всіх їх було 28, куди входила заможна волинська шляхта - князі Гойські, Пронські, Пузини, дехто з Вишневецькик, пани Дорогостайські, Глебови чі, Ходкевичі, Чапличі, Горські, Сенюти, Воютинські та інші.

Важливими осередками протестантства на Волині були Киселин Володимирського повіту, Олика Луцького, Берестечко Дубнівського, Ямполь Крем'янецького, Острог, Ляховці, Гоща, Тихомль, Хорошів Острозького повітів. Протестантство виділило з себе ряд розгалужень: кальвинів, аріанів, социніанів, які розгорнули на Волині активну освітньо-культурну діяльність. В містечку Киселині (тепер село Локачинського району) в 1614 році була заснована широко відома на Волині аріанська школа, довголітнім ректором якої був високоосвічений аріанський письменник Остафій Гізель, автор полемічної праці „Антапологія", що заперечував „Апологію" Мелетія Смотрицького, в якій звинувачувались православні у потуранні протестантському вченню.

Звинувачувався, зокрема, і сам князь Костянтин Острозький за потурання і близькі стосунки з аріянами, які навіть вважали його за приховаого члена своєї секти. А стосунки князя з протестантами дійсно були близькими, бо його перший зять Ян Кішка був протектором аріян, другий - Криштоф кн. Радзівіл, канцлер литовський, був провідником кальвинів. Можливо тому, як зазначають польські джерела, князь Костянтин ще в 1585 році радив своєму внукові Яношу Радзівілу, щоб краще їздив на богослуження до кальвинської громади, ніж до костьола єзуїтів .¹

Наприкінці ХУІ - початку ХУІІ століття кальвини та аріяни в деяких містечках створили досить великі громади. Наприклад, в Киселині тоді майже всі міщани і мешканці передмістя були аріянського віросповідання, що підтверджують „книги гродські володимирські" 1643 року. Однак протестантський рух не захопив широких верств українського населення Волині, зокрема селянства, яке в своїй православній вірі і церковній організації бачило ознаку своєї народності, проте він зробив таки своє діло в підготовленні українського культурно-національного відродження. В атмосфері безкінечної релігійної полеміки відпадав безповоротно безоглядний консерватизм, як догмат руського життя, що „не подобаєт переступати преділов старих, яже положили отцове наші..." І.А, Коссовський. Нарис діяльності протестантизму на Волині в ХУІ - ХУІІ ст. Літопис Волині. Рівне, 1934,- С. 236-241. (Фактично Острозький спочатку стояв на боці протестантів і, навіть підтримував, як зазначає доктор філософії Д. Степовик, унію з Римом. Але вже в 1695 році різко виступив на захист Православної Церкви).

Д. Дорошенко. Нариси історії України.- Львів; Світ, 1991.- С. 173

У 1581 році в селі Хорошеві Острозького повіту социніанин Валентин Нагалєвський вперше переклав Новий Завіт на українську мову в дусі социніанського віровчення. Переклав з польського аріанського тлумачення, здійсненого аріаном Мартином Чеховичем в 1577 році, на прохання тих, хто не знав польської мови. Академік М. Грушевський допускає, що в Хорошеві чи десь поблизу, мабуть, також існувала аріанська школа, де працювали добре освічені викладачі, що допомагали Нагалєвському. Велика аріанська громада діяла в місті Ляховцях, засновником якої був український шляхтич Павло Сенюта.

Однак з часом протестантство на Волині почало занепадати, його переслідувала польська влада і католицька церква, роздирали внутрішні протиріччя, що породили різні крайні секти, наприклад, социніанів, котрі не признавали ні хрещення дітей, ні догматів про св. Трійцю, ані божого походження Ісуса Христа. Цим протестанти внесли розлад в литовське суспільство і відштовхнули від себе своїх прихильників, зокрема серед польських католиків. Задуми литовських князів Радзівілів не збулися -ї м не вдалося розколоти католицьку церкву і відрізнитись у вірі від Польщі.