Культура і духовне життя України у період "відлиги"

15

Реферат з історії України

Культура і духовне життя України у період «відлиги»

ПЛАН

Посилення політики русифікації. Курс на «зближення і злиття націй»

Розвиток науки

Стан літератури, поява «шестидесятників»

Музика, живопис, архітектура, театр

1. Посилення політики русифікації. Курс на «зближення і злиття націй»

Процес десталінізації сприяв утвердженню в суспільстві нової духовної атмосфери, відкрив ширші можливості для розвитку української культури. Однак згубний вплив на культуру справила політика русифікації України, що проводилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй. М. Хрущов був переконаний, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Це його переконання підтримувало партійно-державне керівництво України.

Істотний вплив на розвиток культури в Україні Справив оголошений у 1961 р. в новій програмі КПРС курс на «формування нової людини» як неодмінної складової частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, переслідувалися партійно-державними органами.

Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізовувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше - освіту, науку, культмасову роботу, не говорячи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва, в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії і деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. «Залишковий принцип» забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро відчувався в Україні.

У грудні 1958 р. після широкого обговорення в Радянському Союзі був прийнятий закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». У квітні 1959 р. відповідний закон було прийнято в Україні.

У цих документах передбачалася структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, перетворення 10-річних середніх шкіл в 11-річні, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією з масових професій, зміна мовного режиму школи.

Введення загальної восьмирічної освіти було назрілою проблемою. Кваліфікованих учителів у школах не вистачало. Для цього було розширено мережу заочної освіти і створені умови для підготовки педагогічних кадрів на відповідних факультетах університетів. Стратегічним напрямом у роботі школи закон визначав політехнізацію, зміцнення зв'язку школи з виробництвом. З цією метою в школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилася на підприємствах, у колгоспах і радгоспах.

Однак хронічна нестача коштів, матеріально-технічних засобів не дозволили реалізувати ці положення закону.

Найбільше суперечок у суспільстві викликав той пункт проекту реформи школи, який давав батькам учнів право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчальний процес у школі.

Проти цього пункту виступили письменники М. Рильський і М. Бажан, які оприлюднили свої погляди в статті «В ім'я людини», опублікованій у грудні 1958 р. на сторінках центрального органу ЦК КПРС газети «Правда». Цей пункт проекту був підданий критиці на партзборах письменників Києва, які одностайно вирішили, що «віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову в обов'язковому порядку вивчатимуть їх діти, не можна». Письменники добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифікаторські наміри центру.

Однак, всупереч громадській думці, Верховна Рада УРСР включила пункт про обов'язкову мову навчання у текст закону. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис освіти. Уже на середину 60-х років українською мовою навчалося лише 62% школярів республіки. Це значно менше, ніж питома вага українців у загальній чисельності населення УРСР на той період.

У містах становище з викладанням українською мовою було особливо складне. У 1958 р. у міських україномовних школах навчалися тільки 21% учнів, а у великих містах України (Харків, Донецьк, Одеса та ін.) чисельність українських шкіл становила лише одиниці. Цікаво, що дані про кількість українських і неукраїнських шкіл відносилися ледве чи не до найбільших державних таємниць і не оприлюднювалися.

Значно зменшилася питома вага україномовної газетно-книжкової продукції. У 1963 р. із загальної кількості газет на Україні - 2 366 - українською мовою виходили лише 765, тобто менше третини. У 1960 - 1962 pp. в Україні вже друкували більше книжок російською мовою, ніж українською.

У першій половині 60-х років загальна кількість профтехучилищ, порівняно з 50-ми роками, зросла майже в 1,5 раза, а сільських - більше ніж удвічі. У системі профтехосвіти в середньому за рік готувалося 270-290 тис. висококваліфікованих спеціалістів масових робітничих та механізаторських професій.

Зростала кількість спеціалістів з вищою освітою. В 1958 р. у 140 вузах республіки навчалося більше 380 тис. студентів.

Особливо активно велася підготовка спеціалістів для таких галузей, як будівництво, хімічна промисловість, машинобудування, транспорт.

Відповідно до потреб народного господарства в кадрах, вузи і технікуми вже в 60-ті роки розпочали підготовку фахівців нових спеціальностей, зокрема в галузі виробництва й експлуатації автоматичних, і телемеханічних пристроїв, обчислювальних і обчислювально-аналітичних машин та ін.

Увага приділялась вечірній та заочній формам підготовки фахівців вищої та середньої спеціальної освіти. Якщо в 1950 - 1958 pp. кількість студентів стаціонару збільшилась у 2 рази, то на заочних і вечірніх відділеннях - у 3 - 7 разів.

У цілому на 10 тис. населення України у 1963 р. припадало 129 студентів. Це більше, ніж на той час у деяких економічно розвинутих країнах світу, але менше, ніж у Росії, де на 10 тис. жителів припадав 161 студент.

2. Розвиток науки

Науково-технічна революція, що бурхливо розвивалася у всьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. У республіці проводилися дослідження з ряду ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР було побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів у 2 млрд. електрон-вольт. Розширилася пошукова діяльність у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо.

Україна була одним із центрів розвитку кібернетики. За цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. був удостоєний Ленінської премії. Українські науковці та інженери спроектували і збудували цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962) «Мир» (1964) та ін. Колектив українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР' у 1961 р. одержав перші штучні алмази. Україна залишилася центром розвитку науки в галузі електрозварювання, що очолював академік Б. Патон.

Світове визнання здобули дослідження українських учених у галузі точних наук. Серед них -розроблені у кінці 50-х років академіком М. Боголюбовим нові методи квантової теорії поля та статичної фізики. Це дало можливість обґрунтування теорії надтекучості та надпровідності.

Шістнадцять років - з 1946 р. по 1962 р. - очолював Академію наук України відомий усьому світу біохімік О. Палладій. Він став засновником української школи біохіміків. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений - хірург М. Амосов.

Позитивні зрушення відбувалися в сільськогосподарських науках. Проектувалися і впроваджувалися у виробництво машини для хімічного захисту рослин, у тому числі садів та виноградників. Велася робота по селекції нових сортів озимої пшениці, ячменю, картоплі, овочів, фруктів. Були впроваджені нові сорти винограду, смородини, персиків.

Процес десталінізації справив позитивний вплив на розвиток суспільних наук. У середині 50-х років почалося видання наукових журналів, у тому числі «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Український історичний журнал». На їх сторінках друкувалися наукові статті з питань історії, економіки, політики і права. Вони допомагали осмислювати проблеми суспільного життя, будили творчу думку вчених, широкого кола читачів. Разом з тим, саме ці видання перебували під особливо пильним контролем цензури і відповідних служб ЦК КП України, які стежили, щоб на їх сторінки не проникали «небажані» ідеї та імена.

Незважаючи на деякі успіхи в галузі фундаментальних і прикладних наук, Україна залишалася науковою окраїною СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви. Там концентрувалися головні наукові центри, а отже, і основні наукові сили. В результаті число науковців на 10 тис. населення України в 1963 р. досягало лише 16 чол., тобто вдвічі менше, ніж у Росії, де на 10 тис. жителів припадало 33 наукових працівників.

Політика десталінізації, що проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка припала на рубіж 50 - 60-х pp.

Газети, радіо, культурно-освітні заклади, громадські організації були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х років, а значно ширше і активніше наприкінці 50-х - на початку 60-х років у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму. Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, утворює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищах.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і в законодавство. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося виконкомом обласної ради. Культові споруди закривалися і навіть зносилися у зв'язку з реконструкцією населених пунктів. Священнослужителі позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не могли керувати їхньою практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого при облвиконкомі. Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 pp. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, на Дніпропетровщині - 26, у Криму - 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки закривалися в усіх без винятку регіонах.

3. Стан літератури, поява «шестидесятників»

«Відлига» породила й таке явище суспільно-культурного життя УРСР, як «шестидесятництво» - рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, й стала ядром інтелектуальної опозиції режиму в Україні 1960-х років.

Характеризуючи «шестидесятництво», один із його представників, В.Мороз підкреслював: «То було молоде покоління, що пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найвпливових критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному...

Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, - це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна».

Знаковим документом нової хвилі вітчизняного відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). З погляду «розширеного трактування соціалістичного реалізму» автор проаналізував проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття «націоналізм поневоленої нації» позитивний зміст. Цей твір відомий український літератор старшого покоління Б. Антоненко-Давидович влучно назвав референдумом покоління.

Свідомість молодого покоління українських інтелектуалів меншою мірою була отруєна радянською пропагандою, генетичним страхом попередників перед «Системою», адже вони були свідками розвінчування культу особи Сталіна. В системі духовних цінностей цього покоління з'явилися несподівані для «радянської людини» індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без шкідливих домішок «класового підходу», космополітичність культурних смаків. Це покоління уособлювало нове суспільно-культурне явище, течію, напрямок, духовний феномен - «шестидесятництво». Ці терміни -«шестидесятники», «шестидесятництво» - доволі активно вживалися вже на початку 60-х років.

На формування світогляду «шестидесятників» значною мірою вплинула гуманістична західна культура. Різними стежками до України, здебільшого в перекладах, потрапляли твори Е. Хемінгуея, А. Камю, Антуана де Сент-Екзюпері, Ф. Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіномистецтво доби неореалізму. Художники заново відкривали для себе імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексиканський монументальний живопис та скульптуру. Надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, виховували неприйняття «соціалістичного реалізму». Закономірним наслідком цих впливів було відродження інтересу до багатств української культури. Виникла нагальна потреба визначити власне місце не поряд із культурою «старшого брата», а в контексті загальносвітової культури.

Нове покоління української інтелігенції, крім більшої свободи й поінформованості, мало у своєму активі також вищій культурний рівень, талант і смак. Воно вважало природним своє право бути розкутими, щирими, звертатися насамперед до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажаючи новизни й прагнучи подолати силоміць нав'язуваний образ провінційності вітчизняної культури. В результаті цього творчість і громадська активність «шестидесятників» стали справжнім проривом у монолітному мурі заідеологізованої офіціозної радянської культури.

Яскравим представником молодих талантів був Василь Симоненко. Уродженець Полтавщини, він 1957 р. закінчив факультет журналістики Київського університету, виявивши великий потяг до високої громадянської поезії. У 1962 р. вийшла його збірка «Тиша й грім», у 1963 р. - віршована казка для дітей «Цар Плаксій і Лоскотон». У 1964-1965 pp., вже після смерті поета (14 липня 1963 p.), були опубліковані збірки поезій, книжки «Вино з троянд», «Земне тяжіння», «Подорож в країну навпаки» . Під заголовком «Берег чекань» його збірки друкувалися й за кордоном - у Мюнхені (1965, 1973 pp.). Провідна ідея творчості В. Симоненка - безмежна любов до рідної землі:

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці 50-х років випускниця Московського літературного інституту Ліна Костенко. Перші її збірки, написані в період «відлиги» - «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко філософськи осмислювати дійсність, продукувати нові, оригінальні думки у довершеній поетичній формі.

Творчі вечори Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського та інших поетів були подіями культурно-громадського життя й збирали тисячні аудиторії. Справжнього громадського звучання була сповнена поетична творчість Василя Стуса (1938-1985). Потяг до чистого мистецтва відчувався у витонченій поезії Ігоря Калинця та Євгена Гуцала (1937-1995); Володимир Дрозд, Валерій Шевчук та ін. завоювали українській прозі зацікавленого читача своїми нестандартними, сповненими глибокого психологізму творами. Нові форми й незвичний зміст принесла вітчизняному мистецтву творчість художників Опанаса Заливахи, Алли Горської (1929-1970), В.Кушніра, Віктора Зарецького (1925-1990). Плеяда блискучих літературних критиків Іван Світличний (1929-1992), Іван Дзюба,. Євген Сверстюк - повернули цьому жанрові, зведеному радянською пропагандою до рівня агітпропівської агітки, звання «література». Нову хвилю у вітчизняному кінематографі представляли Сергій Параджанов (1924-1990), Юрій Іллєнко, Леонід Осика. Нові імена, ідеї й праці з'явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві. Зрозуміло, що коло «шестидесятників» було значно ширшим. До них прислухалися молоді вчені, вчителі, студентство.

Все це не могло викликати захоплення владних структур. Попервах можновладці ще стримували своє роздратування, оскільки старі методи команди й окрику не відповідали віянням часу. Втім, довго чекати не довелося: з центру надійшов потрібний сигнал. 8 березня 1963 р. у Москві М.Хрущов «зустрівся» з творчою інтелігенцією. Істерична атмосфера цієї «зустрічі», брутальне цькування митців послужили «керівництвом до дії» для партійних чиновників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок сумнозвісного погрому кінця 40-х - початку 50-х років.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування «шестидесятників». Першими пролунали звинувачення у «формалізмі», «космополітизмі», нехтуванні «марксизмом-ленінізмом». Словесні атаки супроводжувалися заходами адміністративного впливу. Спершу почали обмежувати публікації «шестидесятників» у літературних журналах («Жовтень», «Прапор», «Вітчизна», «Ранок», «Дніпро» та ін.), газетах - скрізь, де вони раніше мали трибуну для висловлювання власних думок. Більшість «шестидесятників» - поетів - Л. Костенко, І. Калинець, Г. Кириченко, Б. Мамайсур, В.Голобородько та ін. - перестали друкуватися саме після 1963 р. Влада почала забороняти, а то й просто розганяла літературно-мистецькі вечори.

«Перекриваючи кисень» «шестидесятникам», владні структури сподівалися, що таким чином вдасться примусити їх діяти за законами радянської системи. Проте результат у значній мірі був зворотнім. Частина «шестидесятників» справді «перебудувалася» (серед цих траплялися й талановиті люди) й стала робити те, чого від них сподівалися, частина, відійшла від громадської діяльності й зосередилася на суто фахових проблемах. Однак певна частина творчої інтелігенції була підведена до необхідності вступити із владою у приховане, а то й відкрите протистояння.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України першої половини 60 х років став «самвидав» - система розповсюдження невизнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до офіційної публікації, тиражувалися на друкарських машинках, перефотографовувалися, надиктовувалися на магнітофон, навіть переписувалися від руки й поширювалися серед родичів і знайомих. Коло читачів таких творів нараховувало тисячі осіб, переважно з інтелігенції.

Так, зокрема, поширювалися твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом «самвидав» почав політизуватися. У 1964-1965 pp. з'явилася серія анонімних публіцистичних статей («З приводу процесу над Погружальським» - відгук на пожежу у Центральній науковій бібліотеці у Києві, коли свідомо була знищена колекція рідкісних українознавчих видань і рукописів; «Про сучасне і майбутнє України», «Націоналісти?», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство» та ін.). Статті порушували актуальні й болючі проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, занедбаний стан української мови та культури, русифікація/ злочини сталінщини та ін.

Наприкінці 1964 p. період відносно мирного співіснування системи з інакомисленням закінчився. З усуненням від влади М.Хрущова до керівництва державою прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим та М. Сусловим. Подальший перебіг подій в Україні, традиційно вже для радянської системи, був визначений у Москві. «Відлига» закінчилася. Розпочиналася реакція.

4. Музика, живопис, архітектура, театр

У галузі музичного мистецтва в 50-ті роки було створено цілу низку талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію композитора Б. Лятошинського, Другу симфонію, сюїту «Король Лір», оперу «Мілана» Г. Майбороди, оперу Ю. Мейтуса «Украдене щастя», оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Видатними балетними постановками, присвяченими минулому українського народу стали «Маруся Богуславка» Свечникова, «Ростислава» Жуковського, «Сорочинський ярмарок» Гомоляки.

Великої популярності серед населення набули створені в цей час пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо та інших майстрів. До сьогодні популярна пісня О. Білаша на слова Д. Павличка «Два кольори». Видатні співаки -Б. Гмиря, М. Гришко, Є. Мірошніченко, Д. Гнатюк.

Панівним напрямом у живопису залишався соціалістичний реалізм. Головними темами - подвиг народу в роки Великої Вітчизняної війни, тема Леніна і Жовтневої революції, образ Т. Шевченка, та «велика дружба з братнім російським народом». До класичних творів цього періоду можна віднести «В Петроград. В.І. Ленін» О. Лопухова, «В.І. Ленін» та «Думи мої, думи» (Т. Шевченко) М. Божія, твори на історичні теми («возз*єднання України з Росією»)- «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» М. Хмелька, «Навіки разом» О. Хмельницького. Видатними українськими художниками, що намагалися працювати не у дусі низькопоклонства перед владою були В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук, П. Заливаха, В. Кушнір.

До видатних архітектурних споруд, що побудовані у дусі сталінського псевдоампіру відносяться цільнозварний міст Патона на Дніпрі (1953), Виставка досягнень народного господарства (1958). 1957 р. на схилах Дніпра відкрито пам'ятник Вічної Слави воїнам Радянської Армії. У цей період з'явилися такі скульптурні пам'ятки, як пам'ятник молодогвардійцям у Краснодоні, Щорсу в Києві.

Найвідомішими творами кіно стали: фільм І. Сав-ченка «Тарас Шевченко» (1951), «Тревожна юність».Алова та В. Наумова, «Весна на Зарічній вулиці» Ф. Миронера та М. Хуцієва.

У 50-ті pp. пожвавилося театральне життя в Україні - тут діяло більше 80 театрів. Найвідоміші з них - український драматичний театр ім. І. Франка та російський драмтеатр ім. Л. Українки, театри опери та балету ім. Т. Шевченка у Києві, ім. Т. Шевченка у Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Свою творчу кар'єру починають видатні актори Ада Роговцева та Костянтин Степанков.

Література

1. Алексєєв Сергій Васильович, Ляшенко Євгенія Петрівна, Довбня Ольга Анатоліївна. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. -- Краматорськ : ДДМА, 2007. -- 228c.

2. Безотосний Микола Трохимович. Україна в добу сталінщини: історія опору / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. -- К., 2002. -- 128с.

3. Бойко Олександр Дмитрович. Історія України: Навч. посіб.. -- 3.вид., випр., доп. -- К. : Академвидав, 2005. -- 688с.

4. Дещинський Л.Є., Зінкевич Р.Д., Терський С.В., Батенко Т.І., Гаврилів І.О. Історія України та її державності. -- Вид. 4-те, переробл. і доп. -- Л. : Бескид Біт, 2008. -- 444с.