Життя та політична діяльність Томаша Масарика

План

Вступ

1. Загальні відомості

2. Дитячі роки Т. Масарика

3. Тернистий шлях до влади

4. Масарик - президент

5. Масарик та рух за звільнення Чехословаків

6. Політичний портрет Т. Масарика

7. Відношення Т. Масарика до релігії

8. Реформи Т. Масарика

Висновок

Використана література

МАСАРИК, ТОМАШ ГАРРІГ (Masaryk, Tomб Garrigue) (1850-1937), президент Чехословакії. Народився 7 березня 1850 в Годіні (Моравія). Закінчив гімназію в Брно в 1869, переїхав до Відня. Вчився в Академічній гімназії, в 1872 поступив у Віденський університет. Під час навчання в університеті публікував статті в чеському щомісячному журналі «Освіта» («Osveta»). Був наставником сина банкіра, жив в Італії, потім в Лейпцігу. В 1876 отримав звання доктора філософії. В 1878 представив на розгляд у Віденський університет трактат Самогубство як суспільно-масове явище сучасної цивілізації.

Томаш Масарик народився 7 березня 1850 року в селі Годонін на крайньому південному сході Моравії, коло самого кордону зі Словаччиною, що була тоді частиною Угорщини. Хоча його рідна околиця належала до однієї з земель «корони святого Вацлава», тобто чеських, населяли її переважно словаки, вона так і звалася -- Моравська Словаччина. Сам Масарик через багато років писав: «Гадаю, я -- чистокровний словак, як за батьковою лінією, так і за материною, без жодної домішки німецької чи угорської крові». А потім додав зі скептицизмом справжнього вченого: «Втім, цілковитої упевненості в мене немає. Адже селяни не вивчають власних родоводів». Хоча Йозефа Масарика не можна було назвати навіть селянином -- він не мав ані власної землі, ані хати. Замолоду наймитував у багатих господарів, а на час народження свого старшого сина -- Томаша -- був кучером у цісарському маєтку в Годоніні. Там, у «службовій квартирі» кучера -- маленькій сільській хаті (до того ж, чужій), -- і народився майбутній «визволитель Чехословаччини». Батько Масарика ніколи не ходив до школи і ледве умів читати. Але мав гордий і незалежний характер, не боявся перечити панам-управителям. Можливо, саме через це його постійно переводили з одного маєтку до іншого. Вже через три роки після народження Томаша родина переїхала до Мутєніц, тоді знову до Годоніна, далі до Чейковіц, потім до Чейча. Всі названі села лежали в тій самій Моравській Словаччині, за кілька чи кільканадцять кілометрів одне від одного.

«Батько був здібним, але простим чоловіком, головою в домі була матуся», -- згадував Масарик. Тереза Масарикова (в дівоцтві Кропачкова) побачила замолоду досить світу і побувала в найвишуканішому товаристві -- кілька років служила куховаркою в Годоніні, покоївкою у Відні. Її рідне село Густопеча було цілком онімечене, тож говорила і читала вона виключно німецькою. Лише в глибокій старості, коли всі її сини (а Масарик мав двох молодших братів) стали видатними діячами чеського національного руху, вона, зустрічаючись із ними, намагалася розмовляти словацькою мовою, хоч володіла нею погано. Але читати по-чеськи чи по-словацьки так ніколи і не навчилася і до самої смерті не розлучалася зі своїм німецьким молитовником, який Масарик пам'ятав ще з раннього дитинства -- як першу книжку в своєму житті. У домі майбутнього безкомпромісного борця з пангерманізмом безроздільно панувала німецька мова -- тільки нею розмовляла мати, нею ж намагався відповідати їй батько, який, утім, постійно збивався на словацьку. Німецькою змалечку користувався удома і Томаш, а словацькою -- лише з хлопцями на вулиці.

Розвинутому не за роками та дуже серйозному хлопцеві було не до смаку виконувати учнівські обов'язки -- допомагати жінці майстра в хатньому господарстві, роздувати міхи або механічно відливати підківки. Одначе все це Томаш терпляче зносив, а вночі, коли його товариші спали, перечитував свої улюблені книжки, привезені з дому. «Мабуть, я терпів би й далі, -- згадував Масарик, -- але один із хлопців, з якими я навчався, украв і продав мої книжки. І мені стало так нестерпно сумно, що я втік додому, до Чейча. Особливо тяжко мені було без атласу, яким я щовечора «мандрував» цілим світом».

Вирішальну роль у житті Масарика відіграв тоді сільський священик Франц Сатора. Попри тридцятирічну різницю у віці, він заприятелював із хлопцем, давав йому читати книжки, навчав його латини і зрештою переконав Масарикових батьків, що Томаш мусить учитися далі. За допомогою Сатори Масарик екстерном склав іспити за перший клас гімназії і 1865 року, п'ятнадцятирічним, пішов до другого класу німецької гімназії у місті Брно.

У гімназії Масарик учився на «відмінно», і був звільнений від плати за навчання. Але батьки не присилали йому ані шеляга, тому з першого ж місяця перебування у Брно він змушений був заробляти собі на квартиру та проживання, даючи приватні уроки панським дітям, зокрема сину брненського поліцмейстера Антона Ле Моньє. Вплив юного репетитора на ледачого і розбещеного вихованця (тільки на чотири роки молодшого за нього) був настільки благотворним, що поліцмейстер запросив гімназиста-третьокласника на посаду домашнього учителя в свою родину. Без відриву від навчання. Відтак уже через два роки в Брно Томаш утримував не лише себе, а й молодшого брата, якого він теж «витягнув» до гімназії з села.

«Ніхто так і не зрозумів, -- згадує один з Масарикових однокашників, -- як сталося, що цей селюк-переросток уже в третьому чи четвертому класі став беззаперечним авторитетом для всіх гімназистів-чехів, аж до восьмого класу включно. З ним радилися, на його суд виносили конфлікти між хлопцями».

Брненську гімназію Масарик так і не закінчив. Протягом усього життя він був глибоко віруючою людиною і шукав власні шляхи до Бога -- уже в 1869 році у 16-річного гімназиста виникли ідейні розходження з католицькою церквою (зрештою, цей процес завершився через дев'ять років його формальним переходом у протестантство, що аж ніяк не сприяло кар'єрі в «католицькій» імперії Габсбургів). З огляду на величезний вплив, яким користувався серед учнів, директор гімназії спробував переконати його, що доки Масарик учиться, він мусить для загального спокою ходити до церкви, сповідатися і т. ін., хоча, звичайно, жодна інтелігентна людина не може до того всього ставитися серйозно. Мовляв, і сам директор не вірить у ці попівські штучки, але через службові обов'язки... Масарик усе те уважно вислухав, а тоді спокійно сказав: «Але ж той, хто поводиться всупереч власним переконанням, є шахраєм і нікчемою». «Педагог» кинувся на свого вихованця з кулаками. Масарик вихопив з печі коцюбу і, вигукнувши «Не займайте!», замахнувся на директора.

Ле Моньє, який з Брно «пішов на підвищення» до Відня, допоміг Масарику вступити до столичної гімназії, яку він і закінчив 1872 року, двадцятидворічним. А вже через сім років став доцентом філософського факультету Віденського університету. За цей час він устиг закінчити університет -- одночасно два факультети: філологічний і філософський, -- захистити докторську дисертацію (приблизний аналог нашої кандидатської) і навіть габілітуватися (на «наші гроші» -- це стати доктором наук). Швидкість і легкість, з якою Масарик долав сходинки наукової кар'єри, вражають.

У Відні Масарик став неформальним главою численної чеської громади і відразу потрапив «на олівець» імперській поліції. Відтак, попри всі необхідні наукові звання і зростаючий авторитет у Європі, він і сподіватися не міг на професорську катедру в столичному університеті. Масарик уже зовсім було зібрався їхати до Чернівецького університету, коли у Празі, внаслідок тривалої і запеклої боротьби чехів з імперською адміністрацією, було дозволено відкрити Чеський університет...

«Коли професор Масарик 1882 року прийшов до Чеського університету, -- згадує професор Бржетіслав Фоустка, -- спочатку навколо нього зібрався не дуже-то великий гурт слухачів. Нас причарував його геніальний дух і благородна, аристократична, в найкращому розумінні цього слова, поведінка. Часто я дивувався, чому це не відразу пішло за Масариком усе студентство університету. І дійшов висновку, що потрібні особливі якості, щоб його зрозуміти та йти за ним. Адже і за Христом йшла спочатку лише купка людей, що його зрозуміли. Але ми, що йшли в університеті в перших лавах за своїм «майстром», залишилися йому вірні і віддані на ціле життя».

Масарик відразу відчув, яким відсталим, провінційним було тогочасне чеське суспільство, яке всі свої сили витрачало на національну, та й то дуже часто тільки формальну, боротьбу з німцями, не звертаючи уваги на застій у науці, хуторянство у громадських відносинах. І тому він пішов із власними публіцистичними працями та публічними виступами просто до народу і поступово зробився вчителем -- спочатку пражан, а потім усього чеського народу. Та спершу він мав виграти «рукописну війну».

Ще й зараз у деяких курсах історії світової філософії згадується Масарикова «теорія людини». Все пізнається у порівнянні. Піддані напівазійської імперії Романових сусідню імперію Габсбургів уважали мало не океаном свободи. Але порівняно з Британією чи Францією Австрія, з її всевладдям напівфеодальної аристократії, політичною поліцією і політичною цензурою, жорстокими утисками ненімецьких і неугорських народів, які Відень намагався натравити один на одного, була далекою від демократії. І в її задушливій атмосфері Масарик розробляв власні філософські теорії про вільну людську особистість. Феномен Масарика полягає, мабуть, у першу чергу в тому, що йому самому вдалося сформуватися і залишитися внутрішньо абсолютно вільною людиною -- попри несприятливі зовнішні умови. Його філософські теорії були нерозривно пов'язані з його ж політологічними та геополітичними дослідженнями, а також практичною діяльністю. На початку ХХ століття, коли цілий світ було поділено на колонії та «зони виключного впливу» імперіалістичних держав, коли назрівала і, зрештою, вибухнула кривава війна за імперіалістичний переділ світу, Масарик теоретично обгрунтовував можливість «нової Європи», роль і місце малих націй на нашому континенті і в світі. До речі, славетні «14 пунктів» американського президента Вудро Вільсона, направлені на встановлення справедливого миру після Першої світової, які більшовики десятиліттями намагалися представити демагогічною димовою завісою, виникли під безпосереднім впливом Масарика. Ще 100 років тому, на десятиріччя випередивши свій час, Масарик накреслював контури нової об'єднаної Європи, в якій будуть враховуватися інтереси і великих, і малих націй, а кожний народ зберігатиме національну ідентичність, залишаючись водночас європейським. Володимир Ульянов-Ленін у своїй відомій роботі «Про гасло Сполучених Штатів Європи» полемізував саме з Масариком, не називаючи його імені. І стверджував, що об'єднання Європи можливе лише через соціалістичну революцію. Історія їх розсудила -- Масарикова батьківщина вже майже зализала рани від проведеного над нею соціалістичного експерименту і є одним із найперших кандидатів на вступ до Об'єднаної Європи -- Євросоюзу.

Масарик перший по-справжньому поставив перед світовою науковою і політичною громадськістю «чеське питання», яке полягало не у збереженні (чи незбереженні) чеської мови і культури, а можливості й необхідності створення чеської держави. Якими ж дрімучими видаються твердження деяких наших сучасників, що намагаються довести, ніби в сучасному (!) світі Україна не може вижити як самостійна держава. Такі переконання (стосовно власної країни) Масарик переконливо спростував ще багато десятиріч тому. І не лише теоретично, але й на практиці.

Необхідність боротьби за самостійність свого народу він теоретично обгрунтовував основними положеннями своєї філософії людини і, хоч це комусь може видатися навіть парадоксальним, космополітичними засадами національної рівноправності і пов'язаним із ними правом так званих малих і поневолених народів на повну незалежність, що, на думку Масарика, є важливою передумовою справжнього поступу і демократизації суспільства.

Масарикова боротьба за створення політичної чеської нації, здобуття державності, як відомо, увінчалася блискучим успіхом. Але не було в Чехії більшого противника вузького націоналізму та ксенофобії, ніж Масарик. Попри надзвичайно жорстку боротьбу, яку чехам доводилося сторіччями вести проти онімечення, Масарик ніколи не виступав проти німецької культури як такої. Він досліджував філософські погляди Гейне і вважав, що людина, яка змалечку збагатила себе скарбами не лише чеської, а й «світової літератури» (зокрема німецької), буде кращим чехом, аніж людина, позбавлена цього. У 1899 -- 1900 роках він активно виступив на захист несправедливо засудженого до смерті за звинуваченням у ритуальному вбивстві чеської дівчинки єврея Леонарда Гільснера. Переважна більшість єврейської громади у Чехії підтримувала німців у їхніх намаганнях денаціоналізувати чехів, тож чехи вважали євреїв історичним ворогом. Сам Гільснер, за визнанням Масарика, був «покидьком, за яким давно плакав кримінал». Та попри все це Масарик знав, що «маца, замішана на крові християнських дітей», -- лише забобон, наклеп. І. Масарик кинувся у бій. Цікавою є його аргументація: «Я сам виростав у атмосфері забобонів і ненависті до євреїв. Мушу визнати, що на чисто емоційному рівні я не зміг цілком позбутися того упередження і досі. Тим більше (підкреслення моє. -- О.П.) я зобов'язаний стати на захист Гільснера. Зрештою йдеться не лише про окрему людину і навіть не лише про євреїв загалом. Я захищаю і чеський народ -- антисемітизм принижує того, хто його виявляє».

Із 1891 року Масарик багато разів обирався до імперського і чеського земельного парламентів, очолював невелику, але впливову Партію реалістів, згодом Народну чеську партію. У віденському парламенті Масарик захищав інтереси не лише власного народу -- він активно протидіяв агресії австро-угорських властей проти держав південних слов'ян, зокрема Сербії, протестував проти анексії Австрією Боснії та Герцеговини. Саме завдяки Масарикові було викрито провокацію австрійських спецслужб, так звану «загребську справу», коли за звинуваченням у державній зраді і шпигунстві були заарештовані 34 хорватські і сербські діячі Австро-Угорщини. Напередодні Першої світової війни Масарик користувався таким авторитетом серед південних слов'ян, що виступав посередником на сербсько-болгарських міждержавних переговорах.

6 червня 1915 року, в день народження Яна Гуса, один вигнанець, що змушений був покинути рідний край, де його засудили до смертної кари за державну зраду, офіційно оголосив у Женеві війну Австро-Угорській імперії. Від імені чеського і словацького народів, які від цього дня проголошувалися воюючою стороною на боці Антанти. Цим вигнанцем був, звичайно ж, Масарик.

Вже десь року 1907-го, як згадував потім президент Чехословаччини, він остаточно втратив віру в можливість перетворення Австро-Угорської монархії на федерацію рівноправних народів, в якій чехи могли б задовольнити власні національні інтереси. Відтоді він робив ставку лише на знищення Дунайської монархії і здобуття чехами та словаками повної незалежності.

Коли почалася війна, Масарик побачив, як неохоче чехи йдуть на фронт, як підкреслюють своє категоричне небажання воювати проти братів-слов'ян з Росії та Сербії. «Я відчував, що наші вояки вже роблять те, що ми проголошували, до чого їх закликали, чого вчили перед війною, -- згадував Масарик. -- І я просто був зобов'язаний ризикувати життям, так само, як це робив перший-ліпший наш воячок, переходячи на бік росіян чи сербів, аби не захищати спорохнявілу, ворожу йому імперію». Масарик і його учень Бенеш очолили антиавстрійське підпілля. А 17 грудня 1914 року Масарик, скориставшись своїм депутатським паспортом, виїхав до Італії.

Більшість чеських діячів, особливо правих, усі свої сподівання на незалежність покладали на братів-слов'ян із Росії й чекали швидких перемог російської зброї над австрійцями, вступу козаків до Праги і відновлення Чеського королівства на чолі з великим князем Миколою Миколайовичем. Тим більше, що західні союзники на початку війни схилялися до думки, що Австро-Угорщину після перемоги треба все ж зберегти -- хай і в «утятому вигляді». Масарик же ставився до Росії неоднозначно. Він досконало володів російською мовою, багато разів їздив туди, спілкувався зі Львом Толстим і Максимом Горьким. За рік до війни німецькою мовою була опублікована його велика книга «Росія та Європа». (Ця монографія, до речі, була забороненою і в царській, і в радянській Росії, і вперше російські читачі змогли з нею ознайомитися лише 2000 року, коли в Санкт-Петербурзі вийшов російський переклад.) Згадавши про слов'янські симпатії до Росії і наголошуючи на її величезному позитивному значенні, як на противазі пангерманізму, Масарик, проте, стверджував, що Росія не була, не є і навряд чи стане найближчим часом частиною Європи. Він чудово бачив відсталість цієї країни («Росія є те, чим Європа була»), архаїчність та недемократичність її державного ладу і суспільного життя. Тому всі свої надії на звільнення власного народу, на допомогу і підтримку в створенні справді демократичної, сучасної, європейської держави чехів і словаків він пов'язував лише із західними союзниками -- Британією, Францією та Сполученими Штатами.

Саме Масарикові вдалося переконати чи не всіх активістів чеської еміграції у Швейцарії та Франції не тулитися до тих, хто їх «приймає», не іти в обійми до російських монархістів, а прямувати туди, де їх «ніхто не чекає» -- боротися за визнання права на існування майбутньої чехословацької держави у Лондоні, Парижі та Вашингтоні. Масарик та його послідовники чудово впоралися з цим надскладним завданням -- ще до закінчення війни і Франція, і Британія визнали очолювану Масариком Чехословацьку Національну Раду як тимчасовий уряд Чехословацької держави, якої ще не було. Це був чи не унікальний в історії світової дипломатії факт -- юридичне визнання не після, а до фактичного виникнення держави. Вирішальними були три чинники: по-перше, агітаційно-роз'яснювальна діяльність чеських діячів, насамперед самого Масарика та Бенеша, у західних країнах. По-друге, досконало організоване чеське підпілля в Австро-Угорщині -- за словами Масарика, не пізніше, ніж на четвертий день він мав повну інформацію про всі рішення і хід дискусії на засіданнях австро-угорської Ради міністрів. І передавав повідомлення британцям (жив на той час у Лондоні). І, нарешті, формування чесько-словацьких легіонів із австро-угорських вояків, які добровільно перейшли на бік Антанти. В Італії, у Франції, і, перш за все, в Росії. Там, де була найбільша кількість військовополонених.

У травні 1917 року Масарик прибув до Росії -- саме там після повалення царату з'явилися умови для створення з окремих добровольчих полків, у які входили військовополонені чехи та словаки, цілого корпусу. Під українським містом Зборов чехословацький легіон завдав рішучої поразки австрійцям -- 3 тис. чехословаків узяли в полон 62 офіцерів та 3150 австрійських вояків, захопили 15 гармат та багато кулеметів. День битви під Зборовом у Чехословаччині вважався Днем армії (щось на кшталт радянського 23 лютого). Проводжав «своїх хлопців» на фронт Масарик.

З літа 1917 року Масарик постійно мешкав у Києві -- адже саме тут працювала Чехословацька національна рада, неподалік Києва дислокувалися чеські легіони. Масарик часто виїздив до Москви та Петрограда. Так склалося, що йому довелося тричі бути свідком встановлення більшовицької влади -- у Петрограді, в Москві і в Києві, коли його брали війська Муравйова.

У Києві Масарик мав безпосередні особисті контакти з Михайлом Грушевським, Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком.

На жаль, об'єктивні інтереси, які визначали зовнішньополітичну орієнтацію українських і чеських самостійників, на той час відрізнялися, більше того, були діаметрально протилежними. Ворогом чехів був пангерманізм, небезпека якого особливо відчувалася на теренах Австро-Угорської імперії. А союзником, і то дуже важливим, -- Росія. Створенню ж незалежної української держави перешкоджала в першу чергу саме Росія. Цього Масарик не розумів, чи, радше, не хотів розуміти. «Малороси, на моє переконання, -- стверджував він в інтерв'ю газеті «Утро России», опублікованому 19 серпня 1917 року, -- мають головного ворога в особі Німеччини. Я стежу за українським питанням, як воно розвивається в німецькій політичній літературі, і там останнім часом цілком ясно та відверто кажуть про захоплення України. Отож я думаю, що сильна Росія -- в інтересах самих українців». Після того, як Українська Рада була визнана російським Тимчасовим урядом як крайова влада в Україні, передбачливі чехи вирішили укласти договір про статус чесько-словацьких військових формувань в Росії (а практично в Україні) із владою не лише петроградською, але й київською. Так і дійшло до угоди, підписаної Масариком та народним секретарем (міністром) закордонних справ Української Народної Республіки Шульгіним, про умови дислокації, постачання, спільну антинімецьку боротьбу. Але насправді для українців війна проти Німеччини була чужою і непотрібною, тоді як для чесько-словацьких легіонерів нищівна поразка Берліна і Відня була головною умовою здобуття власної державності, зрештою, просто повернення додому.

Своє ставлення до незалежності України Масарик сформулював задовго до Першої світової -- воно було негативним. Відокремлення України могло, на його думку, суттєво послабити Росію, що виступала як головна протидія німецькій експансії на Сході Європи. Водночас Масарик, на відміну від переважної більшості чеських проросійських політиків, не повторював і не підтримував тверджень російських шовіністів про «штучний» характер української мови, про те, що український рух інспіровано німецьким та австро-угорським генштабами. «Малоруси відрізняються від великорусів не лише діалектом, але й умовами господарювання землею, кліматом. Малорус має інший, ніж великорус, характер внаслідок усього свого світогляду... Для малоруса великоросійська мова є зовсім штучною», -- писав він ще 1905 року. А 1908 року в австрійському парламенті рішуче підтримав депутатів-українців, які протестували проти спроб галицьких москвофілів Маркова та Глібовицького запровадити російську мову як офіційну для «руського» населення Галичини.

1917 року Масарик уважав, що Україна повинна отримати якнайширшу автономію у складі Росії, але... у складі. Тому він та його однодумці вкрай негативно сприйняли IV Універсал Української Центральної Ради, який проголошував повну незалежність нашої країни. До того ж, саме тоді виник Брестський мир -- Україна уклала не просто мир, а й військово-політичний союз з німцями та австрійцями -- ворогами чехословаків. Над 50 тисячами легіонерів в Україні, які за австрійськими законами були зрадниками батьківщини, нависла смертельна небезпека. Саме тоді Масарик заявив про розірвання договору з урядом УНР і домовився з більшовиками про вільний вихід легіону, проголошеного частиною французької армії, до Владивостока через Сибір, а звідти Тихим і Атлантичним океанами -- до Франції.

Практично ніде в українських джерелах не згадується, що коли українські хлопці гинули під Крутами, намагаючись зупинити банди Муравйова, під Борисполем, Пирятином, Лохвицею стояли добре навчені, озброєні і дисципліновані війська -- чехословацький корпус, який за чисельністю перевищував як військо УНР, так і загони більшовиків. Їхнє втручання в боротьбу могло б стати вирішальним і направити історію в зовсім інше русло. Але не стало -- Масарик декларував невтручання легіонерів у внутрішню боротьбу в Росії. Українські самостійники викликали у чехів так само мало симпатії, як більшовики -- і ті, й інші підписали сепаратний мир з німцями. Втім, чехословацькому корпусу все ж довелося повоювати з більшовиками. Але сталося це вже не в Україні, а в Сибіру та Поволжі, і на кілька місяців пізніше -- у травні 1918 року. Масарик же ще в березні виїхав до Америки через Владивосток і Японію.

Наступного разу Масарик зіштовхнувся з українською проблематикою десь через рік -- коли Чехословаччину вже було проголошено незалежною і включено до її складу Закарпатську Україну. Підстави для цього були більш ніж сумнівні -- Масарикова домовленість із закарпатськими емігрантами в Америці -- з нечисленною громадською організацією Американська Руська Народна Рада, -- досягнута у Філадельфії 25 жовтня 1918 року, напередодні краху Австро-Угорщини. Західно-Українська Народна Республіка не визнала приєднання українського Закарпаття до чужої держави. Але взимку і навесні 1919 року, коли чеські легіонери воювали за Закарпаття із червоними угорцями, галичани просто не могли прийти на допомогу своїм закарпатським братам -- ЗУНР сама спливала кров'ю у боротьбі з польською агресією і врешті впала під ударами пілсудчиків улітку 1919 року. Антанта ж за Сен-Жерменським та Тріанонським договорами остаточно визнала Закарпаття частиною Чехословаччини. Щоправда, з якнайширшою автономією.

Президент Масарик 21 вересня 1921 року заявив в Ужгороді: «Політична автономія Підкарпатської Русі забезпечена мирним договором та конституцією». Але реально закарпатці отримали ту «якнайширшу автономію» лише через 17 років, восени 1938-го, коли Масарик уже помер і сама перша Чехословацька республіка дихала на ладан. Увесь же період «мирного» розвитку довоєнної Чехословаччини закарпатцям автономію лише обіцяли, обіцяли, обіцяли. Попри це Закарпаття перебувало в кращому становищі, ніж інші західноукраїнські землі, захоплені Польщею та Румунією. Та й ніж «суверенна» УРСР. Принаймні, у 20--30-ті роки це був єдиний український регіон, у який чужинський уряд (Прага) вкладав більше коштів, аніж отримував звідти. Ні Варшаві, ні Бухаресту, ні, тим більше, Москві таке навіть на думку не спадало.

Що ж стосується мовно-культурної політики, то Масарик, за його власними словами, «рекомендував русинам запровадження малоруської мови до шкіл та установ», хоча й «не бачив причин, щоб прибічники русофільської орієнтації були обмежені культурно». Відтак, хоча «президент-визволитель» (офіційний титул Масарика) і не сприяв безпосередньо національній самоідентифікації закарпатських русинів як частини української нації, він, принаймні, не чинив цьому перешкод.

І можна вважати, що бронзовий пам'ятник Томашу-Гаррігу Масарику, перший камінь якого було закладено 10 липня 1927 року в Ужгороді, він заслужив.

14 листопада 1918 року Народні збори в Празі, які складалися з представників 14 чеських і словацьких партій, а також численних незалежних депутатів, одноголосно обрали Томаша Гарріга Масарика президентом Чехословацької республіки. І одноголосність ця була не проявом авторитаризму та однодумності, а визнанням того величезного авторитету, який «некоронований король Чехії» мав серед свого народу.

Реально Масарик стояв на чолі держави до 1 квітня 1934 року, коли його розбив важкий інсульт. У грудні 1935 року 85-річний Масарик передав президентську «булаву» своєму найулюбленішому учневі й послідовнику Едуарду Бенешу, а 14 вересня 1937 року помер. Створеній ним державі залишалося жити трохи більше року. Але закладений Масариком фундамент виявився настільки потужним, що й нині, після багатьох десятиріч володарювання нацистів і комуністів, Чехія як одна з найуспішніших постсоціалістичних країн повертається до європейського дому. Вона вже вступила до НАТО і є одним із найреальніших претендентів на вступ до Євросоюзу.

В 1882 зайняв пост професора філософії Празького університету. В 1883-1891 Масарик видавав щомісячний журнал «Атенеум» («Athenaeum»), в якому вперше висловив свою програму розвитку чеської культури. В 1879 в чеському суспільстві поновилася дискусія про автентичність двох імовірно стародавніх слов'янських поетичних рукописів, відкритих в 1817, в 1886 в неї включився Масарик, який вважав їх підробленими і підкреслював, що опора на подібного роду документи наносить шкода патріотичному руху.

В 1890 Масарик, раніше полягаючий членом старочешської, а потім младочешської партій, організував ліберальну партію Реалістів. Наступного року був вибраний в австрійський рейхсрат, а в 1892 - в богемський ландтаг, виступав з питань освіти і розширення автономії Чехії у складі Австро-Угорщини. Два роки опісля розійшовся в думках з керівництвом своєї партії і склав з себе депутатські повноваження.

Видавав ліберальний щомісячник «Наш час» («Na й doba»), написав праці по соціальних і філософських проблемах - Чеське питання (1895), Ян Гус (1896), Карел Гавлічек (1896), Філософські і соціологічні основи марксизму (1898).

В ці роки Масарик виказував ідею об'єднання чеського народу і здобув широку популярність як борець за права євреїв. В 1899 і 1900 в журналі «Наш час» захищав єврея Л. Гильснера, звинуваченого в ритуальному вбивстві; завдяки зусиллям Масарика судовий процес був відновлений, а смертний вирок відмінений за недоведеною факту злочину. В 1900 Масарик заснував т.з. Народну партію, пізніше перейменовану в Прогресивну партію, програма якої включала вимоги про рівність мов, більшої автономії для Чехії, союзі між чехами і словаками.

Масарик повернувся до парламенту в 1907. В 1908 конфлікт між Австро-Угорщиною і Сербією вилився в Аграмській (Загребській) судовий процес, в ході якого Масарик зміг довести підробленість австрійських документів, що послужили підставою для залучення сербів до суду. У результаті до суду був притягнутий віденський історик Г.Фрід'юнг, що публікував антисербські статті. Масарик зумів довести, що Фрід'юнг некритично сприймав документи, сфабриковані в канцелярії міністра закордонних справ Австрії князя фон Еренталя. Масарик повернувся до парламенту в 1913 - в рік виходу у світ його праці Росія і Європа.

В серпні 1914, незабаром після початку Першої світової війни, Масарик приступив до організації руху за звільнення Чехословакії. В грудні 1914 він виїхав з Австро-Угорщини, незабаром за ним послідував Э.Бенеш. Разом із словацьким астрономом М.Штефаником, що жив у Франції, вони створили в Парижі Чеську (потім Чехословацький) національну пораду. Масарик був представником Поради в Лондоні, де вирішував двоєдину задачу: спонукати до спільної роботи різні групи чеських і словацьких емігрантів і добитися визнання союзними державами Поради як повноважного представника обох народів. Найважливішим результатом діяльності Масарика в еміграції був Пітсбургській договір про об'єднання Чехії і Словаччини, підписаний в 1918. 28 жовтень 1918 в Празі була проголошена Чехословацька Республіка, а 14 листопаду Масарик став президентом нової держави.

Масарик тричі переобирався на пост президента - в 1920, 1927 і 1934. В 1934 були відновлені дипломатичні відносини Чехословакії з СРСР, а в 1935 укладена угода про взаємодопомогу.

14 грудня 1935 Масарик пішов у відставку.

Помер Масарик в Ланах 14 вересня 1937.

Фігура Масарика здається сьогодні міфічною через оточуючої її атмосферу загального захоплення. Деколи створюється враження, ніби це була людина, у якої просто не було ні недоліків, ні слабкостів. Стародавня мрія Платона про те, що державою повинні правити філософи, знайшла, нарешті, своє втілення в професорі Масарику, який, до речі, все життя прочитав себе платоніком і присвятив аналізу природи душі в працях великого грека свою першу наукову працю.

Перелік всіх достоїнств нашого героя просто не залишив би місця для викладу і аналізу самої біографії. Але лише деякі з них.

Він не був властолюбний. Дуже пізно прийшовши в політику, Масарик аж до самого моменту розпаду Австро-Угорщини так і не зробив собі політичної кар'єри. Але, знаходячись в еміграції, своєю боротьбою за незалежність Чехословакії професор придбав таку популярність, що був заочно вибраний президентом країни.

Він був безкомпромісний. Ще не маючи міцне положення в науці, професор зважився оспорити істинність походження двох шановних чеськими патріотами "стародавніх літописів", у результаті що дійсно виявилися підробками. А через сім років Масарік, що став на той час парламентарієм, здав свій мандат, не бажаючи брати участь у внутріпартійних склоках і не вважаючи себе достатньо підготовленим для державної діяльності, хоча йому тоді було вже 43 роки.

Він був прихильником абсолютної рівноправності. Одружившися на американці Шарлоті Гарріг, Масарик додав її прізвище до свого власного і з тих пір офіційно іменувався Томаш Гарріг Масарик. Жінки його обожнювали, причому не тільки за те, що він відстоював їх права. Але сам народний кумир був однолюбом і як людина глибоко віруюча - принциповим прихильником моногамії.

Він не терпів несправедливості. В 1899 р. Масарик втрутився в справу Леопольда Гилснера - єврея, звинуваченого в здійсненні ритуального вбивства двох християнських дівчаток. Ця справа підняла хвилю антисемітизму по всій імперії, в якій значна частина народу відверто не переварювала "жидів". Масарік як фахівець по проблемах культури довів в серії статі безглуздість звинувачення.

Він був великодушний. В 20-х рр. Масарик поселив в Празі велике число російських професорів, вигнаних більшовиками з своєї батьківщини, забезпечив їх роботою і коштами для існування. Саме собою розуміє, що така ідеальна людина не палила, був вельми помірний в їжі, постійно займався фізкультурою і обливався холодною водою, а з 50 років взагалі не брав в рот спиртного.

Нарешті, щоб не розповсюджуватися довго про ступінь утвореної професора, помітимо, що він вільно говорив по-англійськи, по-французьки, по-німецьки і по-російськи, непогано орієнтуючись також в італійському.

Все це виглядає як опис героя з наївної романтичної новели. Здається, що неодмінно повинні знайтися вади, врівноважуючі достоїнства. І проте, схоже, Масарик дійсно був тією украй рідко що зустрічається в житті особою, до якої простим смертним пнутися, як до зірок.

Але найдивніше в долі Масаріка, мабуть, навіть не це. Будучи сучасником європейського декадансу, він минув духовну кризу, що уразила суспільство, і прожив щасливе, довге життя, без сумнівів і метань, поволі, але упевнено сходячи з одного ступеня розвитку на інший, залишивши людству після своєї смерті вільну країну, десяток наукових праць, а також моральний приклад, до якого дотепер вважають своїм обов'язком звертатися всі переконані прихильники демократії. Адже для Масаріка все життя на першому плані знаходилися саме найхворобливіші духовні проблеми епохи.

На порозі свого тридцятиліття він пише дослідження про суїцид, в якому приходить до висновку, що "життя без віри втрачає надійність і силу".

Наступного року він робить свій особистий релігійний вибір. Вихований в католицтві і що зберіг на все життя глибоку пошану до нього, Масарік (можливо, не без впливу дружини, що походила із старого роду гугенота) обирає протестантизм. Він відчуває себе знаряддям Божої волі, посланцем Господа миру, такому потребуючому в безперервному вдосконаленні.

Через ще сім років він відправляється до Росії, розшукує Льва Толстого, веде з ним суперечки про Бога, душу, значенні життя. Між ними встановлюються близькі, теплі відносини. Проте філософію, що грунтується на непротивленні злу насильством, Масарік не приймає. Все життя він чинить опір злу і відчуває при цьому таку упевненість, якої ніколи не було в душі Товстого.

Нарешті, під завісу життя в тривалих бесідах з Карелом Чапеком Масарик лише мінімальна увага уділяє політиці. В основі ж бесід - трьох китів: філософія, демократія, віра - те, що займало його якнайбільше.

Якщо можливо підійти до розкриття загадки Масарика, то починати слід з самого нього народження. Він з'явився на світ в 1850 р. оддалік культурних центрів Європи, на південному сході відсталої Моравії в сім'ї кучера і куховарки. Батько був неосвіченим, наївним словаком, мати - глибоко релігійною чешкою, що виросла в просунутому німецькому культурному середовищі.

Поступово у Томаша сформувалася глибока тяга до культури, яка вимушено співіснувала з необхідністю у поті чола заробляти кожний гульден для отримання освіти. Декаданс в цих умовах не приживався.

Закінчивши реальне училище, Томаш в 14 років стає підмайстром коваля. Потім слідує перший "кар'єрний успіх" - посада помічника вчителя. І тут же Томаш стає сільським дисидентом. Його трохи не осягає доля Галілея за публічний вислів тези щодо обертання землі навкруги сонця. Від люті односельців рятує якогось мужика, що сказав: "Учи, як треба, а баб не слухай".

Тільки в 15 років Томаш поступив в гімназію. Віденський університет він закінчив, коли йому було вже 26. Спочатку Масарик одержує у Відні посаду доцента без дарування. Лише в 1882 р. він перебирається до Праги, де стає професором філософії в новому Чеському університеті. Через рік - засновує щомісячний журнал, присвячений аналізу чеської культури і науки.

Після недовгого візиту в політику він на декілька років занурюється в літературну діяльність, пише роботи по чеській історії (зокрема, про Яне Гусака) і розробляє політичну програму. Поступово за ним закріплюється репутація мислителя з твердими моральними і релігійними основами.

Але це все - зовнішня канва, за якою крилася вперта внутрішня боротьба. Ось лише декілька витягів з бесід з Чапеком. "Локк і Юм приборкували в мені Платона". "Своїм англо-саксонством я долав слов'янський анархізм". "В мені розігрувався конфлікт імпульсного слов'янина і розсудливого чеха".

Весь період інтелектуального становлення Масарика довелося на час недовгого розквіту європейського лібералізму (50-е - середина 70-х рр.), коли рушилися митні бар'єри, торжествувала ідея прогресу, і майбутнє людства здавалося променистим. Ні до, ні після цього четвертьвекового періоду Європа не переживала подібного відчуття загальної гармонії, але Масарік зберіг народжене в молодості відчуття на все життя.

Отримання себе було лише однією стороною його душевної роботи. Інша ж торкалася самореалізації. Як не дивно, професор вважав себе слабим викладачем, не любив виступати і навіть публікуватися. Йому хотілося рятувати мир, а це було можливо тільки в політиці. Приблизно тієї ж мети прагнули президент США Вудро Вільсон і Махатма Ганді - молодші сучасники Масарика. Це було дивне покоління інтелектуалів (можливо, єдине в історії), що прагнуло розв'язати свої внутрішні проблеми в зовнішньому світі і твердо що вірило в успіх задуманого.

"Етично демократія є політичною реалізацією любові до ближнього... здійсненням Божого порядку на землі", - сказано було в бесідах з Чапеком. Сьогодні над таким ідеалізмом просто посміялися б. Масарик же у все це щиро вірив. Більш того, існування душі було для нього основою демократії, що, власне, і недивно: сильна людська особа не прагне панування над іншими, але не дає і поневолити себе.

Повний перехід в політику відбувся з початком нового століття. В 1900 р. Масарик засновує власну партію. В 1907 р. він знов стає депутатом і залишається їм аж до Першої світової війни. Але добивається успіху Масарик лише при підтримці соціал-демократів. Його партія так і залишається маргінальним явищем в суспільному житті народу, що продовжує симпатизувати младочехам. Довгий час ніщо не провіщає політичного зльоту професора.

Радикальний перелом відбувся, коли Масарику було вже 65. Емігрувавши з Австро-Угорщини з початком війни, він в 1915 р. (в 500-річні роковини спалювання Гуса) вперше відкрито закликає до ліквідації імперії, а потім починає наполегливу методичну роботу з громадською думкою країн Заходу, переїздити з однієї столиці в іншу. До кінця війни він стає одним з основних експертів по проблемах дунайського регіону. На батьківщині формується уявлення про те, що професор Масарик повністю контролює східну політику професора Вільсона і фактично визначає в цьому питанні лінію Білого будинку.

У міру наближення загибелі імперії питання про незалежну Чехословакію переходило в практичну площину. Спочатку Масарик не сподівався на можливість створення республіки, вважаючи більш реалістичним запропонувати празький престол російському великому князю. На це, правда, йому помічали, що режиму самого ліберального великого князя в Празі не винесуть і двох тижнів.

Насправді ж республіка виявилася цілком можлива. Проте збудувати її довелося, грунтуючись не стільки на ідеї любові до ближнього, скільки на системі політичних стабілізаторів, що сильно обмежують реальну роль народу. Не дивлячись на весь зовнішній ідеалізм, Масарик виявився достатньо прагматичний.

Першим таким стабілізатором був характер влади президента, що був харизматичним лідером з таким високим авторитетом, що це майже виключало необхідність придушення опозиції. 21 грудня 1918 р. Масарик з тріумфом повертається до Праги. Газети пишуть: "Як колись в античні часи до греків і римлян поверталися великі корифеї зброї, великі завойовники і переможці, сьогодні до вольної, звільненої чехословацької нації повертається її безсмертний творець і творець".

Авторитету вистачило майже на 20 років. В 1935 р. так ніким і не переможений політично 85-річний Масарік добровільно пішов у відставку за станом здоров'я і зумів передати свій авторитет Едуарду Бенешу, що став другим президентом.

Чеські праві - націонал-демократи, не переварювали Масарика, несподівано що перехопив у них любов мас. Проте вони завжди були вимушені підкреслювати, що відносяться до президента, "як до батька", і борються лише проти оточуючої його "камарильї".

Наступним політичним стабілізатором стало існування цієї самої "камарили" - так званого угрупування Граду, що отримало назву від празької резиденції Масарика (аналогічно поняттю "Кремль" для Росії).

Навкруги президента збиралися політики, які не могли б претендувати на провідні позиції в країні, якби не спиралися безпосередньо на авторитет Масарика. Їх реальний вплив (в першу чергу, Бенеша, довго займаючого пост міністра закордонних справ) був значно більше тієї частки голосів, яку вони могли б отримати на виборах. Угрупування Граду активно займалося політичним маніпулюванням, і пан Бенеш в цьому значенні може вважатися гідним попередником пана Волошина.

Третім стабілізатором стала так звана "п'ятірка", згодом перетворена в "сімку". Це був неформальний координаційний орган, в який входило по одному представнику від партій, що склали правлячу коаліцію. Цим представником необов'язково був лідер партії, а швидше, людина, найбільш лояльно що відносився до Граду. Той, у свою чергу, знаходив можливість здійснення неформального державного фінансування партій правлячої коаліції, причому "на касі" сидів саме член п'ятірки, що різко підвищувало його авторитет серед партійців.

На практиці роль "п'ятірки" зовсім не обмежувалася координацією. Її члени з своїх засідань поверталися до партій вже з готовими рішеннями, які парламент повинен був лише "проштамповувати". Для незадоволених цим порядком рядових партійців існувала практика реверсів - розписок, які кожний з них давав перед виборами. В них містилося зобов'язання при необхідності здати свій мандат на вимогу партії.

Четвертим стабілізатором був закон "Про охорону республіки", прийнятий в 1923 р. після замаху на міністра фінансів Алоіза Рашина і відсікаючий від публічної політики всіх, хто був незадоволений системою. Кожний, публічно виступаючий із закликом до зміни державного ладу, міг каратися. Тому не дивлячись на наявність в Чехословакії сильних угрупувань фашистського типу, особи, охочі усунути республіку, не мали такої нагоди для "розкручування", як, скажімо, в Італії.

Нарешті, на той випадок, коли політичний інструментарій, що забезпечував стабілізацію, все ж таки не спрацьовував, президент мав нагоду сформувати не парламентський кабінет, а уряд "фахівців", який працював до тих пір, поки народні обранці не знаходили можливість прийти до компромісів. Так само Масарик поступав восени 1920 р. і весною 1926 р. Пізніше, після економічної кризи рубежу 20-30-х рр., був прийнятий закон про розширені повноваження виконавської влади, внаслідок чого закріпилася практика делегування прав парламенту уряду. Таким чином, парламентська демократія в Чехословакії була на ділі не такою вже парламентською, як може показатися на перший погляд. Та все ж це була реальна демократія, що примушує політичні сили, швидше, домовлятися один з одним, ніж тиснути на слабого.

Втім, чехословацька демократія все ж таки не змогла б спрацювати, якби не якась важлива об'єктивна обставина. Масарік отримав країну, яка була однією з самих високорозвинутих в Європі. До неї відійшло після розпаду Австро-Угорщини приблизно 70 % промислового потенціалу монархії.

В подібному суспільстві культура політичного компромісу була поза сумнівом більш розвинута, ніж, скажімо, в Польщі, Угорщині або Югославії. Населенню Чехословакії було що втрачати, а тому воно в цілому не схилялося до екстремізму.

Крім того, високий рівень господарського розвитку забезпечив і економічну базу для компромісів. Основні партнери в політичних коаліціях одержували своєрідне "відступне" за свою лояльність. Якнайбільше виграла від демократії аграрна партія, що очолювала, як правило, різноманітні урядові коаліції.

По-перше, аграрна реформа в Чехословакії була більш радикальною, ніж в Польщі і Угорщині. Численне селянство придбало дрібні клаптики землі, в основному, за рахунок німецьких і угорських поміщиків, благо ущемити експлуататорів з нацменшостей було не так вже важко.

По-друге, митна реформа 1925-26 рр. ввела систему жорстких тарифів на продовольство, захищаючих дрібного і неефективного виробника від конкуренції з боку дешевих заморських сільгосптоварів. В порівнянні з довоєнним періодом мита подвоїлися і стали одними з найвищих в Європі.

Свою частку отримали і праві. Крупний національний капітал взяв участь в процесі своєрідної "чехізації" німецьких підприємств.

Нарешті, немало "відвалили" і соціал-демократам. За їх ініціативою в 1924 р. було введено загальне соціальне страхування. Поступки робочому класу відтягнули значну частину потенційних виборців у комуністів, яких у результаті вдавалося весь час тримати за бортом урядових коаліцій.

Наслідки політичних ігор з економічними проблемами були не дуже приємними для країни. До 1929 р. Чехословакія, що отримала блискучий промисловий спадок і швидко що здійснила зусиллями д-р Рашина фінансову стабілізацію, демонструвала найвищі в Європі темпи економічного зростання. В ході кризи виробництво різко впало і більше не відновилося, відкинувши країну на одне з останніх місць по динаміці ВВП.

І це недивно. Вузький внутрішній ринок малої країни не міг розширятися через зрівняльні наслідки аграрної реформи, диференціації селянства, що перешкодила. Вихід на зовнішній ринок гальмувався протекціонізмом. Поступки робочому класу знижували конкурентоспроможність промисловості.

На додаток до економічних проблем гостро встали і проблеми політичні. Судетськіє німці, що так і не сприйняли демократичну Чехословакію як своєї батьківщини, стали напередодні мюнхенської змови справжньою п'ятою колоною. Швидко що прокидалися до політичного життя словаки, що так і не зрозуміли, що це за така нова історична спільність - "чехословацький народ", проголосили в 1938 р. свою автономію.

Країна, якій так захоплювався Поппер, загинула. Загинула не тільки через "Мюнхен", але і через найскладніші внутрішні проблеми, що нагромадилися. 16 березня 1939 р. на більшій території колишньої Чехословакії був створений німецький протекторат. Словаччина стала незалежною, а частина південних земель відійшла до Угорщини.

Але Масарик цього вже не побачив. Він помер в 1937 р. - всіма шановний мудрий вчитель і філософ, батько нації, автор концепції демократії, до цього дня привертаючої увагу всього людства. А його син Ян - післявоєнний міністр закордонних справ, наклав на себе руки в 1948 р., коли з'ясувалося, що і звільнення від гітлерівців не змогло повернути Чехословакію до демократії, такої дорогої серцю батька.

Використана література

1. polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 303173559 © 2005-2007

2. Гуса В. История Чехословакии. - Прага, 1963.

3. История Чехии. - М-Л., 1947.

4. История Чехословакии. Т.1. - М., 1956.

5. Краткая история Чехословакии. - М.,1988.

6. Лившиц Г.М. Реформационные движения в Чехии и Германии. - Минск, 1978.

7. «Дзеркало тижня» Автор: Олексій Підлуцький Томаш-Гарріг Масарик: «Нова людина» у «Новій Європі».